Buch lesen: «Кар’єра Никодима Дизми», Seite 3

Куницький подумки почав прикидати зиск, коли Дизма сказав:

– Справа лише в грошах. Немає грошей.

– Гроші, гроші… – розходився Куницький. – Гроші – це дрібниця, перешкода несерйозна. Держава може випустити облігації. Облігації сільськогосподарської позики, хоча б на сто мільйонів злотих. Платити облігаціями і крапка. Зрозуміло, процентними, припустимо, п’ять зі ста або навіть чотири. Ви розумієте? Позика, скажімо, на шість років. Авжеж, за шість років сприятлива кон’юнктура буде принаймні двічі. Тоді про-дадуть увесь запас за кордон, ось вам і уся операція! Ви розумієте? Вигоди величезні: по-перше, стабілізація цін, по-друге, збільшення грошового обігу, бо облігації не мають бути, зрозуміло, іменними. Адже таким чином держава викине на внутрішній ринок нових сто мільйонів, така сума заповнить гострий брак готівки, від якого ми потерпаємо. Золотенький мій! Ви неодмінно мусите про це поговорити з міністром Яшунським…

– Ми вже не раз говорили з ним щодо цього, але хтозна… – перервав Дизма, подумавши про себе: «Оце голова… хай йому біс, цьому старому. Такий, мабуть, і міністром може бути!»

Куницький, емоційно вимахуючи батогом, продовжував вирішувати питання, тріщав дедалі швидше і шепелявив дедалі більше. Він наводив докази, ділився сумнівами, висував заперечення, потім спростовував сам себе своїми власними аргументами.

Дорога тим часом повернула, і вони в’їхали у високий сосновий бір.

На величезній галявині уздовж вузькоколійки громадилися штабелі дерева. Пихкав і шипів крихітний паровозик, намагаючись зрушити з місця кільканадцять платформ, навантажених великими колодами. Робітники з обох боків підштовхували склад.

Люди знімали шапки, але у вітаннях відчувалася неприязнь, коли не явна недоброзичливість. Засмаглий чоловік у сірій куртці підійшов до екіпажу і щось почав говорити до Куницького, але той його урвав.

– Пане Старкевичу, привітайтеся: це, власне, пан Дизма, наш новий генеральний адміністратор.

Чоловік зняв шапку і уважно подивився на Дизму. Той відповів йому кивком голови.

Поки Куницький розпитував Старкевича про справи, Никодим зацікавлено роздивлявся величезні купи складеного довкола дерева, збиті з дощок бараки, галявину, наповнену свистом пилок і ударами сокир. Коли рушили далі, Куницький заповзявся виголошувати цілу лекцію про породи дерева, про стан лісів, про те, як важко отримати дозвіл на вирубування навіть на власній ділянці, про становище лісового господарства в тутешніх місцях. Він сипав параграфами статутів, цифрами, цінами, поглядаючи час від часу на супутника, фізіономія якого виражала, здавалося, зосередженість і увагу.

Насправді Дизма перелякався. На його свідомість накочувалася щораз більша лавина проблем і справ, про які він не мав жодного уявлення. Він почувався як людина, на яку звалився стіг сіна. Повністю дезорієнтований, він усвідомлював, що йому ніяк не розібратися у всьому цьому власними силами, не опанувати ситуації настільки, щоб не скомпрометувати себе, не зганьбитися і, просто кажучи, – не засипатися.

Коли відвідали дослідну станцію у казенному лісі, лісопильню біля залізниці, меблеву фабрику, майже готову будівлю паперової фабрики і побували на будівництві складів, у голові Дизми панував такий безлад, що він уже думав тільки про втечу. Перед ним громадилася жахлива купа незрозумілих справ, якось таємниче пов’язаних між собою, він знайомився з людьми, які керували цими справами і говорили про них з такою обізнаністю і так коротко, що він не був у змозі вловити в їхніх словах хоч який-небудь сенс.

Втішало Дизму тільки те, що Куницький не бачить його пригніченого стану, приймаючи його за зосереджену людину, яка оглядається на новому місці. Мабуть, Куницького так поглинуло завдання якомога детальніше проінформувати свого нового адміністратора, що він навіть не помітив розгубленості гостя.

Було вже близько третьої, коли вони повернулися додому.

