Драматична поема
Глуха містина в околиці Єрусалимській. Попід глинищем, серед колючих хащів та червонястого бур’яну, що росте на солонці, розчищено невеличку нивку, але скілька кривих дерев з червоною корою зоставлено зрідка по ній. Чоловік, худий і зниділий, але з природи кремезний та тривкий, копає ту нивку великою мотикою і часто викидає каміння з землі, від часу до часу спиняючись та втираючи піт з обличчя.
Дідок-прочанин іде повз нивку стежкою, що звертає вбік з великого Єрусалимського шляху. Прочанин важко дише і налягає на ціпок, ідучи, бо день душний. На ціпку вгорі прив’язана тиковка хилитається порожня і калатає. Чоловік, що працює, оглянувся на мить, почувши те калатання, але зараз же нахилився знов до праці.
Прочанин (спиняється коло працівника).
Благослови господь твою роботу,
мій брате!
Працівник мовчить, не одривається від роботи і не дивиться на прочанина.
(Прочанин тихо до себе.)
Він, либонь, глухий.
(Голосніше.)
Мій друже!
Благаю ревне, дай мені водиці!
Хоч я ще й небагато увійшов,
а вже всю воду випив, – душно, бачиш,
а тиковка мала.
Чоловік (показує на кухоль з водою, захований у бур’яні).
Он, можеш взяти.
Прочанин (жадібно приникає до кухля і довго п’є; потім, напившись).
Нехай господь тобі продовжить віку,
що ти мене порятував.
Чоловік знов не подає знаку, що чув сі слова.
Скажи,
де ти береш тут воду? Я піду
та й наберу собі й тобі. Куди тут
по воду йти?
Чоловік.
Туди.
(Показує мотикою в той бік, звідки прочанин прийшов, і знов нахиляється до праці.)
Прочанин.
Назад… Ну, знаєш,
мій синочку, пробач мені, старому,