Любов на лінії вогню (збірник)

© В. М. Трофимович, 2016

© О. Дрига, передмова, 2016

© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2016

Дівчина з іншого життя

Редактор глянцевого журнала. Ухоженная шатенка с идеальной фигурой и не менее идеальным гардеробом. Даже имя ее было пафосным и неземным – Василиса. Именно такой знали ее мы, журналисты, в 2013 году. Василиса Трофимович работала в пресс-службе Днепропетровского облсовета. Симпатичная, милая, с острым умом, но все же – просто девочка из пресс-службы. Мы, журналисты Днепра, и не подозревали, что всего через год она станет для нас единственным связующим звеном между двумя мирами – миром, где по-прежнему по пятницам напиваются и ходят по барам, и миром, где жизнь и смерть давно слились воедино, а стрельба стала привычным аккордом для пятничных и других вечеров.

Начиналось все нетривиально. Однажды я встретила Васю, тогда еще не подругу, а просто знакомую, возле ОГА. «Я работаю в штабе Нацзащиты», – сказала она. Денег не платили, но она знала, что делает что-то важное. Еще до этого фотографии Василисы с табличкой «Площа Героїв Майдану» облетели весь интернет. Она стала одним из символов революции. Она была везде. Ею восхищались. Ее ненавидели. Уволили с работы. По сути за публикацию этих фото в Фейсбуке.

Дальше было несколько недель неопределенности, а после – авантюра под названием «Донбасс». Я улыбалась, когда видела эту уже блондинку в камуфляже. Я не понимала. Долго не понимала, что той девочки с большими карими глазами уже нет. Ей уступила место женщина – сильная, жесткая, бескомпромиссная.

Знаєте, я постійно думала, що мені не написано на долі зустріти таких чоловіків, якими можна пишатися, з якими можна почуватися у безпеці, які є мужніми та відважними й одночасно вихованими та освіченими. І, мабуть, я забагато нарікала, бо у мене їх з’явилось аж 600. Кожного з них я люблю і глибоко поважаю. Бо вони – кращі з кращих. Вони – бійці батальйону спецпризначення «Донбас».

Сьогодні мої соколи склали присягу на вірність народу України і з честю увійшли до складу Національної гвардії України. Уявляєте, тричі на день з очей лилися сльози гордості і суму. Бо я боюся за кожного з них, бо їхні життя і справді цінні.

Тричі хлопці витирали ці сльози. Вони пообіцяли мені, що повернуться, пообіцяли, що з ними ми у безпеці, і навіть сказали, що я найкраща.

Окрема розмова – дівчата. Справжні подруги. Для яких подвиг – сам факт того, що вони вирішили на рівні з чоловіками стати на захист нашої держави. У ЗМІ їх називали жінками війни, але запевняю – ці жінки принесуть нам мир.

Я молитимуся за них. Усіх. Кожного. Моє серце з вами.

(червень, 2014 р.)

…За кадром залишаються життя. Долі. Люди. І в очах закипають сльози, бо так боляче ще не було ніколи. Сьогодні я втратила справді близьких людей. Я не можу уявити, що лише вчора розмовляли, обіцяли зустрітися днями, а тепер я вже не почую їхнього голосу. Тепер я не зможу їх обійняти. Вони вже не проїдуть повз мене на завдання, залишаючи пил від колес і вигуки «Мала, чекай! Повернемося!». І той, кому написала повідомлення «Тільки живи, прошу!», за 20 хвилин до смерті більше не скаже мені: «Васюню, зустрінемось у Красноармійську! Скоро! Чуєте, хлопці, Вася усім передає привіт і каже, що любить…. А мене ще й віртуально обіймає». Господи, ну за що так жорстоко з ними?! Ну як же так?! Ну чому саме їх?! Я не нарікаю. Пробач. Просто, мабуть, цей біль назавжди. Бо коли вони йдуть – в мене німіє частинка душі.

(серпень, 2014 р.)

С этой женщиной я не побоялась в июле 2014-го поехать в зону АТО. В легком оранжевом сарафане я отправилась в мир, о котором не понимала ничего. Она же была тут королевой. За время пресс-туров с Василисой Трофимович ни один журналист не пострадал. В СМИ выходили прекрасные материалы, а мы возвращались домой невредимыми, но немножко другими.

