Моя антологія світового сонета

 
Та з радістю пишу я безкінечну книгу -
заради вічного віддав себе в кормигу,
розтратив розум свій, аби він був у вас.
 
 
Про славу думав теж (кому вона не мила?),
злетів би до зірок, узявши в неї крила,
та й досі пішки йду, нещасний, на Парнас…
 

Гійом КОЛЬТЕ

СОНЕТ

 
В кайдани закувавши два катрени,
я взяв дві рими для восьми рядків.
А з них середні крайніми обплів -
злились в одно васали й сюзерени.
 
 
А два терцети – як заключні сцени,
для римування стало більше слів.
Любов я славлю чи таврую гнів,
та числа й лад – постійні шлейфи-трени.
 
 
Як хтось відкине для строфи закон,
його безглуздою назвавши грою,
не ввійде він до вінчаної касти.
 
 
А той, хто прагне слави, мов корон,
красу здобуде, вкриту мішурою,
в симетрії карбуючи контрасти.
 

Август Вільгельм ШЛЕГЕЛЬ

ІТАЛІЯ

Гвідо КАВАЛЬКАНТІ

* * *

 
Кокеток звабливі позори,
умілих вершників блискучий стрій,
човни на хвилях в далі голубій,
розмови про любов, пташині хори,
 
 
в ранковій тиші непорушні гори,
в ніч місячну раптовий сніговій,
рубіни на обручці золотій,
дзюрчання ручаю, лугів узори -
 
 
це тільки плями у густім тумані,
якщо мені всміхнеться люба пані,
краса якої вища похвали.
 
 
Коли надворі раптом вечір смеркне,
то перед Небом все земне померкне,
якщо ви теж закохані були…
 

* * *

 
Незримий був, володарко моя,
отой, хто серце стис мені рукою.
Що буде біль помічений тобою,
від страху онімів на хвильку я.
 
 
Кохання бог мав руки ратая:
сирійським лучником,що прагне бою,
безмовно він стояв переді мною -
лиш чувся свист стріли чи нагая.
 
 
Свою мольбу ти стримала вустами,
та я в ту мить навік позбувся тями -
тікав від тебе, наче гнався біс!…
 
 
І от я в колі тих, що мають долю
щодня вмирати від страшного болю
й життя топити у потоці сліз.
 

ДАНТЕ АЛІГІЄРІ

* * *

 
Прийдіть послухати мої зітхання,
сердешні люди – душі благородні,
хоч Богу ті зітхання неугодні,
бо не настала мить моя остання.
 
 
Бо, зневажаючи моє бажання,
сухі у мене очі від сьогодні.
Колись гарячі руки – вже холодні,
хоч болем в серці жевріє кохання.
 
 
Почуєте, як зве моя зажура,
ту, котру вбила не стріла Амура,
та котру жде достойне потойбіччя.
 
 
Побачите мого життя згасання,
бо я в полон віддався без вагання
душі, яка лишила Беатріче…
 

* * *

 
Подумав я, втомившись від скорботи,
чи винен був, що ми такі хмурні,
чи й справді горимо щодня в огні,
мов іншої не маємо роботи.
 
 
Любові бог лишав мене свободи,
та серцем відчував, що в глибині
мій дух живе, як перше, у мені -
то вже кохання прояви турботи!…
 
 
І прагнув знову збутись хвилювання,
міняв безсилля на слабке старання
і, щоб зцілитися, до Вас спішив.
 
 
Гадав, що скінчиться пора осіння,
та пережив натомість потрясіння,
відчувши, що душа тікає з жил.
 

Франческо ПЕТРАРКА

СНОВИДІННЯ

 
Світанок зріє, плачуть солов’ї,
та ближні доли сховані в тумані,
а по горі, щоб стрітись на поляні,
киплячим сріблом плинуть ручаї.
 
 
Не бачачи, я відчував Її:
стояла поруч в золотім убранні…
Дивуючись й радіючи омані,
до ніжної руки простяг свої,
 
 
купаю їх у сонячнім промінні:
два сонця на небесному склепінні –
світило предковічне і Вона.
 
