Buch lesen: «Халепи, що визначили долю народів», Seite 3

Перелякані греки звернулися по допомогу до своєї метрополії – Коринфа – і звідти їм надіслали вправного, хоча й знеславленого братовбивством воєначальника, славетного Тимолеонта.

З’ясувалося, що Ганнон отримав гідного суперника, який міг завдавати карфагенському головнокомандувачу дошкульних ударів.

Олігархічна Рада, яка тільки й чекала нагоди, щоб помститися народному ватажку, відкликала Ганнона на батьківщину. Командування передали Магону.

З тим, однак, Тимолеонт упорався ще швидше, змусивши зняти облогу Сиракуз. Ганнон був ображений і обурений. І вирішив… убити всіх членів Ради одночасно.

А щоб зібрати їх усіх в одному місці для розправи, запросив на весілля власної доньки. Та план змови було розкрито.

Зраджений Ганнон змушений був тікати з Карфагена до власного маєтку. Там за власні кошти він озброїв 20 тис. рабів.

Можливо, звісно, що джерела і перебільшують розміри його «приватної армії», проте в будь-якому разі вона була чималенькою, щоб налякати карфагенців. І не тільки членів адіри.

Від учорашнього улюбленця відвернувся й простолюд, який побачив, що за «народолюбством» і «патріотизмом» ховається лише нестримне прагнення влади. А без підтримки народу Ганнон був приречений.

Бунт швидко придушили. Колишнього головнокомандувача схопили й жорстоко стратили – як державного зрадника, що прагнув до тиранії.

Вбили і більшість його родичів. Живим лишився тільки молодший син Ганнона Гісгон – вочевидь він не приєднався до заколоту, і карфагенці пам’ятали про його військові звитяги.

Гісгона відправили в заслання. А вже через рік повернули на батьківщину, бо Карфагену були потрібні здібні й досвідчені полководці. Зрештою війна із Сиракузами тривала й надалі, незалежно від того, представники якої партії – «партії миру» чи «партії війни» – були у цей час при владі в місті.

Отруйна репутація

Пергам, 133 рік до нашої ери

За елліністичної доби західна частина Анатолії (сучасної Туреччини) перебувала під владою Пергамського царства. Знаного в сучасному світі здебільшого завдяки пергаменту, винайденому (або відкритому заново) саме у цій державі, та величезному вівтарю Зевса, який тепер, щоправда, в Берліні.

Один із найпопулярніших турецьких курортів Анталія й досі має ім’я свого засновника, пергамського царя Аттала II (трохи переінакшене його сучасними мешканцями на свій лад). Утім, історики більше згадують не цього володаря, а його тезку і наступника – Аттала III. Бо того здавна вважали одним із найдивакуватіших правителів античності.

Фрагмент Пергамського вівтаря

За деякими повідомленнями схильність до дивацтв Аттал III виявляв ще з дитинства. За іншими – приголомшливе враження на майбутнього царя справила смерть його нареченої Береніки. Він підозрював, що її отруїли. Насправді отрута була звичною зброєю інтриг у багатьох елліністичних державах, зокрема в Єгипті (звідки, на думку деяких дослідників, і походила Береніка), царстві Селевкідів, не кажучи вже про пергамських сусідів по Анатолії. Але підступами ворогів були схильні пояснювати будь-яку швидку смерть у родинах володарів. Насамперед тоді, коли загиблий був молодим.

Аттал III уважав, що його наречену звели в могилу заздрісники з оточення Аттала II, який за офіційною версією був дядьком і… вітчимом царевича, бо одружився зі Стратонікою – вдовою Евмена II, свого загиблого старшого брата (закон цього не забороняв). Утім, є історики, які мають сумніви в цій версії. Вони наголошують, що в час, коли народився Аттал III, Евмен II був у далекому поході, а «на господарстві» в столиці був саме його молодший брат (асоціації з «хтивим дядьком принца» напрошуються самі собою).