Мій любий «Дніпро-1».

Перші добровольці, які виступили на захист східних кордонів Української держави, коли Донбас спалахнув вогнем.

Тоді, у серці добровольчого руху, у Дніпропетровську, було створено не один батальйон. Найсильнішим з них став «Дніпро-1», командиром та батьком-засновником якого був Юрій Береза.

Я дякую вам, дніпряни. Тим, хто був справжнім лицарем і з честю носив шеврон підрозділу «Дніпро-1». Маріуполь, Сватове, Новоазовськ, Чермалик, Лебединське та інші «гарячі» точки на карті цієї війни. І звісно ж – головна перемога, Піски. Влітку 2014 року ви завдяки своїй хоробрості і мужності відбили невелике село, яке насправді являло собою «ворота» Донецьку.

Мужньо витримали ви те літо, пройшовши випробування вогнем.

А потім ще понад рік утримували Піски разом з побратимами з інших підрозділів.

П’ята рота, яка складалася переважно з донеччан, але й не лише з них, для мене завжди була уособленням відваги, хоча й з деякими відтінками шибайголівства. За це я щиро люблю вас, хлопці. Я знаю, що в полку – мої брати. І плеча, надійнішого за них, я не знаю. Перший командир роти – Володимир Шилов, який й досі користується авторитетом у бійців, незважаючи на те, що вже на почесній пенсії. Після нього командиром роти став Олексій Челпанов Альпініст – харизматичний, цілеспрямований, авторитетний та завжди розуміючий. Мені і самій пощастило служити саме у цій роті.

Друга рота вже восени 2014 року приєдналася до п’ятої і регулярно змінювала її під час ротацій у підрозділі. Виважені, дисципліновані і дуже порядні. Командир – Андрій Русол Щур, відповідальний, спокійний і чіткий.

Перша та четверта роти встигли відзначитися і в Іловайську, і у Новоазовську, а потім – боронили Маріуполь та Чермалик з Лебединським. Евген Нікітін Шут та Олексій Зозуля Юрист – порядні, принципові і досвідчені командири четвертої роти.

Безпілотна авіація полку «Дніпро-1» під керівництвом Віталія Фещенка Італійця завдяки праці конструкторів та професійній роботі пілотів, таких як мій друг Дмитро Подворчанський Граф, та багатьом іншим талановитим авіаторам неодноразово надавала унікальні розвідувальні дані, які, у свою чергу, рятували не одне життя. І допомагали у реалізації багатьох успішних операцій.

До зими 2015 року в полку ще була живою розвідка, доки не звільнилися і не повернулися до мирного життя хлопці, які збили шестимільйонний російський «Форпост» та перебували там, де половини дніпрян і ніг не було. І звичайно, їх мали б нагородити, та поки що з цим не склалося. Хоча ні, на відміну від полку, Генштаб їх нагородив.

Хоча на цій війні частенько нагороджують непричетних, а карають невинних:)

Дніпряни, я знаю, що в кожному підрозділі є як справжні герої, так і справжній непотріб.

Я глибоко поважаю вас та ціную. І знаю: на те, на що ви йшли, ви йшли не для влади, слави чи грошей.

За свою землю та за кожного, хто ходить по ній під мирним небом, ви ризикували власним життям, ви втрачали друзів та здоров’я, а деякі з вас – втратили рідне місто і домівку.

Трохи особистого. Вітаю вас з річницею, Альпініст, Капітан, Таксист, Свист, Граф, Ушич, Дядя Вова, Шаміль, Десантник, Танкіст, Граф, Депутат, Орест, Фізрук, Канава, Скеля, Мирон, Математик, Голуб, Венс, Дикий, Баракуда, Вася, Тихий, Жора, Крамаха, Малий, Паша, знову Граф, Юрист, Малиш, Бандера, Дід, Механік, Математик, Томас, Рейнжер, Сідий, Шут, Щур, Артем Губенко, Мальок та інші, інші, інші, інші! Сили вам, міцності, витримки… де б ви не були – в полку чи мирному житті. Ви – світлі промені. Ви – люди, на плечах яких… ну ви зрозуміли. Пишаюся вами! Молюся за вас! Сумую, як довго не бачу.

