Buch lesen: «100 знаменитих людей України», Seite 8

Віктюк пишається тими, з ким він працює: «Зараз у мене з'явилася трупа, що сповідує ту віру, яка мені близька, і робить на сцені те, що, як мені здається, потрібне сучасному театру». За словами самого режисера, актори для нього – це, насамперед, улюблені діти. Не випадково Роман Григорович звертається до них дуже ласкаво, на український манер – «сину» і «доцю». Дуже часто на репетиціях на їх адресу звучать його палкі слова: «Блиск, діти!», «Браво!», «Біс!». Правда, з такою ж безпосередністю й емоційністю Віктюк використовує і ненормативну лексику, але ніхто з акторів – ні новачки, ні зірки – не ображається на метра. Сам він розповідає про це так: «Обматюкаю, а через секунду перший кричу: “Бравісимо!” Репетую, бігаю по залу, лаюся, хвалю, а за всім цим єдина мета – розкріпачити актора, стати тим дзеркалом, у якому він побачить самого себе».

Зі своїми акторами режисер говорить особливою, «віктюківською» мовою, де цілі фрази замінює якийсь звук чи натяк. Для нього репетиція – це сімейний збір, де звучать вирази, зрозумілі лише рідним. «Навіть коли я приїжджаю до Америки, мені не потрібно довго чекати перекладача, хоча я зовсім не знаю англійської. Жартуючи, граючи, я домовляюся з акторами, і вони засвоюють кілька слів, що мені близькі: “чичирка” – це якесь чоловіче начало, “манюрка” – жіноче начало, “хедзелка” – щось близьке до сексуальних мотивів, і ще ціла низка термінів. Актори моментально звикають до цих слів – і легко спілкуватися. Хіба не симпатичні слова? Гра, пустощі мають бути в усьому».

І все-таки актори для нього – це не лише діти, але й творчі однодумці, і в їхньому виборі Віктюк практично ніколи не помиляється. Алла Демидова сказала одного разу, що в Романі Григоровичі є відчуття влади, але не більше, ніж потрібно для режисера. Розраховуючи на індивідуальність актора, Віктюк будує майже ввесь свій репертуар: «Двоє на гойдалці» ставилися винятково під Наталю Макарову, балерину, яку нескінченно цінить майстер, «Манон Леско» на телебаченні – у розрахунку на Маргариту Терехову. Хто тільки не грав у нього в спектаклях! І Аліса Фрейндліх, і Лія Ахеджакова, і Ада Роговцева, і Людмила Максакова, і Сергій Маковецький, і багато-багато інших.

Уже маючи власний театр, що об'єднав артистів із різних театрів, близьких режисеру своїм світоглядом, Віктюк повторив із новими виконавцями свої колишні роботи: «Служниці», «Наш Декамерон XXI», «М. Баттерфляй», «Рогатка», а також поставив «Двох на гойдалці», «Лоліту» і «Саломею».

Тривалий час у Віктюка не було навіть власної квартири, хоча він був уже знаменитий, а його спектаклі йшли у МХАТі й «Сучаснику», театрах імені Моссовета й Вахтангова, на Таганці, в інших містах і країнах. «Викладаючи чотири роки в естрадно-цирковому училищі, я жив у Москві без прописки, і поки мене не оселили в гуртожитку Театру Моссовета, я був зовсім безправною людиною», – згадує режисер. Тепер він живе у величезній квартирі на Тверській, що була квартирою Василя Сталіна. За словами самого Віктюка, – це «найбільший абсурд, який можна придумати»: «Ніяк не можу позбутися відчуття, що з цієї квартири, хоч і приватизованої, мене рано чи пізно виселять. Тільки уявіть собі: живу в першому будинку біля Кремля. Жах! Я вже й планування в цій квартирі переробив, але все одно відчуття того, що я там перебуваю випадково, живе в мені категорично».

