Buch lesen: «Володимир Сосюра»
«Захалявна творчість» Володимира Сосюри
Біографічна довідка
Сосюра Володимир Миколайович (06.01.1898 (25.12.1897) – 08.01.1965) – поет, перекладач. Народився у селищі станції Дебальцеве (нині м. Дебальцеве Донецької обл.). Трудову діяльність розпочав у с. Верхнє (нині у складі м. Лисичанська) на Донецькому содовому заводі (1909–1911); у 1914–1918 рр. навчався в трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма (нині м. Сіверськ Бахмутського району Донецької обл.); 1918-й – член повстанської робітничої дружини Донецького содового заводу; 1918–1919 рр. – козак 3-го Гайдамацького полку армії Української Народної Республіки; восени 1919 – взимку 1920-го – військовополонений денікінської армії; у лютому – квітні 1920 р. – червоноармієць, курсант військових політичних курсів, політпрацівник; навесні – восени 1921-го – інструктор преси при ЦК КП(б)У; в 1922–1923 рр. навчався в Комуністичному університеті імені Артема, а в 1923–1925 рр. – на робітничому факультеті Харківського інституту народної освіти; 1923–1941 рр. – займався виключно літературною роботою; 1941–1944 рр. – пропагандист при ЦК КП(б)У, старший науковий співробітник Інституту мови і літератури АН УРСР, літературний працівник партизанського штабу, військовий кореспондент фронтових газет; військове звання – підполковник. Із 1944-го – на літературній роботі.
Писати вірші почав російською мовою під впливом поезії О. Апухтіна, С. Надсона, К. Бальмонта. Перші публікації російською та українською мовами з’явилися в повітовій бахмутській «Народной газете» (1917, березень) та в лисичанській газеті «Голос рабочего». Першу поетичну збірку «Пісні крови» під прізвищем «Сюсюра В.» було видано на гроші командира 3-го Гайдамацького полку Омеляна Волоха (Проскурів, 1918; збірку досі не віднайдено). Перебуваючи у війську С. Петлюри, писав і друкував свої вірші в газеті «Український козак». Спогади про свою участь у визвольних змаганнях «З минулого» опублікував у журналі «Червоний шлях» (1926, № 10), вони згодом увійшли до автобіографічного роману «Третя Рота», над яким Сосюра працював із перервами 1926–1930, 1942 і 1959–1960 рр. (у первісному варіанті, що не зберігся, роман-трилогія складався із трьох частин: 1) «Володька»; 2) «Крізь вогонь»; 3) «Поет»). Публікацію скороченого варіанта роману було розпочато навесні 1960-го в газеті «Молодь України», але призупинено вольовим рішенням тодішньої партійної номенклатури.
За життя поета вийшло понад 80 видань його творів. Перша книжка «Поезії» (1921), в якій було передруковано поему «Червона зима» за збірником «На сполох» (1921), та збірка «Червона зима» (1922) принесли Сосюрі велику популярність як співцеві недавніх революційних подій в Україні, які він намагався показати у світлі нової соціалістичної ідеології. Але щирість і винятковий ліризм його поезії засвідчили те, що навіть у художній літературі не можна оминути правдивого відображення історичних подій, свідком яких він був.
Найталановитішим твором 1920-х рр., на думку сучасників, була поема «Махно» (1924), про яку є згадка в романі «Третя Рота»: «Я написав поему «Махно», за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане», – писав Сосюра. Поема викликала гостру критику, про що йдеться в книзі Ю. Смолича «Розповіді про неспокій немає кінця»: «Повністю вона [поема] надрукована не була, не дописана й до кінця, з’явилися, либонь, лише окремі з неї уривки. […] Поетична сила поеми була величезна. Можливо, ця втрачена поема була одним із найдужчих Сосюриних творів», – зазначав Ю. Смолич. За спогадами дружини поета Марії Сосюри, один із варіантів рукопису поеми «Махно», боячись за життя свого чоловіка, вона віднесла 1931 р. в Державне політичне управління УСРР, про що є згадка на початку поеми «Розстріляне безсмертя» (1960) («…поему написать нову, // бо першая давно пропала // в сумних архівах ДПУ»), задумом створення якої було поновлення втраченої поеми «Махно». Повний текст цього твору не зберігся. У збірках «Осінні зорі» (1924), «Місто» (1924), «Сніги» (1925), «Сьогодні» (1925) і «Золоті шуліки» (1927) поруч із шедеврами поетичної лірики друкувалися твори, в яких були картини недавнього трагічного минулого періоду громадянської війни в Україні 1917–1921 рр. (ліробалада «Перстень») та реалістичні образи із нової соціалістичної дійсності, в якій розчаровувався поет (поеми «Нальотчиця», «Робфаківка»). Збірку «Серце» (1931) було конфісковано після критичних звинувачень у роздвоєності таланту поета і нерозумінні ним тогочасної соціалістичної дійсності.