– Як бачите, – сказав Куницький, віддаючи віжки конюхові, – моє Коборово – то чимале господарство. Чимале, і, їй-богу, задумане тямущо, з установкою на добрий постійний дохід. Якщо на практиці іноді щось не виходить, то це через нашу бюрократію та нестійку економічну політику. Але і за таких умов можна багато, дуже багато зробити, а це вже ваше завдання і ваша турбота, дорогий пане Никодиме.

Обідали удвох, тому що обидві пані поїхали на автомобілі за покупками у Гродно. Кухня в Коборові була вишукана і щедра, тож не дивно, що після обіду, коли вони перейшли в кабінет і сіли за чорну каву, Дизмі страшенно захотілося спати.

Зате невгамовний, як ртуть, Куницький не переставав розповідати про коборовське господарство. Він відчиняв шафи, шухляди, виймав якісь зшивачі, папки з рахунками, листами і говорив, говорив безупинно. Никодим вже був близький до відчаю, коли нарешті старий, зібравши у маленьких ручках купу книг і паперів, закінчив:

– Бачу, ви трохи втомилися, та й справді після дороги належить відпочити. Якщо дозволите, я пошлю усі ці матеріали до вас до кімнати, а ви, можливо, увечері їх подивитеся. Добре?

– Добре, з приємністю.

– Чи не подрімати вам зараз, дорогий пане Никодиме, га?

– А знаєте, пане, мабуть, так…

– Приємного сну, приємного сну, я вас проведу. Будьте ласкаві, зверніть увагу на дати в листуванні з Дирекцією казенних лісів. Адже це неподобство – не відповідати по три місяці тільки тому, що… Ну, про це потім. Відпочивайте. Вечеря о восьмій.

Никодим зняв черевики, простягнувся на дивані, та заснути не міг. Одна думка наполегливо лізла в голову: «Що робити? Що робити?..» Можливо, вмить покінчити з цим і в усьому признатися старому, чи спробувати розібратися у цьому клубку, важкому і складному до неможливості?.. Якби це йому вдалося, він би зміг протриматися в Коборові місяці два, а то й три… Тому що довше не протягнеш. Ясно одне: старий запросив його для того, щоб він добився у міністра тих різних поступок.

«Такий хитрий чорт, а дав обдурити себе… Що ж його робити?..»

Двогодинний відпочинок змучив його ще більше, ніж ранкові й передобідні справи. Дизма скурив не менше десятка цигарок, і дим, що наповнив кімнату, почав йому надокучати. Він встав і перейшов до суміжної кімнати – маленького кабінету. Там на письмовому столі вже громадилася купа конторських книг і документів, з якими йому належало познайомитися.

Дизма подумки вилаявся і повернувся назад. Потім раптом згадав, що можна відчинити двері на терасу і вийти в парк.

Парк утримувався у зразковому порядку, і, напевно, займав велику площу, бо Никодим все йшов і йшов, а кінця парку не було. Серед старих дубів, каштанів, лип і кленів розбігалися навсібіч рівні, схожі одна на одну, як краплі води, стежки і доріжки.

«Тут і заблукати недовго, – подумав Дизма і розглянувся довкола. У кожному разі, палац розташований з північного боку».

Тут і там під крислатими деревами стояли кам’яні й дерев’яні лави. За кілька хвилин Никодим вибрав одну з них, в густій тіні, і присів. Одразу ж до нього повернулися настирливі думки: що робити, як виплутатися, що придумати?

Раптом він почув посвистування, а за хвилину – швидкі кроки, які наближалися до нього. Дизма озирнувся. Вузькою алейкою йшов вишукано одягнений молодий чоловік із сяючим моноклем в оці. За ним по п’ятах на кривих лапках біг мініатюрний пінчер з кажанячою головою. Собака помітив Дизму і почав гавкати на нього. Молодик враз зупинився, зміряв Дизму поглядом з голови до ніг і попрямував до нього. Незнайомцеві було, ймовірно, близько тридцяти. Худий і високий, він здавався ще вищим завдяки непропорційно довгій шиї, яку завершувало бліде, маленьке, як у дитини, хворобливе личко. Його личко дивним чином контрастувало зі зневажливим та в’їдливим поглядом великих блакитних очей, які дивились з-під запалених повік з невимовною іронією. Цей погляд збентежив Дизму, тим більше що молодий чоловік безцеремонно втупився у нього.

«Що за чорт!» – подумав Дизма.

А той вже витягнув у його напрямку надзвичайно довгого вказівного пальця і строго запитав:

– Хто такий?

Не знаючи, як бути, Дизма підвівся.

– Я адміністратор, новий управляючий.

– Прізвище?

