Buch lesen: «Книга Застою. 1965–1976»

Schriftart:

Передмова

Сукхаваті¹. Поза простором і часом

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Щойно будда Амітабха² вимовив і якомога довше «розкатав» священну мантру, як все довкілля засяяло міріадами діамантових вогників. До чого ж це прекрасно!.. Втім, ніяка краса давно вже не зачіпала, не зв’язувала і не прив’язувала до себе його особистісної суті. Отож тепер будда Амітабха абсолютно безкорисливо й відсторонено старався для інших – для тих, хто завдяки палким молитвам перероджувався на Полі, Сповненому Щастя, й тепер блаженствував тут.

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Кожна клітиночка червоного тіла³ будди вібрувала, розповсюджуючи довкола благодатні хвилі. Від цього ставали ще благодатнішими родючий ґрунт, жива вода й запашне повітря, а будівлі з золота, срібла, коралів і коштовних каменів – ще прекраснішими. Слідом за Амітабхою і всі тутешні жителі – бодхісатви найвищого рівня підхопили дружно:

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Якщо досі Поле, Сповнене Щастя, сяяло окремими діамантовими вогниками, то тепер воно аж вибухнуло живильними потоками світла, немов гігантські ґрона розкішного феєрверка. І от дивина: хоч яким сліпучим було це світло, проте очей воно зовсім не різало.

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Такою була прадавня мрія Амітабхи – створити райську місцинку для того, щоб насолоджувалися тут просвітлені душі. Незліченний час минув, доки він еволюціонував і з простої душі перетворився спочатку на бодхісатву Дхармакару, а вже згодом і на будду Амітабху. Й тільки тоді спромігся практично реалізувати цю прадавню мрію в тонкому духовному світі.

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Отож тепер душі бодхісатв мали можливість довго, нескінченно довго насолоджуватися життям на Полі, Сповненому Щастя, в прекрасних будівлях із золота, срібла, коралів і коштовних каменів, буквально купаючись у променистій нірвані. Досягнувши певного рівня духовного розвитку, потрапити сюди було дуже просто: в момент смерті всього лише прочитати спеціальну мантру, присвячену будді Амітабсі, й не мати сумнівів щодо місця свого посмертного потрапляння – отак просвітлені й опинялися в Сукхаваті. А після приємного в усіх відношеннях перебування в сансарі (тривалого чи не дуже – то вже залежало від їхнього власного вибору) ці високі душі мали можливість знову втілитися в земне тіло… але могли й не втілюватися – це вже кому з бодхісатв як заманеться.

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Утім, ситуація з прибічниками й послідовниками різних гілок та шкіл буддизму була більш-менш зрозумілою. Натомість коли на Полі, Сповненому Щастя, з’являлися відвідувачі з інших осель (а, як відомо, цих осель в домі Сущого багато, багато… дуже багато!..) – отут вже слід було чекати чогось по-справжньому незвичайного. Можна сміливо констатувати, що якби будда Амітабха дуже давно не втратив найменшої прив’язаності до земного життя в усіх його проявах, то деякі з цих гостей могли б навіть розвеселити його. Але не в теперішньому стані…

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Ні-ні, тільки не в теперішньому стані самадгі!.. Тепер його вічна сутність насолоджується нірваною, купається в ній і купатиметься цілу вічність. І ніщо не в змозі вивести будду з відстороненої рівноваги.

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

А між тим гості з інших осель бувають доволі-таки веселими, смішними й дивакуватими. Наприклад, колись давно… навіть дуже давно хтось із відвідувачів розповів, нібито спрямований з нескінченності в нескінченність палаючий меч Манджушрі⁴ (яким він, як відомо, розсіює морок невігластва) людські душі, перебуваючи на підйомі, використовують для своєрідних змагань: хто з них, розкинувши руки на обидва боки, якомога швидше й довше бігтиме-ковзатиме з нескінченності в нескінченність?! Називалося це чомусь «гонитвою лезом Оккама».