Великої популярності, а водночас, вульгарних критичних зауважень здобули історичні поеми «Тарас Трясило» (1925) і «Мазепа» (1928). 1929 р. в журналі «Життя й Революція» (№ 1) було надруковано перші чотири розділи поеми «Мазепа», а над рештою розділів (V–XXVI), прологом і епілогом поет працював у 1959–1960 рр. Сосюра, на відміну від деяких своїх попередників (Вольтер, Дж.-Н. Байрон, Ю. Словацький, К. Рилєєв, О. Пушкін та ін.), по-своєму трактував образ І. Мазепи. Не ідеалізуючи його як неординарну особистість, поет творив насамперед художній образ, а не політичний портрет гетьмана. Автору не можна дорікнути в незнанні історичних чи літературних джерел, що, очевидно, й дало йому змогу уникнути тенденційності у вирішенні цієї складної проблеми. Сосюра намагався розкрити психологію особистості І. Мазепи, щоб з’ясувати для себе і для читача не лише мотиви розриву із царем Петром I, але й показати справжнього борця за суверенну Україну.
У 1920 – 1960-х рр. деякі твори Сосюри поширювалися серед читачів у рукописних копіях (списках): поеми «Махно», «Мазепа», «Слово» (1930-ті рр.), «Розстріляне безсмертя» (1960), окремі вірші та гострі епіграми переважно на сучасників-можновладців і деяких письменників.
Творча спадщина Сосюри зазнавала постійного ревізування як із боку офіційної влади, так і вимушеного самоцензурування опублікованих творів, що вже стали хрестоматійними. Із них вилучалися національна символіка і проблематика, нівелювалися гострі проблеми переслідування української мови тощо. Навіть у поемі «Червона зима» (1921) були замінені такі поетичні образи, як «блакитний бій сердець» – на «гарячий бій сердець», а «золотосиній сон» – на «золотобарвний сон». Написаний і опублікований вірш «Любіть Україну» (1944) теж зазнав пізніших редагувань у збірці «Щоб сади шуміли» (1947). 2 липня 1951 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття «Об идеологических извращениях в литературе», в якій піддано жорстокій критиці цей вірш.
Газета «The New York Times» 3 липня 1951 р. опублікувала статтю «“Правда” б’є по червоних», у якій давалася критична оцінка виступу офіційного органу КПРС: «“Правда” пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить тему любові до соціалізму і батьківщини, яка збуджує в наших серцях великі патріотичні почування». Навпаки, писала газета, його вірш «викликає настрої розчарування і протесту». І. Багряний у передмові до українсько-англійського видання вірша Сосюри «Любіть Україну – Love Ukraine» (вид-во «Україна», 1952 [США]) писав: «Відколи я знав Сосюру особисто, він все був у конфлікті з окупаційною владою через свою полум’яну любов до свого народу».
Сосюра – автор поем на біблійну тематику («Каїн», 1948; «Мойсей», 1948; «Христос», 1949; «Ваал», без вказівки на дату написання але, ймовірно, 1948–1949), які теж не друкувалися за життя поета.
Серед невиданих книжок Сосюри опинилася і збірка «Колос викинув ячмінь», яка готувалася до друку 1950 р., коли дружину поета Марію Сосюру було репресовано. Рецензент рукопису збірки засумнівався в доцільності назви збірки: «Відомо з народної мудрості, що, коли ячмінь викидає колос, то соловей губить голос» (А. Трипільський).
Лауреат Сталінської премії (1948, за збірку поезій «Щоб сади шуміли»; 1947), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1963, за книги лірики «Ластівки на сонці» (1960) і «Щастя сім’ї трудової»; 1962).
Помер у санаторії під Києвом, похований на Байковому цвинтарі.
