Buch lesen: «Хресна проща»

І як я вмру, не розумію —

життя моє одвічнеє…

Павло Тичина

Книга перша
Домороси. Іспит сумління

І

Коли на майдані страдчівської церкви Різдва Пресвятої Богородиці не стало празнешного люду й запрошені на святкові обіди прихожани розходилися лісовими стежками по двоє, по троє, а то й цілими гуртами до обійсть, розкиданих по галявинах і вилаштуваних рядочком над тихою Верещицею, я помітив маленького й зісохлого, немов коцюрубок, чоловічка, що сидів на порозі дзвіниці – в клепані¹ з проїденими моллю вухами, які стирчали, немов у пугача, брови мав зведені уверх дугами, наче від подиву; був він геть схожий на нічного птаха, засліпленого денним світлом, й уперто придивлявся до мене, наче хотів упізнати, потім підвівся й пошкандибав до колоди, на якій сидів я, і, дихнувши ядучим тютюновим димом, спитав, як мені здалося, досить нахабно:

– Ви що – з печери вилізли?

– Можливо, – відказав я неохоче. – Але дуже давно…

– А певне, що не ниньки… То небезмай три десятки років тому під час хресного ходу зайшло в онтой, нині заґратований, отвір троє хлопців і дівчина – й навіки там пропали…

– Виходить, що не пропали, якщо донині їх па м’ятаєте…

– То ви насправді – з тих?

– З тих, з тих… – відбуркнув я, впізнавши чоловічка. – Але йдіть, йдіть собі, вуйку, а я ще трохи сам посиджу…

– А як називаєтесь? – не вступався чоловічок.

– Вам це конче треба знати?.. Сказав я вам: ідіть собі.

А тоді сталося диво: чоловічок зник, наче його тут зо всім і не було, я порозглядався й по якійсь хвилині побачив на чубку смереки, що заступала дзвіницю, справдешнього пугача з настовбурченими вухами, з жовтими дугами над здивованими очима – був той птах достоту схожий на чоловічка в клепані: може, то він перемінився в нічного птаха…

Й подумалося мені, що я перевтомився за цілий день чекання.

…Називаюся Ігор Романюк; в це урочище під Страдчівською горою, яка моторошним отвором печерного входу зловісно вдивляється у принишклу видолину за Верещицею, я прийшов – згідно із колишнім домовленням між нами, чотирма філоматами, – із життєвих мандрівок.

Заґратоване залізним пруттям чорне око гори, а ще розмова з чоловічком, схожим на поморщений коцюрубок, нагадали мені легенду, про нас складену: три десятки років тому четверо вигнанців із Львівського університету в день Благовіщення зібралися тут, біля страдчівської церкви, перед тим, як розійтися світами, щоб попрощатися й поклястися повернутись сюди через тридцять літ у день храмового празника у Страдчі, хоч ніхто з нас не вірив, що таке може колись статися, й тоді пішла із Янівщини чутка, що в печеру біля Страдча зайшли й не вернулися, навіки пропали троє хлопців і дівчина; хтось ту вигадку спородив ніби для того, щоб ніхто з нас нікому в пам'яті не залишився і щоб ніхто ніколи не шукав ізгоїв, відкинутих з битого шляху, яким вони досі йшли і враз стали нікому не потрібними; помолившись у церкві, ми на очах у прихожан, пройшовши разом з ними хресним ходом, вступили у чорний отвір, і ніхто більше нас не бачив і не шукав; згодом хтось загородив печерну діру залізними штабами, прибивши печать по нашій пам'яті… Боже милий, спам'ятай мене, все це тільки легенда! Але ж могло так статися, думав я, дивлячись на тихий осінній плин Верещиці, бо чому ніхто, крім мене, не з'явився на умовлене місце зустрічі? Проте Богові не хотілося мене спам'ятовувати, і я далі додумував легенду, на дійсності засновану…

