Buch lesen: «Кар’єра Никодима Дизми», Seite 2

Розділ 2

Настільна лампа із зеленим низьким абажуром освітлювала тільки маленьке коло на плюшевій скатертині, коробку з сигарами, вкриту мохом пляшку і два келихи з бурштиновою рідиною. Кімнату огортав морок, у глибині кімнати нечітко вимальовувалися контури меблів.

Дизма провалився у м’який фотель і прикрив очі. Його розморило, він, напевно, заснув би під цей монотонний голос, який, наче дрібненькі намистини на тонесеньку нитку, нанизував беззвучні, шепеляві слова, якби час від часу по інший бік столу, з мороку, раптово не випливала в освітлене лампою коло дрібна постать Куницького, поблискуючи білою маніжкою і сріблястою сивиною.

Маленькі гострі, настирні оченята свердлили паморок, намагаючись спіймати погляд Дизми.

– Бачите, бачите, як тяжко з цим бюрократизмом дрібних провінційних чиновників. Самі лише утиски. Прикриваються циркулярами, законами, і все тільки для того, щоб розорити мене і позбавити шматка хліба моїх робітників. Пане Дизмо, чесне слово, ви – мій єдиний, мій єдиний порятунок.

– Я? – здивувався Дизма.

– Ви – переконливо повторив Куницький. Вірите, четвертий раз виїжджаю у тій самій справі до Варшави, і я сказав собі: якщо цього разу не викину з сідла цього мого гнобителя, цього йолопа Ольшевського, якщо зараз в міністерстві рільництва на людських умовах не доб’юся дозволу на дерево з казенних лісів, то – кінець! Ліквідую все! Продам євреям пилорами, меблеву фабрику, паперову і целюлозну фабрики, все спущу за безцінь, що зі мною потім буде – не знаю. Напевно, пущу собі кулю в лоба, чи що?

– Ваше здоров’я, пане Дизмо, – після паузи додав Куницький і залпом вихилив келих.

– Але чим же я можу вам допомогти?

– Хе-хе-хе! – розсміявся Куницький, – жартуєте, шановний. Тільки трішки доброї волі, тільки трішки… О, прошу вибачити, я прекрасно розумію, що ви на це згаєте безцінний час, ну і той… ну і кошти знадобляться. Але з такими зв’язками, хо-хо!

Він підсунув стілець і несподівано змінив тон.

– Шановний пане. Скажу прямо – якби переді мною опинився раптом чарівник і сказав: «Куницький! Я постараюсь цю справу вирішити, цього мерзотника Ольшевського вигнати під три чорти, на його місце в Дирекції державних лісів поставити когось такого, з ким можна буде розмовляти по-людськи, постараюсь виклопотати для тебе добру партію дерева, що ти мені за це даси?» – я б, не замислюючись, відповів: «Дорогий чарівнику, тридцять, ну тридцять п’ять тисячок готівочкою! Присягаюсь Богом! На витрати десять – тут же на місці, решта – після завершення справи».

Куницький замовк і чекав відповіді. Але Дизма мовчав. Він відразу зрозумів, що цей старий пропонує йому хабар за те, чого він, Никодим Дизма, зробити не в змозі, навіть якщо стрибне вище голови. Колосальна сума, сума, яка далеко виходила за межі його розуміння, більше того – навіть поза його мрії, ще більше підкреслювала нереальність цієї угоди. Ну, якби Куницький запропонував триста, ну, п’ятсот злотих, справа втратила б усю свою неймовірність і дала б йому нагоду обдурити старого. У голові Дизми навіть промайнула думка, чи не налякати Куницького, що він здасть його в поліцію. Може, той дасть злотих п’ятдесят відступного. Колись у Лискові писар мирового суду Юрчак заробив таким цілу сотню. Але писар – інша справа: він сидить у себе в канцелярії, він – особа посадова…

Мовчання Дизми збентежило Куницького. Він не знав, що й думати. Чи не зайшов він занадто далеко?.. Чи не образив Дизму?.. Це була б катастрофа. Він вичерпав уже всі зв’язки і впливи, викинув купу грошей, втратив силу-силенну часу, і щоб такий шанс випустити з рук… Старий вирішив негайно все виправити і загладити неприємне відчуття.

– Ну, звичайно, чарівників зараз немає, хе-хе-хе… Та й важко вимагати навіть від найдоброзичливішого, найщирішого друга, щоб він займався справами, про які знає тільки з чуток. Адже так?

