Кінець світу. Том 2. Пiсля…

Встань, Тарасе, подивися!

Тодішній, цей небачений досі саміт із його головним рішенням можна розцінювати як акт пробудження, оскільки ці загальні збори людства, що враз прокинулося, прийняли «Декларацію тисячоліття» як всесвітню клятву самим собі «звільнити наших співбратів – чоловіків, жінок і дітей – від принизливих і нелюдських умов граничної бідності». У декларації міститься благородна і смілива програма, що ґрунтується на колективній відданості всезагальним правам людини і соціальної справедливості.

Цей перший документ глобального регулювання охоплює вісім життєво найважливіших сфер, у яких світова спільнота зобов’язалася змінити ситуацію. Отже, вісім глобальних гуманних цілей:

1) ліквідація зубожіння і голоду. Скоротити вдвічі частку населення, що має прибуток менше долара у день, і зменшити удвічі голод;

2) забезпечення загальної початкової освіти. Добитися того, щоб усі діти Землі могли отримувати в повному обсязі початкову шкільну освіту;

3) заохочення рівності між чоловіками і жінками та розширення прав і можливостей жінок. Ліквідувати, бажано до 2005 року, але не пізніше 2015 року, нерівність між статями у сфері початкової та середньої освіти;

4) скорочення дитячої смертності. Скоротити на дві третини смертність серед дітей у віці до 5 років;

5) поліпшення охорони материнства. Знизити на три чверті коефіцієнт материнської смертності;

6) боротьба із ВІЛ-СНІДом, малярією та іншими захворюваннями. Зупинити поширення ВІЛ-СНІДу і покласти початок тенденції до скорочення захворювання;

7) забезпечення екологічної стабільності. Скоротити удвоє частину людей, що не мають постійного доступу до чистої води і каналізації;

8) формування глобального партнерства у цілях розвитку. Реформувати допомогу і торгівлю з особливим врахуванням інтересів бідних країн.

Варто звернути увагу на мету першу – до 2015 року скоротити граничне зубожіння у два рази. Не більше і не менше. Постановка питання про скорочення лиха наполовину означає, перш за все, різке скорочення дитячої смертності, надання освіти всім дітям. У 2005 році було прийнято рішення, як це робилося в СРСР, – підбити підсумки першої п’ятирічки боротьби із глобальною бідністю у «Декларації тисячоліття».

Висновок ООН звучить так: «Показники прогресу викликають розпач. Більшість країн відхилились від курсу реалізації більшості положень «Декларації тисячоліття». У деяких важливих галузях розвиток людини нестабільний, а існуюча значна нерівність поглиблюється. Можна користуватися дипломатичними формулюваннями і чемними термінами для того, щоб охарактеризувати відставання… від цілей, накреслених у «Декларації тисячоліття». Однак не можна допустити, щоб фразеологія маскувала просту істину: обіцянка, дана біднякам світу, не виконується».

Нічого нового під сонцем – багаті кинули бідних. Один чи півтора мільярда – решту п’ять з половиною. Показали їм, тим, що на дні, ті, що згори, комбінацію із трьох пальців, добре відому за українським фольклором як дуля.

Людство в особі нинішніх власть та майно імущих розпочало тисячоліття несолідно і безвідповідально. Ситуація така, що темпи скорочення світової нужди повинні складати 2,7 відсотка на рік, а насправді у перші п’ять років мало місце скорочення лише на 1,7, тобто зусиллями урядів країн самих умираючих, а не респектабельного світового співтовариства.

Завдання ставилося таке: довести допомогу бідним країнам на рівні 0,55 відсотка ВВП багатих країн. Такий собі глобальний соціалізм – перерозподіл бюджету в мініатюрних масштабах – на рівні сотих відсотка. Але якщо мати на увазі, що 22 найкрупніші донори – це 20,2 трильйона доларів ВВП, воістину – є чим ділитися, бо навіть півпроцента – це 110 мільярдів доларів на рік. А лідерам – США і Японії – належало б свою частку довести до 38 і 13 мільярдів відповідно.