Загальний вигляд верхнього міста Пергама

Та навіть якщо всі підозри безпідставні, приводів для пристрастей, гідних пера класиків, було, вочевидь, досить. Ніжне ставлення Аттала III до матері вражало навіть сучасників, бо до історії він увійшов під прізвиськом Філометор (тобто «люблячий матір»). Зрештою й помер він, за переказами, коли порався на будівництві пам’ятника на її честь.

Коли Аттал III тільки успадкував трон, його мати ще була жива. Тож розправу над знаттю, влаштовану новим володарем одразу після коронації зазвичай пояснюють «помстою за Береніку». Цар нібито запросив на бенкет до свого палацу придворних Аттала II, де всіх їх безжально перебили. А потім стратили їхніх дружин і дітей. Демонстративні вбивства мали б паралізувати волю всіх невдоволених. Проте за кілька років померла й Стратоніка. В тому, що її теж отруїли, Аттал III також не сумнівався. І знищив усіх соратників свого попередника, які на той час ще були живими – знову ж таки з дружинами та дітьми.

Нашим сучасникам здається, що людина зі здоровою психікою просто нездатна на подібні масові вбивства. Імовірно Аттал III і справді був хворим. Водночас про жодний спротив таким масштабним репресіям нам невідомо. Пергамське царство було типовою деспотією, у якій воля царя мала виконуватися без заперечень. І відчуття всемогутності та безкарності, схоже, було здатне змінити свідомість володаря швидше за хворобу чи отруту.

Показово, між іншим, що страчуючи й убиваючи, Аттал III і далі керував державою – і ці його щоденні дії мало чим відрізнялися від дій попередників на пергамському престолі чи царів-сусідів. Він здобував перемоги над ворогами, врегульовував конфлікти між підданими, звільняв від податків і вводив нові, поширював культ бога Сабазія, запроваджений колись Стратонікою, – це місцеве божество, відоме ще з догрецьких часів, самі елліни ототожнювали із Зевсом. Тож, якби не жахливі повідомлення істориків, цілком можливо, що ми б уважали Аттала III пересічним володарем елліністичної доби. І навіть те, що від підданих наполегливо вимагали вшановувати його як бога, не видавалося б ознакою шизофренії – зрештою, обожнення царів було загальною практикою того часу.

З деспотичного стандарту Аттал III «випадав» в іншому. Він щиро цікавився наукою і не просто цікавився, а проводив власні наукові дослідження й робив відкриття. Можливо, смерть близьких людей зрештою спонукала його до пошуків методів зцілення та нейтралізації отрут. Уважають, що саме пергамський цар винайшов пластир для лікування ран і «атталові білила», що допомагали загоюванню виразок, одним із перших почав вивчати роботу залоз у тварин та комах. За визнанням сучасних дослідників, Аттал III, був безумовно видатним ботаніком свого часу, автором праць із виноградарства та вирощування олив й одним із найкращих дослідників отруйних рослин.

Отруйним рослинам в царському саду належало особливе місце. Дію смертоносних екстрактів і порошків він вивчав спочатку на комахах, потім на тваринах і зрештою на людях – рабах або злочинцях, засуджених до смертної кари. Останніх, як ми вже знаємо, в Пергамі не бракувало. А потім Аттал III почав… розсилати створені ним суміші. Не лише ворогам, а й друзям. І дуже ображався, коли ті сахалися «подарунків».

До науковців цар ставився з пошаною. Проте одного вченого за наказом цього «культуртегера» таки стратили. Граматик Дафід, щоправда, постраждав не за наукову допитливість, а за гостроту свого пера, бо написав образливу епіграму, у який згадав царську родину. Зухвальця за однієї версією розіп’яли, за іншою – скинули зі скелі. Деспотія все ж була деспотією…

Дослідники, однак, не могли не звернути увагу, що репутацію «особливо зловісного тирана» Атталу III створили переважно римські автори. Хоча цар насправді був слухняним виконавцем волі Риму, а Пергам – одним із найвірніших його сателітів у Східному Середземномор’ї.