– Звісно.

– Знаєте що? Є ідея! Пане Дизмо, дорогий друже, зробіть же мені честь, приїдьте до мене ласкаво на кілька тижнів до Ко-борова. Ви відпочинете, розважитеся в селі. Дивовижне повітря, верхова їзда, моторний човен на озері… А заразом придивитеся до мого господарства, до лісопильні. Ну, золотий мій, згода?

Ця нова пропозиція так приголомшила Дизму, що він просто рота роззявив. Куницький і далі наполягав. Розхвалював переваги відпочинку у селі, в сосновому бору. Запевняв, що його пані будуть йому вдячні за такий приємний сюрприз, як приїзд гостя з Варшави.

– Але ж, пане Куницький, – перервав його Дизма, – де вже мені зараз думати про відпочинок. Я, на жаль, і так забагато відпочиваю.

– О, цього ніколи не буває забагато!

– Я безробітний, – криво усміхнувся Дизма. Він чекав побачити на обличчі старого розчарування, подив, але той тільки розреготався.

– Хе-хе-хе! Ну й жартівник! Безробітний! Ну, зрозуміло, з торгівлею, з промисловістю зараз погано. Нелегко добитися прибуткового місця. А на державній службі багато шани та мало грошей. Платні чиновників, навіть на найвищих посадах, не позаздриш.

– Це мені почасти відомо, – підтвердив Дизма, – сам я три роки на казенній службі перебував.

Раптом Куницького пройняло. «Ну і спритна ж ти людина, братику, – подумав він. – Тим краще, якщо дарма брати не хочеш».

– Вельмишановний пане, – почав він, – як тільки з вами познайомився, відразу мені щось підказало, що Бог вас мені посилає. Якби це тільки справдилося! Пане Дизмо, золотенький пане Никодиме, обставини з обох боків так вдало складаються! Ви шукаєте хорошої посади, а я вже дожив до того віку, коли людина багато сили не має. Друже шановний, не гнівайтеся на мою зухвалість. Але що б ви сказали, якби я вам запропонував узяти на себе, ну, скажімо, управління моїми маєтками і фабриками. Не подумайте, шановний пане, що це дрібниця. Господарство складне, оком не зміриш!

– Не знаю, чи впораюся я. Я на цьому зовсім не розуміюся, – відверто зізнався Дизма.

– Але ж, – заперечив Куницький, – ви легко з тим впораєтесь. Утім, там на місці я сам якось собі даю раду, але, знаєте, ті поїздки, ті переговори по канцеляріях, домагатися милості від якогось-там пана Ольшевського, вирішувати справи у міністерствах – для усього цього я вже застарий. Тут потрібен хтось енергійніший, зі зв’язками, перед ким різні там Ольшевські навшпиньки ставати будуть, та й молодшого. Вам, мабуть, ще й сорока немає?

– Тридцять шість.

– Оце вік! Дорогенький мій, не відмовте мені. Будете мати зручне помешкання або поряд з нами в будинку, або в окремому флігелі – на ваш вибір. Коні у вашому розпорядженні, авто у вашому розпорядженні. Хороша кухня. Близько від міста. Захочеться відвідати своїх друзів у Варшаві – ласкаво прошу. Словом, жодних обмежень. Що стосується умов – не соромтеся, пропонуйте самі.

– Гм, – буркнув Дизма, – справді, не знаю.

– Ну, скажімо, так: окрім того, тридцять відсотків від прибутку, якого ви доб’єтеся. Гаразд?

– Гаразд, – кивнув головою Дизма, до пуття не зрозумівши, на що він погоджується.

– А платня, скажімо… дві тисячі на місяць.

– Скільки? – здивувався Дизма.

– Ну, дві тисячі п’ятсот. Та роз’їзні, крім того. Гаразд? Руку!

Дизма машинально потиснув маленьку руку старого. А той, розпашілий і усміхнений, ні на мить не змовкаючи, вийняв величезне вічне перо, заповнив дрібненькими округлими літерками чвертку паперу і підсунув Дизмі підписати. У той час, коли «коханий пан Никодим», прикрашав своє прізвище кучерявим давно винайденим розчерком, Куницький відрахував з натоптаного гаманця кільканадцять банкнотів, які приємно шелестіли.

– Ось п’ять тисяч авансу, прошу покірно. А тепер… – і він почав обговорювати питання щодо від’їзду Никодима та інші з тим пов’язані проблеми.