Ні лідери, ні середняки цього не зробили. Варто також не забувати, що якби завдання декларації було виконано, то все одно майже мільярд житиме в умовах, які кваліфікуються як крайня бідність. Автори цього чесного і безкомпромісного документа на його обкладинці зобразили колаж із двома стрілками, що виходять з однієї точки – вгору і вниз.

А в підзаголовку акцентується на тому, що людство перебуває на роздоріжжі: «Дизайн обкладинки відображає уявлення про 2005 рік як переломний момент у розвитку людини… Уряди країн світу стоять на роздоріжжі. Якщо вони будуть продовжувати поводитись, “як завжди”, 2005 рік стане роком провалу обіцянок, проголошених у “Декларації тисячоліття”. Або вони будуть діяти так, щоб їхня клятва неімущим людям Землі втілилась у життя, тоді зуміють перетворити 2005 рік на перший рік Десятиліття розвитку, допоможуть країнам повернутися на шлях реалізації до 2015 року цілей ООН у галузях, сформульованих у “Декларації тисячоліття”, розроблять нову, більш справедливу модель глобалізації».

Від 2005 року, на превеликий жаль, нічого не змінилося. Нині, у 2012 році, навпаки, товстосуми ллють крокодилячі сльози – мовляв, криза.

Уже давно шість мільярдів мали би повстати проти одного. Це катастрофічна диспропорція імущих і неімущих. Гладких і убогих. Першосортних і останньосортних.

А тут якось навпаки: жебраки, коли товстосуми виставляють свої казкові статки напоказ, накопичення яких практично ніяк не узгоджується із призначенням людини, просто «лащаться». Для мене незбагненною є якась така тваринна, стадна втіха, яку демонструють із задоволенням бідняки, коли читають чи слухають із «ящика» чергові рапорти про список «Форбс». Ну добре, вони, ці ультрасупермільярдери, впиваються від щастя, що потрапили у цей список, а ти чого підскакуєш, голодранцю?

От що робиться, до речі, із тим злощасним списком. Його вперше очолив, між іншим, мексиканець – медіа-магнат Карлос Слім Гелу – 53,5 мільярда доларів. Білл Гейтс – на другому місці – 53 мільярди. Але зверніть увагу – вони торгують не нафтою чи газом, а знаннями. Їхній бізнес – інтелектуальний, креативний, когнітивний.

Усього їх у списку, у кого мільярд і більше, – 937 чоловік. Із 55 країн. Сукупний капітал зріс за рік на 1,2 трильйона доларів. Більш ніж стрімко зросла на газі економіка Росії.

До речі, у РФ протягом одного року кількість мільярдерів виросла із 32 до 62 олігархів. Правда, світовий рекорд все ж за Китаєм: із 28 до 64. Але китайці вичавили це бабло із півтора мільярда ротів, а росіяни – із півтори сотні мільйонів. У 10 разів менше.

У США кількість мільярдерів різко пішла вниз – із 403 до 359. Наситилися. Список подає інформацію, що в Україні було чотири представники глобальних грабіжників, а стало п’ять. Правильно казав колись Л. Кучма, що наш олігархат – це тюлька в порівнянні із російськими китами. Що вже говорити про американців.

Італійський статист Корадо Джіні, незважаючи на скромність своєї професії, вивів один із найуживаніших параметрів сучасного поляризованого людства, який так і називається – коефіцієнт Джіні. Йдеться про математичне вимірювання головного у людських стосунках – про математичну формулу Справедливості.

0 – це ідеальна рівність, а 1 – це ідеальна нерівність.

Найбільш справедливими на планеті державами є Норвегія і Швеція із коефіцієнтом Джіні – 0,25.

США – це 0,38, а «золотий мільярд» загалом – 0,28.

Середній показник по людству – 0,63.

В Україні коефіцієнт Джіні – 0,85. Країни із ще більшою різницею між бідними та багатими на континенті немає. Держави із таким коефіцієнтом тримати у мирі людей на спільній території теоретично не можуть.