– Дизма, Никодим Дизма.

Не припиняючи гавкати, песик незграбно стрибав біля ніг свого господаря.

– Так? Дизма?.. Чув. Я граф Понімірський. Сідайте, пане. Тихо, Бруте! Гадаєте, пане Дизмо, так називати пса немає жодного сенсу, але цікаво мені знати, чому це собача кличка повинна мати сенс? Сідайте, пане!

Дизма сів. Цей граф викликав у нього дивні почуття, у яких були і страх, і гидливість, і цікавість, і співчуття.

– Чув – протягнув граф, облизуючи кінчиком язика нервові безкровні губи – чув. Ймовірно, цей негідник привіз вас сюди тому, що ви є якоюсь фігурою. Вважаю своїм обов’язком, як джентльмен, застерегти щодо злодійської натури мого любого швагра.

– Про кого ви говорите, графе? – здивувався Дизма.

– Про кого? Ну звичайно, про цього хама, Леона Куника.

– Про пана Куницького?

– Який там пан Куницький? – заверещав граф – Сто чортів! Який Куницький? Чому Куницький?! Куницький – славне шляхетське прізвище, яке ця п’явка присвоїла собі. Вкрав, розумієте, пане? Вкрав! Прізвище його просто Куник! Я сам перевіряв. Син прачки Геновефи Куник, батько невідомий. Так, добродію, графиня Понімірська, онука княгині де Реон, відтепер пані Куник.

– Не розумію, – обережно почав Дизма – значить, ви, графе, швагер пана Куницького?

Понімірський зірвався на рівні ноги, як ужалений. Безкровне обличчя враз почервоніло.

– Мовчіть, пане! Мовчіть, ви…

– Пробачте, – злякався Дизма.

– Не смійте ніколи у моїй присутності називати цього негідника інакше як Куник, мерзотник Куник, авантюрист Ку-ник! Жодного Куницького!.. Мій зять – паршивий лихвар і шахрай Куник! Неправоложний пройдисвіт! Куник! Ку-ник! Ку-ник! Повторіть: Ку-ник! Ну ж бо?

– Куник, – пробелькотів Дизма.

Понімірський заспокоївся, сів, навіть посміхнувся.

– Ви не знали про це? Мій Брут теж не знав і навіть лащився до мого швагра, поки той не копнув його. Худоба! Він задумався і додав:

– Вони обоє: і Куник – худоба, і пес – худоба… Зрештою, і я – худоба…

Він вибухнув дивним реготом.

– Вибачте за відвертість, але й ви, пане, худоба.

Він все ще реготав, і Дизма подумки вирішив: «Божевільний».

– Думаєте, я божевільний? – і раптом схопив Дизму за руку, наблизивши своє обличчя до його обличчя. Дизма здригнувся.

– Ні, – заперечив він невпевнено, – що ви! Боже борони!

– Не сперечатися! – крикнув граф. – Я знаю! Зрештою, напевно Куник попередив вас. А може, моя сестра? Зізнайтеся, пане. Рано чи пізно і вона опуститься морально, живучи з цією свинею, цим шакалом. Що вам говорила Ніна?

– Мені ніхто нічого не говорив.

– Ніхто?

– Даю слово, – завірив його Никодим.

– Очевидно, вони вважали, що вам не випаде честь познайомитися зі мною. Чи відомо вам, що вони заборонили мені входити у палац? Наказали подавати мені їжу окремо? Заборонили відлучатися з парку, бо Куник велів прислузі бити мене палицями, якщо вийду за межі?

– Але чому?

– Чому? Тому що для них я незручний, мої великопанські манери нестерпні для цього вискочня, цього байстрюка прачки, тому що тут паном маю бути я, а не цей мерзотний приблуда, тому що він ніяк не може примиритися з думкою, що справжній власник Коборова – це я, що у нашому родовому гнізді хазяїном маю бути я!

– Так, значить, пан Куник… пан Куник узяв Коборово у посагу за вашою сестрою, графе?

Понімірський закрив обличчя руками й замовк. Дизма побачив, як по довгих, неймовірно тонких пальцях течуть сльози.

«Що за чорт?!» – здивовано подумав він.

Песик почав несамовито скиглити і спробував схопити штанину свого господаря. Той вийняв шовкову хусточку, від якої йшов сильний запах парфумів, і витер очі.

– Пробачте, пане. Трохи розладнані нерви.

– Прошу, дуже прошу… – почав було Дизма. Обличчя графа викривилося в глузливій посмішці.