За кілька хвилин, коли в коридорі затихли кроки Дизми, Куницький став посеред кімнати і, потираючи руки, прошепелявив:

– Ну, старий Куницький, і хто скаже, що ти не вмієш вирішувати справи!

І справді, Леон Куницький славився надзвичайною спритністю і рідко помилявся: вдало намічав угоди і блискавично їх здійснював.

Почало світати. На позеленілому куполі неба подекуди мерехтіли щораз тьмяніші сліди зірок. Рівні ряди ліхтарів випромінювали болюче біле сяйво.

Никодим Дизма йшов містом, і його кроки різко й гучно відлунювали в порожнечі вулиць.

Події минулого вечора увірвалися у його свідомість якимсь невловимим пістрявим сплетінням вражень, що мерехтіли, ніби наздоганяючи одне одного. Він відчував, що ці події мають для нього величезне значення, але осягнути їхню суть він не був у змозі. Він відчував, що несподівано на нього звалилося щастя, але що воно означало, звідки взялося і для чого – не міг збагнути.

Чим більше він думав про це, тим більше все видавалося йому неправдоподібним і фантастичним.

Тож він зупинявся, охоплений страхом, обережно засовував руку в кишеню і, коли пальці намацували тугу пачку банкнотів, посміхався сам до себе. І раптом зрозумів: він багатий, дуже багатий. Увійшов в арку воріт і почав рахувати. Боже мій! П’ять тисяч злотих!

– Оце гроші! – вихопилося в нього. Вироблений роками поневірянь інстинкт підказав природну реакцію: потрібно це відзначити. І, хоча йому не хотілося ні їсти, ні пити, він звернув на Грибовську, де, як відомо, шинок Іцка вже відчинений. Він завбачливо вийняв сто злотих і сховав їх до іншої кишені. Показувати таку купу грошей в Іцка було небезпечно.

Незважаючи на ранню годину, в Іцка було вже заповнено. Візники, шофери таксі, кельнери зі вже зачинених ресторанів, сутенери, що пропивають нічний заробіток своїх «наречених», волоцюги з околиць, що повернулися після вдалих «експедицій», – увесь цей люд наповнював дві невеликі кімнати стишеним гудінням голосів і брязканням посуду.

Никодим випив дві чарки горілки, закусив холодною свинячою відбивною і солоним огірком. Йому спало на думку, що сьогодні неділя, і Валентин не піде на роботу.

– Нехай хами знають, що таке інтелігенція, – подумав Дизма.

Він звелів подати пляшку горілки і кіло ковбаси, старанно перерахував решту і вийшов. Не доходячи до Луцької, раптом помітив Маньку. Вона притулилася до стіни, втупившись в одну точку. Чомусь він зрадів цій зустрічі.

– Добрий вечір, панно Маню! – гукнув він весело.

– Добрий вечір, – відповіла та, здивовано приглядаючись до нього. – Чого це ви волочитесь ночами?

– А ви чому не йдете спати?

– Зараз піду, – з сумом відповіла Манька. Дизма зміряв її уважним поглядом. Вона здалася йому привабливішою, ніж звичайно. Худа, правда, але струнка.

«Скільки їй може бути? – подумав він. – Найбільше – сімнадцять».

– Чому ж панна Маня така сумна? – запитав він. Вона лише знизала плечима.

– Якби ви три ночі поспіль вартували на вулиці, як собака, і не заробили ні гроша, ви б теж, напевно, не стрибали від радості.

Дизмі стало незручно. Він поліз в кишеню і дістав кілька банкнотів по десять злотих.

– Я вам позичу, панно Маню. Двадцяти вистарчить?

Дівчина з подивом дивилася на гроші. Вона ж бо знала, що квартирант ще опівдні не мав ні копійки за душею. Звідки ж стільки? Хіба що вкрав. Може, для того і надягнув фрак. «Втім, – подумала вона, – що мені до того?»

Никодим простягнув їй два папірці.

– Ось, прошу!

Манька заперечливо похитала головою.

– Не хочу. Не візьму. Віддавати нічим.

– Ну і не потрібно.

– Не хочу, – спохмурніла вона. – Бач, банкір який! Відвернула голову і тихо додала:

– Хіба що… Дарма не хочу. Хіба що підете зі мною.

– Е-е-е, – пробурмотів Дизма і почервонів. Манька зазирнула йому в очі.