Наш великий Кобзар, хоч і не був ніколи за кордоном, відчув, що наруга багатих над бідними, проти якої він підняв свій могутній голос, стане глобальною хворобою людства, від котрої воно якщо не загине, то втратить моральне право на існування.

Ще не вмерла Україна?

Де на глобальних просторах цивілізації ХХІ століття перебуває країна, у якій мені випало жити і яка так гірко насміхається над собою, забавляючи навколишній світ своїми крутими електорально-революційними ігрищами?

Дозволь, шановний співвітчизнику, відволікти тебе від політичних спектаклів, на яких усе ті ж лицедії вже вкотре ставлять усе ту ж саму клоунаду відволікти і змусити, взявши голову в руки, бодай на мить задуматись над тим, що реально відбувається за вікном – у який час і в якій країні ми перебуваємо, якими є глобальні координати нашого буття?

ООН щороку друкує «Доповідь про розвиток людини» – фундаментальне дослідження про сучасне людство, про місце в ньому кожної із 177 країн світу, які піддаються аналітично-статистичному діагностуванню. Своєрідна турнірна таблиця людства, на якій, як у футболі, кожна країна займає місце у відповідності до «набраних очок».

Із чого виходили оонівські арбітри, виставляючи кожному учасникові історично-планетарної гри цілком конкретний порядковий номер, який іменується рейтингом держави на тлі цивілізації початку ХХІ століття?

Виходили з того, що цінність держави чи буквальна її придатність для життя людей (є країни, найбільш придатні для життя, приміром, слонів чи черепах, а цього разу мова йде про придатність для життя гомо сапіенс) полягає у тому, наскільки ця держава створила умови, щоб кожен її громадянин міг «прожити довге і здорове життя, отримати освіту й оволодіти необхідними ресурсами для забезпечення гідного рівня життя».

За одиницю виміру взято так званий Індекс людського розвитку, який вираховується за трьома компонентами – дохід, освіта, здоров’я.

Очевидно, важко знайти оптимальнішу формулу, оскільки людині притаманне прагнення перебувати якомога довше на цій Землі, жити на ній здоровою, як богоподібна істота, оволодівати фахом та знаннями, які водночас є засобами для примноження рукотворного багатства планети і для отримання матеріальних, фінансових та інших благ, що роблять життя безпечним, приємним та гідним Її Величності Людини.

У конкретному вимірі застосовуються такі показники: валовий внутрішній продукт на душу населення, як вимірник соціально-економічної спроможності держави, тривалість життя як найточніший датчик його здоров’я, рівень освіти як показник цивілізованості нації і людини.

У планетарній сім’ї – кричуща нерівність і несправедливість, але загалом у всій своїй сукупності людство все-таки розвивається – той самий інтегральний Індекс людського розвитку (ІЛР) зростає, йде вгору.

Є тільки 18 країн на планеті, індекс яких протягом 1990–2003 років не зростав, а падав. 18 із майже двох сотень держав, 18 аутсайдерів із сумарним населенням у 460 мільйонів (денце келиха із шампанським, на верху якого – «золотий мільярд» щасливого люду), 18 неблагополучних носіїв регресу на фоні всезагального прогресу. Серед них разом із Ботсваною, Зімбабве, Танзанією та іншими реліктами – Україна. Так що у такій компанії нам саме на часі проводити електорально-ритуальні, регіонально-племінні танці у виконанні наших омандачених, одурманених туземним плем’ям жерців.

У телелавинах піар-дурману прориваються часом на поверхню «програмні» прожекти, у порівнянні з якими Микита Сергійович Хрущов із його «комунізмом у 1980 році» відпочиває. Так звідки обіцяють витягувати Україну наші браві швейки від політики в авангард людства?

Нове тисячоліття Україна зустріла на 78-у місці за рейтингом ООН. Напевно, вершити долі людства будемо із сусідами, які розмістилися поруч з нами й услід за якими ми зайняли своє заслужене місце, а саме неподалік, скажімо, від Самоа (Західної) та Сент-Люсії. Пропоную пошукати на карті цих любих друзів, поруч з якими ми крокуємо по життю.