Ця «сталінська спадщина», а також багатотисячна (!) колекція музичних компакт-дисків породили чималу кількість чуток. Цю колекцію режисер вважає головним своїм багатством. Він привозить музику з усього світу, замовляючи в найвідоміших студіях усе нове, що тільки з'являється. Прославився Віктюк і палкою любов'ю до страшенно дорогих піджаків, які купує переважно у Версаче і Джанфранко Ферре. Коли йому хочеться чергову річ «від кутюр» вартістю в кілька тисяч доларів, він завжди повторює улюблену фразу: «Невже це тільце не заслужило оцю річ?» «От скажеш собі цю фразу про тільце, і воно відразу ж шепоче: бери, бери, бери, нікого не слухай! – зізнається режисер. – І ти негайно розумієш, що змова відбулася».

Важко повірити, що Віктюку майже сімдесят. Говорять, не годиться він для ювілеїв і вшанувань – «солідності» не вистачає. Зате годиться, щоб ставити спектаклі, збирати повні зали і піднімати їх у десятихвилинній овації. Віктюк не старіє, не кидає хуліганських звичок і не відмовляється від істини лише тому, що вона банальна». «Громадянин світу», затребуваний не тільки в Росії, але й у багатьох інших країнах, він кометою спалахує то в одному театрі, то в іншому, то на телебаченні, то на протилежному кінці світу. Де він зараз? В Ізраїлі, у США, в Італії, а може, десь зовсім поруч – виношує черговий блискучий задум. Невтримний, незбагненний, «вічний мандрівник і фантазер» – Роман Григорович Віктюк.

Володимир Великий

(народ.? – пом. 1015 р.)

Великий князь Київський, хреститель Русі.

«Подиву варте те, скільки добра зробив він Руській землі», – писав автор «Повісті временних літ» про князя Володимира Святославича. І справді, час його князювання – це розквіт давньоруської держави, зміцнення її міжнародного становища. При ньому розвивалися землеробство і ремесла, почала розвиватися й руська культура. Володимир заснував на Русі перші школи для дітей київської знаті, при церквах і монастирях почали збирати бібліотеки, з'явилися кам'яні будівлі. А прийняття християнства стало справжнім переворотом, що обновив Київську Русь і зміцнив центральну владу князя. Християнство принесло нову мораль і культуру і дало можливість руській державі на рівних увійти до числа найбільших і найвпливовіших країн Європи.

Володимир був незаконнонародженим сином войовничого Святослава, київського князя, який почав похід на хозар і на зворотному шляху з Болгарії в Русь був убитий печенігами. Матір'ю Володимира, згідно з літописом, була ключниця княгині Ольги Малуша. Її походження залишається загадкою. За версією академіка А. Шахматова й історика Д. Прозоровського, вона доводилася дочкою древлянському князеві Малу, який був причетний до смерті Ігоря і згодом сватався до Ольги. У світлі цієї гіпотези стає зрозумілим той факт, що, будучи рабинею, Малуша зуміла досягти такої значної посади при князівському дворі, як ключниця, тобто хазяйка ключів від усіх комор і начальниця над слугами. Імовірно, Ольга була незадоволена любов'ю сина до рабині, нехай навіть і знатного походження, тому й вислала Малушу в село Будутине, де в неї й народився син. Малолітній Володимир виховувався при дворі Ольги, під наглядом свого дядька Добрині. У сім років батько посадив Володимира намісником Великого Новгорода, де він провів близько восьми років, навчаючись тонкощів управління.