– Не подобаюсь?

– Чому ж ні.

– Теж мені мужчина! – несподівано вирвалося у неї зі злістю. – У-у-у – калоша!

Вона повернулася на підборах і повільно рушила до будин-

ку.

– Панно Маню! – крикнув він їй навздогін. – Заждіть, підемо.

Вона почекала, а коли він порівнявся з нею, сказала:

– Ще за номер п’ять злотих.

– Гаразд, – відповів він. Вони мовчки йшли вузькими вуличками.

Сонний бурмило у плюшевому жилеті відімкнув їм двері, повів у тісний брудний номер і простягнув руку. Дизма заплатив.

Крізь старі сірі фіранки било яскраве сонце. У номері було душно, парко і відгонило затхлістю.

– Може, вікно відчинити? – запропонувала Манька.

– Вже пізно. Додому пора. Напевно, година десята, – відповів Дизма.

Перед маленьким люстерком Манька розчісувала вищербленим гребінцем густе чорне волосся.

– Знайшли місце? – кинула вона байдуже. Раптом Дизму охопило нестримне бажання покрасуватися перед Манькою. Він вийняв з кишені усі свої гроші і розклав на столі.

– Подивися, – сказав він з посмішкою.

Манька повернула голову – і вирячила очі. Вона довго вдивлялася у банкноти.

– Скільки грошей… Скільки грошей… Та ще й усі папірці по п’ять сотень. Чорт забирай!

Никодим насолоджувався справленим враженням. Дівчина схопила його за руку.

– Слухай! Ти був на «ділі»? – запитала з подивом.

Дизма розсміявся і так просто, задля жарту, відповів:

– Ага!

Манька обережно доторкнулася кінчиками пальців до грошей.

– Скажи… скажи… – прошепотіла вона, – ти ходив на «мокре»?

Дизма кивнув.

Вона мовчала, але в її очах світилися страх і захоплення. Вона ніколи не могла допустити, що цей тихий квартирант, цей тюхтій…

– Ножем?

– Ножем.

– Важко було?

– Тю. Навіть не писнув.

Вона похитала головою.

– Грошви ж у нього було!.. Може, єврей?

– Єврей.

– Я не знала.

– Чого ти не знала? – запитав Дизма і почав ховати гроші.

– Не думала, що ти такий.

– Який – такий?

– Ну, такий.

Раптом вона притиснулася до нього.

– А тебе не накриють?

– Не турбуйся, я дам собі раду.

– Тебе ніхто не бачив?.. Може, ти залишив які-небудь сліди? Тут потрібно пильнувати. «Фараони», знаєш, вони навіть за відбитками пальців знайдуть.

– Мене не упіймають.

– Скажи, а страшно було?

Дизма розсміявся.

– Немає про що говорити. Ходімо додому. На, ось тобі на сукню.

Він поклав перед Манькою сто злотих. Дівчина обійняла його за шию і поцілувала в губи.

Додому йшли мовчки. Никодим із задоволенням відзначив, що ставлення цієї малої до нього змінилося в один момент. Він швидко зметикував, що цю повагу, яка межувала із захопленням, викликали у Маньки не гроші, а вигадана бандитська історія. І хоча йому лестила така зміна, у глибині душі Никодимові було соромно – він розумів, що не заслужив цього захоплення. Але тепер він би вже, звичайно, не зізнався, що уся ця історія була вигадкою.

– Дивися мені, Манько, – сказав Дизма, коли вони піднімалися сходами, – удома анітелень! Ясно?

– Ще б пак!

– А я тепер мушу виїхати на деякий час, щоб, розумієш… Ну, словом, для безпеки.

– Розумію. Ти повернешся?

– Повернуся.

Поява квартиранта разом з Манькою не справила на Бартеків жодного враження. Зате горілці і ковбасі віддали належне. Валентиниха негайно накрила стіл зеленою клейонкою, й усі сіли снідати. Скляночка, яка колись була баночкою з-під гірчиці, наповнилася горілкою і передавалася по колу. Була вона не така вже й мала. Незабаром Дизма вийняв п’ять злотих, і Манька побігла за новою пляшкою. Тим часом Никодим віддав свої борги за квартиру, а коли дівчина повернулася, звернувся до присутніх:

– Ну, привітайте мене. Я знайшов хорошу посаду.

– Де? – поцікавився Валентин.

– Не у Варшаві, а в провінції.