Правда, якщо невмирущий слов’янський інстинкт покличе нас шукати рідних братів по крові, то доведеться дряпатися по глобальній драбині за кільканадцять щаблів, бо Росія заскочила аж на 62-е місце, а «авторитарна» Білорусь також височіє над нами, світочами демократії, на 67-й сходинці.

Однак це нелюбі нам партнери по СНД, а нам туди не треба. Нам подавай Європу, до якої ми, як твердять наші кандидати від влади, різко наблизилися. Хоча водночас нам якось образливо, що ми такі революційні і помаранчеві, а нас туди не беруть, як східних сусідів, таких же, як і ми, вчорашніх братів – піддослідних кроликів у тріснутій комуністичній колбі.

Чим ми гірші? А тим, що новобранці ЄС не в кінці сотні, а входять у провідні перші 50 країн світу: Латвія – 48 місце, Словаччина – 42, Хорватія – 45, Литва – 39, Естонія – 38, Польща – 36, Угорщина – 35, Чехія – 31, а Словенія взагалі у тридцятці – найвище з усіх 27 посткомуністичних державних новоутворень за підсумками завершення третьої світової «холодної війни».

Якщо анатомізувати рейтинг за складовими, то ВВП на душу населення відображає не тільки економічну могутність держави, а, перш за все, продуктивність нації – скільки ця душа населення випродукувала цінностей. Що вона зробила, а не імітувала роботу чи слухала виборчі небилиці своїх вождів? Що зроблено – тут ні додати, ні відняти – математичний показник.

Українська душа, яка чомусь вважає, що вона дуже працьовита, виробила благ на 5491 долар. Тепер підемо вгору по драбині: Білорусь – 6052 долари, Росія – 9230. Було відомо, що росіяни можуть випити більше нашого, а тут, виявляється, й працюють удвічі вправніше. Нам єдине виправдання – ми відстали, бо на революцію ходили.

А як екс-червоні єесівці? Латвійці виробляють за рік благ на душу населення – 10 270 доларів, хорвати – на 11 080, словаки – 13 494, литовці – 11 702, естонці – 13 539, поляки – 11 379, угорці – 14 584, чехи – 16 357, словенці – 19 150.

Найкраща країна у світі за оонівським індексом – Норвегія, яка очолює турнірну таблицю, – 37 670 доларів на кожного вікінга. Залишається тішитися переказами, що ми є родичами тих скандинавів. Мало сказати – бідні родичі. Ще й нікудишні: трудимось на славу – у 5 разів менше і гірше, ніж вони.

Хоча не скажеш, що ми такі бідні, бо дурні. Оонівський аналіз об’єктивно показує, що рівень грамотності населення в Україні навіть самим норвежцям не поступається. Так у чому ж річ? Справа в тому що мова йде про населення, а населенням керують ті, за яких ми голосуємо, чи, точніше, продаємося за гречку. Прочитавши це, Іван Якович Франко сказав би поетично і патріотично:

 
Горе вам,
бо ведуть вас, неначе сліпих,
ошуканці і дурні!
 

Ви чули коли-небудь у балачках наших політиків про таку штуку, як тривалість життя людського? При всій повазі до виробництва на душу населення, куди важливішим є існування самої цієї душі у її живій земній плоті. Чи може бути більшим сенсом держави і політики – не вкорочувати, а максимально продовжувати вік своїм громадянам?

Але у нас про таку «дрібницю» навіть ніхто не заїкається. Братове, які ніяк не поділять владу і толком не знають, що з нею робити, думають, що їхні теревені про політреформу про конституційний суд, коаліції і опозиції, рейтинги і бюджети, про приватизацію і демократизацію повинні розжалобити нас до сліз. Виборча риторика – це розмова німого із сліпим, бо порожнє словоблуддя – не тільки не тривожить розум, а й не гріє душу. Це про них було сказано – як далеко вони від народу.

А десь там в аналітичних центрах розставляють по рядках держави не за тим навіть, скільки ядерних бомб вони мають чи скільки газу спалюють, а як довго в них живуть прості смертні, бо, зрештою, саме життя у його часовому вимірі є найбільшою нашою цінністю, бо немає вже нічого, коли ця цінність вичерпується.