– Що ви там «дуже просите»? Пане, як там вас, ви подобаєтесь мені, тому я і плачу. Англійці у таких випадках говорять… Втім, ви, напевно, не розумієте англійської?..

– Ні, не розумію.

– Ось і чудесно, – зрадів граф, – не хотів би вас засмучувати, ви мені подобаєтеся! – Кінчиками пальців він поплескав Диз-

41

му по плечу. – Як тільки мені захочеться вилаяти вас, я зроблю це англійською. Добре?..

– Добре, – покірно погодився Никодим.

– Але не це головне. Мушу наголосити: хоч Куник і шахрай, який видурив у моєї родини Коборово, обкрадати його не потрібно, тому що в майбутньому я порушу проти нього судову справу і відберу маєток, а Ніну візьму під свою опіку. Котра година?

Дизма вийняв годинник.

– Пів на восьму.

– Як? Вже? Мені потрібно чимдуж у павільйон, а то мені пізніше не дадуть вечері. До побачення. Шкода, я хотів вам ще багато чого розповісти. Приходьте завтра в цей же час. Прийдете?

– Добре, прийду.

– І ще одне. Борони Боже, не говоріть нікому, що бачили мене і розмовляли зі мною. Дайте чесне слово!

– Чесне слово.

– Ну, вірю вам, хоч і прізвище, і зовнішність свідчать, що ви низького роду, а у плебеїв честі немає. До побачення!

Він стрімко обернувся і швидкою ходою попрямував дубовою алеєю. За ним незграбно підстрибував собака.

– Божевільний, – голосно сказав Дизма, коли вони сховалися за поворотом. – Точно божевільний, але й наговорив же він усього!.. У великих панів завжди якесь свинство є… Може, він і правду казав… Чорт… Куник, і запевняє, що негідник. А мені що до того?!..

Никодим махнув рукою і запалив цигарку. Здалека залунав глибокий басовитий дзвін гонгу. Вечеря.

Дизма встав з лави і попрямував у бік палацу.

Розділ 4

Вечеря складалася з кількох страв, які безшумно подавав поважний лакей. Настрій був дещо кращий, ніж за сніданком. Куницький – а може, Куник – менше цікавився справами і Дизмою, тепер він обсипав своїми словесними феєрверками дружину і дочку, розпитуючи їх про покупки.

Пані Ніна відповідала люб’язно, але холодно, Кася ж тільки зрідка бурмотіла «так» або «ні», а здебільшого мовчала. Після дивної розмови з Понімірським Никодим ніяк не міг збагнути, чим може бути викликана ця, майже на межі з нахабством, зневага дочки до Куницького. Він хотів якимось чином розібратися в цій незрозумілій ситуації і шукав шляхів, як йому це найбільш зграбно зробити, але так нічого не придумав.

Після вечері Куницький запропонував піти на прогулянку, і, хоч Кася знизала плечима, пані Ніна відповіла:

– Що ж, прогуляюся із задоволенням.

Йдучи попереду з чоловіком, який постукував масивним ціпком і залишав за собою смугу диму від сигари, вони попрямували до парку, але не в ту частину, яку Дизма знав. Там росли крислаті старі дерева, а тут переважали газони і клумби, і тільки зрідка на тлі сутінкового неба вимальовувалися ряди струнких дерев.

Никодим вимушено залишився в товаристві Касі. Вони йшли мовчки, в парку панувала повна тиша, і тільки часом до них долітали уривки тихої розмови Куницьких. Їхні фігури справляли комічне враження: він, маленький, дратівливо рухливий старий, постійно жестикулюючи, дріботів поряд з високою, стрункою, схожою на статую, молодою дружиною, яка неквапливо крокувала алеєю.

– Граєте в теніс? – запитала Кася.

– Я? Ні, не вмію.

– Дивно.

– Чому?

– Тому що тепер усі чоловіки уміють.

– У мене не було часу навчитися цієї гри. Граю тільки у більярд.

– Так? Це цікаво. Розкажіть… Пробачте, – раптом кинула Кася і побігла до клумби.

Дизма зупинився, не знаючи, що робити, але Кася незабаром повернулася з кількома стеблами пахучого тютюну в руках. Вже здалеку відчувався пряний аромат. Кася піднесла їх до обличчя Никодима. Він, думаючи, що квіти призначені йому, почервонів і простягнув руку.

– О ні, це не для вас. Понюхайте. Чарівно, чи не так?