– Чи я не казала, – закивала головою Валентиниха, що у провінції легше заробити. Всього вдосталь. То ж селюки.

Випили за здоров’я Дизми, а коли пляшка була вже порожня, Никодим розклав свою розкладачку, роздягнувся, жилет з грішми засунув під подушку і миттєво заснув.

Валентин з хвилину сидів мовчки, а позаяк він підпив, то ні з того ні з сього заспівав, але наразився на велике незадоволення Маньки.

– Тихше, чорт забирай. Не бачиш: людина спить. Відпочити навіть не дадуть!

Запанувала тиша. Валентин насунув шапку й вийшов, його жінка побігла до сусідки похвалитися, що квартирант, отримавши місце, пригостив їх усіх горілкою.

Манька вийняла з шафи батистову хусточку і прикрила сплячому голову: в кімнаті було повно мух.

Розділ 3

Весь ранок пішов на приготування до від’їзду. Усвідомлюючи, що треба потурбуватися про свою зовнішність, Дизма зробив багато покупок. Кілька змін білизни, краватки, нове приладдя для гоління, яскраво-жовті черевики і два готових костюми, які сиділи на ньому досить непогано. Крім усього іншого, він купив ще силу-силенну всіляких дрібниць і гарні шкіряні валізи.

Син нотаріуса Віндера, студент зі Львова, у минулі часи дивував весь Лисків своєю елегантністю. Коли Никодимові траплялося бувати в його кімнаті, він щораз був вражений шиком туалетного приладдя і тепер намагався наслідувати смак молодого Віндера.

Капітали Дизми сильно поменшали, але він був задоволений собою.

До шостої вечора все вже було готове, потяг відходив о пів на восьму. Манька, яка намірялася проводжати Дизму на вокзал, так розгубилася, побачивши це екіпірування, що не наважилася нав’язувати йому своє товариство.

Вона обмежилася тим, що вибігла за ним на сходи і пристрасно розцілувала. Потім допомогла знести валізи.

Коли візник рушив, вона крикнула:

– Повернешся?

– Повернуся! – відповів Дизма і махнув капелюхом. Виявилось, що другим класом їздити значно зручніше, ніж третім. Замість жорстких лав тут були пружинні дивани, пасажири привітніші, та й провідники ввічливіші, ніж у третьому класі.

Дизма насолоджувався своєю першою подорожжю в умовах, коли він відчув себе справжнім паном. Йому здавалося, що він анітрохи не гірший від начальника поштової контори в Лискові, та навіть не відрізняється від обох Віндерів, батька і сина, з якими зараз міг би стати на одному щаблі.

Кілька пасажирів, які їхали разом із Дизмою, незабаром зійшли, і він залишився в купе один. Спати не хотілося. Зрештою, слід було ґрунтовно обдумати ситуацію.

Було ясно, що несподіваною пропозицією Куницького він зобов’язаний виключно тій обставині, що цей старий пройдисвіт прийняв його за впливову особу, що має близькі стосунки з міністром Яшунським. Зрозуміло, що виправити цю помилку було б все одно, що відмовитися від нечувано високої платні. Отже, потрібно щосили тримати Куницького в цьому переконанні і якнайдовше отримувати ті гроші. Харчування і житло буде безплатне. Тому витрати обмежаться кількома десятками, нехай навіть сотнею злотих на місяць. Отже, дві тисячі чотириста злотих чистого доходу можна заощадити!

«Хоч би три місяці протриматися. А може, вдасться і півроку?..» – усміхнувся про себе Дизма. Потім можна буде давати гроші під відсотки і жити, як ясновельможний пан, нічого не роблячи.

Потрібно тільки якнайдовше обдурювати старого і бути пильним, щоб не засипатися. Рідше відкривати рота, а про себе – взагалі ні слова. Старий теж не в тім’я битий. Як запідозрить що-небудь, все полетить шкереберть.

Світало, коли увійшов провідник і оголосив, що наступна станція – Коборово.

Дизму охопив неспокій: чи не забув Куницький, що він має приїхати з цим поїздом?

Виявилось, що не забув. Ледве Никодим вийшов з потягу, як до нього підійшов лакей у лівреї.

– Пробачте, ви їдете до пана Куницького?

– Так.

– Машина чекає біля станції, пане, – сказав лакей і узяв валізи.

Всівшись до розкішного автомобіля, Никодим подумав: «Пан генеральний адміністратор маєтку в Коборові. Потрібно буде замовити собі візитні картки».