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

При цьому змагальники ставили за приклад Ґаутаму Сіддгартху: подейкували між собою, нібито він брав участь аж в сімдесяти тисячах подібних «перегонів», внаслідок чого таки досягнув нескінченності. А досягнувши – пішов на земне втілення і перетворився на справжнього Будду. А ще – нібито спромогтися на таке в ідеалі може кожна душа. Це ж треба таке вигадати! Якби будда Амітабха лишався прив’язаним до звичайного земного життя бодай однією клітиною свого священного червоного тіла, він би несказанно розвеселився, почувши таке. Але тепер…

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Інший відвідувач в захваті вигукував, на всі боки озираючись: «Ох, до чого ж у цьому їхньому раю файно, хлопці! До чого ж файно… Однак мені миліша наша Украйна». А третій прошепотів на вухо своєму товаришеві: «Поглянь-но о-о-он на того – це ж ну просто викапаний наш козак Мамай! Сидить, так само ноги схрестивши, і все думає про щось своє… думає, думає… От чого тільки йому бракує, то це бандури в руках і набитої конопельками люльки в зубах. А так чистісінький Мамай! Я тобі кажу…»

Ці дивні гості вважали, нібито Амітабха їх не чує, хоча Поле, Сповнене Щастя, було еманацією самого його єства. То як же міг будда не відчувати цим самим єством, про що шепочуться відвідувачі?..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Отакі дотепники трапляються зрідка з-поміж відвідувачів. Хто вони – всі ці дотепники, жартуни-веселуни? З якої землі? І де, в яких божественних сферах мандрує душа того бодхісатви, якого відвідувачі назвали «козаком Мамаєм»… Либонь, вельми дивною є та земля, якщо від дотепних цих відвідувачів він почув ще одну незвичайну фразу, вимовлену пошептом: «Рабів до раю не пускають!..»

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

А ще чи то загадка, чи запитання, з яким вони зверталися мало не до кожного тутешнього бодхісатви: «Доки крила нашого Небесного Сокола лишатимуться зв’язаними? Адже маючи зв’язані крила, Сокіл не може літати». При цьому один із відвідувачів, похиливши чубату голову, почав зажурено наспівувати гарним оксамитовим баритоном: «Чому… я не сокіл?.. Чому… не літаю?..»

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Але що означало все це як для самого будди Амітабхи, так і для інших жителів раю Сукхаваті? Нічого, практично нічого. Суцільні земні клопоти, пустопорожні та беззмістовні. Значно милішими були зовсім інші звуки – священні мантри, від яких Поле, Сповнене Щастя, спочатку уквітчувалося міріадами діамантових вогників, а потім вибухнуло живильними потоками світла, немов гігантські ґрона розкішного феєрверка…

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

1965. Троє в «Україні»

Ростов-на-Дону, 2 січня 1965 року

Ах, до чого ж добре, що він настільки вчасно забрався з цієї нелюб’язної, негостинної… можна навіть сміливо говорити – ворожої України!

Правду люди кажуть: риба шукає, де глибше, а людина – де краще. Чи було малому циганчукові добре на цій огидно-зрадливій Україні?! Що такого Владо побачив там, окрім безпросвітного горя і суцільних злиднів?! Та про це навіть говорити не доводиться…

Єдине добре, що там сталося – це, власне, його поява на білий світ десь на просторах Поділля. Але ж далі, далі!..

Батька він навіть і не пам’ятав як слід. Все, що лишилося від батька, – в жодному разі не спогади, а просте усвідомлення, що будь-хто з людей окрім мами обов’язково має також і тата. Просто таким чином влаштований світ…

Матір він згадував дуже рідко, причому спогади ці були якимись рваними, фрагментарними: вона уявлялася то як пара ніжних пестливих рук, то як доволі низький, але приємний голос, то як усміхнений рот з крихітною, ледь помітною родимкою трохи ліворуч біля складочки шкіри, що простягнулася від верхньої губи до перенісся… Оце й усе, що пам’ятав Владо.

Значно чіткіше уявляв свою мимовільну мачуху – тітку Мокрину, звичайну селянку із згаслим від безрадісного та безпросвітного життя поглядом темно-сірих очей, вкритим передчасними зморшками обличчям і натруженими руками, почорнілими й зашкарублими від постійної важкої роботи на землі. Дітей тітки Мокрини – своїх зведених братиків – вже почав забувати… але ж не її саму!..