Після смерті Святослава між його дітьми почалася міжусобиця. Старший син Ярополк, посаджений на князювання в Києві, обурився через те, що брат Олег не виявляє йому належної поваги і не надсилає данину. 977 р. Ярополк пішов на брата війною і вбив його. У древлянській землі було посаджено намісника київського князя. Довідавшись про вбивство Олега, Володимир, як стверджує Нестор Літописець, злякався і втік до Скандинавії, а Ярополк заволодів і новгородським князівством. Проте за рік Володимир, найнявши за морем дружину і, ймовірно, пообіцявши воїнам багату поживу, повернувся до Новгорода, вигнав намісників Ярополка і наказав їм передати господареві: «Володимир іде на тебе, готуйся до бою з ним». Новгородський князь зібрався воювати з Ярополком, спираючись на союз з полоцьким князем Рогволдом. На це ж розраховував і його брат. І кожен із суперників намагався для зміцнення союзу посватати половецьку князівну Рогнеду. У цій справі поталанило Ярополку – законному київському князю, а Володимирові відмовили в досить образливій формі, що прискорило розв'язку конфлікту. Володимир блискавично зібрав військо і негайно рушив на Полоцьк. Напад був несподіваним для Рогволда. У результаті полоцький князь і його дружина були вбиті, а Рогнеду Володимир взяв за дружину, таким чином позбавивши Полоцьку землю самостійності і навіть автономії в складі утворюваної давньоруської держави. Згодом від цього варварського шлюбу у Володимира народилося шестеро дітей.

Підкоривши Полоцьк, молодший Святославич потім заволодів Києвом і розправився з Ярополком. Тепер ніщо не заважало йому сісти на престол. Сходження на князівський престол Володимира в столиці Русі, згідно з Іаковом Мніхом, відбулося 14 червня 978 р. У той час феодалізм у східних слов'ян лише зароджувався, активізувалося формування класів і посилилася соціальна поляризація. Держава перетворювалася на ранньофеодальну монархію з іще недосконалим механізмом примусу. Тому часто єдність величезної території трималася виключно на особистому авторитеті князя. Першим одноосібним правителем Руської землі літописець називає Ярополка, а Володимир іще більше посилив авторитарність князівської влади.

Сівши на престол у Києві, Володимир перш за все вирішив позбутися варязьких найманців, за допомогою яких захопив владу. Справа в тому, що варяги, повіривши у свою незамінність, повелися вкрай нахабно. Вони зажадали від Володимира накласти на киян данину на свою користь – по дві гривні з людини (1 гривня = 204,7 г срібла). Але Володимир зумів відправити варягів до Візантії і лише незначну їх частину ввів у ряди своїх дружинників. До візантійського імператора він направив послів із такими словами: «Ось ідуть до тебе варяги, не зважуйся тримати їх у столиці, інакше принесуть тобі стільки зла, скільки й мені, розсели їх по різних місцях, а сюди жодного не пускай».

Звільнившись у такий спосіб від варягів, Володимир у своїй зовнішній і внутрішній політиці став спиратися на дружину, що складалася переважно з русичів. Літописи зображують великого князя ідеальним дружинним командиром: «Володимир любив дружину і з нею радився про устрій і порядки землі і про війни». І такий стан речей був характерний для багатьох монархій Європи, що зароджувались. Адже родоплемінні пережитки були ще сильні, та й клас великих феодалів формувався, в основному, з тих же дружинників.

Свою державну діяльність молодий князь, як і його попередники, почав із приєднання до Києва східнослов'янських союзів племен, які або ще не ввійшли до складу держави, або відпали через смерть попереднього київського князя. Першою воєнною акцією Володимира став похід проти тулібів і хорватів 981 р. Їх тоді остаточно ввели до складу Київської Русі. Потім було придушено повстання в'ятичів і радимичів у 982—984 pp. Водночас були завойовані Закарпатська Русь і Тмутаракань. Під час правління Володимира всі основні східнослов'янські союзи племен було включено до складу держави. Процес утворення Київської Русі практично завершився. Кордони країни, в основному, збігалися з етнічними кордонами східнослов'янської спільноти. На сході Київська Русь досягла межиріччя Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану і Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького і Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули і Південного Бугу.

Закінчивши збирання земель, видатний політик і адміністратор Володимир здійснив ряд реформ: адміністративну, військову, судову і релігійну. У період проведення адміністративної реформи з метою зміцнення центральної влади київського князя Володимир роздав удільні землі в управління своїм дванадцятьом синам. Таким чином ліквідувалася автономність удільних князівств і влада племінних князьків. Причому намісники розсилалися Володимиром у ті міста, що стояли на окраїнах Руської землі і вимагали захисту від зовнішніх ворогів, – Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Псков, Полоцьк, Володимир-Волинський. Великий київський князь міг усувати намісників за власним розсудом, запобігаючи можливості перетворення їх на удільних князів.

