Жесть

Кожній людині дається два життя, а яким із них жити, вона обирає сама. Перше – це коли ти живеш для життя, тобто перш ніж щось робити, сто разів обдумуєш усі можливі подальші сюжети. Друге – це коли життя живе задля тебе, якщо, звісна річ, так можна казати. Тобто ти береш і щось робиш, а вже воно потім париться, що і як має бути далі, вигадує той чи інший поворот, бо дітися йому нікуди. Не скаже ж воно тобі: все, чувак, ні хріна не буде, приїхали. Ні, воно, звісно, може тебе завалити, щоб ти не вимахувавсь і не перекладав на нього свої обов’язки. Але як воно це зробить, щоб ніхто нічого не запідозрив? Подарує тобі плеєр і виведе на трамвайну колію? Може, і так, але спробуй добазарся з воділою. Думаєш, це буде легко? Повір, легко не буде. Воділи – народ упертий. От воно й переводить тебе з колії на колію, присилає тобі нові декорації, бо нікому не треба головняків, повір, навіть життю не треба.

Перші відхоплені люлі - це як перший у житті алкоголь, п'ятдесят грамів - і у відключку.

Не люблю речей, які не можу пояснити. Вони мене переслідують.

Жесть — це коли ти відчайдушно шукаєш своє місце в житті, а тобі знаходять роботу.

Часом життя починається так, ніби воно вже закінчилось, ніби ти народжуєшся в старість, і все, що тобі залишається, - чекати. І навіть якщо бувають якісь яскраві епізоди, то вони на контрасті такі яскраві, що здається, ніби Всевишній засліпив тебе велетенським апаратом,

яким нашвидкоруч латає дно баржі.