В Україні вона вичерпується на 66-у році. Навіть у Сент-Люсії дотягують до 70-ти. Словенці живуть на десять років довше. І сталося це не тому, що вони вступили в ЄС.

В Україні люди живуть мало лише тому, що вони живуть в Україні. Залежність тут автоматична – не буває так, коли влада у державі гарна і сама вона така ж, а люди в ній вимирають.

Причина тут – не тільки соціальна. Ще більше нищить людей морально-психологічна атмосфера, у яку їм судилося потрапити.

Бо коли чергові вибори – це знову стрес і чергова пілюля розчарувань, бо коли знову вожді втягують людей у громадянську міжплемінну війну в цій «Африці у центрі Європи», бо коли політичні пігмеї знову і знову впиваються своєю ненаситністю, бо коли в гонитві за наживою вони готові перегризти один одному горло, бо коли ескалація ненависті отруює суспільство, бо коли життя минає, а світла в кінці тунелю не видно, – то де там до насолод земних, коли саме оте життя стає нестерпним…

Принципово нове явище, що його породила наша респектабельна епоха, – вперше стало фактом те, що з’явилися країни, у яких середня тривалість життя – понад 80 років.

Підкреслюю, в середньому – включно із нещасними випадками, які не обирають жертв за віком і занижують загальну статистику. Реально здебільшого виходить понад 80.

Стало нормою, коли сім’ї складаються із чотирьох поколінь. Коли людина не доживає до правнуків – це виняток. У цих країнах люди не вмирають – просто перестають жити. Поки що їх небагато, цих вісімдесятників, – Японія (82 роки – перше місце), Австралія, Ісландія, Канада, Швейцарія, Італія. Назвемо і тих, хто наступає їм на п’яти і не дотягує лише рік до восьми десятків, – Норвегія, Франція, Австрія, Нова Зеландія, Іспанія, Ізраїль.

У таблиці демографічних тенденцій просто під лупою шукаю держави, населення яких, всупереч глобальним висхідним цифрам, скорочується, як шагренева шкіра.

До 78-го рядка таких немає. Перша з поміж таких – Україна, навпроти якої сумні цифри: 2003 – 47,5, прогноз на 2015-й – 41,8 мільйона.

В той час як оонівські плановики прогнозують у 2003 і 2015 роках, приміром, у США такі цифри – 292,6 і 325,7 мільйона, у Канаді – 31,6 і 35,1 мільйона, в Австралії – 19,7 та 22,2 мільйона, в Мексиці – 104,3 і 119,1.

Навіть тим, що після нас у рейтингу і неподалік від нас за рівнем розвитку та історичною долею, і їм судилося примножуватись, а не вимирати: Туркменія – 4,7 і 5,5 мільйона, Азербайджан – 8,3 і 9,1, Киргизія – 5,1 і 5,9, Узбекистан – 25,8 і 30,7, Таджикистан – 6,4 і 7,6.

Навіть Нігер, який замикає турнірну таблицю людства і займає 177-е місце, має історичну перспективу, бо нігерійців тих нині є 13,1 мільйона, а має бути 19,3 мільйона живих душ, хоча живуть вони в середньому лише 44 роки, протягом яких виробляють ВВП на душу – 835 доларів.

Може, помиляються аналітики із ООН, що приписують нам стирання з лиця землі? Ні, вони лише підсумовують те, як ми живемо і куди рухаємося. Вони лише формалізують періодично тенденції, які гнітять нас щоденно і якими веде нас у прірву політичний клас, що у всьому своєму інтелектуальному та моральному банкрутстві постав перед нацією у персональних партійних списках на парламентських виборах.

Скільки дифірамбів було проспівано самим собі про грандіозні досягнення Майдану. Ай-яй-яй, як ми собою пишаємося, що ми такі роздемократичні.

І за що люди відморожували собі нирки на асфальті Хрещатика? І чого вони добилися своєю самопожертвою?