Для запобігання конфліктам і зближення з місцевою адміністрацією і боярами Володимир влаштовував у Києві так звані «Володимирівські бенкети» – бенкети, куди запрошувалися дружинники, бояри, знатні городяни і представники різних земель. Ці бенкети були своєрідними зборами, де проводилися консультації і приймалися важливі рішення.

Разом з адміністративною була проведена і судова реформа. Володимир Святославич хотів розділити «єпископський» і міський суди, розробивши закони, що регулювали відносини в суспільстві на основі звичайного усного права. Звід законів, названий «Статутом Земляним», був спрямований на зміцнення влади феодалів над общинниками-данниками, сприяв розвитку вотчинного господарства на землях, що перейшли під владу князя, і згодом ліг в основу першого письмового зводу давньоруського законодавства – «Руської правди» Ярослава.

Військова реформа Володимира замінила племінну організацію війська на феодальну, коли власники земельних наділів із прикріпленими до них селянами були зобов'язані виступати в похід у повному бойовому озброєнні на першу вимогу князя.

А воювати тоді доводилося багато. Протягом майже всього свого правління Володимир вів запеклу боротьбу з печенізькими ханами, орди яких кочували в Північному Причорномор'ї. Печеніги постійно робили набіги на південноруські землі, витолочували посіви, грабували й палили міста і села, убивали і брали в полон тисячі русичів. Для захисту від кочівників київський князь наказав створити могутню оборонну систему. Будівництво численних укріплених міст навколо Києва вимагало сил і коштів усієї держави. Адже тоді будували не лише фортеці, а й величезні земляні стіни з густим дубовим частоколом на них. Ці земляні насипи розташовувалися вздовж річок і підсилювали природні перешкоди на шляху кочівників. У народі їх прозвали «Змієвими валами».

Важка боротьба Київської Русі з печенігами за часів правління Володимира відобразилася в «Повісті временних літ». Нестор згадує про три великі набіги (992, 996 і 998 pp.), що закінчилися цілковитою перемогою руських воїнів. Про 992 р. літописець повідомляє: «Прийшли печеніги по берегу Дніпра від Сули, а Володимир виступив проти них і зустрів їх на Трубежі біля броду, де зараз Переяславль. Став Володимир на одному березі, а печеніги – на іншому, і не зважувалися наші перейти на той берег, а ті – на цей». Як завжди, напевно, печеніги мали чисельну перевагу, але руські воїни розташувалися за укріпленням. Тому ніхто і не зважувався почати битву першим. Тоді результат протистояння вирішив двобій богатирів, що ввійшов у народний епос як билина про Микиту Кожум'яку. Печеніги були осоромлені і з ганьбою втекли.

Проводячи адміністративну і правову реформи, зводячи вражаючі уяву «Змієві вали», давньоруський уряд не забував і про ідеологію. Розвиток феодалізму вимагав відповідного ідеологічного обґрунтування і затвердження. Язичництво з його багатобожжям і численними волхвами не могло освячувати князівський авторитет, і таким чином не відповідало вимогам часу.

Жерці різних культів виступали проти покріпачення вільних общинників і часто самі суперничали з князями за вплив на суспільство. Тому першочерговим завданням для Володимира стала реформа язичницьких вірувань і культів. Згідно з тією ж «Повістю временних літ», зійшовши на престол, Володимир наказав поставити на горі поруч із князівським замком пантеон і помістити туди язичницьких ідолів на чолі з Перуном – богом грози й блискавки. Можливо, інтуїтивно князь відчував, що одноосібному способу правління має відповідати єдиний верховний бог. Однак спроба ввести єдиний для всієї країни культ не принесла бажаних результатів. Тоді Володимир Святославич звернувся до християнства, вже відомої на Русі монотеїстичної релігії, що поступово поширювалася серед слов'ян завдяки політичним, економічним і культурним зв'язкам з Візантією.