Дійсність у згадках перемагала, й Ігор, сидячи біля заґратованого отвору печери, прокручував стрічку реальних картин, які відбивали прожиті в молодості дні. Були вони зримі й зовсім не зв'язані з легендою про таємниче зникнення колишнього студентського товариства в утробі печери; не було такого, але кожна байка має своє підґрунтя: прихожани церкви Різдва Пресвятої Богородиці, які звикли щонеділі бачити в Страдчі молодіжний гурт – може, то археологи? – що заходив у печеру, подовгу там перебував й згодом виходив на світ Божий, пустили по людях тривожну чутку, коли того гурту не стало видно на березі Верещиці…

А може, й справді, – думав тепер Ігор, – ми розчинилися у підземеллі, бо куди поділися, в яких світових пропастях позникали, що нікого на умовленому місці нині нема… Ігор у думці вперто скликав колишніх друзів, і ось вдалось йому на один мент їх повернути й розставити на зримій картині такими, якими вони були в дні студентської юності, – жадібних до життя загарливців, котрим самого університету, лекцій, захоплень викладацькою майстерністю професури, тривожних хвилин під час екзаменаційних сесій, шелесту книг у бібліотеках було категорично замало: ми прагнули знайомств, розмов, суперечок і передовсім творчого проявлення – кожен з нас бажав виявити на людях свою визрілу, та ще приховану духовну сутність читанням власних поезій, новел, вмінням викласти у словах свої погляди, похвальбою набутими знаннями; ми бажали перемог у палких дискусіях, були потенційними політичними протестантами і головне – прагнули стати поміченими, виділеними із студентської маси… Тож кожен з нас окремо, ще до знайомства, спіймався на гачок заманливого оголошення, вивішеного на дверях студентського клубу: охочі взяти участь у драматичному гуртку можуть зібратися такого-то дня і о такій-то годині в актовій залі, що маєстатично називалася тоді «kolegium maximum».

На режисера студентського драматичного гуртка зголосився найповажніший на філфаку п'ятикурсник Антон Доленко з Полтавщини – вельми поважний, бо переросток, за що йому почепили прозвисько Старий, інакше й не називали, часто забуваючи його справжнє ймення; був він мовчазний і добродушний, проте знав собі ціну, мав шану у студентів і прихильність викладачів, визнавався на драматургії й темою своєї дипломної роботи взяв п'єси Корнійчука, не пропускав жодної вистави у львівських театрах, крім того, цікавився економікою й деколи заводив бесіду про можливість рентабельного колгоспного господарювання, непогано знав філософію й на екзаменах з діалектичного матеріалізму вдавався до дискусій з приводу філософських систем Геґеля і Юма, заганяючи викладачів, які сліпо сповідували марксизм, у незручне становище, й ті, боячись ревізіоністських ухилів премудрого студента, завбачливо ставили йому найвищу оцінку; а ще всі знали, що Антон встиг за своє життя зазнати розмаїтих пригод, про які волів мовчати, й признавався до них лише в хвилини роздратувань суспільними несправедливостями: в юності Доленка забрали на роботу до Німеччини, а після війни зморений остарбайтер, звинувачений у співпраці з німцями, відбував п'ятирічне заслання у Приморському краю.

Старий чекав у актовій залі на охочих узяти участь у роботі драмгуртка, й прийшло до нього кілька волонтерів з різних курсів українського відділення філфаку.

Першим з'явився Ігор Романюк, вже досить знаний на факультеті поет: його вірші часто друкувалися в університетській багатотиражці, а недавно він втішився публікацією великої добірки поезій в київському товстому журналі; зірковій хворобі Ігор не піддавався й мужньо сприймав критику на засіданнях літстудії.

Прийшов теж Ігорів однокурсник Мирон Синютка – малий зростом, з лисуватою круглою головою, він вправлявся у критиці й за скромні студентські гроші скуповував у книгарнях найновіші збірки поезій, захоплювався віршами маловідомого поета Ярослава Шпорти, й Ігор називав свого приятеля «зашпортаним на шпортознавстві».