Всіх цих трьох найдорожчих йому дорослих людей – тата, матір і тітку Мокрину – Владо безповоротно втратив. Усі вони пішли в небуття саме там, на далекій тепер негостинній Україні. А іще?..

А що там іще було згадувати!..

Дитячий будинок у Кіровограді, з якого він декілька разів тікав, намагаючись розшукати родичів?..

Кіровоградський завод, на якому працював токарем?..

Вулицю Піонерську в Ямполі, що вела до школи № 1 та була вимощена пам’ятниками «зі старого жидівського цвинтаря»?..

Лейтенанта з лінійного відділу міліції на залізничній станції «Вапнярка», який так і не надіслав жодної вісточки про його рідних – хоча наївний хлопчик повірив міліціонерові й чекав на те послання довго, але марно?..

От що такого було в тій землі, за чим тепер можна сумувати?!

Нічого, геть нічого!!!

Зате варто було перебратися сюди, в Ростов-на-Дону, як життя маленького циганчука Владо Джугастрянського, ласкою дитбудинківського начальства перехрещеного на Володимира Муратова, змінилося до невпізнанності. Заради справедливості варто зауважити, звісно, що перші пару років після переїзду на нове місце проживання він відпрацював на знаменитому Ростсільмаші⁵ так само, як і в Кіровограді. Однак на відміну від українського обласного центру, тут, при ростовському підприємстві, функціонував самодіяльний театр. Дізнавшись про це, молодий чоловік сповнився нахабства, завітав просто на найближчу репетицію і з порога ошелешив усіх чи то проханням, чи завуальованою заявою:

– Візьміть до себе і мене, хочу теж грати разом з вами!

Коли ж стисло розповів театралам про себе, заради проби станцював і проспівав «С боем взяли мы Орел, город весь прошли…» та ще пару-трійку пісень, керівник самодіяльного колективу спитав:

– Чи подобається тобі творчість класиків російської дожовтневої літератури? Чи знайомий ти з творчістю Миколи Гоголя?.. «Вечори на хуторі біля Диканьки» читав?.. А «Ніч перед Різдвом»?.. Ні-ні, я не про фільм Олександра Роу⁶ запитую – оригінальну гоголівську повість читав?.. А коваля Вакулу зіграти погодишся?.. Ти ж циган, серед ваших чоловіків кожен другий – то коваль, а ти ж токарем працюєш… Ну то й що, коли токарем?! Все одно пролетар. Коваля тобі зіграти – раз плюнути! То як?..

Звісно ж, на таку шикарну пропозицію Владо погодився з неабияким задоволенням. Любительський спектакль «Ніч перед Різдвом» був зіграний напередодні Нового 1963 року. Очевидно, попри відсутність акторської (та й загалом будь-якої мистецької) освіти, коваль Вакула у виконанні новоспеченого актора-любителя вийшов дуже переконливим, оскільки тут сталося нове диво: виявляється, на спектакль завітав режисер і художній керівник ростовського Молодіжного театру драми ім. Ленінського комсомолу, який в наступному році було вирішено реорганізувати в Театр юного глядача. Зважаючи на близьке вже перетворення, до театральної трупи аж ніяк не завадило б влити трохи «свіжої крові». З любителями він був максимально відвертим і не церемонився анітрохи:

– Ви свої спектаклі любительські граєте вряди-годи, тоді як у нас театр професійний: своя сцена, свій репертуар, все серйозно. Віддайте мені вашого Вакулу – аж надто цей хлопець мені сподобався! Ми теж мріємо поставити свій спектакль «Черевички для Оксани», то його не тільки працівники Ростсільмашу побачать – на нього ж все наше місто подивитися прийде!!! А як на гастролі поїдемо, то й не тільки наше місто!.. Це ж масштаб який, уявіть лише собі… Уявили, еге ж?!