Після тривалих роздумів Володимир остаточно схилився до нової віри. Прийняттю важливого рішення сприяла і міжнародна ситуація. У Візантії спалахнула громадянська війна, війська повсталих феодалів наближалися до Константинополя, а імператорські легіони тікали від погано озброєних селян Болгарії і Сербії. Співправителі – імператори Василь II і Костянтин – відправили до Києва посольство з проханням про допомогу. Володимир допомогу пообіцяв, але замість цього попросив руки сестри імператорів Анни. Візантійці змушені були скоритися перспективі такого споріднення, але зі свого боку висунули вимогу, щоб Володимир перейшов у християнство і охрестив свій народ. Ця умова відповідала бажанням самого князя, і того ж 988 р. руські війська розгромили повсталих змовників у битві під Хрисополем. Однак візантійські правителі не поспішали виконувати обіцянку і віддавати принцесу Анну за дружину київському князеві. Тоді, щоб змусити візантійців дотримати слова, Володимир вирушив у Крим і обложив Херсонес (на Русі його називали Корсунь). Хитрістю взявши місто, Святославич міг диктувати Візантії умови миру. Імператор Василь II негайно відіслав Анну до Володимира в Херсонес, де й було укладено урочистий шлюб. Як викуп за наречену київський князь великодушно віддав імператору це кримське місто, про захоплення якого власними силами Василь і мріяти не міг.

Відразу після повернення Володимир почав повсюдно на Русі впроваджувати християнство. «І коли прийшов, – говорить Нестор, – повелів скинути ідолів, – одних порубати, а інших спалити. А Перуна наказав прив'язати до кінського хвоста і волочити його Боричевим узвозом». Потім наказано було будувати церкви і приводити людей на хрещення в усіх містах і селах. У Києві руками грецьких майстрів було поставлено церкву Пресвятої Богородиці, названу пізніше Десятинною, тому що на її утримання Володимир дав десяту частину своїх доходів.

Слід зауважити, що населення Київської Русі хрестилося поступово і не чинило явного опору. Почасти тому, що більшість іще не усвідомлювала змісту нової релігії, а почасти тому, що вона не заважала русичам зберігати язичництва.

Для міцного ствердження новоприйнятої релігії Володимир наказав побудувати в Києві школу для дітей знаті. Таким чином, виростало покоління людей, які стали провідниками освіти, державності і права на Русі.

Християнство зміцнило державу, освятило владу князя і його «божественний авторитет», внесло нову мораль і культуру і сприяло зміцненню політичних, економічних і культурних зв'язків з європейськими державами.

Історична традиція стверджує, що християнство суттєво вплинуло і на характер Володимира Святославича. Київський князь відпустив чотирьох жінок і безліч наложниць і залишився з Анною, а після її смерті 1011 р. одружився з німецькою принцесою. Перейнятий духом християнської любові, він не хотів навіть страчувати злочинців, але потім, за порадою бояр, установив покарання лише грошовим штрафом – вірою. Володимир залишився любителем застіль і веселощів, але тепер на бенкети запрошувалися не тільки дружинники й бояри, а навіть і прості кияни. Убогим же роздавалася щедра милостиня.

Зростання міжнародного авторитету Київської Русі Володимир зміцнював династичними шлюбами своїх дітей із представниками королівських домів деяких європейських країн. Так, наприклад, Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа, Святополк – із дочкою польського короля Болеслава, одна з дочок Володимира стала дружиною угорського короля, інші – польського і чеського.

Останні 15 років життя князя в джерелах не освітлені. Лише незадовго до його смерті, 1014 p., літописець згадує Володимира у зв'язку з бунтом його сина Ярослава, що, будучи новгородським князем, відмовився платити щорічну данину, тобто фактично заявив про свою незалежність. Володимир Святославич збирався покарати непокірливого сина і наказав «розчищати дороги і мостити мости», але зненацька занедужав і помер 15 липня 1015 р. Похований він був спочатку за язичницьким обрядом, а потім його тіло перевезли в Десятинну церкву. «Зійшлися люди без числа і плакали за ним: бояри – за захисником країни, а бідні – як за своїм годувальником і захисником», – говорить давньоруський літопис.