З'явився в актовій залі, а інакше й не могло бути, красень з другого курсу гітарист Аркадій Молодий, який брав участь у масовках в театрі ПрикВО², куди напросився лише для того, щоб бачити щодня львівську примадонну Діану Шерстякову й бути із нею поруч; його прийняли охоче, зваживши на музикальні здібності й на ефектну зовнішність: був то стрункий, доладно складений юнак з баламутними сірими очима, з жуїрськими вусиками й трикутними бакенбардами, з вигляду – серцеїд, то й не дивно, що привів із собою нікому не знайому першокурсницю – русяве янголятко з довгою, до пояса, товстою косою і тремтливими віями, писану красуню, яка тихо назвалася: «Я – Ореста».

Антон попросив прибулих сісти й повідомив, що драмгурток працюватиме над п'єсою Корнійчука «Платон Кречет»; він роздав усім по примірнику п'єси й почав призначати майбутніх акторів на ролі.

– Ти, Аркадію, будеш Аркадієм – завідувачем лікарні, Ігор – Платоном, Мирон – терапевтом Бубликом, Ореста – асистенткою Валею, а на роль Ліди та й інших кандидатів на ролі доведеться ще шукати.

Й коли він це сказав, до зали увійшла коротко стрижена, до половини вуха, елегантна панна з розкосими очима, іронічним поглядом зелених очей і напускною суворістю на обличчі, немовби вона наготувалася захищатися від допитливих поглядів. Усе в її постаті було відточене, ніби на мармурі різцем скульптора: маленькі вушка, гострий ледь загнутий носик, стиснута смужка губ, бліді щоки з легкими впадинами, довга шия з разком білих коралів, під рожевою блузочкою випинався скромний бюст, тонкий стан прехопився вишиваною крайкою, – та попри всю цю вишуканість, коли вона стала поруч з Орестою, здалася Ігореві некрасивою, начебто її дівоча врода заховалася під холодною маскою, немов під льодовою плівкою.

– Ви хто? – запитав Антон.

– Ліда Сорока, з журналістики.

– То будете архітектором Лідою.

Дівчина знизала плечима, ніби їй до всього цього було байдуже, Ігор пильно придивлявся до неї, дошукуючись в її обличчі властивої їй вроди, і врешті прошепотів, нахилившись до Мирона, – з нехіттю, аж гейби зі злом:

– Яка гордовита аристократка…

Перезнайомившись із майбутніми акторами, Антон відпустив їх до наступного дня – переписувати ролі.

II

Читання ролей почалося з репліки Валі-Орести: «Як близько сонце, воно іде на нас, не спиняйте, не спиняйте!», яку вона виголосила несподівано для себе самої натхненно, немов не під час репетиції, а вже на сцені – може, їй це так вдалося тому, що тих кілька слів були майже єдиним текстом в ролі асистентки Валі, і все артистичне вміння Орести вклалося в експресивну репліку. На миловидному личку дівчини із натурально відтвореної сонливості вилущилося природне захоплення сонячним сяйвом: Ореста враз із прекрасної ляльки перемінилася в живу людину, зачаровану пробудженням світу, який уперше їй з'явився – усвідомленим і чарівним.

Ігор невідривно дивився на Оресту, а вона все ще не виходила з ролі, сиділа з опущеними руками, не маючи сили здолати враження від уперше побаченого величного сонця, яке не переставало її засліплювати; Ореста відчувала, як промені гріють її обличчя, й знемагала від їхнього тепла, а вони, щораз наближаючись, падали на неї, обпікали, вона заслонилася від них долонею й тоді крізь пальці побачила налиті радістю і здивуванням очі хлопця, з яким ще не встигла познайомитися, а мав він виконувати роль Платона; Ігор здався їй надмірно втішеним, його радість повнилася сміливістю, він перемагав зніяковіння Орести, долав її інфантильність, перемінював дитину в розквітлу дівчину, пожадливо обнімав її поглядом, утворював довкруж неї нестримне забороло – таке міцне, щоб чужі очі не могли його пробити, однак це йому не вдалося зробити: на неї так само гаряче, аж до нахабства, дивився Аркадій, ніби теж уперше побачив; захищаючись від тих обстрілів, Ореста провела долонею по обличчі, зсунула з нього подобу Валі й, зніяковіло посміхаючись, переводила погляд з Ігоря на Аркадія, повертаючи собі на мить образ гутаперчевої ляльки.