Вгадати фінал цієї розмови було неважко. Ясна річ, режисер Молодіжного драмтеатру міг би полюбовно вирішити все з самим актором. Тим не менш суто формально звернувся до всього творчого колективу – бо хоча й любителі, а все ж сякі-такі колеги по мистецькому цеху… Всі чудово розуміли: така пропозиція, зроблена любителю, – це справжній подарунок долі, який треба хапати обома руками без найменших роздумів. Тим паче у глибині душі Владо Муратов завжди мріяв про акторську кар’єру, просто, зважаючи на сиротинське виховання, не надто вірив у подібну можливість.

Отак і сталося, що молодий токар звільнився із Ростсільмашу і перекваліфікувався в актори реорганізованого ростовського ТЮГу. Почалися репетиції спектаклю за мотивами гоголівської різдвяної повісті. Прем’єра спектаклю «Черевички для Оксани» була намічена саме на сьогоднішній день – на суботу, 2 січня 1965 року. Але…

Але прем’єра так і не відбулася.

Причиною провалу настільки, здавалось би, перспективного проекту став той самий колишній токар, якого художній керівник вперто, не один місяць розшукував по всьому Ростову-на-Дону. Точніше, не він сам, а його неймовірно швидке, можна сказати – блискавичне й неймовірно пристрасне кохання з партнеркою по сцені – мініатюрною красунею, виконавицею ролі Оксани. Правду кажучи, уникнути її чарів у Владо не було жодної можливості… тим паче з його запальним циганським темпераментом!..

Коротше кажучи, коли любовний туман бодай трішечки вивітрився з мізків закоханої акторської парочки, з’ясувалося, що партнерка Владо не просто вагітна, але вагітна дуже навіть помітно – з нахабно випнутим уперед черевом. То хіба ж могла вона в такому стані грати першу красуню на хуторі біля Диканьки?.. Це навіть не смішно.

А втім, без сюрпризу все одно не обійшлося. Бо хоча прем’єра гоголівського спектаклю була відкладена, доки виконавиця провідної жіночої ролі не вийде з декретної відпустки, але ж саме сьогодні – в суботу, 2 січня 1965 року Владо Муратов став батьком! Оскільки його кохана дружина народила дівчинку, то з вибором імені акторське подружжя анітрохи не вагалося: звісно ж, Оксана! Як іще могли вони назвати це маленьке диво?! Тільки так, не інакше…

Санаторій «Конча-Заспа», Столичне шосе, № 215, Київщина, 8 січня 1965 року

Ото добре, що зараз зимові канікули! Замість того щоб зранку йти до школи, а ввечері вдома виконувати чергову занудну «домашку», можна прибігти до мами на роботу. Адже тут, в санаторії «Конча-Заспа», де вона працює прибиральницею, ось просто зараз намагається поправити здоров’я знаменитий поет Сосюра.

Василько випадково дізнався про це від матері буквально позавчора, знов-таки прийшовши до неї на роботу. Гадав, вони удвох (як це завжди ставалося під час канікул) займуться прибиранням поверхів, відведених матері, а покоївки в цей час мінятимуть постояльцям постілі й рушники і загалом наводитимуть лад в їхніх кімнатах. Але натомість матір прошепотіла, схилившись до його вуха:

– Ондо поглянь за моєю спиною… Бачиш, двоє стоять біля дверей на сходи? То це, Васильку, відомий поет Володимир Миколайович Сосюра з дружиною Марією Гаврилівною. Якщо хочеш, підійди до них швиденько… Тільки щоб справді швиденько! Не затримуйся, бо якщо ти мені допомагаєш, то я б хотіла раніше прибирання завершити й додому піти. Тож давай!..

Василько хутко підбіг до парочки біля дверей та одразу ж спитав:

– Здрастуйте! А це правда, що ви – відомий поет Сосюра?

– Хлопчику! Хіба тебе не навчали, що втручатися отак в бесіди дорослих людей геть неввічливо? – невдоволеним голосом спитала жінка. Однак хворобливо брезклий, на вигляд дуже втомлений чоловік зупинив її легеньким кивком голови, потім звернувся до хлопчика:

– Так, я справді поет Сосюра. А в чім річ?

– Володю! Не забувай про те, в якому стані ти зараз перебуваєш… – мовила жінка, за м’якістю тону намагаючись приховати обурення.

