Рапсодія у Ре мінорі

ІНТРОДУКЦІЯ

Десь там у небесних глибинах блукають тіні – душі політиків продажних, убивць, гестапівців і кагебістів – усіх, хто чинив зло. Вони ждуть суду. Їм важко – несуть бо на собі весь тягар лиха, що вчинили самі, та вчинено з подачі їхньої і потурання. Вони хотіли би звільнитися від того тягаря – не можуть; вони хотіли б, щоб їх стерли, щоб їх не було зовсім – Вищий Закон не дозволяє. Був вчинок – буде плата.

Старий Микола, характерник, що мучиться й не може вмерти, зна про це. Він просить Велеса – той час від часу опускається на землю: тут він куратор над персонами, що прагнуть забуття, – забрати його душу:

– Я же служив тобі, як міг, – говорить, – візьми мене до себе, позбав страждань.

– Ти знаєш, що таке страждання? Наївний! Можливо, це остання твоя радість, – каже Велес.

– Лякаєш? Хіба це Велесу пасує?

– Ти зі мною розмовляєш, як з людиною, що вимагає лестощів, наче не розумієш, що таке пекло.

– Пекло, кажеш? А що було тут? Перед ним?

– Ти грався в життя. Робив там фокуси якісь, зводив жінок, дурив чоловіків, відвертав бурю, хмари розсував. Але ж це іграшки дитячі.

– Зате я зла великого не коїв.

– Зла не буває маленького – воно не замикається в собі.

– Я цього збагнути не годен.

– Не розуміти зла – це є найбільше зло.

– Так, великий Велесе. А як на мене, найбільше зло – порушувати заповіді Отця.

– Сперечаєшся? А я прийшов спитати: ти прагнеш кінця, чи хочеш утекти від себе?

– Але ж ні те, ні те для мене неможливе. Мій кінець – початок твоїх знущань наді мною. А утекти від себе, значить, віддатися тобі. Теж для знущань. Я ж хочу суду Найвищого Судді.

– Гаразд, лукавий старче, даю тобі пару годин і волю над силами природи. Там мучиться життям один молодик, можеш йому дещо показати, але в його розум і душу не лізь. Як тільки він повернеться обличчям до життя, я заберу тебе до себе. Іди.

ЖІНКА І СКРИПКА

Тимофій любив мріяти. Вимальовував собі дивні світи, незвичайних людей, чудернацькі дерева; у його фантазіях квіти вміли говорити, співати, усміхатися, музика звучала з кущів, а янголи співали, гойдаючись на білих хмарах. Усі випромінюють добро, живуть разом, спілкуються, розмовляють, танцюють, ведуть хороводи, одним словом – гармонія. Вимальовував собі міста, де будівлі не тиснуть на людину, а милують око, де кожен дім, кожна деталь продумані, де все гармонує з ландшафтом і є його органічним доповненням, де погляд людини відпочиває, а мешканці такого міста не знають злоби, ненависті. Інколи про свої марення ділився з ровесниками. Над ним кепкували, насміхалися, та він не переймався тим. Якось ще в школі замість контрольної роботи намалював у зошиті будинок. З фонтанчиком, зі скульптурною групою, довкола живопліт, сад, яскраві сонячні плями, песик бігає. Ну й що з того, що він пояснював, що хотів би бачити світ саме таким – отримав двійку, під затильника від батька, хоча, якщо чесно, батько руку ніколи не прикладав, просто учителька допекла, і він ляпнув, розсердившись; але Тимофій знав, що це без злоби, і не образився. Не можна ображатися на батька.

Все одно нічого не допомогло. Він час від часу виводив у зошитах якісь лінії, комбінував кольоровими олівцями незрозумілі різнобарвні фігури і тішився, коли виходило до ладу.

– Якби від мене залежало, то світ був би іншим, – кинув насмішникам, подивився кожному в вічі й додав: – І ви теж.

Сказав і пішов геть. У самотність.

Потім над ним кепкували в університеті.

– Ти архітектор, – говорили, – а бавишся, як дитина.

Усе б то нічого, та він не вмів порозумітися з дівчатами. Ні, ні, вони віддавалися йому – проблем на цьому фронті не було. Та справа в тому, що він весь час думав – не знає, звідки воно, – що жінка – лялечка для потреби чоловіка; а виявляється, ті лялечки переконані, що саме чоловіки створені для їхньої потреби. Одна така – коли він, постаравшись у своєму чоловічому досвіді, спитав, як їй, – насмішливо відповіла: «Так як дома. З чоловіком». Такої нищівної критики не знав ще. Саме ця фраза поставила крапку у роздумах, чи потрібно йому женитись. Тепер – ні. Хоч би курси удосконалення придумав хтось… Потім, начитавшись всіляких східних книжок, зробив висновок: всі оті «Кама сутри» «Дао…» і «Тантри…» для обділених. У нормальної людини мусить бути обов’язок і якісь вищі духовні запити. Безперечно, секс має велике значення – без нього на землі не було б живої билинки, – та для людини він повинен існувати тільки у рамках кохання. Тільки у рамках кохання!