Бездоганне рівне шосе спершу йшло вздовж залізниці, потім, біля мальовничого, напівзруйнованого водяного млина, звертало праворуч, минувши місток, численні фабричні будівлі, які густо обліпили залізничну колію.

Звідти почалася довга кленова алея, в кінці якої стояв палац, прикрашений шпилями і загостреними дахами. Він виглядав якось дивно, навіть претензійно, але загалом гармонійно. Авто півколом об’їхало газон і зупинилось біля під’їзду. У відчинених дверях з’явилася покоївка і разом з лакеєм заопікувалася валізами. Не встиг Дизма зняти пальта, як у вестибюль увірвався трохи розпатланий Куницький у довгому, строкатому шовковому шлафроці. Никодим навіть спочатку прийняв його за жінку.

Куницький, невгамовний, сяючий і рухливий, як ртуть, розкривши обійми, підлетів до гостя і обстріляв його з кулемета свого красномовства. Він говорив швидше, ніж звичайно, і мова його була так само монотонною і ще шепелявішою, ніж у Варшаві. Першим питанням, після якого він зробив паузу і став чекати на відповідь, було: «Де ви, дорогий пане, бажаєте влаштуватися – тут, у будинку, чи у павільйоні в парку?»

Дорогий гість відповів, що йому все одно, тому його відвели до двох чудових кімнат на першому поверсі. Тут же йому пояснили, що він зовсім нічим не буде зв’язаний, бо якщо він не захоче проходити через інші кімнати до вестибюлю, може вийти в парк прямо через терасу, до ванної вхід з коридору, може вже хоч зараз викупатися після дороги – все для нього приготовано, якщо він не дуже втомився і побажає вийти до сніданку, то принесе цим велике задоволення. І йому, Куницькому, і пані буде дуже приємно.

Залишившись нарешті сам, Дизма швидко розпакував валізи, поклав речі до шафи і пішов до ванної кімнати. Ніколи в житті ще йому не доводилося митися у ванні. Останнім часом він навіть не міг собі дозволити загальну лазню. Про це красномовно свідчила вода у ванні, каламутна і чорна після його купання. Дизма довго маніпулював, аж поки знайшов на дні ванни ланцюжка, потягнув за нього і спустив компрометуючу брудну воду. Обполоснувши ванну, він причесався, надягнув піжаму і, повернувшись у спальню, зі здивуванням виявив, що за час його відсутності прислуга почистила костюм і черевики.

– Чорт забирай! Тут тобі й пальцем ворухнути не дадуть! – з подивом подумав Дизма.

Не встиг він зав’язати краватку, як постукали у двері, і з’явився Куницький, свіжий і дуже балакучий.

Кімната, куди він увів Дизму, більше заслуговувала на назву зали. Її було викладено панелями з якогось темного дерева, що справляло гнітюче враження. Уздовж стін стояли красиві буфети зі скляними дверцятами, виблискуючи зсередини багатством срібла і кришталю; невеликий білий стіл, сервірований на чотири персони, видавався виставкою унікального посуду, якого вистачило б на увесь штат поштової контори в Лискові.

– Мої пані зараз прийдуть, вони закінчують одягатися. Може, тим часом, дорогий пане Никодиме, ви оглянете кімнати на першому поверсі, тому що другий – хе-хе-хе! – під забороною для нашого огляду: розумієте – дами. Як вам подобається мій маєток? Сам все проектував, все сам робив, сам давав вказівки архітекторові, піклувався про найменші дрібниці…

Куницький, взявши Дизму під руку і дрібочучи біля нього, раз у раз заглядав у вічі.

Коборовський палац, як і усе Коборово, поясняв господар, – то його гордість. Ще кілька років тому тут була глушина, напівзруйнована садиба, яку б і не гріх було знести, зруйновані господарські будівлі, земля переважно лежала облогом. А сьогодні – диво, лялечка, все упорядковано систематичною, наполегливою працею.

Ступаючи по м’яких килимах, вони проходили кімнатами, обставленими так розкішно, що Дизмі годі було й уявити.

З позолоченої бронзи, з масивних картинних рам, з блискучих меблів, з величезних дзеркал, з мармурових і малахітових камінів, з небачених тканин, з розшитої золотом шкіри – ніби кричали небачені гроші й багатство. Дизмі спало на думку, що якби раптом затряслася земля, то палац разом з усім умеблюванням розсипався б на золоті кульки.