– Марійко, давай не будемо!.. – так само м’яко заперечив чоловік і знов звернувся до хлопчика: – Отже, давай-но кажи, чого тобі треба?

– Та я, власне… – Василько проковтнув грудку, що підступно застрягла в горлі, однак все ж наважився і мовив: – Я власне, вірші пишу і хотів би, щоб їх якийсь відомий поет почитав. А ми тут класом нещодавно…

– Навіть тут, в санаторії від цих юних обдарувань немає спокою! – не витримала жінка. – Вас, юних талантів, багато, а мій Володя – він один. Він унікальний, а ти, хлопчику… ти поки що невідомо хто і збоку бантик!..

– Марійко, я тебе прошу! – посміхнувся Сосюра. Однак тут знов заговорив хлопчик:

– Та, власне, я збирався показати свої вірші іншому поетові – товаришу Тичині. Нам… нашому класу, тобто до Києва екскурсію влаштовували, ми з ним… з Тичиною спеціально зустрічалися. Та я йому не…

Василько несподівано замовк.

– Що ти «не»? Що там у вас сталося? Давай-но кажи вже, якщо почав, – наказав поет.

– Я товаришу Тичині не повірив.

– Не повірив?! – здивувався Сосюра і знов звернувся до дружини: – От бачиш, Марійко, Тичині цей молодий чоловік не повірив. А мені…

– Знаєте, коли наша екскурсійна група зустрілася з товаришем Тичиною, то він почав говорити, що треба любити Партію, любити Леніна, що ця любов допоможе митцеві стати на єдино можливий вірний творчий шлях. І щоб ми робили все, як він написав у вірші «Партія веде».

– А-а-а… хіба це аж такі погані поради?

Василько набурмосився, не надто люб’язно подивився спочатку на поета Сосюру, потім на його дружину, потім пробурмотів:

– Ні-ні, мабуть, товариш Тичина все вірно порадив. От тільки він робив це не щиро, от в чім річ…

– Ти чула, Марійко? – вигукнув у захваті поет. – Тичині він не повірив, тоді як мені, очевидно, навпаки довіряє. Хіба ж не так?

– Володю, ми цього хлопчика вперше в житті бачимо. Отямся!..

– У мене тут мама прибиральницею працює, я прийшов їй допомогти, щоб вона якнайшвидше закінчила і додому пішла. А звати мене Василем.

– Отакі справи, Марійко!.. – розплився в посмішці поет. А далі мовив до хлопчика: – Те, що Тичина не був щирим… Знаєш, Василю, він просто життям наляканий. Дуже наляканий, от і справляє подібне враження.

– А ти, Володю? – в голосі поетової дружини вперше прослизнули жорсткі нотки. – Хіба тебе життя милувало?

– А я, Марійко, життям не наляканий, я життям побитий. Разом із тобою. А тому давай-но зробимо наступне…

І після невеличкої паузи мовив:

– У мене тут із серцем негаразди. Настільки зле мені, що ось навіть Марійка наполягла на тому, щоб в «Кончу-Заспу» з’їздити. Ми прибули буквально щойно, лише пару годин тому. Сьогодні-завтра мені лікарів пройти треба, на оглядинах вони процедури розпишуть, я тут все розвідаю, обживуся трохи. Отож давай-но післязавтра ти мені принесеш свої вірші, щоб я вже спокійно міг їх переглянути. Ми зупинилися на цьому поверсі, третя кімната по лівому боку коридору. Після сніданку приходь. Зустрінемося, доки я на процедури збиратимусь. Згода?..

Ясна річ, Василько погодився. Тому сьогодні прихопив із собою два шкільні зошити, від початку й до кінця списані віршами. Однак щойно попрямував до вказаної кімнати, як був зупинений матір’ю:

– Не ходи туди, синку, не треба. Нема більше Володимира Миколайовича, помер він.

– Як це – помер?! – ошелешено закліпав очима хлопчик.