– Ви що не чули?! – кричав на товаришів у гуртожитку, коли їх заносило у цій темі. – Секс повноцінний може бути тільки у рамках кохання!

– Теорія гарна, – сказав Григорій, сусід по гуртожитку, – але на практиці не здійсненна – плоть могутніша за почуття. Плоть могутніша навіть за розум.

Тимофій це розуміє. І знає чому.

– Ти правий, – говорить Григорію. – Тисячоліттям людське почуття руйнується ідеологією. Де панує ідеологія, там почуття скалічене.

На мить стало тихо, а потім хтось із студентів спитав:

– А церква?

Студент, очевидно, мав на увазі, що у церкви ідеологія гуманістичного наповнення і вона не руйнує почуття.

– Церква, – крикнув Григорій, – начисто заполітизована. А де політика, там ідеологія.

– Церква винна у тому, що об’єднавшись з політичними ворохобниками, стала для них ідеологічним прикриттям і втратила здатність виконувати свої функції, – сказав Тимофій спокійно. – Церква мала би піклуватися про наші душі, викультивовувати почуття – любов, повагу до людини, гідність, смиренність. А заідеологізований світ та світ, що позбавлений ідеології, але проникнутий ідеєю збагачення, становиться рабом фізіології. А де фізіологія бере верх, звідти ерос виганяє кохання. Ось чому плоть могутніша за почуття.

З ним не сперечалися – за винятком Григорія – не тому, що погоджувались, – Тимофій умів знаходити підтвердження, а студентам не хотілося проникати у глибину питання і шукати контраргументи.

Якось він захопився однією красунею. Сильно. Можна сказати – полюбив. Танцював з нею, і так йому добре було, а потім підійшов до них сильніший за нього і забрав її. Взяв за руку і повів. Вона лиш повернула голову і винувато посміхнулась. Це було на першому курсі. Дівчина зустрічалася з тим лобурякою весь час, а Тимофій ходив до спортзалу. І дуже сумував – дівчину він покохав. По справжньому. Так, у всякому разі, переконував себе. Уже на п’ятому курсі вони зустрічаються. Той лоботряс – очевидно, щоб похвастатися перед пасією – образив Тимофія. Тимофій майже непомітно – у підборіддя, – і образник падає. Тоді він бере дівчину за руку, і та йде з ним. Пройшовши метрів двадцять, несподівано відчув: вона йому чужа. Чужа до болю! Він відпустив її руку, сказав «до побачення» і пішов. Оглянувся, а дівчина стоїть і плаче. Дивні створіння оті дівчата, подумав, дивні.

Він мріяв про щось таке романтичне, піднесене, щоб пристрасть була, ну, хоча б якесь там почуття, щоб гарні слова звучали, аби поезія відчувалася, а то голий секс. Ні, ні, це теж гарна штука – особливо, коли маєш справу з Яною: до неї торкнешся, а вона тремтить; не тремтить – вібрує, – перса тужавіють, очі іскряться, але того замало. Кажу вам: замало.

Тож Тимофій був катастрофічно самітнім. Ні з ким не міг порозумітися, ні з ким не вмів дружити. Мав недругів, але не розумів, чому вони ставляться до нього вороже; а ті, кого вважав друзями, жартували над ним і кепкували над його, як говорили, причудами. Та дідько з ними.

Єдине місце, де він почувався затишно і, як не дивно, захищеним, це кімната Яни. Особливо комфортно тоді, коли вона вивчає свою партію – дівчина грає у симфонічному оркестрі. Він влаштовується зручно в кріслі й сидить тихо-тихо. Іноді щось читає, іноді роздивляється альбоми, але в такі хвилини завжди відчуває себе умиротвореним. Скрипочка виспівує, він фантазує; і хоча десь там люди намагаються надурити один одного, що йому до того – той світ далеко-далеко звідси. Майже не видно. І не цікавий. Для нього варті щось лише дві речі – дівчина і скрипка… У цьому словосполученні він вгадує – яскраво, зримо, до болю в шлунку – єство вселенського трагізму… та відчуває єдність дівчини і скрипки. Вона, Яна, людині так не розкриється, як розкривається цій дерев’янці з натягнутими жилами. І оті звуки то не музика, ні – це сповідь беззахисної самотньої душі. Його, безробітного Тимофія, можна обманути в словах, але не в почуттях – та він не винен, що почуття в нього загострене… Але є речі, на яких він розуміється добре. Скажімо, для диригента – як і для композитора – існує партія – скрипки, віолончелі, духових, ударних та іншого причандалля, але ні для диригента, ні для композитора не існує людини. Є інструмент, і є для нього партія. Важливо єдине – музика. А вона можлива, коли добре функціонує цілісний організм – оркестр. У ньому ж місця для особистості немає. Правда, він також розуміє, що оркестрант отримує винагороду – відчуття участі в містерії творіння, відчуття участі в містичному священнодійстві, коли ти не особистість – це ніщо, – а провідник високої ідеї – і байдуже, звертає хтось на тебе увагу чи ні. Музика – понад усе. А потім… та це вже проза…

Тож коли Яна закінчила грати, він розчаровано спитав:

– Вже все?