– Ну як? – запитав Куницький, коли вони знову опинилися в їдальні, але не встиг почути відповіді, бо відчинилися двері й увійшли довгоочікувані пані.

– Дозвольте представити: пан Дизма! – сказав Куницький, підводячи Дизму до пані.

Старша з них, блондинка, усміхаючись, простягла йому руку.

– Дуже приємно. Багато чула про вас.

Молодша, шатенка, яка чимось нагадувала жваве хлопченя, міцно потиснула Никодиму руку, розглядаючи його так безцеремонно, що той навіть зніяковів.

На щастя, йому не потрібно було навіть рота відкривати, бо Куницький тріщав без упину. Тому Дизма навіть мав час розгледіти обох жінок. Блондинці було найбільше років двадцять шість, шатенці – роки двадцять два. Це здивувало його, бо пам’ятав, що Куницький розповідав про дружину і дочку. Тим часом обидві пані годилися йому швидше в дочки, хоча не були подібними між собою, як сестри. Блондинка була витонченою і стрункою, але зовсім не хирлявою. Маленькі, різко окреслені, чуттєві вуста, м’який овал обличчя і величезні, непропорційно великі блакитні очі видавали мрійливу натуру. Елегантна літня сукня зі щільного шовку відкривала шию і плечі сліпучої білизни.

Шатенка була зовсім іншою. Поряд з цією, немов намальованою пастеллю, красунею – вона з її косими зрощеними бровами, світло-карими очима, коротким, стриженим по-чоловічому, каштановим волоссям, наглухо застебнутою під шию англійською блузою, зеленою краваткою і темною від засмаги шкірою, була схожа на хлопченя. У її карих очах світилося щось задерикувате. Особливо Дизму вразила форма її вух. Шатенка сиділа в профіль, і йому коштувало великих зусиль не поглядати час від часу на її вуха. Раніше він ніколи не звертав уваги на вуха людей, з якими він зустрічався. Тільки тепер він відкрив, що вухо кожної людини неповторне – воно може бути красивим, як соковита й загадкова екзотична квітка, і притягувати погляд іншого. У Куницького були маленькі рожеві вушка, а у блондинки все закривала пишна зачіска.

Філософствуючи про себе, Дизма вважав, щоб своїми рухами і способом споживання їжі бути схожим на решту товариства і невідповідною поведінкою не видати відсутності того, що нотаріус Віндер називав добрим домашнім вихованням, що правдоподібно мало означати світський лиск.

Куницький говорив без перерви, описуючи переваги і недоліки Коборова, та перераховував інвентар, характеризував темперамент кожного коня, планував, що й за чим покаже дорогому панові Никодиму з господарства.

– Поки що я встиг вам показати тільки перший поверх.

Куницький відсьорбнув кави, через що виникла пауза, якою скористалась блондинка:

– Чи вам сподобалося?

– Дуже пишно, – відверто відповів Дизма. На обличчі блондинки спалахнув яскравий рум’янець. Вираз великого жалю з’явився в очах.

– Це, прошу пана, смак мого чоловіка.

– Хе-хе-хе, – захихикав Куницький, – я вже говорив про це панові Никодиму. Уявіть собі, коли ми після весілля приїхали до Коборова, Ніна першу сімейну сцену – хе-хе-хе – влаштувала саме через це. Ось вона, жіноча вдячність! Я зі шкіри пнувся, щоб звити гніздечко моїй пані, а вона мені сцену учинила. Прошу собі уявити …

– Припини, будь ласка, – перервала пані Ніна.

– Не розумію, тату, – вставила шатенка, – навіщо ти набридаєш панові Дизмі розмовами, які, до усього іншого, неприємні Ніні?

– Та я ж нічого не кажу, нічого не кажу, радість моя. Втім, ми зараз звільнимо вас від нашого товариства, бо я маю показати Коборово панові Никодиму. Знаєте, пане Никодиме…

– Можливо, пан Дизма втомився, – втрутилася пані Ніна.

– Боже борони! – запротестував Никодим.

– Ось бачиш, ось бачиш, – зашепелявив задоволений Куницький. – Нам, діловим людям, кортить, щоб відразу дійти до суті усього корисного, потрібного, значущого.

– Тату, не відповідай за пана Дизму, – перервала його дочка. – Сумніваюся, щоб для кожного шпали і відходи з лісопильні становили сенс життя і були важливими. Правда, пане Дизмо? – звернулася вона до Дизми.