– Ну-у-у, як?.. Як люди помирають, отак і помер. Йому вночі з серцем зле стало, Марія Гаврилівна покликала на допомогу, але коли прибігли лікарі, було вже надто пізно. Отож його вже повезли до Києва, і дружина разом з ним поїхала, звісно ж. Там у них у номері тітка Фрося прибирається, не ходи туди, не заважай. Краще давай зі мною. Допоможеш прибирати – отож усе й позабудеш. За роботою, синку, багато чого позабути можна…

Остання порада міцно засіла Василькові в голову, й, допомагаючи матері наводити лад на відведених їй поверхах, хлопчик подумки намагався скласти вірш про «чарівну роботу». От тільки це був не звичайний славень вільній комуністичній праці, якими напхана під зав’язку їхня шкільна програма. У нього мав вийти важкий вірш про важкий монотонний фізичний труд, який допомагає забути про все на світі…

Й звичайно, цього вірша він збирався присвятити щойно померлому поетові Володимиру Миколайовичу Сосюрі.

Бібліотека ім. Аркадія Гайдара, Канів, 22 січня 1965 року

– Елло Никанорівно, я все прекрасно розумію… але де ж справедливість?! Хіба таке може статися, щоб…

– Нічого жахливого, миленька, абсолютно нічого жахливого не сталося, – втішала її колишня вже директорка. – Трудове законодавство для всіх однакове, й якщо я досягла пенсійного віку, то нічого з тим не поробиш.

– Але ж особливо цінних працівників…

– Невже ж ти на повному серйозі вважаєш директорку провінційної бібліотеки аж таким цінним робітником, що її навіть замінити нема кому?

Ніна Панасівна не знайшлася з відповіддю. Між тим на директорському «керогазі» (господарка так і не навчилася називати електроплитку належним словом) старенький чайник вже почав незадоволено, але поки що стримано шарудіти, готуючись по мірі розігріву перейти до насвистування добре знайомої пісеньки. Тому кивнувши бібліотекарці, Елла Никанорівна дістала з полиці дві чашки, стареньку, з колись яскравими, а тепер майже затертими малюнками бляшану коробку із заваркою, дві чайні ложки та зайнялася безпосередніми приготуваннями до майбутнього чаювання, залишивши бібліотекарку на самоті з її думками.

А думки ці були геть невеселими, бо замість Елли Никанорівни Дзюбан, яку щойно відправили на заслужений відпочинок, новим директором Канівської бібліотеки імені Аркадія Гайдара несподівано для всього маленького, проте товариського бібліотечного колективу було призначено… Василя Панасовича Березу – сезонного екскурсовода Шевченківського музею!!! Годі й казати, призначення всіх шокувало, немов оберемок холодного пухнастого снігу, заради жарту засипаний за комір пальта.

Хоча… які ще жарти: все це сталося по-справжньому і всерйоз. Новому товаришеві директору ще тридцяти років не виповнилося, отож дізнавшись про призначення настільки юного «начальства», поза очі бібліотекарки називали його не на ім’я та по батькові, а ласкаво – «Васильком». Наскільки ж великим було їхнє здивування, коли одразу ж в день знайомства «Василько» не просто провів збори трудового колективу, але з непідробним ентузіазмом почав розсипати пригорщі свіжих та оригінальних ідей щодо майбутнього їхнього культурно-просвітницького закладу.

Насамперед виявилося, що «Василькові» мало бути звичайним директором. Таким директором, як щойно відправлена на пенсію Елла Никанорівна Дзюбан та всі інші керівники подібних закладів. Мабуть, враховуючи досвід на попередньому місці роботи, новопризначенець вирішив перетворити бібліотеку на… бібліотеку-музей імені А. П. Гайдара!!! Він вже марив тим, як з найвіддаленіших куточків усього Радянського Союзу до їхнього Канева з’їжджатимуться діти, підлітки та юнаки, жовтенята, піонери та комсомольці. Групами великими і малими, а також окремо. Як усіх цих відвідувачів водитимуть музеєм спеціально навчені діти-екскурсоводи…

Адже вислуховувати розповідь дорослого екскурсовода – це одне, тоді як діставати відомості про улюбленого письменника практично з вуст свого ж однолітка – це зовсім інше. Бо хоч би як прихильно дорослий ставився до неповнолітнього, проте між ними завжди існуватиме певна межа, остаточно стерти яку не вдасться через цілковито об’єктивні причини. Натомість дитина, підліток чи юнак у ролі екскурсовода сприйматиметься молодими відвідувачами як рівний – отже, побільшає довіра як до самого провідника, так і до його розповіді про письменника-героя експозиції.