Дівчина поклала скрипку, помовчала хвилинку, потім співчутливо сказала:

– Все.

– Шкода, мені так гарно було.

– Шкода.

– Зіграй ще.

– Іншим разом.

– Коли ти граєш, я втрачаю себе.

– Чому?

– У мене тоді загострюється не тільки гастрит, а й вина перед людством.

– Тимофію, ти якийсь дивний.

– Я знаю.

– Чому ти не такий, як усі?

– Помиляєшся, Яно, то усі не такі, як я, – сказав абсолютно серйозно.

– Але ж усі мають сім’ї, постійні заробітки, тобі ж уже під тридцять, а поводишся, як розбещений юнак.

– Де у моїй поведінці розбещеність?

– То світ не такий, то депутати дурні, то влада – злодійчуки, то народи тратять ресурси даремно, а самі остаються убогим – ось чим ти переймаєшся. А мені ще й разу не сказав, що любиш, – і ображено відвернулася.

– Яно! – Тимофій зробив вигляд, що здивувався. – А що я роблю час від часу?!

– Пошляк… Пошляк…

– Дякую. Бачиш, як просто стати таким, як усі.

Дівчина здивовано глянула на нього. Чорти б його забрали, та він же все розуміє. Просто грається, поганець. А реагує швидко – іноді речення ще не закінчиш, а в нього відповідь уже готова, та ще й така, що може образити. Поганець, таки поганець…

Якийсь час дівчина мовчала, потім підійшла і, дивлячись йому в вічі, повільно вимовила:

– У нормальних жінки, діти…

– Не можу я мати ні жінки, ні дитини.

– Чому?

– Я маю намір померти.

– Ти що, дурний?!

– Яно моя гарненька, я й справді не хочу жити… Світ чужий мені, я чужий світові – і все, ми квити. Тут навіть без психіатричних ускладнень.

– Ти жорстокий.

– Можливо. Але, щоб ти знала, для мене вже відсутня проблема життя і смерті. Тому такі категорії як милість, жорстокість і таке інше мене вже не цікавлять. Питання стоїть, як померти.

– Тимофію, перестань говорити дурниці.

– Бачиш, і ти розумієш, що життя то дурниця.

– Не чіпляйся до фраз, які нічого не значать.

– Вірно, Яночко, вірно. Та не тільки те, про що ми говоримо, нічого не значить, не значить нічого саме життя. У всякому разі, для мене. Тепер я лише думаю, який кінець обрати. Стрілятися – банально. Мабуть, поїду на Кавказ, викопаю у льодовику яму, прийму снотворне, напишу записку «Найближчі сто років прошу не будити» і засну собі спокійно.

– Ти жорстокий і безсердечний егоїст.

– Знаєш, як відрізнити егоїста від альтруїста?

– Якась дурниця?

– Цілком серйозно.

– Ні, не знаю.

– Того, хто хотів би знати, хто він, треба скинути з сьомого поверху. Якщо кричить «Рятуйте!» – закінчений егоїст, якщо застерігає: «Бережіться там внизу!», то альтруїст.

– Тобі тільки б жартувати.

– Моя добра дівчинко, мені здається, найбільшим жартом є те, що я прийшов у цей світ. Я тут чужий. Я не вписуюся у суспільство. У мене жодна справа не виходить добре. За що б не брався, що б не робив – усе не так.

– Не говори такого. Ти прекрасний архітектор. Ніхто не має стільки замовників.

– Так, багачі наймають мене, і я будую їм гарні «хатинки». Водночас спостерігаю, як опаскуджуються наші міста безглуздими спорудами.

– Тимофію, не можна мучити себе тільки тому, що ти не головний архітектор держави.

– Не тільки. Мені здається, що переді мною якась стіна, і я не знаю, як обійти її, а пробити нема сили.

– То стіна між тобою і людьми. Але ти сам її звів.

– Можливо… Очевидно, я не можу жити в бруді.

– Тимофію – яке у тебе гарне ім’я! – ти витворив собі уявний світ, а що там іншим важко перебувати, або навіть неможливо, то вони не винні.

– Тобі зі мною важко?

– Іноді – нестерпно.

– Я у цьому причина?

– Ні.

– Тоді хто?

– Тут винуватого не може бути… Є те, що є… А знаєш, чому музика така прекрасна?

– Не знаю.

– Тому, що музика це гармонія, а те, що довкола – хаос. Ти прагнеш гармонії між собою й суспільством, але хаос у ньому визнавати не хочеш. Але він є, і буде вічно.

– Маєш рацію. А далі?

– А далі – постав собі завдання, яке годен виконати. Замахнись аж на неможливе, тільки не шукай того, чого бути не може.

– Ти розумно говориш. Розумно… А не здогадуєшся, чому люди охоче дають поради?

– Ні.

– Бо їм не треба їх виконувати. Яке завдання може собі ставити безробітний архітектор… Яно, я знаю, як зробити міста прекрасними, а наді мною насміхаються… Розумієш, насміхаються, як над ненормальним. Скажи, я нормальна людина?