Основні масиви архіву Сосюри зберігаються в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (далі ЦДАМЛМУ) (фонд № 44) та у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України (фонд № 139). Зошит із рукописами поезій за квітень 1918 – лютий 1919 зберігається в архіві українського письменника А. Любченка в Торонтському університеті в Канаді.
Праці:
1. Твори, т. 1 – 10. – К., 1970 – 71.
2. Вибрані твори, т. 1–2. – К., 2000.
3. Всім серцем любіть Україну: вибрані твори. – К., 2003.
Література:
1. Бурляй Ю. Володимир Сосюра. – К., 1959.
2. Радченко Є. Володимир Сосюра. – К., 1967.
3. Голос ніжності і правди: Спогади про Володимира Сосюру. – К., 1968.
4. Моренець В. Володимир Сосюра. – К., 1990.
5. Костюченко В. Біль аж до краю дороги…: есе. – К., 2004.
«Путь моя у каміння закута…»
Зацитований у заголовку рядок Володимира Сосюри із його чи не найпопулярнішої ліричної перлини «Коли потяг у даль загуркоче…», вперше опублікованої у журналі «Всесвіт» (1926. – № 17. – С. 17) і включеної до збірки «Золоті шуліки» (1927), був вилучений разом із передостанньою строфою у виданні «Вибрані поезії» (1936. – С. 74–76. Відтоді вірш друкувався і виконувався співаками як романс без цієї строфи:
Вже до серця доходить отрута…
Як старому колишнього жаль…
Путь моя у каміння закута,
і на кожному розі печаль…
Очевидно, редактору чи цензору не сподобався не лише присутній у перших двох рядках мінорний настрій, але й насторожив зміст двох останніх – відомий «вкраїнський поет» натякає на те, що він перебуває, немовби «у кам’янім мішку», тобто в ув’язненні. Згадаймо для прикладу вірш Михайла Драй-Хмари, написаний у травні 1937 р. в концентраційному таборі на Колимі:
І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь,
і туги напиваюсь досхочу.
І клаптик неба, розп’ятий на ґратах,
і недріманне око у «вовчку»…
Ні, ні, на вороних уже не грати.
Я – в кам’янім, у кам’янім мішку.
Умови для творчості (не побутові, звичайно) для радянських поетів були однаковими і на волі, і в ув’язненні – всюди «кам’яний мішок», з якого могли виходити у світ лише хвалебні оди, пісні, пеани, гімни, тобто лише те, що оспівує і звеличує тоталітарну систему, її вождя та керівну й спрямовуючу силу – КПРС. Але і це не рятувало від репресій – навіть найголосніші оспівувачі не уникнули всеперемелюючих жорен. Життя одних обірвала куля в застінках НКВС, другим судилося страждати і не повернутися з Колими, Соловків, Караганди, а третім – залишатися на волі, але в «кам’янім мішку». «Кам’яним мішком» могла бути навіть і власна квартира, де цілодобово очікували дзвінка чи стукоту у двері, або й психіатрична лікарня, як це не раз траплялося із В. Сосюрою.
Із автобіографічного роману «Третя Рота» та із спогадів сучасників відомо, що В. Сосюра не раз перебував на лікуванні у психушках. Як правило, туди не потрапляють із власної волі…
Після нещадної критики публікації перших чотирьох розділів поеми «Мазепа» (Життя й Революція. – 1929. – № 1) В. Сосюра випустив збірку «Серце», в якій, за власними спогадами, «гіперболізував образ поета, що приходив щоночі п’яний і бив свою біляву дружину, словом, розкладався, забувши про своє заводське оточення, з якого вийшов» (Третя Рота. – К.: Укр. письменник. – 1997. – С. 273). У газеті «Комуніст» з’явилася критична стаття «Жовта муть», яка стала сигналом для повторного «побиття» поета, а найголовніше – за розкриття роздвоєної суті його творчої і людської особистості:
Рвали душу мою
два Володьки в бою;
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний, невиданий хист, —
рвали душу мою
комунар
і червоний фашист.