Саме такого ґатунку ідеями «Василько» обсипав трудовий колектив з щедрістю пухнастої осінньої хмари, з якої сіється нескінченний дощик, дрібонький і несподівано холодний. Звісно, ідеї ці були ще занадто загальними, позбавленими конкретного змісту. Так би мовити – «сирими». А просторікування про натовпи школярів, які з’їжджатимуться до вбогого провінційного Канева звідусіль, декому нагадали сюжет відомого радянського сатиричного роману. І ось вже по завершенні зборів одна бібліотекарка тихенько шепотіла іншій на вушко:

– Жителі Києва, втомлені житловою кризою, кинуться до вашого чудового містечка. Республіканська столиця автоматично переходить до Канева. Сюди переїжджає уряд УРСР. Канів перейменовують на Нью-Київ, а Київ – на Старий Канів. Харків’яни скрегочуть зубами, але нічого не можуть вдіяти. Нью-Київ стає елегантним центром Радянського Союзу, а невдовзі й усього світу…

Мліючи від талановитого переспівування «Дванадцяти стільців» Ільфа та Петрова, друга бібліотекарка хихикала, прикриваючи рот долонею. Натомість урочисто спроваджена на пенсію Елла Никанорівна, заваривши свіжого чайку, тільки рукою махнула:

– Е-е-ех, молоде та зелене! Це з нього попервах ентузіазм так і пре. А от коли посидить на керівній посаді два-три роки… якщо не два-три місяці, то й позабуде всі свої дурнуваті ідейки. Аякже, знаємо! Коли я була молодою, то й мені хотілося чогось новенького й незвичайного. Ще й як хотілося! А мрії… Овва, та я ще й не про таке мріяла – куди там цьому нинішньому!.. Але згодом все встало на свої місця. А зміни?.. Навіщо міняти те, що й без того працює непогано?! Отож нема чого переживати. Пошумить, погримить, по інстанціях потикається та й заспокоїться собі. Ось побачите!..

Справді, виявити слабкі місця ідей «Василька» при ближчому пильному розгляді було доволі легко. От взяти, наприклад, бібліотеку-музей імені А. П. Гайдара. Як можна в принципі схрестити бібліотеку з музеєм?! Ще буквально кілька років тому, коли всі радянські люди (аж до найвищого партійного керівництва включно!) чекали небачених див від «мічурінської агробіології», а ще більше – від «народного академіка» Трохима Денисовича Лисенка і його учнів, було аж надто легко повірити в перспективу будь-якого «схрещування». Але після торішньої відставки товариша Хрущова умонастрої в суспільстві кардинально змінилися, отож ідея щодо бібліотеки-музею викликала лише скептичну посмішку.

Якою буде провідна функція цього закладу: дітям книжки для прочитання видавати чи про життя і творчість письменника Гайдара розповідати?!

Хто буде важливішим: гіпотетичний дорослий «бібліотекар» або все ж таки гіпотетичний неповнолітній «екскурсовод-підліток»?! А якщо ці дві іпостасі поєднати в єдину, то як одна людина займатиметься двома принципово різними видами діяльності?!

Який буде штатний розклад нового культурного закладу і хто з чиновників у царині культури при здоровому глузді візьметься затвердити цей штатний розклад та інші необхідні документи?!

Як можна ставити на один щабель дорослу бібліотекарку та неповнолітню дитину, з якої навіть неможливо спитати як слід за виробничі показники, за дотримання трудової дисципліни і все таке інше?!

Як виглядатиме ця ідея з фінансової точки зору?! Неможливо уявити, що в «музейній» частині можна буде обійтися зовсім без дорослого персоналу. Але якщо уявити собі гіпотетичного «керівника музейного відділу», то… як може він бути керівником без підлеглих працівників?! Начальство мусить мати підлеглих за визначенням. Якщо ж екскурсії проводитимуть діти та підлітки, то офіційно оформити їх на роботу неможливо! Вони ж не працювати мусять (навіть юними екскурсоводами), а в школі навчатися…

І де їх готувати – екскурсоводів цих юних?! На яких курсах?! Хто складатиме й затверджуватиме навчальні плани для таких курсів?..