Володимир Великий був видатним державним діячем і полководцем, головним засновником Київської держави. Після смерті він був канонізований церквою й одержав ім'я Святого, а в народі його прозвали Красним Сонечком.

Володимир Мономах

(народ. 1053 р. – пом. 1125 р.)

Великий князь Київської Русі, полководець, громадський діяч і письменник.

Володимирові Мономаху вже виповнилося 60 років, коли він сів на київський престол. Усе життя він провів у війнах – як у міжусобних, так і з зовнішніми ворогами. «Усіх походів моїх було 83, – писав Володимир у своєму «Повчанні», – а інших неважливих не пригадаю. Я уклав з половцями 19 мирних договорів, узяв у полон понад сто кращих їхніх князів, а понад двісті стратив і потопив у ріках». Ставши великим князем, Володимир зміг припинити боротьбу між удільними князями, а набіги кочівників узагалі перестали турбувати руську землю. За його життя в державі встановився відносний порядок.

1053 р., за рік до смерті Ярослава Мудрого, у сім'ї його сина Всеволода і грецької царівни Марії, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, народився син. Батько назвав його Володимиром на честь свого діда – Красного Сонечка. Ім'я передбачало, що коли хлопчик підросте, буде «володіти світом». Церква при хрещенні дала йому ім'я Василь, що означає «володар»; від матері дісталося третє ім'я – Мономах, що «означає самодержець, одноборець». Дитинство Володимира-Василя минуло в Переяславі. Він здобув добру для свого часу освіту. За спогадами літописців, Володимир був гарний на обличчя, невеликий на зріст, але міцний і сильний; очі в нього були великі, волосся рудувате і кучеряве, а борода широка й густа. Цікаво, що в літописах його іноді називали царем і зазначали, що він жодного разу не був помічений у підлості і жодного разу не порушив хресного цілування.

Володимирові рано довелося виконувати складні і зовсім не дитячі доручення. Уже в 13-літньому віці він був відправлений батьком на князювання в далекий Ростов (Ростовсько-Суздальська земля). Через 5 років юнакові довелося надавати допомогу батькові, обложеному кочівниками-половцями в Переяславі. Після цього він іще 5 років княжив у Смоленську, до якого згодом приєднав Чернігів. 1078 р. загострилася боротьба за київський престол. Князі Олег Святославич і Борис В'ячеславич, домагаючись Києва, привели на Русь половців. У бою на р. Сожиці вони розбили Всеволода Ярославича. Володимир поспішив на допомогу батькові. З'єднавшись з ним і з великим князем Ізяславом, він рушив на Чернігів. З жовтня відбувся бій на Нежатиній Ниві. Олег і Борис зазнали поразки. Але в цьому бою загинув князь Ізяслав, після чого Всеволод сів на велике князювання в Києві, а Володимира посадив поруч у Чернігові, де той княжив до 1094 р. Жив він там щасливо зі своєю першою дружиною Гітою, дочкою загиблого при Гастингсі короля англосаксів Гарольда II. Утікши від нормандського герцога Вільгельма Завойовника, дівчина потрапила до Фландрії, потім до Данії до короля Свена Естрідсона, одруженого з Єлизаветою, дочкою Ярослава Мудрого і тіткою Володимира. Саме вона й посватала принцесу своєму племінникові. Гіта народила чоловікові синів Мстислава, Ізяслава, Святослава, В'ячеслава, Романа, Юрія (майбутнього Довгорукого) і дочок Євпраксію, Агафію, Марію, Софію.