Збірку було конфісковано, а далі – цькування «літературною сараною», голод 1933-го, позбавлення можливості друкуватися, а значить, і заробляти на хліб насущний. Все це вивело поета зі стану рівноваги. Літературні і партійні бонзи вважали це за божевілля. А ближчі літературні «побратими» обзивали В. Сосюру «літературним паразитом», який, на жаль, «не сошел с ума большевистски, а сошел с ума националистически» (Я. Городськой), а його поема «Червона зима» – «махновская поэма» (І. Фефер). У 1934 р. особистою машиною В. Затонського, який ще в 1926 р. говорив на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У, що з В. Сосюрою необхідно «расправиться ножом», під охороною переодягненого міліціонера поета завезли в будинок божевільних на Сабурову дачу у Харкові. Незважаючи на ті фізичні муки, що довелося витерпіти від уколів, яких не витримувало серце, – це був свого роду порятунок від неминучих репресій.
Перечитуючи і роман «Третя Рота», і спогади сучасників, закрадається думка: чи справді мав В. Сосюра діагноз психічно хворої людини? Якщо й були симптоми якоїсь хвороби, то наскільки вони порушили нервову систему? Адже, як відомо, навіть у психіатричному «кам’яному мішку» він написав твори, які не назвеш витвором фантазії божевільного автора.
Дізнавшись на Сабуровій дачі, що деяким хворим роблять рентгенознімки мозку, В. Сосюра попросив професора Юдіна зробити і йому такий знімок, на що той, показавши собі пальцем на лоба, відповів:
– У вас здесь все в порядке.
Я:
– Зачем же вы меня здесь держите?
Він:
– Инструкции.
Мені все стало ясно.
(«Третя Рота», с. 280)
Олександр Муратов згадує, як йому довелося відвідати у післявоєнний час із своїм батьком Ігорем Муратовим хворого поета у Київській психіатричній лікарні:
«Зайти туди було дуже не просто. Довго довідувалися, хто ми, чого йдемо. Кудись телефонували, просили зачекати. Ми терпляче чекали. Врешті-решт нас впустили. Лікарня, як лікарня, відділення, як відділення. Та не зовсім. У коридорі біля палати Сосюри чергують мордаті санітари, у яких з-під халатів видно галіфе і чоботи…
Хоча нас нібито ніхто не підслуховував, все ж таки Володимир Миколайович притиснув пальця до губів, показуючи, що нічого зайвого не слід говорити. Балакали про якихось спільних знайомих, згадували їхні вірші. Сосюра попросив батька прочитати щось своє, останнє. Потім прочитав свого вірша. Тепер не пам’ятаю, якого саме.
Перед тим, як побачення закінчилося, Володимир Миколайович тихесенько витягнув з-під матраца папірці, що були складені вчетверо, і передав їх батькові. Той зробив мені пальцем, щоб я підійшов до нього, і засунув папірці мені за сорочку. І не спереду, а ззаду, за спиною. Батько був досвідченим конспіратором, бо пройшов концтабори. І був правий: при виході його безсоромно обшукали. Мене ні. Але якби і обшукали, то, безсумнівно, обмацали б тільки спереду.
Що можу сказати? Не справив на мене Володимир Миколайович враження психічно хворої людини. Бачив я людей, що несповна розуму, і до цього, і після. Це була зовсім інша картина. Те, що Сосюра тоді сказав, могла сказати тільки цілком здорова і дуже розумна людина. Але, як і більшість геніальних поетів, він не поводився як звичайні люди. Про нього у цьому сенсі розповідали багато байок» (Муратов О. Як тебе не любити // Київ. – 2001. – № 5–6. – С. 134).
Іще один цікавий факт перебування В. Сосюри в Павлівській психіатричній лікарні, де, як відомо, він потайки писав свої твори. Піклуючись про їх збереження, він намагався передати свої рукописи на волю, що не завжди вдавалося.
У киянина Олександра Сакуна зберігається неопублікований досі вірш російською мовою «Сибирячке», написаний 21 січня 1949 року із присвятою Олександрі Авдіївні Юр’євій, яка працювала тоді в лікарні кастеляншею. Цей вірш був, очевидно, виявом вдячності поета цій жінці за те, що вона згодилася винести з лікарні і зберегти зошит із його віршами. Але не встигла вона у своїй київській квартирі по вул. Жданова на Подолі розкрити цього «крамольного зошита», як з’явився співробітник НКВС і буквально вирвав із рук цей ніким ще не читаний манускрипт. Можливо, й досі цей унікальний рукопис лежить поруч із іншими «захалявними» творами В. Сосюри «в сумних архівах ГПУ»-МДБ-КДБ.