Старий, видно, був задоволений вдалою мізансценою, та це відчуття тривало в нього недовго: актори читали свої тексти без інтонацій, глухо – ні в одного не відчувалося втіхи від входження в роль, сама ж Валя-Ореста ще однією реплікою зруйнувала, мабуть, ту першу і єдину натуральну мізансцену в п'єсі: «Я хочу взяти сонце в руки й віддати його тобі», – вимовила вона зізнання, адресоване своєму коханому – окулістові Стьопі, й на цьому репетиція перервалася від саркастичної фрази Ліди:

– Спам'ятайтеся, та хіба так розмовляють закохані?!

Доленко невдоволено позирнув на Ліду, даючи їй зрозуміти, що заважає, проте її зауваження враз здетонувало дискусію: майбутні актори заговорили всі разом; невдоволення від того, що вже цілу годину добровільно повторюють за автором п'єси плакатні фрази й з напускним пафосом входять у ролі рупорів фальшивої корнійчуківської демагогії, дійняло кожного соромом, й усі обурено заговорили: хіба не міг Старий вибрати іншої п'єси, чи ж то світ клином зійшовся на «Платонові Кречеті»; Антон, забачивши провал, спробував рятувати ситуацію, мовляв, під час роботи над спектаклем маємо право підредаговувати твір, так роблять усі режисери у професійних театрах, проте його голос згас під аргументацією дискутантів; зрештою, Доленко сам передбачав подібне фіаско, адже в драматургії визнавався непогано й ходульність Корнійчукової п'єси давно збагнув, однак мусив узяти її до репертуару: секретар комітету комсомолу Черепов не давав згоди на постановку «Свіччиного весілля» Івана Кочерги, ні, тим паче, на «97» Миколи Куліша, а про класичні п'єси й слухати не хотів…

Отож замість репетиції спалахнула гаряча й небезпечна суперечка, Антон боязко оглядався, та зупинити гамору не зумів – у актовій залі несподівано розпочалася перша репетиція самостійного студентського мислення.

– Роль Платона Кречета, як і майже всі ролі в цій п'єсі, – заговорив Ігор, – надумана, штучна й фальшива! Головний герой – а як може бути інакше в соціалістичному творі – стопроцентово ідеальний: вдумливий, талановитий, до того ж віртуозно грає на скрипці, чим зачаровує Ліду, і та, звичайно, в нього закохується!

Ліда, не відводячи погляду від Молодана, який мав грати роль її нареченого Аркадія, іронічно посміхнулася й додала:

– І моментально розчаровується в Аркадієві, запримітивши, як він наступає стоптаними каблуками на манжети задовгих на нього штанів…

Аркадій спалахнув і підтягнув штани, злісно при тому зиркнувши на журналістку, на губах якої в'юнилася зухвала посмішка; у вишуканого елеганта вмить пропала самовпевненість, і хоч йому зовсім не імпонувала негативна роль завідувача лікарні, став на його захист.

– До чого тут зовнішні ознаки, – сказав. – П'єса Корнійчука не про це, все-таки вона психологічна й у ній поставлене приховане завдання – розвінчати міф Кречета, – про це доречно говорив щойно Ігор.

У дискусію втрутився Синютка, який досі сидів мовчки, він вибухнув філіппікою, й ніхто не зумів перервати його запальну мову:

– Наша дискусія, друзі, розпочалася не із суттєвого. Чому не має права існувати в мистецтві ідеальний герой? Хіба мало в класичній літературі героїчних персонажів, візьміть хоча б Тараса Бульбу або Кирила Тура з «Чорної ради». Річ не в цьому: ви спершу згадайте, в якому році написав Корнійчук п'єсу. Забули? То я вам пригадаю…

Антон ляснув книжкою по столі.