– Звичайно, пахнуть гарно, – відповів Никодим зніяковіло.

– Ви, напевно, мусите бути зарозумілим.

– Я? Чому? – щиро здивувався він.

– Ну, бо вам здалося, що ці квіти призначені для вас. Мабуть, частенько отримуєте квіти від жінок?

Дизма, який від жодної жінки ніколи квітів не отримував, про всяк випадок відповів:

– Буває.

– Ймовірно, серед столичного бомонду ви маєте репутацію сильної людини.

– Я?

– Батько говорив. Втім, справді, ви схожі на… Так ви граєте в більярд?

– З дитинства, – відповів Дизма, згадавши маленький прокурений більярдний зал в цукерні Аронсона в Лискові.

– У нас вдома теж є більярд, але грати ніхто не вміє. Я із задоволенням повчуся, якщо знайдете трохи часу.

– Ви, пані? – здивувався Дизма. – Ніколи не бачив, щоб жінка грала в більярд. – Це ж це чоловіча гра.

– Я якраз люблю чоловічі ігри. Так навчите мене?

– Із задоволенням.

– Можемо почати хоч зараз.

– Ні, – заперечив Дизма, – сьогодні у мене багато роботи. Потрібно розібратися в конторських книгах і рахунках.

– Гм… ви не надто люб’язні. Але це у вашому характері.

– Це добре чи погано? – ризикнув запитати Никодим.

– Що? – холодно відгукнулася Кася.

– Те, що у мене такий характер?

– Знаєте… Буду відверта. Я люблю мати справу з людьми, які чогось варті, але щоб вони не нагадували тата. Тож наперед хотіла б зазначити, гм… з’ясувати, що… Ви не будете гніватись за відвертість?..

– Боже борони!

– Втім, це не моя справа.

– Не розумію.

– Ви любите ставити крапки над «і»?

– Що?

– Я бачу, ви теж любите ясність. Дуже добре. Так от: якщо я буду до вас доброзичливою, то не робіть з цього занадто далекоглядних висновків. Іншими словами, квітів від мене не чекайте.

Нарешті він зрозумів, до чого вона хилила, і розсміявся.

– Я на це зовсім не розраховував.

– Чудово. Найкраще, коли питання ставляться чітко.

Чомусь відчув, що це його зачепило, і сказав, майже не задумуючись:

– Маєте рацію. Тому відплачу вам відвертістю за відвертість. Ви теж не у моєму стилі.

– Так? Тим краще, – відбила Кася з несподіванки. – Такий обмін думками полегшує нам вивчення більярду.

Куницькі повернули і приєдналися до них.

Кася взяла Ніну під руку і подала їй квіти зі словами:

– Це для тебе, Нінусю, ти ж любиш запашний тютюн.

Куницький кинув на неї погляд, у якому, незважаючи на морок, Дизма вловив неприховану злість.

– Навіщо ці демонстрації? – прошипів старий, ще більше шепелявлячи.

Пані Ніна, на обличчі якої відбилося зніяковіння, тихо сказала:

– Шкода, що ти їх зірвала. Життя квітів і так дуже коротке…

Розійшлися у вестибюлі, побажавши один одному доброї ночі. Дизма, проте, і не думав про сон. Він вирішив, хай там як, розібратися в господарських справах Куницького. Це були надзвичайно складні справи, настовбурчені ряди цифр, безліч незрозумілих, ворожих слів, яких він або зовсім не знав, або не міг осягнути до кінця їхнього таємничого сенсу. Реманент, дисконт, напівфабрикат, тяга, охоронне мито, вторинне страхування, компенсація, тенденція, гра на підвищення, еквівалент – на лобі Дизми крапельками виступив піт.

Він став читати вголос, але і це не допомогло. Сенс вимовлених фраз вислизав з його свідомості, ставав нереальним, невловимим.

Никодим вискакував з-за столу і гасав по кімнаті, вибухаючи прокльонами і гамселячи себе кулаками по голові.

– Я мушу, мушу, – повторював він уперто, – мушу зрозуміти це, інакше пропаду.

Він знову починав читати і знову зривався.

– Ні, це все марно, макітра тріскає, а я нічого не розумію.

Він подався до ванної кімнати і, відкрутивши кран з холодною водою, підставив голову під прохолодний струмінь. Простояв так кілька хвилин, увесь час думаючи: «Допоможе чи не допоможе?..»