Згадаймо початок поеми «Розстріляне безсмертя», яку В. Сосюра хотів поновити наприкінці 1950-х рр., як і втрачену поему «Махно» (1924):
Безумство бурі світової
одгуркотіло вже давно…
Ти знов стоїш переді мною
й в поему просишся, Махно!..
Ти просиш (зір твій наче жало…)
поему написать нову,
бо першая давно пропала
в сумних архівах ГПУ.
Про існування у творчості В. Сосюри так званих «захалявних» творів було публічно сказано О. Шумським ще на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У: «А може, висновки треба зробити тому, що т. Сосюра має в захалявній літературі контрреволюційні вірші». Які саме твори мав на увазі О. Шумський – сьогодні здогадатися неважко. Це насамперед поема «Махно», яку він як тодішній нарком освіти вже заборонив не лише друкувати, але й читати авторові під час своїх виступів. Напевно, і О. Шумський, і В. Затонський, і А. Хвиля не могли не знати і про ранні твори, написані й опубліковані В. Сосюрою під час служби у війську С. Петлюри, і про першу поетичну збірку «Пісні крови», видану на кошти командира 3-го Гайдамацького полку Омеляна Волоха. До речі, саме О. Волох відрядив юного поета до Кам’янця на навчання в старшинську школу, очевидно, не стільки для того, щоб потім отримати молодого командира, а швидше всього, щоб зберегти життя В. Сосюрі, адже знаходитися весь час майже поруч із головним отаманом С. Петлюрою – це вже означало мати якусь безпеку.
Сучасники В. Сосюри читали напам’ять його навіть хрестоматійні твори, відомі в публікаціях у зовсім інших текстових варіантах. Поет Олесь Жолдак розповідав, посилаючись на В. Сосюру, що первісний варіант балади «Комсомолець» був таким:
* * *
…Бій одлунав… І червоні знамена
затріпотіли на станції знов…
І до юрби полонених
сам комісар підійшов…
Аж до кісток пропікає очима…
Хлопці стоять перед ним, як мерці…
П’яно хитається смерть перед ними,
холодно блима наган у руці… —
Є гайдамаки між вами!.. Я знаю!..
Кожного кулі чекає печать! —
…Стиснуто губи в останнім одчаї,
всі полонені мовчать…
– Всі ж ви такі, як і я, чорнобриві!..
Жалко розстрілювать всіх!..
Гляньте навколо… і сонце, і ниви… —
Відповідь – сміх…
—
Ну, так пощади не буде нікому!
Вас не згадає замучений край!.. —
Вийшов один… і сказав комісару:
Я – гайдамака… Стріляй!..
1927
Інші оповідачі стверджували, що в первісному варіанті балади не могло бути слова комсомолець, а було українець.
У В. Сосюри, як, очевидно, ні в кого з українських письменників, було чимало неопублікованих творів, які не творилися лише для шухляди, оскільки автор не утримувався від їхнього оприлюднення – читав друзям і навіть випадковим знайомим, дарував декому свої рукописи або дозволяв переписувати твори, ще не санкціоновані до друку Головлітом. Таким чином, у 1920 – 1960-х рр. значна кількість сосюринських творів поширювалася серед читачів у рукописних копіях, починаючи від поем «Махно» і «Мазепа» і кінчаючи гострими епіграмами на М. Шамоту, Л. Новиченка, І. Стебуна та інших. Саме твори В. Сосюри були в ті роки чи не найпопулярнішою самвидавівською літературою.
У романі «Третя Рота» В. Сосюра згадує, як він у вірші «Любіть Україну!» (1944) у третій строфі перші два рядки
Без неї – ніщо ми, як порох і дим,
Розвіяний в полі вітрами…
змінив на
Між братніх народів, мов садом рясним,
Сіяє вона над віками…
У такому переробленому вигляді вірш було включено до збірки «Щоб сади шуміли» (1947), за яку автора удостоїли Сталінської премії 1-го ступеня у 1948 р. Але в 1951-му центральна компартійна газета «Правда» вибухнула знищувальною статтею «Об идеологических извращениях в литературе», яка була, по суті, ідеологічним ордером на арешт поета: «Що ж до вірша «Любіть Україну!», то під ним підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо Петлюра, Бандера і т. ін.». Через вісім днів та ж «Правда» надрукувала покаянного листа В. Сосюри, але «побиття» поета вже розпочалося у всеукраїнському масштабі, а в кожній республіці шукали свого Сосюру, якого можна було б звинуватити в любові (!) до своєї країни. Олександр Ковінька розповідав, що навіть у концтаборі, де він тоді перебував, начальство, яке ніколи не читало цього вірша, змушувало таврувати його автора. Стався навіть курйозний випадок, коли начальник табору, порадившись із письменником Ковінькою, замість осуду закликав зеків любити Україну.