А того, що протягом торжества демократії 2005–2009 років Україна скотилася на 85-те місце у турнірній таблиці людства.

Ця таблиця виводиться ще із середини 90-х, але із 2005 року ООН за Індексом людського розвитку розподіляє людство на чотири окремі ліги-світи (колись було три світи – капіталізм, комунізм і третій світ):

1) країни із дуже високим рівнем розвитку (у вищу лігу включено 47 держав, які традиційно зачисляються до «золотого мільярда», а також такі країни, як Катар, Бахрейн, Барбадос);

2) країни із високим рівнем розвитку (країни від 48-го по 74-те місце, від Уругваю до Тунісу);

3) країни із середнім рівнем розвитку (держави від 75-го до 141-го місця, які практично не розвиваються, а деградують);

4) країни із низьким рівнем розвитку (так звані квазі-держави від 142-го до 187-го місця, або failed states, які не мають перспективи і трактуються як такі, котрі є непридатними для життя людини).

Тому я вас, дорогі співвітчизники, вітаю із сповзанням на крилах демократії у провальний третій світ, який «не розвивається і деградує».

Масна пика глобального егоїзму

Поки в аналітичних центрах ООН голос волаючих у пустелі закликає до створення нової моделі, у реальному житті, як наслідок політичної безвідповідальності і короткозорості, яку поіменуємо таким визначенням, як глобальний егоїзм, витворюється модель, при найменуванні якої найперше напрошується такий фантом уже не у біблійних, а в реальних обрисах, як Апокаліпсис.

Зміну парадигми планетарного розвитку на межі тисячоліть можна визначити таким чином: замість біполярного ідеологічного балансу по лінії Захід-Схід прийшов біполярний соціальний дисбаланс по лінії Північ-Південь.

Окреслимо полюси цієї новітньої біполярності на час прийняття «Декларації тисячоліття», тобто станом на 2000 рік – на старті нового тисячоліття.

10 найбагатших і 10 найбідніших країн світу

(ВВП на душу населення у доларах США за паритетом споживчої здатності)

Коли до порівняння подаються п’яти– і тризначні цифри, то мова йде про різницю між ними мало не у сотню разів. Наразі співвідношення першої і останньої цифр – рівно у 70 разів. Назву гучного документа «Декларація тисячоліття» з означенням міленіуму належить сприймати у тому сенсі, що аутсайдерам із другої графи належало б наздогнати лідерів із першої протягом навіть не віків, а справді тисячоліття.

Доречнішим буде на полюси включити навіть не держави, а самих громадян-сучасників, які неначе однаковою мірою належать до роду людського і мають спільні родові та видові ознаки у контексті живої природи. Але вже реальний майновий ценз ставить питання не тільки про різне соціальне походження та соціальну приналежність, а й про родову відмінність.

Бо, приміром, у нашій славній Україні є жменька громадян, кільканадцять сімей, які за майновим цензом знаходяться у верхній частині стовпчика, що зліва, а решта, 95 відсотків загалу українського народу, живуть десь посередині між Бурунді і Танзанією. Україна – це така собі малесенька модель людства: із тлустими котами, що репаються і казяться від жиру, і голодними нащадками Тараса Шевченка, але не того Кобзаря, викупленого із рабства, а того, що ще був кріпаком поміщика, котрий нашим олігархам у підметки не годиться.

Нині у світі така відмінність між людьми за майновим цензом, що двох однакових істот важко в однаковій мірі назвати людьми. Ще ніколи – від кроманьйонців до майже нинішніх кіборгів, протягом десятків тисячоліть еволюції не було такої різниці у матеріальних умовах існування між різними представниками роду «гомо сапіенс».

200 таких гомо і не дуже сапіенс, найбагатших у світі, протягом навіть не п’яти років, про які говорять аналітики ООН, а протягом чотирьох подвоїли своє майно і в сукупності подолали трильйонний рубіж.

А щодо мідяків у кишені, то ці дві сотні володіють 41 відсотком світових активів. Додайте сюди ще оборот активів тіньової економіки, світової мафії чи чорного інтернаціоналу, які сягають близько 9 трильйонів доларів – 20 відсотків світової економіки, або показник десь посередині між ВВП першої і другої світової потуги – США і Китаю.

