«Перепустка у Рай»

© Тетяна Борисівна Левченко, 2021

ISBN 978-5-0053-2393-4

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

«Перепустка у Рай»

Усе почалося з голови. Вона гуділа так, ніби потяг метро мчав на шаленій швидкості у кожній її звивині. Від внутрішніх збурень і коливань мозку барабанні перетинки тріщали. Я не мала жодного наміру плакати, але з очей самі по собі лилися сльози.

Тіло взагалі стало некерованим – з ним коїлолося щось неймовірне. Ніс набряк і пропускав повітря тонкою цівочкою. Але що то було за повітря! Здавалось, замість кисню легені заповнюються синтетичною речовиною. Ситуацію не рятувала витяжна вентиляція, яка періодично вмикалася в палаті, бо джерелом запаху було моє власне тіло. Вірніше його реакція на безбарвну радіоактивну речовину без смаку і запаху. Спроба дихати ротом теж не допомагала. Язик став занадто великим. До того ж заважала слина.

«Звідки в мені скільки слини?!» – збуджений мозок намагався вперто контролювати реальність. Пекло! Всередині усе горіло, наче хтось пошкрябав тупим ножем, а потім налив бензину в нутрощі і підпалив. Рука потяглася за черговою порцією лимону, не дочекавшись поки нудота стане сильнішою за мене. З кутка палати на чергового пацієнта байдуже позирала відеокамера. Періодично вмикавася гучномовець і хтось з потойбіччя запитував як мої справи.

Перед вживанням радіоактивного йоду нас попередили про симптоми і наслідки. Я знала, що допомоги з зовні чекати марно і тому відповідала коротко: «так», або «ні». Все інше ж бо від лукавого. Спостерігач лишень встигав констатувати нові і нові метаболізми болю: свербіли зуби, кістки ломало і крутило, нирки і печінка сіпалися, а серце то вилітало з грудей, то глухо стогнало під ребрами. Самим нестерпним, мабуть, був піт. Густа і липка рідина потоками стікала на ліжко, намагаючись приклеїти мене, а жар змінювався дрижаками…