Але найдошкульніше били в Україні, згадуючи поетові і його давні гріхи – службу в петлюрівській армії, адже він щиро зізнався в цьому у спогадах «З минулого», опублікованих в журналі «Червоний шлях» ще в 1926 році.
О. Корнійчук на письменницькому пленумі «кричав», що В. Сосюра продався за націоналістичний гріш», А. Малишко вмістив у газеті «Радянська Україна» статтю («цілий підвал»), в якій «доводив», що такому поетові, який «був у петлюрівських бандах», «не можна вірити», бо він «на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні «був не з нами» (стаття, як тоді практикувалося, очевидно ж, «замовна», інспірована ідеологічним відділом ЦК КП(б)У). Заради справедливості треба відзначити, що промова А. Малишка на похороні В. Сосюри була зовсім протилежного змісту.
У «Третій Роті» В. Сосюра згадує кілька випадків, які спричинилися до написання у травні 1944 р. вірша «Любіть Україну!». Обурення поета викликала поведінка не лише звичайних людей, в яких було відсутнє почуття українського патріотизму, але й відомих державних діячів, які зневажали рідну мову.
У грудні 1942 р. В. Сосюра, перебуваючи в Москві, був на прийомі в урядовця високого рангу (голови Президії Верховної Ради УРСР та члена Політбюро ЦК КП(б)У) Михайла Гречухи, який говорив із поетом лише російською мовою. 4 грудня цього ж року В. Сосюра написав М. Гречусі листа з обуренням за зневагу рідної мови:
«Ви по-українськи не говорите. Ви вважаєте це нижчим свого високого державного достоїнства, хоча прізвище у Вас українське: «Гречуха», а по суті – «гречка». […] Коли я був у Вас на прийомі і почав говорити нашою рідною мовою, то Ви немовби облили мене цебром крижаної води, відповівши мені по-російськи. Я перейшов теж на російську мову, зрозумівши, з ким маю справу.
Я не малорос, а українець!
У мене є національна гордість, а у Вас її немає.
У Вас у номері рояль, розкішна обстановка, а я «маніяк». Так, можна і без лапок. Я маніакально люблю Україну!
А Ви? Чи любите Ви її? Ні, Ви не любите України!
Своїми сумнівами в художній вартості написаної мною за завданням ЦК КП(б)У поеми «Україна» Ви ударили в серце не мене. Мені на це наплювати!
Ви просто не розумієте, не хочете розуміти, не цікавитесь українською поезією. А художній смак – це велика справа.
Після розмови з Вами, до і під час її, я побачив, що у Вас художнього смаку немає. Я переконаний, що і музики Ви не розумієте, і рояль у Вас тільки для меблів. Ви не розумієте краси, не цінуєте її, а значить, не розумієте людей.
Я не люблю тих, хто державне мислення розуміє, як якусь загальну кабінетно-телефонну абстракцію з реально-гардинним флер-д’оранжем.
Це не люди, а футляри. […]
Мені боляче не за себе, мені боляче, що нами керують люди такого типу, як Ви».
Перебуваючи тоді в Москві, В. Сосюра спілкувався із М. Хрущовим, Д. Коротченком, Старченком і при цьому не забував зауважити, якою мовою (українською чи російською) говорили ці державні мужі. Очевидно, й ті події стали теж однією з причин написання вірша «Любіть Україну!».
Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкраща частина якої десятиліттями лежала захованою (заарештованою!) в спеціальних архівосховищах і була практично недоступною навіть фахівцям – дослідникам його творчості, ще раз переконуємося в тому, яким великим талантом володів поет: і неперевершений лірик, і прозаїк (роман «Третя Рота»), і безкомпромісний політик, коли йшлося про Україну, її історію, мову і культуру взагалі, а ще – безпощадний сатирик, який у своїх байках та епіграмах не шкодував ні тодішнього голови Верховної Ради (байка «Магнат»), ні міністра культури, ні чиновника-пігмея, який своєю нікчемною рукою «різав» тиражі українських видань:
Небезпека нашій мові
знов загрожує… Ножі!