Зрештою, коли зайшла мова не лише про економіку, а про активи, то варто пам’ятати, що світова торгівля грішми – валютою – дорівнює, напевно, найбільшій сумі, яка взагалі вживається у глобальній статистиці, – 400 трильйонів доларів. Це у 80 разів більше, ніж торгівля товарами (років тридцять це співвідношення було теж на користь лихварства, але як 1:2). Враховувати ці фантастичні вимірники у проблемі соціальної нерівності на планеті треба, бо «чорними» справами займаються якраз не бідні, а найбагатші із багатих.

Активи лише трьох мільярдерів із мільярдерів дорівнюють сумі валового національного продукту практично всіх слаборозвинутих країн, у яких проживає 600 мільйонів населення. Співвідношення диспаритету полюсів у новій системі координат нової біполярності – 3: 600 000 000.

Як пише М. Горбачов, іменем якого персоніфікується злам біполярності попереднього ідеологічного зразка, «доходи найбагатшого одного відсотка людей дорівнюють доходам 57 відсотків найбіднішого люду на планеті. Переведіть ці відсотки у душі населення й отримаєте ще один апокаліптичний диспаритет».

І справа також не в одиницях чи сотнях тих, що на вершині піраміди. Взяти хоча б той самий безневинний середній клас. Якщо зважити доходи 25 мільйонів громадян США – не бідних, але й не мільярдерів, то вони дорівнюють доходам 2 мільярдів громадян на протилежному полюсі.

У крупнішому масштабі розстановка сил така, що, за матеріалами Всесвітнього банку, на одну шосту частину людства (країни НАТО і Японія) припадає 80 відсотків світового доходу, тобто в середньому на одного громадянина – 70 доларів на день. В той же час на більше ніж половину людства, а саме на 57 відсотків його населення, яке проживає у 63 країнах-злидарях, припадає 6 відсотків світового доходу – менш ніж 2 долари на день.

Десь на цій межі виживання перебуваємо ми, громадяни України. Залишається хіба що втішатися, що є ще 1,2 мільярда, які живуть з менш ніж один долар на день.

Є не анклави вимирання, окремі райони чи території, а цілі держави, де менше долара припадає на половину (а то й більше) населення: Малі – 72,8 відсотка, Нігерія – 70,2, Центральноафриканська Республіка – 66,6, Замбія – 63,7, Мадагаскар – 63,4, Нігер – 61,4, Буркіна-Фасо – 61,2, Гамбія – 53,7. У другій половині минулого століття, коли економічна глобалізація почала пускати коріння і водночас втрачати, як сказав би Михайло Сергійович, людське обличчя, співвідношення доходів громадян у 20 відсотках найбагатших і 20 відсотках найбідніших країн змінювалося наступним чином: 1960 рік – 30:1, 1990 – 60:1, 1997 – 74:1.

До речі, вищеназвані неіснуючі 110 мільярдів, передбачені декларацією, лише за рік, за підрахунками Джефрі Сакса, витягли б тих, що поза межею одного долара, – підвищили б їхній денний дохід із 77 центів до 1,08 долара.

Віддзеркаленням цього співвідношення є та обставина, що 20 відсотків найкраще забезпечених мешканців планети споживають 86 відсотків усіх матеріальних земних благ – послуг та товарів, серед яких на першому місці – продукти харчування. Про тих, яких у дитячому віці майже по мільйону щомісяця скошує у могилу така костомаха, як голод, уже йшлося. Але є інші «страждальці», які, слава Богу, не вмирають, а живуть, однак мучаться на світі білому від такої «епідемії», як переїдання.

Неважко здогадатися, хто тут попереду планети всієї. Досить хоча б відвідати американську глибинку – таке враження, що тут вирощують особливу породу людей, де кожна особа має важити не менше центнера-півтора. У США половина дорослого населення має вагу, вищу поза будь-якими медичними нормами, а п’ятій частині ставиться цілком офіційний діагноз – ожиріння.