 
Затьмарювало перше тільки зорі,
схилившись перед другим у покорі:
Божественна була та яснина…
 

* * *

 
Завмерли небо і земля вві сні,
і звір затих, і спочиває птиця,
і всипана зірками колісниця
вже об’їжджа маєтності нічні.
 
 
А я – в сльозах, у розпачі, в огні,
бо вже й перо не втримає десниця.
Єдиний я, кому в цю ніч не спиться,
та образ твій – утіхою мені.
 
 
Так сталось, що, страждаючи від спраги,
в житті я зміг добитись рівноваги:
отрута і нектар – з живих джерел напій.
 
 
Щоб мить страждань продовжити чудесну,
сто раз помру і стільки ж раз воскресну,
ждучи, коли ти біль, вгамуєш мій…
 

* * *

 
До ніг її схилявся я в рядках -
сердечним жаром променіли звуки.
І сам з собою зазнавав розлуки:
жив на землі й тягнувсь до зір в думках.
 
 
Співав про злото кіс у кісниках,
багацько слів сказав про очі й руки,
З блаженством райським міг рівняти муки…
І от тепер вона – холодний прах.
 
 
А я, без маяка, немов зерня в шкарлупі,
крізь шторм, який мене товче, як в ступі,
пливу життям, кермуючи навгад.
 
 
Любовний вірш не пишеться без віри!…
Спинитись час: поет зморивсь, а ліри
вже налаштовані на скорбний лад…
 

* * *

 
Ненасить, лінь, м’які й зручні дивани,
прогнавши благодійність, у полон
нас узяли, неначе дивний сон,
а звички наші нас лишили шани.
 
 
Іти б нам до мети, але кайдани
та ще багацько всяких перепон.
І десь подівся з луком Купідон,
а Гіппокрену^[1] випили тарпани.
 
 
Ця спрага насолод, вінків лаврових!…
– З дороги, філософіє босяцька!
Йди геть! – кричить підкуплена юрба.
 
 
Поете, йди! Йди мимо гонорових
і витримай від них удар зненацька.
Важкий твій шлях – така твоя судьба!…
 

Джованні БОККАЧЧО

* * *

 
Італіє, усіх племен царице,
де доблесті твої, де геній твій?
Кастильський хор^[2] замовкнув – тож мерщій
над честю муз будь-хто тепер глумиться.
 
 
Не лаври вже в ціні, а багряниця,
бо нині зло прямує по прямій,
а з калитою всякий вже гордій,
бо голову пусту підмінює скарбниця.
 
 
В словесності пропав високий стиль -
давно утрачений для кращих з нас
(від тебе вже не ждуть чудес мистецтва!).
 
 
Журись зі мною – чайкою заквиль:
прихильна доля, люба, повсякчас
до тих, хто став опорою чернецтва…
 

* * *

 
На човнику каталась люба пані,
і спробуй швидшого знайти човна!
Й вражала безліччю пісень вона -
чи щебетав то соловій в гортані?
 
 
Куди причалить, я не знав зарані,
чекатиму, можливо, допізна,
бо серед дів земних така одна -
богині я зізнаюся в коханні.
 
 
Побачити й почути диво з див
не я один цим берегом ходив:
немов прочани, йшли до моря люди.
 
 
І прокидалися в душі моїй
слова, які сказати хочу їй,
які тепер лунають звідусюди.
 

Маттео БОЯРДО

* * *

 
Отару білорунну чи хмарину
жене пастушка в діл, і путь пряма.
Внизу – село, задимлена корчма
і тінь від гір, що залила долину.
 
 
Зітерши піт, ратай розправив спину,
бо згодом в полі запанує тьма,
волів своїх звільняє від ярма,
додому гонить втомлену скотину.
 
 
І тільки я, потрапивши в полон
до дум тривожних,знов забув про сон,
від місяця послання жду таємне…
 
 
В очах моїх відбилась пастораль -
і стала враз солодкою печаль,
бо на душі – щось болісно приємне.
 