Не допомогло. Всю ніч він провів над паперами, і єдиним результатом його старань був сильний головний біль. Поверхове і туманне уявлення про господарство у Коборові жодним чином не було достатнім не лише для ведення справ, а й навіть для розмови з Куницьким.

– Що робити?

Никодим довго думав над цим питанням і вирішив без бою не здаватися.

– Протягнути якнайдовше, а там, можливо, звідкись прийде порятунок.

Було вже по восьмій, коли Куницький, зайшовши до Дизми, застав його за письмовим столом зі стосами книг і паперів.

– Дорогий пане Никодиме, – закричав він з удаваним обуренням, – що ви робите! Та ви ж зовсім не спали! Працьовитість працьовитістю, а здоров’я передусім.

– Нічого зі мною не буде, – буркнув Дизма. – Раз вже почав, доведу до кінця.

– Ви завзятий. Ну і як?

– Та нічого.

– Визнаєте, дорогий пане Никодиме, що справи у зразковому порядку? Прозоро, системно, чітко…

У горлі в Дизми застрягло якесь прокляття.

– Дійсно, – сказав він, – все у зразковому порядку.

– Що? Правда? Я сам усе роблю. Я знаю кожний патичок, кожне коліщатко у цьому механізмі як свої п’ять пальців, ось чому цілком певний, що ніхто зі службовців мене не надурить. А тепер облиште роботу. Зараз подадуть сніданок. У вас буде досить часу, бо сьогодні я вам не буду морочити голову. На паперовій фабриці у мене засідання будівельної комісії, потім я їду оглянути ліс у Котилувці.

Коли вони увійшли до їдальні, обидві пані вже сиділи за столом.

– Який ви блідий!.. – зауважила пані Ніна.

– Голова трохи болить.

– Ви тільки уявіть, мої дорогі, – заторохтів Куницький, – пан Никодим ока не зімкнув. Всю ніч безперервно просидів над книгами!

– Може, вип’єте порошок від головного болю? – запитала пані Ніна.

– Та не варто…

– Випийте, вам легше стане.

Вона наказала лакеєві принести коробку з порошками, і Дизмі довелося проковтнути ліки.

– Знаєш, Ніно, – промовила Кася, – пан Дизма вчитиме мене грати у більярд.

– А ви добре граєте?

– Середньо, – відповів Никодим, – колись грав непогано.

– Може, почнемо відразу після сніданку? – запропонувала Кася.

– Я на вас дивитимуся, – додала пані Ніна.

– Хо-хо, – засміявся Куницький, – боюся, як би ви не захотіли назавжди відняти у мене пана Никодима.

– Мій чоловік вас ревнує, – посміхнулася пані Ніна, а Дизма зауважив її доброзичливий погляд.

«Вона, мабуть, дуже добра», – подумав він.

Відразу після сніданку Куницький попрощався з ними і подріботів до автомобіля, який очікував на нього.

Кася звеліла приготувати більярд, і вони утрьох перейшли в більярдну.

Урок почався з того, що Дизма показав, як потрібно ставити руку і тримати кий. Потім він пояснив, як слід бити по кулі.

Кася швидко все засвоїла: у неї були точна рука і вірне око. Дизма заявив:

– Ви, пані, будете добре грати, потрібно тільки практикуватися.

– Значить, Кася – тямуща учениця? – запитала пані Ніна.

– Для першого разу – чудово.

– А що найважче у більярді? – запитала Кася.

– Карамболь.

– Покажіть, будь ласка, як це робиться.

Дизма розставив кулі.

– Дивіться, – сказав він, – тепер я так ударю свою кулю, що вона торкнеться двох інших.

– Але ж це неможливо: вони стоять не на одній лінії.

– Саме так, – посміхнувся Никодим, задоволений враженням, яке справив, – увесь секрет карамболю полягає в тому, що моя куля, ударяючись в різних місцях об борт, мінятиме напрям. Ось так виглядає карамболь. – Він легенько вдарив по кулі, і карамболь, до подиву пані, вдався на славу.

– Це ж геометрія, – здивувалася пані Ніна.

– Я до такої спритності не дійду, – додала Кася.

– Може, і ви, пані, спробуєте? – звернувся Дизма до Ніни.

– О, у мене нічого не вийде, – відповіла, все ж таки беручи кий у руки. Вона не знала, як покласти ліву руку, щоб зробити з неї підпору, і Дизма мусив поставити їй пальці. Зауважив при цьому, що шкіра у пані Ніни гладенька і ніжна. Йому спало на думку, що ці руки, мабуть, нічого не робили. «Яке це щастя, – подумав він, – бути таким багатим: тільки пальцем ворухни – усе за тебе зроблять».