P. S. Порахуйте на урочистій церемонії відсоткове співвідношення нагороджених зі штабу і нагороджених фронтовиків.

Зі святом нас! Все буде Дніпро-1!

Она так любила эту работу, что казалось, не уйдет никогда. Но у нее была еще одна слабость – родной город. Василиса вернулась домой и стала пресс-секретарем полка «Днепр-1». И снова были пресс-туры и служба. Предновогодний Мариуполь, в котором было столько тепла: домашняя кухня от бойцов, аутентичный боевой кот, теплый праздничный дом и Василиса, которая была хозяйкой всего этого действа. Спустя неделю город обстреляли из ГРАДов. Было очень страшно, что и мы могли попасть под раздачу. Но ведь не попали… Мне казалось, она берегла нас. Наша Василиса. Когда мы были с ней, никогда не случалось ничего плохого.

Прошел год, и война стала все меньше интересовать днепропетровцев. Да и журналисты, питающиеся славой и траффиком, все реже звонили пресс-офицерам. Да и полк «Днепр-1» претерпел изменений. Из военного подразделения он преобразовался в обычный милицейский полк. И ей уже не было так интересно. Уходили бойцы, уходили друзья. Василиса тоже ушла.

Якби вона почала писати книгу про кожну з отриманих ран, вона мала б такий самий успіх, як Тора або Коран… Чоловіки б читали цю дивну книгу, відчуваючи власну провину, і палили б її на площах столиці, перш ніж розпочати війну…

(вересень, 2015 р.)

Тут и родилась эта книга. Между жизнями. Между работами. Между мирами. Один за другим рождались рассказы. Непридуманные, настоящие, пропитанные кровью и болью. Я читала первые и плакала. Я не верила, что все это может написать та самая девочка – даже с именем пафосным и неземным. Можно было написать их лучше стилистически, но никто бы не смог написать их искреннее. В этой книге – ее боль, ее душа, ее история. И никто не сможет рассказать ее лучше, чем она сама. Мы пытались, но вряд ли нам это удалось бы.

Алёна Дрыга

Любов на лінії вогню

Via Dolorosa

 
Третій рік цієї війни…  Війни, що почалася весною.
Третій рік йдуть сини.
Третій рік із закритою труною.
Нам би закохуватись,
а ми засмоктані виром катастрофи.
Нам би на побачення, а не на мобілізацію.
Батьківщина-Мати кличе нас третій рік.
Третій рік персонального пекла.
Третій рік суспільної драми.
 

Васіліса Трофимович, квітень 2016 р.

Ступаючи на цей шлях, ми були готові до будь-чого. До крові та болю, до смертей, до втрат і, звісно ж, до перемог. Перемога – це взагалі все, чого ми прагнули. Але війна виявилася не чорно-білою. На ці дві смуги червоною, як кров, фарбою пролилося почуття, до якого ми не були готові. До любові. І під перехресним вогнем народжувалося нескорене, як і ми самі, кохання.

Зіткнувшись з ним на лінії вогню, ми потрапили у пастку. В трикутник, де є він, вона та вона – він, вона та війна. Іноді війна тримає лише одного у своїх свинцевих обіймах. Іноді – обох.

Він може повернутися до неї, але його душа не повертається з війни. Він бачить війну у снах, навіть в обіймах коханої. Він вигукує її ім’я уві сні, прокидається посеред ночі, бачить її обличчя у феєрверках під час новорічних свят та випускних вечорів у школах, чує її ходу в різких звуках і поштовхах.

А іноді вона не витримує очікування та самотності і сама виштовхує його в обійми війни.

Можливо, найщасливішими будуть ті, для кого війна назавжди залишиться лише спогадом. Але для кожного ця війна назавжди поділила життя на «до» і «після».