– Перестань, Мироне! Ми зійшлися сюди не для політикування, а заради мистецтва…

– Ти диви! – запіяв Мирон. – Кому ж то вже вдалося віддерти мистецтво від політики? Ти будеш, напевне, першим таким піонером, Антоне… Бо навіть декаданс і досі вважається політичною матерією, оскільки проповідує визволення творчості від тієї ж політики… Ну, а в цій п'єсі заполітизовано все, до того жахливо примітивно: «ви в піонерах були?», «ви ж член партії!» і т. д. і т. п… Я навів інвективи першого секретаря обкому партії Береста, який усе знає і є справедливішим від буддійського божища… А які мудрі сентенції проголошує цей партійний бос: «Яка може бути пильність без віри в народ?» Ба навіть дурненький окуліст Стьопа завойовує серце Валі ось яким вишуканим освідченням: «Кохана Валю, моя любов до тебе чиста, як кришталь, адже ми живемо в епосі, коли люди переробляють світ і долають власні вади!»

– Відпочинь, колего, – нарешті вдалося Ігореві зупинити Миронів пасаж. – Краще послухай анекдот, я щойно його придумав… Сидять під копицею сіна тракторист Вася і доярка Маша. Вася хоче обняти дівчину, та вона, перед тим як віддатися коханому, запитує: «Ти віриш у комунізм?» – «Вірю!» – на весь степ вигукує Вася, й тоді дівчина, схиливши голову на плече хлопця, млосно шепоче: «Якщо так, то я твоя…»

– Яка досконала соцреалістична схема! – вигукнув Мирон, перемагаючи сміх акторів.

Антон підвівся.

– Я припиняю цей балаган, товариші! Ви надто далеко заходите, вже й до методу добираєтеся. А там – і до системи… Це шкідливе критиканство… Чи не краще було б подумати, адже настав час відлиги, про вдосконалення нашого ладу…

Мирон приклав до уст човником долоню й, нахилившись до Антона, проказав півголосом:

– Недавно приїжджав до Москви ідеальний комуніст – французький філософ Жан Поль Сартр. Однак, недовго погостювавши в Білокам'яній, він стрімголов утікав звідти, ніби за ним гналося щонайменше сто макбетівських відьом! А віддихавшись у Парижі, сказав: «Та система не надається до ремонту, її треба поламати й викинути на смітник!»

Антон зблід.

– Товариші, – прошепотів, – ми ж не в катакомбах, а в радянському університеті. Схаменіться!

– А нам би й не вадило збиратися в якійсь печері, ми ж неофіти, – сказав Ігор.

У розмову втрутилася Ліда.

– Не хвилюйтеся, Антоне, ми ж нічого антидержавного не чинимо. Але ж не можемо й далі ходити з кляпами на писках. Тиран здох, і настав час очищення. Мусимо вчитись мислити, як нормальні люди, а не як корнійчуківські манекени.

– Власне, власне! – підхопив Мирон, він витирав хустинкою свою круглу лису голову і не вгавав: – Ми взялися готувати до постановки неймовірну фальшивку… Найпримітивніший персонаж п'єси терапевт Бублик перераховує, скільки хворих прийняв він за своє життя, скільки сердець вислухав. А чи не краще було б, якби Корнійчук примусив його полічити, скільки людей померло від голоду за один той рік, коли писалася п'єса: та в сотні разів більше нарахував би трупів! Ба ні, для драматурга в той час найважливішою проблемою був чиряк на шиї в секретаря обкому партії, що його так уміло зоперував знаменитий хірург Кречет!

