Депеш Мод

я себе почуваю, як ріка, яка пливе проти власної течії.

Завжди так: хочеш не хочеш - мусиш боротись, інакше з цього нічого не вийде, або сиди вдома і не рипайся, або вже - спробуй взяти за яйця прикрі обставини...

—Ну, ні, — каже Вася. — Я не згоден. Я своїх батьків люблю.

—Ти їх коли востаннє бачив?

—Яка різниця? — говорить Вася. — Мені їх не треба бачити, щоб любити.

в принципі я можу робити будь-що, ну, майже будь-що, але тут така проблема — що я не хочу робити нічого, мені так природніше, хоча не всі це розуміють, така проблема.

«Мамині сині очі, — відразу ж беруться до справи степан галябарда, — бачу вас, як на долоні, — всі ви па-ра-рам смутком оповиті і від сліз трішечки солоні». «Трішечки, трішечки», — незадоволено затягує хор.

Трішечки солоні, — думаю я, — це добре чи погано? Мабуть, все-таки, погано, було б краще, якби їх нормально посолили, якщо я все вірно розумію.

—Да, — говорить Вася. — Ну й жуки.

—Де жуки? — не розумію я. — Ти про що?

—Про маму.

—Що про маму?

—Захавали маму, — задоволено каже Вася, так, ніби підтвердились якісь його підозри щодо цього світу.