Коли ти бліда і заплакана, майже зламана, але ще жива, чекаєш, то розумієш, що очікування – це все, на що тобі вистачає опцій. Колись і я не знала, що відчуває жінка, яка чекає одного героя. Свого героя. В мене їх було два підрозділи справжніх друзів… Коли я зрозуміла, що не всі повернуться живими, частина моєї душі розбилася, наче скло. Мої найкращі друзі. Найкращі сини України. Вони – найсвітліше і найсильніше моє почуття. І два роки життя я молюся тільки за них.

Доки ми з війною ще були подружками, я збирала речі і тікала з дому до неї. Не розуміючи сліз мами та прохань друзів. Моя подружка не давала мені сумувати. І, говорячи з дружинами своїх друзів, я посміхалася, вважаючи їх наївними та недолугими істотами, які не дають працювати і шарпають нерви нав’язливими повідомленнями і дзвінками.

А потім закохалася. І вже на собі відчула бажання тримати. Аби не відпустити і не втратити.

Коли почала писати – не знала, чи буде крапка у моїй історії кохання. І чи є вона насправді історією кохання, а не притчею про розчарування. Адже коли ти повністю віддаєшся людині, без остраху, що, давши руку і зробивши крок уперед, не зірвешся у прірву, ти або отримаєш людину на все життя, або матимеш урок. Я дістала урок.

Але справа не в мені. Йдеться про кожного з нас. Майже у кожного з’явилася своя любов. У різних її проявах. Від коротких побачень з місцевими у «жовтій» зоні – до весільних суконь і рожево-блакитних бантів на пелюшках новонароджених.

Та любов на лінії вогню глибша. Це і батьківська любов, і любов дружня, і любов до степів Донбасу. До териконів, до буремного неба і безмежних соняшникових полів, які простягаються під рідним небом, синім і тривожним.

На цих сторінках зустрінуться історії болю та сліз, історії до сміху крізь сльози, історії тих, хто чекав і не дочекався, й історії тих, хто здобув свою особисту перемогу, доки наша країна продовжує війну.

Я не знаю, хто винен. Доля чи випадковість. Але я стала добровольцем. І пройшла півторарічний шлях Донецькою та Луганською областями поруч з найкращими людьми та їхніми дивовижними історіями.

Ізюм, Велика Новосілка, Часів Яр, Володарське, Лисичанськ, Попасне, Курахове, Мар’їнка, Красногорівка, Красноармійськ, Добропілля, Димитров, Артемівськ, Костянтинівка, Слов’янськ, Краматорськ, Нетайлове, Селидове, Новогродівка, Первомайськ та Первомайське, Піски, Волноваха, Гранітне, Чермалик, Лебединське, Маріуполь, Авдіївка… Ми разом йшли цими шляхами, і у плутаних спогадах тих днів, які були болючими і водночас теплими, залишалися історії наших сердець.

Я вірю у мир після Перемоги. Я вірю в те, що війна не вічна. А найбільше я вірю в те, що врятує нас, – у незгасаючий вогонь, у світло наших душ.

Цю книгу я дописала у Краматорську. Мабуть, така доля – книгу про війну завершити десь поруч з війною.

Сподіваюся, що кожен з нас знайде відповіді на свої питання і не буде розчарований.

P.S. Моя історія кохання у книзі відсутня.

Весільна сорочка

Котрий день поспіль Олена працювала, не підіймаючи голови, не відриваючись від вишивання. Стібок за стібком – вона вишивала весільну сорочку коханому, а голка колола пальці… Та зовсім скоро, за декілька тижнів, він повернеться з війни. Відпочине трохи вдома, знову звикне до мирного життя, а далі на них чекає весілля. Як багато надій для них обох було у цьому слові! Наче рятівний канат, який ось-ось висмикне його із жаху бойових дій та поверне їй.

Він звичайний коваль. Такий простий, на перший погляд, хлопець. Козак. З довгим чорним чубом, широкими плечима та добрими очима.

Звичайний, але тільки на перший погляд. Бо звичайних на цій війні не буває. Насправді ж він – той цвіт української нації, який зветься добровольцями. Боєць першого в Україні добровольчого підрозділу – полку «Дніпро-1». Позивний «Блек». Взірцевий боєць, для побратимів порадник, наставник і міцне плече. Немає такої справи, яка не під силу Блеку.