У США витрачається 118 мільярдів доларів (більше, ніж помножений удвічі ВВП України) щороку на боротьбу із наслідками переїдання, не враховуючи також бюджетних 33 мільярдів доларів (у 2,5 раза більше, ніж сума ВВП усіх членів ГУАМ, крім України, – Грузії, Молдови, Азербайджану), які витрачаються на державну підтримку дієтичного харчування. Так що із жиру не казяться, а караються, мучаться, але не каються.

І Північна Америка – не виняток. Надмірною вагою страждає 51 відсоток населення Великої Британії, кількість яких подвоїлась за десятиліття. Так само огрядність характерна для половини громадян Німеччини. Причина – як у тому, що у західних країнах реклама харчування займає перше місце, так, головним чином, в тому, що «золотий мільярд» має доступ практично до необмеженого споживання.

До речі, за рекомендаціями вчених, людина повинна споживати не більш ніж 6000 калорій на місяць. Фактично ж на одного члена «золотого мільярда» припадає 16 000 калорій. А це вже не підтримка необхідної енергетики життєдіяльності, а марнотратне засипання благами достатку самого вогнища, яке зветься життям людським. В той же час статистика свідчить, що понад 3,5 мільярда людей недоїдає – впроголодь живе на Землі половина людства!

Маємо уже цього разу дзеркальне відображення, бо якщо у тому світі, що зверху, хворіють від ожиріння, то тут недоїдання є причиною погіршення здоров’я та поширення захворювань, якими з цієї причини охоплено 1,2 мільярда людей. Маємо практично такі ж медіальні показники – в Індії від голоду страждає 53 відсотки населення, в Бангладеш – 56 відсотків, у Ефіопії – 48 відсотків. Середньостатистичний індус з’їдає у п’ять разів менше, ніж мешканець Північної Америки чи Західної Європи. А середній африканець отримує тепер менше калорій, ніж 40 років тому.

Виконання «Декларації тисячоліття» свідчить, що сильні та ситі світу цього не спроможні позбутися головної хвороби – глобального егоїзму. Ця хвороба, як ракова пухлина, спроможна стати смертельною для всього планетарного організму, оскільки без врегулювання відносин між бідними і багатими їхнє спільне життя на планеті все переконливіше виглядає проблематичним.

«Травма, несумісна із життям» – є такий фатальний вираз у медицині. Але демографічний і соціальні шрами на обличчі людства, діагностовані вище, – лише гримаса байдужості. Тріщина, яка може розростися до каскаду прірв, у яких знайдуть своє останнє пристанище непримиренні мільярди.

Ми якось так звикли, що принаймні із часу Вестфальського договору, коли на планеті виникли держави у теперішньому розумінні, війни між ними є нашим найбільшим планетарним лихом.

А як у цьому сенсі розуміти напад на США 11 вересня 2001 року? Добрих півстоліття готувалися у Вашингтоні до нападу Москви, а Москва, відповідно, до агресії імперіалістичного блоку НАТО. А тут уперше за 200 років існування на планеті наймогутнішої за всю людську історію держави на неї напали. Хто? Яка така держава? Відповіді немає.

Бо час, коли головними планетарними гравцями були самі держави, відходить у минуле. Настав (причому, миттєво) час, коли гравцями – ворогуючими між собою арміями – є куди більші, вже мільярдні згромадження.

Що там за пігмеї, оті всілякі держави і нації в порівнянні із цим воістину глобальним єством, із окремих одиниць якого й складається сучасне людство. Ім’я цього головного глобального фігуранта, який підноситься як над окремо взятими державами, так і над різнорідними – ідеологічними, військовими, економічними – згромадженнями цих держав, – цивілізація.

Якщо мілітарний, збройно-силовий варіант зіткнення людства і відбудеться, то це вже буде не чергова мишача метушня, як війна, навіть поіменована світовою. То буде куди серйозніше всепланетарне зіткнення. То ще держави чи їхні союзи можна сяк-так помирити, а після зіткнення цивілізацій шансів вижити не буде.