Кава-сутра

Василь Врублевський

Кава-сутра

трАКТат

Персонажі

Роман.

Ната.

Маргарита

 (вона ж

Марго

).

А К Т

перший

Кімнатка. Вікно. Телевізор. На телевізорі – кришталева ваза. У вазі – трійко гвоздик.

Шафа. Журнальний столик. Два стільці. Крісло-гойдалка. Диван.

Чоловік років сорока (із невеликим доважком). Сидить на дивані і гортає журнальчика. Гортає мляво, ніби знічев’я. Вряди-годи, одначе, на обличчі його з’являється щось віддалено подібне на зацікавленість. Але й направду – лише віддалено подібне. Схоже, цим гортанням він просто збавляє час.

Думки його (і це вже не здогад, а очевидність) кошлатяться деінде. Найвірогідніше – вони невловимі навіть для нього самого, й навряд чи зміг би він із певністю сказати, де вони саме, які вони і про що…

Та ось раптом чоловік міниться в очах, брови смикаються, губи стискаються.

Подив? Збентега? Неймовірність негаданого відкриття? Враженість і ураженість тим відкриттям? Спалах?

Так, спалах. Але: чого? Не банального ж прозріння!..

Він і сам нічого з того не розуміє, йому несила те збагнути. Якби зміг, якби здужав збагнути – то й насправді було б… ніщо інше, як банальне прозріння…

Поволі, неквапно плине час.

Поволі, неквапно сіпаються чоловікові вуста. І здається, немовби все в ньому тільки й чекало цього заледве помітного поруху, бо одразу ж по тому чоловік рвучко смикає плечем (ніби стріпує заціпеніння), відкладає убік чтиво і тихо, умиротворено, навдивовиж рівним голосом промовляє:

«Жінкам, котрі люблять мене,

Це безумне безумство прощаю, —

Бо ж не відають, що творять!»

Якийсь (зовсім недовгий) час сидить у задумі. Затим на вуста набігає посмішка, в якій однаковою мірою можна розгледіти і зверхність, і розгубленість, і… і… Та все що завгодно!

Побіч, із дверей, виставивши поперед себе тацю, з’являється («Випливає лебідочка біла на плесо, де лебідь чека…») Ната.

НАТА

. А ось і я!

РОМАН

. Нарешті!

НАТА

. Що, знудився?

РОМАН

. А як ти гадаєш?

НАТА

. Я не циганка, щоб гадати. Я знаю, що знудився. Але, погодься, моєї вини у цьому ніц нєма – ти ж прийшов так несподівано, без попередження!

(Ставить тацю на стіл).

 На жаль, нічого не вдієш: хочеш не хочеш, а доведеться ще трішечки понудьгувати – я знову щезаю у напрямку кухні.

РОМАН

. Це зайве! Не треба нічого видумувати, я не голодний.

НАТА

. Мене це не обходить. Маю ґандж приймати гостей як годиться.

РОМАН

. Облиш, який ще гість! Зайшов просто посидіти з тобою, побалакати…

НАТА

. Що, тільки побалакати?

Сідає з протилежного краю дивана, розгладжує на колінах квітчастий халат.

РОМАН

. Ну… Не тільки…

НАТА

. Цікаво-цікаво! А що ще?

РОМАН

. Давно не бачилися… Скучив…

НАТА

. Навіть так?

РОМАН

. Так…

НАТА

. Ох, який пасаж! Ще трохи – і повірю.

РОМАН

(здивовано)

. Про що це ти?

НАТА

. Та все про те ж!

Закидає голову, заплющує очі і, схрестивши долоні внизу живота, декламує:

А лібідо після обіду

Втамування, либонь, вимагає.

Втамувати лібідо після обіду —

Все одно що утрапить до раю!

РОМАН

(розгублено).

 О!.. Ти… Ти…

НАТА

. Ну-ну, не затинайся! Це не в твоєму стилі!

РОМАН

. Ти непередбачувана…

НАТА

. Хіба це погано? Кажуть же: чим більше в жінці непередбачуваного, тим вона бажаніша…

РОМАН

(робить спробу перейнятися її настроєм).

Так-то воно так, одначе…

НАТА

. Що – одначе?

РОМАН

. Дивно! Цей вірш… З яких це пір ти стала захоплюватися поезією?

НАТА

. А що, це кепсько?

РОМАН

. Кепсько? Ні! Але… Ти змінилася…

НАТА

. На краще? На гірше?

РОМАН

. Розкутішою стала…

НАТА

. Тобі це не подобається?

РОМАН

. Та ні, ні… Тобто, навряд…

НАТА

. Тебе не збагнути! Не погано, але й не добре… Якась суцільна невизначеність. Зате ти не змінився. Аніскілечки! Ні на граминку!

РОМАН

. А що ж ти хочеш? Я вже давно не хлопчик. У моєму віці належить остерігатися різких рухів…

НАТА

. Тво