Жесть

Кожній людині дається два життя, а яким із них жити, вона обирає сама. Перше – це коли ти живеш для життя, тобто перш ніж щось робити, сто разів обдумуєш усі можливі подальші сюжети. Друге – це коли життя живе задля тебе, якщо, звісна річ, так можна казати. Тобто ти береш і щось робиш, а вже воно потім париться, що і як має бути далі, вигадує той чи інший поворот, бо дітися йому нікуди. Не скаже ж воно тобі: все, чувак, ні хріна не буде, приїхали. Ні, воно, звісно, може тебе завалити, щоб ти не вимахувавсь і не перекладав на нього свої обов’язки. Але як воно це зробить, щоб ніхто нічого не запідозрив? Подарує тобі плеєр і виведе на трамвайну колію? Може, і так, але спробуй добазарся з воділою. Думаєш, це буде легко? Повір, легко не буде. Воділи – народ упертий. От воно й переводить тебе з колії на колію, присилає тобі нові декорації, бо нікому не треба головняків, повір, навіть життю не треба.

Перші відхоплені люлі - це як перший у житті алкоголь, п'ятдесят грамів - і у відключку.

Не люблю речей, які не можу пояснити. Вони мене переслідують.

Жесть — це коли ти відчайдушно шукаєш своє місце в житті, а тобі знаходять роботу.

Часом життя починається так, ніби воно вже закінчилось, ніби ти народжуєшся в старість, і все, що тобі залишається, - чекати. І навіть якщо бувають якісь яскраві епізоди, то вони на контрасті такі яскраві, що здається, ніби Всевишній засліпив тебе велетенським апаратом,

яким нашвидкоруч латає дно баржі.

Часом життя починається так, ніби воно вже закінчилось, ніби ти народжуєшся в старість, і все, що тобі залишається, - чекати.

Я натомість був свято переконаний, що в житті письменника повинні бути справжні проблеми, ну там любовний трикутник, бідність, заслання, алкоголізм, цироз чи, на крайняк, Дантес.

Моє серце сильно налягає на ребра, ніби дослухається до її тіла. Воно слухає й чує щось таке, чого не може переказати мені ані своїми словами, ані будь-якими іншими, не може втиснути поштовхами мені в кров, ніяк не може пояснити... І губи мої відчувають сіль її сліз, таку справжню й таку солону, що якби я був рибою, то ніколи б не вижив у цій водоймі.

От після цього я й вирішив: «Мене із себе не виведеш, не виженеш, не викуриш, не виманиш, хоч димових шашок у мене накидай, а я й тоді із себе не вийду. Надихаюсь смердючого диму й відкинуся. Але там, зовні, мені точно робити нічого. Я себе там не бачу». Сказав – і став спокійний, мов удав.

— Чому ти нічого не намалювала? — спитав психолог, поправивши свої ботанські окуляри. — Чи це така концепсія? Невже ти вважаєш себе порожнім місцем? У тебе проблеми з самооцінкою, дівчинко?

— А в вас із зором?

Ботан-психолог закопилив губи, зняв окуляри й протер їх об светр, після чого уважно оглянув аркуш.

— Бачу крапку, — бекнув він.

— Чудово, — кивнула Соня, — це я.

— Тобто?

— Це я, — повторила Соня, — стою серед засніженого поля, ракурс з висоти трьохсот метрів.

— Та ну, — знов бекнув ботан, покрутивши пальцем біля скроні, розвернувся й почвалав назад до свого столу.