А як бути з коштами на прибудову музейного приміщення до бібліотечого?! Якщо розібратися, то тут не прибудовувати потрібно, а радше зводити бібліотеку-музей наново!.. І куди, в яке приміщення переводити наявну – стару бібліотеку з усіма її фондами?!

Запитання, запитання… самі лише запитання без жодних притомних відповідей. Отож не варто непокоїтися через затіяну «Васильком» метушню.

– Ти, миленька, ще неодноразово згадаєш ці мої слова, – запевняла Елла Никанорівна колишню вже підопічну, розбавляючи крутим окропом свіжу заварку, розплескану на дно чашок. Ніна Панасівна знала, що вона має рацію. Не може бути інакше, бо за сутулими плечима пенсіонерки відчувався неабиякий життєвий досвід, набутий в часи, значно жорсткіші від нинішніх.

І тим не менш невиразні побоювання не відступали. Хтозна, як там воно ще складеться… Злі язики жартували, що «народному академіку» Лисенку все ж таки вдалося схрестити біологію з марксизмом-ленінізмом, і принаймні деякий час цей «гібрид» жив… причому доволі-таки успішно. То де гарантія, що зусиллями товариша Берези посеред Канева рано чи пізно все ж таки не постане омріяна ним бібліотека-музей… Що станеться тоді?!

З точки зору Ніни Панасівни – абсолютно нічого доброго. Усе це нагадувало демонстраційний експеримент, який вона запам’ятала ще зі шкільних часів. Беруться два стрижні, – мідний та цинковий, – водний розчин якоїсь там солі й невеличка ліхтарна лампочка. Якщо одні кінчики стрижнів занурити до посудини з розчином, а до інших притиснути контакти лампочки, то вона почне світитися.

А чим це нагадувало сучасний Канів?! Тим, що поховані на дніпровській кручі неподалік один від одного Аркадій Гайдар і Тарас Шевченко видавалися їй схожими… саме на отакі стрижні! Справді, навряд чи можна відшукати двох настільки ж відмінних в усьому літераторів, як виходець із пролетарів, колишній червоний командир, а згодом друг всіх радянських дітлахів Гайдар і колишній кріпак-селянин та панський «козачок», а згодом академік живопису, «мужицький» поет-демократ і ворог царату Шевченко. Вони творили різними мовами, сповідували різні, часом діаметрально протилежні цінності – але поховані майже поруч.

А тепер колишній сезонний екскурсовод Шевченківського музею став директором бібліотеки, яку мріє перетворити на Гайдарівську бібліотеку-музей… Це те саме, що замкнути контактами лампочки два вільні кінці мідного і цинкового стрижнів. Щось мало «спалахнути» над Каневом… а може, й не тільки над їхнім містом, а над усією землею! От тільки що саме?..

Ніна Панасівна не знала. Невідомість завжди лякає, отож вона й непокоїлася. І заспокоїти її не міг навіть абсолютно впевнений тон Елли Никанорівни. Щось іще станеться в їхньому тихому провінційному Каневі. Щось дуже нехороше… але станеться!.. Причому неодмінно.

1.Сукхаваті (санскр. «Поле, Сповнене Щастя») – буддійський рай.

2.Один з п’ятьох дгьяні-будд, будда західного напрямку. Творець і управитель буддійського «Поля, Сповненого Щастя» – раю Сукхаваті.

3.Тіло будди Амітабхи має червоний колір, що символізує втілення в ньому чотирьох карм: діянь очищувальних, поширювальних, підкорюючих та суворих.

4.Манджушрі – у буддизмі Махаяни і Ваджраяни бодхісатва, «оберігач Раю на Сході», легендарний сподвижник Будди Гаутами.

5.Нині АТ «Ростсільмаш» – російська компанія, що входить в п’ятірку найбільших світових виробників сільськогосподарської техніки.

6.Ця екранізація була здійснена 1961 року.