Ріжуть, ріжуть воробйови
українські тиражі.
Або:
Ще є, ще є щенята зінські
на зло культурі українській…
Живуть, як тля, на цій землі
і воробйови, й ковалі.
Такого увічнення заслужили комвидавівські чиновники, які на початку шістдесятих років доклали рук до скорочення тиражів україномовних видань. Не менше дісталося тоді небезталанним вченим М. Шамоті, Л. Новиченку, І. Білодіду за їхню вірну службу тоталітарній системі. В чернетках поеми «Розстріляне безсмертя» знаходимо такі рядки:
Про вас писати неохота,
гер Новиченко і Шамота,
та треба. Ти, довготелесий,
як штрикать міг критичним лезом
поета серце, повне ран,
критичних шавок отаман.
Ти вже не раз терзав поета
за те, що любить рідний край.
В житті ти просто – спірохета,
в літературі – поліцай.
В. Сосюра, очевидно, найбільше з-поміж українських письменників переймався (і головне – не мовчав!) найнагальнішими проблемами свого народу – здобуттям незалежності і збереженням рідної мови. У відомому тільки тепер поетичному посланні «До брата» (31.V.1960) поет в останній строфі проголошував:
Ні, наша мова не загине,
Її не знищать сили злі!
Ти власним світлом, Україно,
Сіяти будеш на землі.
Цей вірш В. Сосюра теж пустив ще недрукованим поміж людей і навіть записав у книзі відгуків для відвідувачів одного з музеїв України. І лояльна дирекція давала переписувати цей вірш деяким екскурсантам. Майже тридцять років цей твір робив свою справу – не дозволяв приспати національну свідомість.
Невже народ мій мову гудить?!
Не вірю я! Це не народ!
Окремі люди. Їм не знати
Сяйливих творчості висот.
І хоч людей таких багато,
Але нас більше! Ми – народ!
Я вірю в тебе, моя мати.
Мій Бог, що дивиться з висот.
В народів інших старцювати
Повік не буде мій народ!
Ніхто й ніколи не зміг примусити В. Сосюру мовчати.
О націє моя, роздерта і розбита
На табори ворожі і чужі.
У кров твою вмочив жидівський1 кінь копита
І настромив на леза, на ножі.
Ці рядки кінця двадцятих років (вони збереглися лише в пам’яті незабутньої дружини поета – Марії Гаврилівни), коли для багатьох стало зрозумілим, що подальший поступ у бездержавній країні Україні – це намагання летіти з поламаними крилами до зірок:
Навколо радости так мало!
Який у чорта днів бадьор,
коли ми крила поламали
у леті марному до зор.
Історія цього вірша – «Навколо радости так мало» – вельми цікава і характерна для епохи, в якій жив поет (про це буде сказано нижче). Вірш (пізніше його визнано як вступ до поеми «Мазепа») написано влітку 1927 р. в Одесі. Оригінал автографа (можливо, авторську копію) було подаровано білоруському поетові і критику Алесю Дударю, якого вперше репресували в 1927 p., вилучивши в нього в Мінську і рукопис В. Сосюри. Після третього арешту 1937 р. Дударя розстріляли, а вірш українського поета пролежав в архівах КДБ Білорусі до 1996 p., коли напередодні 5-ї річниці проголошення Незалежності України керівник спецслужби Білорусі передав його Надзвичайному і Повноважному Послові України. Аж восени 1996 p. MЗC України передало цей раритет до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, де вже зібрано у відділі рукописів найцінніші архівні матеріали В. Сосюри.
Драматичною була доля багатьох наших національних скарбів, шляхи до пошуків яких часто перекривалися чавунними дверима сховищ колишніх спецхранів, які ще й досі залишаються за сімома печатками. Ми докладаємо багато зусиль, щоб повернути на Батьківщину наші культурні цінності, але не маємо можливостей витягти на світ божий того, що лежить у наших сховищах. Можливо, колись-таки повністю розкриються і «сумні архіви ГПУ», де за свідченнями і самого В. Сосюри, і його сучасників опинилося те, чого не могла сприйняти тодішня тоталітарна система.