– Звичайно, ви маєте рацію, – відповів той обережно, – є речі куди важливіші.

Куницький тихо засміявся, потираючи руки:

– Так, так, є речі, важливіші від шпал. Наприклад, питання про збільшення постачання дерева і питання замовлення!

Куницький був задоволений собою. Блондинка підвелася і кивнула.

– Не будемо вам перешкоджати, – сказала вона холодно.

Шатенка теж встала, і, перш ніж Никодим зумів зрозуміти, у чому корінь сімейного розбрату, обоє вийшли з їдальні. Дизма не уявляв, що сніданок так швидко закінчиться.

Їв він мало, боячись показатися ненажерою, і не встиг поїсти. Лакей доповів, що коні подані.

– Так ось, – промовив Куницький, надягаючи шапку – нехай вас це не дивує, але між мною і дружиною існує велике непорозуміння. Вона, скажу вам, ідеалістка, романтична, химери різні в голові: молода ще. Порозумнішає. А дочка?.. Гм… Кася на її боці, тому що сама ще шмаркачка. Баби, втім, завжди одна за одну тримаються.

Біля під’їзду їх очікувала чепурна бричка з парою гнідих в упряжці. Куницький і Дизма зручно вмостилися на м’якому сидінні, і господар розсік повітря батогом. Коні пустилися риссю.

– Що, гарні конячки? – Куницький примружив очі. – Я купив цю парочку на сільськогосподарській виставці в Любліні. Золота медаль. Ну як?

Дійсно, гніді бігли, як накрутні, і Дизма визнав, що вони чудові.

– Передусім я покажу вам своє міністерство шляхів, – заявив Куницький. – Двадцять два кілометри колії з двома бічними гілками. Поїдемо до першої, у моєму лісі.

Вони звернули з кленової алеї і добрих півгодини їхали м’якою ґрунтовою дорогою серед високих хлібів, готових до покосу. Стояла безвітряна тиха погода, але спеки не було.

– Добрий урожай! – сказав Дизма.

– Так, пане, так, – відповів, сумно хитаючи головою, Куницький. – Занадто хороший, занадто хороший, на жаль!

Никодим розсміявся.

– Ви так говорите, ніби це вас засмучує.

– А ви що думаєте? – здивувався Куницький. – Адже це лихо для землероба.

Дизма хотів було сказати, що йому це незрозуміло, та прикусив язика. Краще бути обережнішим.

– Лихо, – повторив Куницький. – Очі на лоба лізуть від таких цін. Через два місяці продаватимемо хліб за безцінь. Лихо від надлишку, дорогий мій.

«Ага! – промайнуло у Дизми. – Хто б міг подумати? Краще рідше відкривати рота, і вже, боронь Боже, не лізти з питаннями!»

– Зрозуміло – сказав він голосно, – тільки, мені здається, це не так вже погано, як ви собі уявляєте.

Дизма замовк. Йому спало на думку, що потрібно ще щось додати, щоб не виглядати наївним. Тому він на всякий випадок сказав:

– Хліб подорожчає.

– Ба! Тільки у тому разі, якщо уряд почне його скуповувати.

– А хто вам сказав, що не почне?

– Що ви кажете?! – аж підскочив Куницький. Дизма злякався було, що ляпнув якусь дурість, але тут-таки заспокоївся, бо очі його співрозмовника аж навіть заблищали.

– Золотий ви мій, та що ви говорите?! Це вже вирішено?

– Поки що проект…

– Дорогий пане Никодиме! Та це ж геніальна думка! Геніальна! Обов’язок уряду – захищати інтереси землероба, заради Бога, добробут країни ґрунтується на землеробстві. А у нас, чорт забирай, якась манія переінакшувати господарську структуру держави! Адже в Польщі сімдесят відсотків жителів зайняті в сільському господарстві! Сімдесят! Не промисловість, не шахти, не торгівля, а власне продукція сільського господарства, скотарство і лісівництво – основа всього. Добробут землероба – добробут усіх: і фабриканта, і купця, і робітника! Пане Дизмо, ви мусите, це ваш обов’язок перед Вітчизною, докласти усіх своїх можливостей, щоб підтримати в урядових сферах цей геніальний проект. Нехай уряд скупить увесь надлишок хліба. Боже мій! Одне тільки Коборово з хуторами…