Навряд чи це можна пояснити тільки тим, що завдяки союзницьким відносинам про пергамські справи громадяни республіки дізнавалися швидше, ніж про події в інших, не менш деспотичних за своїм устроєм державах Сходу. Просто римляни, що на той час уже захопили Грецію, готувалися прибрати до своїх рук і царство Аттала III. Тож були зацікавлені в «належному обґрунтуванні» своїх претензій. І розповіді про навіженого тирана-отруйника, який знущається з підданих й більше цікавиться книжками, ніж керуванням державою, цілком цим намірам відповідали.

Подібні оповідки зрештою привчали римлян до думки, що захоплення отрутами взагалі притаманне деспотичним режимам Сходу, надто тим, що не здатні перемогти у «чесному бою» й тому вдаються до підступів і змов – переконання, яке успадкували від римлян і середньовічна Європа, і сучасний Захід. Хоча ані тоді, ані тепер це не заважало навіть найпросунутішим демократіям за потреби домовлятися з будь-якою деспотією – заради власної користі.

Насправді ж римлянам зміцнення влади Аттала III було навіть корисним. І не лише тому, що на тлі деспотичного свавілля «римський спосіб життя» вдавався привабливішим, як це припускають деякі дослідники. Розрахунок був простіший. Адже з однією (навіть не цілком здоровою) особою було легше домовитися або ж навіть зламати її волю до спротиву – і тоді вся держава мала впасти в їхні руки як перезрілий плід. Зрештою, так і сталося, коли «союзники» змусили Аттала III «заповісти» своє царство Риму – або ж просто сфальсифікували його заповіт, як це стверджували недоброзичливці.

Схоже, що римляни навіть переоцінили деспотизм пергамського царя й готовність його підданих без заперечень виконувати його волю. Адже після оприлюднення заповіту Аттала III – справжнього чи підробленого – проти римської влади спалахнуло повстання, на чолі якого став єдинокровний брат померлого Арістонік.

За іронією долі після придушення повстання чималу частину «атталової спадщини» переможці віддали (подейкували, що за чималий хабар) сусідам Пергама – понтійцям. Посприявши таким чином появі на обрії вже в недалекому майбутньому набагато небезпечнішого для себе супротивника – Мітридата VII Євпатора. Якого, між іншим, теж іменували деспотом й отруйником.

Ключ від комори

Візантія, 1091 рік

«Іменем Бога і всіх християнських провісників, благаємо вас, воїни Христа, хто б ви не були, поспішайте на допомогу грецьким християнам. Віддаємося у ваші руки. Бо вважаємо за краще бути під владою латинян, ніж під ярмом язичників…

Святість, що зосереджена в місті Костянтина, є для вас такою ж дорогоцінною, як і для нас. Якщо ж вас не надихає думка про християнські реліквії, нагадую про незліченні скарби і коштовності, накопичені в столиці нашій. Багатств лише церков константинопольських – в сріблі, золоті, перлах і дорогоцінному камінні, в шовкових тканинах – вистачить для прикраси всіх церков світу. А скарби Святої Софії перевершують всі ці скарби разом узяті й зрівнятися можуть лише з багатством Храма Соломонова. Годі й казати, коштовності, сховані в коморах імператорських і тих, що належать знатним вельможам грецьким».

Олексій I зустрічає ватажків Хрестового походу в Константинополі

Саме так, за словами середньовічного хроніста, візантійський імператор Олексій I Комнін звертався до графа Фландрії Роберта та до всього західноєвропейського рицарства з проханням про допомогу. І саме з цього листа часто починають історію Хрестових походів, які назавжди змінили Європу – і її відносини з мусульманським Сходом.

Історики нового часу, щоправда, висловлювали сумніви в правдивості тексту. Та й самого факту звернення василевса. Адже про існування цього листа не згадує жодне візантійське джерело – хоча доба Олексія I, як для Середньовіччя, досить детально задокументована, а донька імператора Анна була автором докладної біографії батька.