– Ну, що ж, пане, – заговорила Ніна, – певно, ви не хочете мене вчити?

– Прошу вибачення. Я так просто… замислився.

– Цікаво, про що?

– Та так. Торкнувся щойно вашої руки і подумав: такі ніжні руки не знають ніякої роботи.

Пані Ніна почервоніла.

– Маєте рацію. Мені давно соромно, але бракує сили волі, щоб взятися до якої-небудь роботи. А може, тому байдикую, що обставини так складаються.

– Звичайно, навіщо ж працювати, коли у людини стільки грошей, – без всякої задньої думки сказав Дизма.

Пані Ніна прикусила губу й опустила очі.

– Ви строгий суддя, але, зізнаюся, я цілком заслужила на таку в’їдливу іронію.

Значення її слів Дизма так і не зрозумів і почав гарячково думати, про що вона, власне, говорить.

– Пан Дизма – сама відвертість. Все, що думає, говорить прямо в очі, – заявила Кася.

– Рідкісна чеснота, – додала Ніна.

– Признатися, що не завжди приємна для оточення, – застерегла Кася.

– Зате корисна. Стократ мені приємніша гола правда, ніж фальшиві компліменти.

– Здається, компліменти і пан Дизма – поняття несумісні. Скажіть, – хотіла його спровокувати Кася, – чи коли-небудь ви говорите жінкам компліменти?

– Звичайно. Якщо я бачу красиву жінку, я можу їй що-небудь таке сказати.

– І тільки? А мені, наприклад, що б ви сказали?

– Пані?.. Гм… – Дизма задумливо торкнувся випнутого підборіддя. Кася розреготалася.

– Бачиш, Ніно, як важко це дається панові! Прошу вас, скажіть же що-небудь. Якщо не можете мене взагалі похвалити, може, знайдете якусь особливість моєї особи, про яку зробите ласку висловитися.

Її схожі на персик щоки, вкриті шовковим пушком, злегка зарум’яніли. Він подумав, що Кася дуже приваблива, та якась вже надто незрозуміла. Щось дивно хиже крилося у її пильному погляді спрямованих на Ніну світло-карих очей.

– У вас красиві вуха.

– О!.. – здивувалася Кася. – Я не думала, що від вас це почую. Знаєте, сам маестро Бергано минулої зими на Рив’єрі удостоїв мене такого самого компліменту.

«Хто ж цей Бергано? Я влип», – промайнуло в голові у Дизми. І голосно додав:

– На живописі не розуміюся. Ніколи цим не цікавився.

– Проте це вам не заважає, – люб’язно заперечила Ніна, – мати такий витончений смак, як у великих майстрів.

Кася поклала кий і заявила, що на сьогодні з неї вистачить більярду.

– Піду переодягнуся. Ви не хочете разом зі мною проїхатися верхи?

– Дуже дякую, але маю ще багато справ, – відповів Никодим.

– Тоді поїду одна. Бувай, Ніночко. – Кася обійняла Ніну за шию і поцілувала в губи.

Коли Кася зникла за дверима, Дизма сказав:

– Ваша пасербиця любить вас не як мачуху…

Пані Ніна раптово відвернулася і підійшла до вікна.

– Ми любимо одна одну як сестри.

– Напевно, – зауважив Никодим – різниця у віці між вами дуже невелика. Я сам прийняв вас спершу за сестер. Але ви зовсім різні.

– Так, – підтвердила Ніна, – і схильності, і характери, і погляди наші діаметрально протилежні.

– Однак ви любите одна одну.

Пані Ніна нічого не відповіла, і Дизма, не знаючи, як ще підтримати розмову, вирішив, що час відкланятися.

– Я піду. Моє шанування. До побачення.

Ніна кивнула у відповідь і запитала:

– Може, вам щось потрібно?

– Ні, дякую, пані.

– Прошу вас не соромитися і давати розпорядження при-слузі.

– Дякую.

Дизма вклонився і вийшов. І доки він ішов, важко ступаючи, по анфіладі кімнат, Ніна все дивилася йому услід – на його незграбну, ніби квадратну, фігуру і червону грубу шию.

– Ось так виглядає сильна людина? – подумала вона. – Дивно. Втім… О, невиправна мрійнице!.. – розсміялася Ніна і, сплівши руки, потягнулася усім тілом.