Аркадій Молодий, пооглядавшись, проказав тихо:

– Друзі, наша розмова може бути почута. Нам того треба? Краще б ми справді знайшли для зустрічей якусь печеру, бо в цій актовій залі напевно стіни вуха мають…

– А я скажу, куди нам варто податися, – промовив Ігор. – До Страдча. Там така печера, що й біс нас не знайде. Я добре знаю ті місця, сам родом з Янова…

– Чому б і ні? – підтримала Ігоря Ліда. – Виїхати на пленеру, ми ж таки маємо якийсь стосунок до мистецтва. І до романтики теж, адже ще не старі…

Її іконописне обличчя враз степліло, Ігор приглянувся до Ліди й побачив, як крізь холодну маску проколюється на обличчі дівчини затаєна врода – може, вона з'являється, коли мова заходить про мистецтво?

Ігор перевів погляд на Оресту й ураз забув про затаєну Лідину вроду, якої треба було дошукуватись, а Ореста – ніби вся занурилась у свою власну красу: русяве волосся в'язалося у золоту вужівку коси, що збігала розплужкою поміж грудьми до пояса, й, мабуть, від цього прекрасна лялька знову, як це сталося на початку репетиції, перемінилася в живу красуню, вона зачудовано дивилася на дискутантів, і з-під її довгих вій падали прямо на Ігоря сині пучки променів, пропалювали сорочку на грудях хлопця й проникали до самого серця. Він ще палкіше, ніж на початку репетиції, огортав поглядом дівчину, створюючи довкруж неї заслону, щоб інші очі не уздріли того, що він, та враз із тривогою знову помітив, як пожадливо й нахабно дивиться на неї Аркадій.

…Того дня, коли в kolegium maximum відбувалася невдала репетиція вистави «Платон Кречет», Аркадій Молодий святкував свою першу справжню парубоцьку перемогу, й політична дискусія між учасниками драматичного гуртка його не зачіпала, був він ніби відсутній серед товариства, навіть чарівну Оресту, з якою прийшов на репетицію, не відразу побачив – оцінив її вроду аж тоді, коли вона так вдало відтворила стан пробудження асистентки Валі…

Зустрів її біля брами клубного корпусу, коли дівчина читала оголошення. Вона спитала Аркадія, де займатиметься драмгурток, й він узяв її за руку, мов дитину, бо ж була маленька й щупла, схожа більше на школярку, ніж на студентку; сам же Аркадій перебував ще під враженням проведеної ночі в гримувальні прими Діани Шерстякової: гордовита актриса несподівано йому підкорилася. Коли він на порозі гримувальні з букетом троянд у руці на колінах благав у неї прихильності, актриса допомогла йому підвестися, погладила долонею по щоці й сказала так просто й байдуже, ніби йшлося про зовсім буденну для неї річ:

– Не зображуй страждань, тобі це недоступно. Та коли вже так дуже захотів, то зоставайся в мене на ніч, скільки того діла…

До цієї перемоги йшов Аркадій довго. Наділений від природи ефектною чоловічою вродою хлопець після закінчення середньої школи вихопився до Львова із провінційного містечка, де для його буйної вдачі бракувало простору: вечірні, під гітару, гутірки втратили зрештою свій чар і сенс; із тих кількох десятикласниць, яких він за їхньою згодою, бо липли до нього, мов оси до меду, позбавив дівоцтва, не вибрав жодної й не збирався зав'язувати собі світ; хлопець не давав стриму своїй парубоцькій сваволі, й батьки, які пильно стерегли доньок, полегшено зітхнули, коли заводіяки не стало видно в містечку – певне, улаштувався в якомусь львівському інституті або й в університеті, і слава Богу; Аркадій спершу приїжджав на вихідні додому й збирав у парку галасливу компанію, а потім не стало його чутно, пропав…