Незважаючи на сімейне щастя, правління Володимира в Чернігові не було безтурботним. Міжусобиці й набіги половців тривали, і йому доводилося допомагати батькові в боротьбі проти них. 1079 р. полоцький князь В'ячеслав Братиславович зруйнував Смоленськ. Володимир зі своїми чернігівцями вторгнувся в Полоцьку волость, потім захопив і зруйнував Менеск (Мінськ). Пізніше довелося втихомирювати переяславських торків. Однак більше за все неприємностей завдавали половці. За життя батька Володимирові довелось 12 разів боротися з ними. 1081 р. під Новгородом-Сіверським він розбив ханів Асадука і Саука, наступного року за Сулою біля Прилук розгромив ханів Осеню і Сакзю. 1084 р. Володимир, прогнавши з Володимира-Волинського князів Ростиславичів, посадив там Ярополка Ізяславича, який княжив там і раніше. Але Ярополк посварився зі Всеволодом, і той прогнав Ізяславича, захопивши в Луцьку матір, жінку, дружину і все майно Ярополка.

1093 р. помер Всеволод. Кияни хотіли бачити своїм князем Володимира, тим більше, що батько заповідав йому велике князювання. Однак закони успадкування престолу тоді були іншими. Тому, дотримуючись черги старшинства і не бажаючи поновлення міжусобних воєн, Володимир уступив Київ двоюрідному братові Святополку II Ізяславичу. Ледь закріпившись на престолі, Святополк почав війну з половцями, яка виявилася невдалою: на р. Стугні він був розбитий, а Володимир втратив у цьому бою брата Ростислава. Із залишками дружини він повернувся до Чернігова. Наступного року до міста підійшов князь Олег Святославич зі своїми союзниками половцями і пред'явив на нього свої права. Популярність Володимира серед городян у той момент була дуже низькою. Вони хотіли бачити своїм князем Олега. Володимир бився з ним 9 днів, а потім, не бажаючи продовження боротьби, поступився Олегу Черніговом, сівши на престол батька в Переяславі. При виїзді з Чернігова з ним не було і 100 людей, включаючи жінок і дітей. Проте половці не зважилися на них напасти. Не обмежившись одним Черніговом, Олег іще кілька разів приводив половців на Русь, викликаючи нові усобиці. 1096 р. Володимир у союзі зі Святополком вигнав його з Чернігова, а потім під Переяславом розбив половецького хана Тугоркана. У цій боротьбі загинув син Володимира Ізяслав, хрещеним батьком якого був Олег Святославич. Те, що трапилося, настільки серйозно вплинуло на обох князів, що коли Володимир на прохання сина Мстислава (який, до речі, розбив 1097 р. Олега) написав лист із пропозицією миру, той погодився.

Того ж року Святополк і Володимир зібрали всіх руських князів у Любечі. На цьому з'їзді було вирішено припинити ворожнечу, а також ухвалено, що кожен князь може володіти лише своєю вотчиною. На цьому зібранні князі цілували хрест, заприсягнувшись: «Якщо тепер хто заміриться на чужу волость, так буде проти нього хрест чесний і вся земля руська». Фактично ж з'їзд у Любечі затвердив розпад єдиної держави на самостійні землі при формальному верховенстві київського князя. Але не встигли князі роз'їхатися по своїх уділах, як знову почались усобиці. За згодою Святополка волинський князь Давид Ігорович захопив у Києві князя Василька Ростиславича і, привівши в кайданах до Бєлгорода, осліпив його. Довідавшись про це, Володимир закликав братів Олега і Давида Святославичів виступити разом із ним проти Святополка. Справа загрожувала перерости у велику війну. Киянам ледве вдалося умовити Володимира не починати нової усобиці. Зі Святополком князі помирились, а з Давидом Ігоровичем воювали ще 3 роки й у 1100 р. змусили його з'явитися на князівський суд до Вітичева, де в нього відняли колишнє князівство і посадили княжити в Бутську. Прагнення підтримувати мир між князями нерідко приводило Володимира в самий центр міжусобної боротьби. Так було і на з'їздах князів у Вітичеві (або Уветичах) 1100 р. і в Долобську 1103 р.