Дизма знову почав студіювати матеріали Куницького, але справа йшла ще гірше, ніж уночі. Він ніяк не міг розібратися у цьому лісі цифр.

– Ох ти ж чорт! – вилаявся Никодим. – Видно, я дурний, як чобіт.

Дизмі згадалася гімназія. Там принаймні, якщо не зрозумієш, можна було зазубрити. Правда, робота каторжна, але вихід є. Нарешті, якщо не визубрив, завжди можна було прикинутися хворим і не піти на уроки… А тут немає жодного порятунку, жодного… Тому що зазубрити цього неможливо, а захворіти… Раптом Никодим замислився.

«А якщо захворіти?»

Чим це допоможе?

«У кожному разі, можна відтягнути звільнення на декілька днів… можливо, навіть на декілька тижнів…»

Ідея! Блискуча ідея! А тим часом щось відбудеться, щось зміниться…

«Так, – вирішив Никодим. – Що тут довго думати? Із завтрашнього ранку захворію і – все тут!»

Він почав роздумувати, яку хворобу вибрати. Заразна не годиться: можуть відправити до лікарні. Шлунок – теж не підходить: не дадуть їсти.

«А якщо ревматизм?..»

Дизма навіть зрадів:

«Так буде найкраще, навіть якщо лікаря викличуть, не розбереться».

Коли з’явився лакей просити його до обіду, у Дизми вже визрів план важкого нападу ревматизму в правій руці і правій нозі. Сьогодні за вечерею він почне скаржитися на біль, а завтра і зовсім не встане з ліжка. Він був такий задоволений своєю вигадкою, що до нього повернувся чудовий настрій.

За столом панувала весела атмосфера. Мабуть, відсутність господаря позитивно впливала на поведінку пані. Розмовляли про планований від’їзд Касі до Швейцарії, де вона збиралася вивчати медицину.

– Думаєте після університету зайнятися практикою? – запитав Дизма.

– Звісно.

– Будемо твоїми пацієнтами, – розсміялася пані Ніна.

– Ти будеш, – відповіла Кася, – а от пан Дизма – ні.

– Пані безжальна. А якби я захворів, а поряд не було б лікаря?..

– Ви неправильно мене зрозуміли. Я буду лікарем по жіночих хворобах.

– Ах, так? Шкода. Я страждаю на ревматизм, а це швидше чоловіча хвороба.

– Як сказати, – зауважила пані Ніна. – Все залежить від причини хвороби.

– Наслідки війни, – відгукнувся Никодим.

– Ви були офіцером?

– Ні, звичайним рядовим.

– Це чудово, – сказала Ніна. – Багато видатних людей билося тоді в сірих солдатських мундирах.

– Мундири були зелені, – спростував Дизма.

– Звичайно, колір надії, ви це точно зауважили. Ви були поранені?

– Ні. Єдина пам’ять про війну – ревматизм.

– Ну і, напевно, ордени?

Никодим не мав жодних відзнак, але тут же збрехав:

– Орден Virtuti Militari⁷ і, крім того, підвищення по службі. Трохи не став генералом.

– Як це?

– Призначили мене спочатку в унтер-офіцери, і я, напевно, дійшов би до генеральського чину, якби не закінчилася війна.

– Однак, бачу, у вас про неї приємні спогади.

– Це був найкращий час мого життя, – сказав Никодим відверто.

– Розумію. Хоча сама я, як жінка, не змогла б почуватися щасливою серед умираючих і поранених, але я легко собі уявляю, що для справжнього чоловіка війна – це атмосфера, в якій пробуджуються найбільш чоловічі інстинкти. Братерство, боротьба…

Дизма посміхнувся. Йому пригадалися казарми телеграфного батальйону, курник, який тримав один із сержантів, гаряча кава, неробство ситих, монотонних буднів.

– Так, стаєш диким звіром, – підтвердив він.

– Моя дорога, – сказала пані Ніна, ніби поновлюючи перервану раніше розмову, – ти мусиш погодитися, що і в цьому є своя чарівність, яка сильно діє, особливо на нас, жінок.

Кася знизала плечима:

– Не на всіх.

– Загалом жінки, – сказав Никодим, – віддають перевагу грубій силі над слинявістю.

– Не рекламуйте себе, – розсміялася Ніна.

Поговорили ще трохи, і Дизма пішов до своєї кімнати. Він не забув, що на нього чекає зустріч в парку з цим напівбожевільним графом, від якого можна довідатися багато цікавих речей про тутешніх коборовських мешканців.