А він і насправді пропав… Сталося це в театрі ПрикВО на виставі Всеволода Вишневського «Оптимістична трагедія». Жінку-комісара грала артистка Діана Шерстякова: такої жіночої вроди, замішаної на чоловічій мужності, взагалі не могло існувати на білому світі – може, то було цілковите її перевтілення, й коли комісар вийняла з-за пояса нагана й вистрелила у п'яного матроса, який поривався її ґвалтувати, коли скрикнула «Хто ще хоче комісарського тіла?!», Аркадій притьмом зійшов з гальорки, пробіг проходом до оркестрової ями й, перехилившись через балюстраду, жадібно вдивлявся в постать вродливої актриси й мовчки благав, щоб вона його запримітила, гіпнотизував чоловічою жадобою, й вона нарешті уздріла юнака, а як уже пролунали в залі оплески, коли актриса вийшла на поклон, тоді Аркадія обпік її позирк, вона нахилилася й прошепотіла до нього:

– І ти возжелав комісарського тіла?

На другий день Аркадій зайшов до кабінету директора театру й попросився в масовку. Директор, оцінивши зовнішність хлопця й дізнавшись, що він має ще й музикальні здібності, прийняв його без слова.

…Кожного разу, коли Аркадій виходив у масовці на сцену, актриса Шерстякова примічала його, молодого красеня, та й не могла не запримітити, він-бо переслідував її закоханим поглядом і при кожній нагоді намагався бути якнайближче біля неї; вона гасила його хіть байдужим поглядом, ніби й не впізнавала того юнака, що голодно дивився на неї, коли вона після закінчення «Оптимістичної трагедії» приймала овації; знаменита артистка під час своєї праці в театрі звикла до уваги адораторів – цей хлопець був одним із багатьох, проте їй, амбітній жінці, приємно було відчувати на собі його закоханий погляд, й вона завше тримала Аркадія в полі свого зору, немовби вивчала його акторські можливості, й урешті ощасливила несподіваною пропозицією: а чи б не спробував він у другому складі репетирувати роль Хоми Брута у виставі «Вій»…

Літала під час репетицій домовина понад сценою, осідала долі, й тоді з неї виходила прекрасна Сотниківна й простягала до Хоми руки, щоб затягнути його у відьомське пекло; Хома-Аркадій описував крейдою довкруж себе кола й приговорював «хрест на мені, хрест на спині», проте його очі не відтворювали смертельного жаху, він шепотів закляття, не відводячи при тому палкого погляду від Діани-відьми; Шерстякова переривала гру, підходила до Аркадія, термосила його за оборки спудейського кафтана й говорила: «Ти телепень, а не актор, я ж не Діана Шерстякова, й навіть не Сотниківна, я відьма, й ти мусиш мене боятися, умлівати зі страху, таж спробуй нарешті у своєму погляді відбити нарешті панічний переляк – ось вдирається до церкви нечиста сила, сам Вій простягає до тебе кощаві руки, то хоч трохи злякайся?» – й водила розчепіреними пальцями по його обличчі, він ті пальці цілував, й вона безпорадно дивилася на нефортунного Брута. Врешті після генеральної репетиції актриса кинула зневажливо: «Вертайся в масовку, ти бездарний!» і з тими словами пішла до своєї гримувальні; тоді Аркадій, схопивши зі столика букет троянд, що його завбачливо прихопив на генералку, подався за Діаною, впав перед нею на коліна, й вона, змилосердившись, залишила його в себе на ніч.

Нервово роздягалася й невдоволено бурчала, хоча в тому бурчанні вчувалася Аркадієві кокетлива жартівливість: «Набагато легше віддатися тобі, ніж переконати, що ти мені противний; та ходи, ходи вже швидше, чого ще там вовтузишся, чи не заґудзувалися, бува, зав'язки на твоїх кальсонах?»; Аркадій, зрештою, не барився, накинувся на неї, немов голодний звір на жертву, м'яв їй груди, мало не трискала з них кров, він довго мучив її, байдужу й холодну, аж поки вона не зм'якла, поки її очі не затягнулися туманною паволокою – і враз Діана ожила, обхопила хлопця руками за шию, увіп'ялася в уста й вистогнала «мій рідний, любий!»; Діана знемагала, мліла, самотня артистка мала вже чимало коханців, але такого в неї ще не було – молодого, сильного й невтомного, вона шепотіла таке, в що важко було хлопцеві повірити: «Ти станеш великим актором, ти зіграєш самого Гамлета й підкориш не тільки Львів, а весь наш край – так само, як здолав мене, як же мені солодко, кохай мене, кохай ще і ще…»