До того ж дивною здавалася й згода імператора визнати «владу латинян» (зрештою він писав фландрському графу, який навряд чи міг претендувати на такий «подарунок», і жодний із візантійських володарів ні до, ні після Олексія I на подібне визнання не погоджувався), і розповіді про багатства Константинополя, що мали вигляд «запрошення до грабунку», і визначення адресатів як «воїнів Христа», які на момент запрошення ще не встигли оголосити себе хрестоносцями.

Проте більшість дослідників зрештою дійшли висновку, що звернення таки було – хіба що в переказі хроніст просто додав до нього ті самі «сумнівні» пасажі, які мали «обґрунтувати» подальші дії хрестоносців у Візантії. Згадана нами Анна Комніна повідомляла, що в найгостріший момент батько справді чекав на допомогу з Рима. А Роберт Фландрський (якому був спрямований лист василевса) таки надіслав до Константинополя загін найманців, чим неабияк допоміг імператору в боротьбі з ворогами.

Повідомлення Анни, між іншим, допомогло визначити й більш-менш точну дату звернення Олексія I. Адже в найкритичнішій ситуації Візантія за його правління опинилася в 1090 році. Імперію, як це не раз траплялося в її історії, з усіх боків оточували вороги. З півночі – кочовики-печеніги, зі сходу – турки-сельджуки, що після перемоги під Манцикертом заволоділи всією Анатолією, із заходу – сицилійські норманни, що саме в «рік Манцикерта» остаточно витіснили візантійців з Італії й наполегливо намагалися прибрати до своїх рук узбережжя Адріатики та Епір.

Щоправда, смерть норманського ватажка Гвіскара дала змогу на певний час відкинути його одноплемінців за море. Проте печеніги підступили до мурів самого Константинополя так близько, що мешканці столиці не наважувалися відчиняти міську браму. А Чаха, сельджуцький емір Смірни (який, утім, мав і візантійський титул і мріяв про трон василевсів) захопив останні володіння імперії на азійському березі та блокував «місто Костянтина» з моря. Ось у цей момент Олексій I і міг відправити на Захід прохання про допомогу.

Це, звісно не означає, що він змінив звичне для візантійців ставлення до «франків» як до варварів. Зрештою, й у тексті листа, що дійшов до нас, навіть після всіх можливих правок, латиняни мають вигляд лише «трохи кращий» за язичників, і цікавить їх радше золото, ніж християнські святині. Втім, навряд чи в Олексія I на той момент була можливість «перебирати союзниками».

З іношого боку, імператор діяв звичними для візантійської політики методами. Проти печенігів він зрештою використав таких самих кочовиків – половців (і жорстокість, з якою ромеї вбили полонених, справила на степовиків таке враження, що вони повернулися додому, навіть не чекаючи на свою частку здобичі), а еміра Чаху ліквідував руками сельджуцького ж султана, який заздрив успіхам васала. Коли ж загроза Констанинополю зникла, виявилося, що й допомога західних рицарів імператору… не така вже й потрібна. Надто, якщо за неї він мав заплатити грошима, владою чи поступками в питаннях віри.

Однак справу вже було зроблено. Заклики Олексія I, якими б насправді не були їхній зміст і мета, вже розпалили і завзяття західної шляхти, і апетити очільників католицької церкви, які, нарешті, отримали пристойний привід для експансії на схід, про яку насправді мріяли ще з часів «великого розколу» 1054 року. Закликаючи на Клермонському соборі до Хрестового походу і звільнення Гроба Господнього, папа Урбан II цитував, зокрема, й лист імператора.

Коли «воїни Христа» в 1097 році таки з’явилися перед мурами Константинополя, василевс був далеко не в захваті. Хоча б тому, що він побачив на власні очі, з якою заздрістю рицарі дивилися на багатства візантійської столиці – ті самі, про які Олексій I, якщо вірити цитованим вище хроністам, сам їм недавно розповідав із надією на порятунок.