Водночас із внутрішнім безладдям Русь постійно піддавалася набігам половців. Володимир тоді виступив ініціатором ударів у відповідь і постійно підштовхував інших князів до того, щоби вести відносно половців наступальну, а не оборонну політику. Серед численних походів проти половців найуспішнішим виявився похід 1111 p., коли за ініціативою Володимира князі пішли на Дон. Звідти руські раті повернулися з величезним полоном і найбагатшою здобиччю. Цей похід виявився останньою великою подією за князювання Святополка Ізяславича. 16 квітня 1113 р. він помер. Велике князювання тепер мало відійти до синів другого сина Ярослава Мудрого Святослава (батько ж Володимира був третім сином.) Але кияни й чути про це не хотіли. У Києві вчинився заколот, викликаний утисками лихварів і тисяцького Путяти. Їхні двори і майно були розграбовані. Кияни вдруге попросили Володимира прийняти київський престол, і Володимир погодився. Він швидко зумів навести порядок у Києві, значно пом'якшив становище городян, упорядкувавши стягування відсотків лихварями і регламентувавши запис у холопство.

Цікаво, що Святославичі не зважилися вимагати своїх законних прав на престол, однак міжусобні війни не припинилися. При цьому князі не гребували запрошувати на допомогу угорців і поляків. П'ять років тривала боротьба з мінським князем Глібом Всеславичем, який відмовився підкорятися Володимирові. Великий князь у союзі з Давидом Чернігівським і синами Олега Святославича обложив Мінськ і змусив Гліба підкоритися. Однак незабаром він знову виступив проти Володимира. 1120 р. його як бранця в кайданах привели до Києва, де він через 3 роки помер. У 1118—1119 pp. ішла боротьба з володимирським князем Ярославом, сином Святополка, який прогнав свою жінку, онуку Мономаха. Ярослав привів на Русь поляків. Тоді син Володимира Андрій увійшов у володіння польського короля Болеслава Кривоустого і, спустошивши їх, повернувся з багатою здобиччю. Ярослав же звернувся по допомогу до угорського короля Стефана. Почалося вторгнення, в якому брали участь угорці, богемці, поляки. Але незабаром Ярослав потрапив у засідку і був убитий. Вторгнення припинилось. У той же час Володимир замирив і Новгород, а 1120 р. його син Юрій розгромив волзьких булгар.

Русь знову стала сильною, як і при дідові Володимира. Вторгнення ззовні припинилися. Тепер руські дружини ходили походами в інші країни. 1116 р. син Володимира Ярополк розбив на Дону половців, інший син, Мстислав, завдав поразки чуді і взяв їхнє місто Оденпе, онук Всеволод здійснив похід у Фінляндію і переміг плем'я ям. 1116 р. Володимир послав свої війська в грецькі володіння, щоб захистити права дочки Марії, вдови царевича Леона, що загинув у Константинополі під час усобиці, і онука Василя. Довідавшись про цей похід і бажаючи примиритися з Володимиром, імператор прислав до нього митрополита Неофіта і багатьох знатних людей з дарунками. Серед дарунків були хрест із животворного дерева і сердолікова чаша, що належала колись римському імператору Августові, царський вінець імператора Костянтина Мономаха, діда Володимира, держава, ланцюг і стародавні барми¹, якими потім прикрашалися руські володарі при вступі на престол. Поклавши вінець на голову Володимира, Неофіт уперше назвав його царем.

Зміцнюючи християнство, Володимир, як і його дід, будував церкви і монастирі: біля Києва з'явився Видубецький монастир, у ним же закладеному м. Володимирі на Клязьмі – церква в ім'я Всемилостивійшого Спаса. Як і раніше, давньоруською мовою перекладалося багато грецької літератури, підтримувалося літописання. При Володимирі був уведений культ Бориса і Гліба. Сам великий князь мав неабиякий письменницький хист. Ним були створені «Повчання», у яких він дав приклад служіння князя Батьківщині, і «Лист Володимира Мономаха Олегу Святославичу».