Біґ Мак. Перезавантаження

... яке життя може крутитись довкола палаців культури? Ви бачили ці палаци? Ви бачили цю культуру?

Я взагалі-то не космополіт, але я зрозумів тут таку річ: насправді простір не поділяється на свій або чужий, простір буває або вільний, або контрольований, розумієш? Мені насправді насрати, де я живу, головне - як я живу. А тут я живу так, як мені хочеться.

Мені подобаються міста впродовж перших кількох годин перебування. Тоді вони ще ховали безліч несподіванок, і уявлення про них чисте, мов готельна білизна або ксероксний папір, - за кожним рогом може початися будь-що, і оте будь-що - значно важливіше й привабливіше за всі твої топографічні знання.

Іноді трапляються такі дивні періоди, коли ти лишаєшся сам, коли тебе хтось кидає або ти від когось ідеш.

Деякий час усе рухається за інерцією, все триває, як і мало тривати, і ти рухаєшся життям, не особливо зважаючи на зміни, що відбулись. Все це прості й зрозумілі речі, зустрічі, розмови, знайомства, зміна місць і краєвидів, рух крізь час та простір, пам’ять, яка відкладається в легенях, мов кам’яне вугілля, досвід, котрий тебе скеровує, сміх і розмови, барвисті спогади й довгі солодкі прокидання в чужих містах. Але раптом ти натрапляєш на знайомі, давно не бачені обличчя, на знайомі зачіски й посмішки, і все негайно повертається на свої місця, і ці несподівані хвилі печалі заливають усе довкола, і ти розумієш, що насправді щось тоді зламалось, щось пішло не так, просто ти не хотіла про це говорити, не хотіла сама собі в цьому зізнаватись, тікала сама від себе, від своїх спогадів та свого забуття.

Десь так ти сидиш і думаєш собі, і печаль заповнює тебе по вінця. Печаль і втіха, що ти ніколи не зможеш цього повернути, але завжди можеш собі це пригадати.

Мені вона це розповідала так: "Фотографія - це ніби полювання на птахів. Ти вихоплюєш із повітря найбільш цікаві тобі шматки, непомітно до них підбираєшся, намагаєшся піймати ці рухи й жести, ловиш їх нерозважливо й хапливо, і ходиш невтішний, коли вони вириваються тобі з рук. Будь-які спроби зафіксувати бодай щось, викликають у нас розчарування та острах, оскільки, вирвані із загального руху, з життя та природного оточення, речі, люди та машини раптом стають самотніми й роз*єднаними, вони втрачають почуття світла й радості, застигаючи й гаснучи, як вогні у вечірньому небі.