Саме тому всі були впевнені: вони ідеальна пара. Жіночна красуня, від якої неможливо відірвати погляд, з товстою русою косою через плече. З абсолютними моральними якостями та абсолютною любов’ю до Нього. Відома історик і талановита вишивальниця, руки якої народжували справжні твори мистецтва.

Вони познайомилися на Майдані. Та, як виявилося згодом, – багато разів десь пересікалися до цього. Доля водила поряд з самого дитинства. Та чомусь остаточно звела так пізно. Він часто приходив в її сни. Щодня, щохвилини. І тепер назавжди залишиться в серці. Він був саме Тією людиною. Він був саме тим Чоловіком. Бути поруч з коханим – то було абсолютне щастя.

Бойове хрещення Блек пройшов у найгарячішій точці на карті АТО. У Пісках. Двічі бійці полку визволяли це село. Півтора року утримували свої позиції, знаходячись на передньому краї оборони. Півтора року під ГРАДами і мінометами. Півтора року – і щодня в очікуванні наступу.

Так гартувалася сталь.

Безперечно, поруч з побратимами, вірними та надійними, завжди легше. І буремні вітри Донбасу, що проносяться над бойовими позиціями, здіймаючи вгору червоний глиняний пісок, ніби й не такі страшні. Тут з’являється нова домівка. З брудним чайником, що дарує гарячу каву, з кошенятами, які бігають поряд. І твоє місцезнаходження вже не здається пеклом. Але ж це воно – адже щодня тобі загрожує смертельна небезпека.

Вона ж пройшла своє бойове хрещення в очікуванні. Коли за чоловіком зачиняються двері, він, переступивши поріг, іде вперед. Не замислюючись, а іноді й не згадуючи. Коли дівчина ці двері зачиняє, вона залишається на самоті з думками про нього. Вона живе від ротації до ротації. Можливо, і не живе. Можливо, лише існує. Змиваючи біль гарячою водою, якою вона боїться змити його дотики.

Залишаючись вдома без нього, вона продовжувала творити. Продовжувала жити власним життям. Яке без нього втрачало свої барви. Чайник кипів по-іншому, і кава була інакша на смак. Усе життя було інше на смак. Минали дні, і час чекання потроху скорочувався. Сорочка була майже готова.

Дівчина з очима янгола чекає на свого коваля, вишиваючи йому весільну сорочку. Скоро остання його ротація, а попереду – подружнє життя. Він так вирішив.

* * *

31 липня 2015 року

ПРЕС-СЛУЖБА ПОЛКУ «ДНІПРО-1» ІНФОРМУЄ

Сьогодні ми втратили нашого побратима, бійця полку «Дніпро-1» – Блека. Григорій Матяш загинув у Пісках під час виконання бойового завдання.

Для нас він був другом та братом. Світла та прекрасна людина, досвідчений воїн, коваль, мрійник, шукач пригод.

Мінометний обстріл, який вівся із забороненого 120 мм міномета по позиції полку російськими окупантами, назавжди забрав життя 26-річного хлопця.

Йдуть кращі. Блек, спи спокійно. Ти назавжди в наших душах та серцях. Герої не вмирають.

* * *

Дівчина з очима янгола та обличчям кольору білої весільної сорочки стоїть біля труни. Кожна хвилина – на межі втрати свідомості. Б’є церковний дзвін. Під церквою у два ряди стоять побратими у військовому камуфляжі, віддаючи останню честь загиблому бійцеві. Літнього спекотного дня у місті Прилуки, де ховали Григорія, час ніби зупинився.

Це і справді була його остання ротація. Так розпорядилася доля.

Він так і не викував подружнього щастя, а вона – не вишила другу сорочку. Для себе.

Вона ще довго не візьме до рук голку. А його поховають у білій весільній вишиванці.

Він був для неї всім: сонцем, радістю, життям. Не стало Його і не стало сонця й радості, натомість з’явилася чорна болюча порожнеча. Сорочку встигла дошити якраз до останнього дня відпустки. Лише раз приміряв і мусив уже їхати, аби скоро повернутися. І повернувся. Сорочку на нього одягли… вже назавжди.