* * *

 
У тебе, серце, фатум – лиш терзання,
та слухай – голуб стогне на вікні.
Хоча не він в любовній западні,
все ж до твого своє додав ридання.
 
 
Таке тобі від Неба безталання:
зі мною світ в зажурі день при дні,
лише кохана не пришле мені
ні сліз, ні співчуття,ні покаяння.
 
 
Отак байдужа до мого митарства,
хоча йому причина – лиш вона,
котрій віддам життя, не мавши царства.
 
 
Скажи, кохана, в чому таїна?
Заради тебе вдався до фіглярства,
щоб чашу горя випити до дна!…
 

Лоренцо МЕДІЧІ

* * *

 
Хай почестей шукають невгомонні -
палаців, храмів, сяйва позолот
і тих скарбів, що завдають гризот,
від котрих тисячі ночей безсонні…
 
 
Казкові квіти квітнуть в оболоні,
пташиний щебет, веселун-рапсод,
в холодній мураві дзюрчання вод,
Мадонни образ на святій іконі,
 
 
а в нетрях лісу, у громадді гір -
дріада злякана і швидконогий звір,
печери, що не знали днини…
 
 
Повсюди бачу тільки погляд твій,
яким я любувавсь в полоні мрій,
та до якого не знайду стежини.
 

* * *

 
Не витерплю повік яскраве світло,
яке так сяє на її чолі.
Очам, що звикли кліпати в імлі,
дивитись легше на кипляче срібло.
 
 
Хоч глузд підкаже – це дитя розквітло,
немов праобраз Раю на землі.
Тому-то нам, так зашкарублим в злі,
це – засторога щось вчинити підло.
 
 
Ні, не для пристрастей ця яснина:
як милість вища, як величний дар,
Всевишнім послана на грішну землю.
 
 
Всім душам благодать несе вона,
лише свою від решти відокремлю,
бо в ній віддавна незгасимий жар.
 

Якопо САННАДЗАРО

ІКАРІЙСЬКЕ МОРЕ

 
Це тут упав Ікар. Слід літуна
бурхливі хвилі бережуть і нині.
Тут шлях його закінчився в пучині,
та тільки заздрість – подвигу ціна.
 
 
Хоч смерть його окуплена сповна,
бо він упав, щоб стати на вершині…
Блаженний той, в чиїй страшній кончині
звитягу бачать різні племена.
 
 
Таїться радість у безмежнім горі,
він, наче птиця, долетів до хмар,
щоб вільним вмерти в голубім просторі,
 
 
де лиш таким, як він, звели вівтар…
Віки його ім’я хлюпочеться у морі:
в найбільшій із могил лежить Ікар.
 

П'єтро БЕМБО

* * *

 
Співав і я. Чи солодко звучали
мої пісні – Господь складе ціну.
Святкові днини вже не поверну:
в сльозах топлю я напади печалі.
 
 
В людей розумних пристрасті – васали,
моя ж – мене послала на війну…
Мені чи їй – сорочку б гамівну,
а я натомість – зводжу п’єдестали.
 
 
Закоханий, завжди надіявсь я,
що зачарую співом солов’я,
що словом щирим пом’януть нащадки.
 
 
Про себе добре думати я звик,
та чують всі лише страждання крик
в сонеті, що не знайде адресатки…
 

З НАГОДИ ВТОНЕННЯ КАРЛА VІІІ^[3]

 
О краю мій! Прости за пієтет,
але до нього змушують красоти
твоїх долин та в сяйві позолоти
розкішний Апеннінських гір хребет.
 
 
Дай відповідь, якщо спитав поет:
колись тобі скорялися народи,
а нині по тобі бредуть заброди -
чи зможеш ти ще вирватись з тенет?
 
 
Чому так сталося в лиху годину?
Зневірились ми в Богові хіба,
що Він кладе тебе у домовину?
 
 
І тішить декого твоя судьба -
підступно завдають удар у спину!
О пасинки! Повік вас жде ганьба!…