Проте, якщо «рятувальники» й з’явилися запізно, то чому б імператору було не скористатися їхньою присутністю, щоб не лише відігнати ворогів від столиці, а й повернути колись втрачені Візантією території. Не лише Анатолію, а й Сирію з Палестиною – якщо вже самі хрестоносці визначили кінцевою метою свого походу Єрусалим. Саме тому він наполегливо вимагав від ватажків рицарства принести йому васальну присягу. І зрештою домігся свого – так і не визнав василевса своїм сеньйором лише Боемунд Тарентський, син давнього ворога Олексія I Гвіскара.

Звісно, ми можемо припустити, що відвоювати Святу Землю Комнін планував від самого початку – просто йшов до цієї мети крок за кроком. А після того як хрестоносці присягнули йому на вірність, усі їхні надбання мали повернутися під владу імператора. Втім, договору, якщо він і був, не дотримувалися обидві сторони. Василевс уже під час облоги Нікеї вів перемовини із сельджуками за спиною рицарів, а потім взагалі відкликав візантійські загони. А хрестоносці, здобувши Антіохію і Єрусалим, перетворили їх на держави, цілком незалежні від Константинополя.

Ватажки Хрестового походу. Серед них і Гуго Вермандуа – онук Ярослава Мудрого

Хрестовий похід і справді змінив відносини між Візантією та Західною Європою. Та й саму Візантію. Онука Олексія I – Мануїла I взагалі називали «латинофілом». Він був не схожим на своїх попередників на константинопольському престолі. Не намагався демонструвати набожність і релігійний аскетизм. Привселюдно сперечався з питань віри із самим патріархом. Захоплювався астрологією й медициною. Любив веселощі, бенкети й рицарські турніри в західному стилі, у яких і сам залюбки брав участь й перемагав.

Утім, запозичували не лише моди чи звичаї. Навіть візантійське військо Мануїл I перебудував за західним зразком – рицарі, з яких воно складалося, отримували за службу землі з прикріпленими до них селянами. Імператор охоче брав на службу іноземців, роздавав маєтки васалам-іновірцям і заохочував переселення до Константинополя італійських торговців.

Хрестоносці визнають владу Мануїла I

Проте «латинофілію» Мануїла I часто перебільшують. Історик Нікіта Хоніат, який завдячував імператору своєю кар’єрою й добре знав його мотиви, згадував, що насправді василевс католиків остерігався, бо вважав їх жадібними та зарозумілими. Тож якщо і йшлося про зближення із Заходом, то насамперед із політичних міркувань. І в цьому Мануїл I насправді дуже нагадував свого діда – за всієї зовнішньої несхожості їхньої політики.

Як справжній Комнін, імператор головною своєю метою бачив відродження величі Візантії – як колишньої та майбутньої світової імперії. Її підданими вже за визначенням мали бути і православні, і католики – тож у розпалюванні ворожнечі між ними Мануїл I аж ніяк не був зацікавлений. Зрештою, він досяг у своїх прагненнях чималих успіхів. Адже візантійську владу зрештою визнали всі держави хрестоносців, в Угорщини імператору вдалося відвоювати Хорватію та Далмацію, і візантійці розпочали наступ в Італії, яка донедавна здавалася втраченою для них назавжди. Плани василевса, щоправда, перекреслила поразка від сельджуків під Міріокефалоном у 1176 році, але вона стала результатом радше нещасливого збігу обставин, ніж політики імператора.

Руйнівні ж наслідки мануїлової політики стали зрозумілими вже після Міріокефалона. Адже греки ще були готові миритися з «латинофілією», доки військове щастя було на боці імператора. Коли ж настав час поразок, невдоволення «поступливістю» василевса у відносинах із Заходом одразу ж вихлюпнулося назовні.

Перша хвиля «антикатолицьких» заворушень прокотилася Візантією ще за правління Мануїла I. А після його смерті ситуація взагалі вийшла з-під контролю й завершилася громадянською війною та зміною династії. Недарма Євстафій Солунський казав, що з відходом цього василевса імперія занурилася у темряву, подібну на сонячне затемнення, і «все, що лишалося в ромеїв цілим, загинуло».