А коли пекельне полум'я обпалило обох, й від їхніх тіл залишився лише попілець марноти, вона підвелася, подала йому, знесиленому, руку, допомагаючи встати, почала його одягати – із вдячності за нечувану досі радість, дбайливо застібала ґудзики на його сорочці, потім тихо відімкнула двері гримувальні й повела коридором до чорного виходу… Вже світало, й треба було розставатися; охололий Аркадій покірно й квапно йшов за нею, на східках Діана його зупинила, припала до грудей і, заглядаючи йому у вічі, просила: «Приходь увечері, приходь щодня, я тебе кохаю», однак Аркадія замість так довго очікуваного щастя пройняла враз тупа байдужість – до театру, до шаленої вроди актриси, до її тіла; Діана висмоктувала його губи, а він у той час запримічував густі віяльця біля її очей і дужки зморшок у кутиках вуст, гордовита красуня враз зблякла в його очах, стала звичайною жінкою бальзаківського віку, Аркадій поцілував її в чоло, вивільнився з обіймів і вийшов на вулицю з відчуттям переможця, готового до нового походу.

…Аркадій прислуховувався до дискусії, що спалахнула між учасниками ще не створеного студентського драмгуртка, сам втручався у суперечку, проте до всього того, що стосувалося п'єси Корнійчука й самого автора, було йому до чужості байдуже, він ще перебував думками у гримувальні прими Шерстякової, котру так несподівано легко здобув й від кохання з якою залишився марнотний попілець; а була ж вона досконала – гаряча, досвідчена в найпотаємніших тонкощах любові, в секретах забав, винахідлива й безсоромна; такої втіхи він ще не зазнавав ні з однією коханкою, а все ж трутний осад гірчився на дні його душі: ті віяльця біля очей, ті дужки зморшок у кутиках уст засвідчували перезрілий її жіночий вік, в Аркадія проколювався сором від усвідомлення, що Діана годиться йому в матері, а стала любаскою, і як йому далі повестися – стати – на глум акторів – пажем у поважної й авторитетної театральної дами, використовувати її впливовість для власної акторської кар'єри й назавжди забути її зневажливі слова «ти бездарний телепень!», а якщо це й насправді так, то що йому всміхається в майбутньому: роль слухняного поштуркача у примхливої прими, яка в театрі стоїть вище самого режисера, а я ще такий молодий, а на світі стільки красунь!

І в той момент зморних роздумів він уздрів невинне й прекрасне янголя, яке засліпило сонце: дівчина не могла вийти з дива, що те сонце так стрімко наблизилося до неї: Аркадій аж тепер побачив Оресту в усій її вроді, а розкішна Шерстякова відсунулася в тінь й зовсім зникла з його пам'яті; зваба Орести засліпила його достоту так, як щойно сонце Валю, й не переможений ще ні разу серцеїд постановив цієї миті: хіба лише смерть завадить йому її здобути; він не відводив від дівчини очей, студенти сперечалися, а в його серце вдерлася, як йому здалося, перша справжня любов.

Антона Доленка вже не було в залі, недойшлі актори теж почали розходитися, Мирон Синютка в чомусь переконував Ігоря Романюка, та він не слухав, його очі прикипіли до Орести, й він випередив Аркадія: взяв дівчину за руку й вийшов з нею із зали; Аркадій пас їх ревнивим поглядом, на його обличчі малювалася злість, змішана із впевненістю в перемозі, й тієї миті він відчув на собі чийсь пронизливий погляд, оглянувся й зустрівся з насмішливими очима Ліди. Та насмішка була така сама, як тоді, коли вона поглузувала з Аркадієвих затоптаних штанів, і він втямив, що за ним стежить недруг…