Buch lesen: «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.»
Передмова
Перлини літературної Львівщини
Якось так сталося, що Львів черговий раз пасе задніх, бо інші регіони України давно вже повидавали антології своєї літератури, і тільки література Львівщини перебувала в якихось нереалізованих планах і намірах. Принаймні проекти такої антології раз по раз вигулькували у різних списках і поданнях, та ніколи не були зреалізовані.
Але, з другого боку, антологія Львівщини – найважча для упорядкування і видання. Щоб представити її гідно у всьому розмаїтті, треба б не двох-трьох томів, а доброго десятка. Бо якщо порівняти кількість книжок і часописів, які видавалися у різні часи у Львові та Києві, то Львів буде на першому місці. В середні віки тут видавали літературу на кількох мовах, а в XIX ст., коли в російській Україні вийшов лише один україномовний часопис «Основа», який проіснував лише два роки, у Львові таких часописів було видано сотні. І вже у 1920 – 1930-х роках знову бачимо дозовану кількість совєтських періодичних видань і знову ж таки сотні львівських.
Відтак створювати антологію літератури Львова надзвичайно важко через те величезне розмаїття матеріалів, з яким доводиться працювати. А крім того, не все ще перекладено з літературної львівської спадщини, яка була творена латинською та польською мовою. Вихованці західних університетів Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Себастіян-Фабіян Кльонович, Миколай Рей, Симон Симонід (Шимон Шимонович), Симон Пекалід, брати Зиморовичі – Бартоломей і Симон – усі вони творили то латиною, то польською, але проявили себе великими патріотами Русі.
Давньою писемною українською мовою творили в XVI–XVII сторіччях викладачі школи при Успенській церкві – Лаврентій і Стефан Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іван Борецький, Памво Беринда, Йоаникій Волкович. А ще Іван Вишенський, Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький.
Наприкінці XV ст. у Львові з'явилися перші книгарні, а деякі заможні міщани укладали свої власні книгозбірні. Ба навіть перші друкарні були українські. Іван Федоров надрукував у 1573–1574 роках найстарішу книгу в Україні.
Перші сценічні твори українською мовою теж з'явилися у Львові. То були інтермедії «Продав кота в мішку» та «Найліпший сон», які увійшли в польську містерію Якуба Ґаватовича в 1619 р. Кирило Транквіліон-Ставровецький, який вчився у Львові, а згодом, у 1580-х роках, був викладачем грецької і старослов'янської мов у Львівській братській школі, писав давньоукраїнською мовою, наближеною до народної. У 1646 р. вийшла збірка його прозових і віршованих творів «Перло многоцінноє».
Завдяки великому подвижникові Іванові Левицькому, який уклав ґрунтовну бібліографію українських видань у Галичині, включно з детальним змістом кожного часопису, маємо змогу отримати повну картину літератури XIX ст. Але не вся ця література ще прочитана і досліджена.
Перший том цієї антології завершується літературою початку XX ст. і знайомить читачів не тільки з українськими класиками, але й з менш відомими авторами та класиками польської і австрійської літератури, які були пов'язані із Львовом і Львівщиною. Представлені тут також народні казки, літературні казки й оповідання, які зацікавлять широкі читацькі кола.
Юрій Винничук
Народні казки та легенди
Гнат Карпинський
Під псевдонімом Ігнатій з Никлович видав збірку «Казки» (Львів, 1861).
Переможець змії і дракона
Був один воячок, служив у цісаря кільканадцять літ, аж до старості. Відтак вислужився, іде геть в тім мундирі в дорогу. Зустрів його старець на дорозі:
– Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.
– Старче Божий! Чим я тебе обдарую, коли я не маю нічого, хіба два крейцари простих.
Дав йому один крейцар.
Зустрів його старець знову на дорозі:
– Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.
– Старче Божий! Чим я тебе обдарю, коли не маю чим, там мене старець зустрів, то дав йому один крейцар, на і тобі крейцар.
Зустрів його старець і третій раз на дорозі:
– Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.
– Чим же тебе обдарю, були два старці, дав я їм два крейцари, тепер не маю нічого. – Урізав йому плаща кусень: – Візьміть, залатаєте сукенку свою.
Той старець взяв і пішов від нього геть. Прийшов воячок до такого міста, де люта змія людей поїдала. От його покликав король до себе і каже:
– Воячку! Іди на варту, як переночуєш в церкві, дам ти полумисок грошей.
А змія люта власне усю ту варту, котра коло церкви вартувала, і поїдала. От він ходить собі під церквою та й плаче, приходить до нього старець, питає:
– Чого ти, воячку, плачеш?
Повідає:
– Виправив мене монарх на варту, а мені буде тутки смерть.
– Стань собі наліво коло дверей коло церкви, не бійся, нічого тобі не буде.
Прийшло опівночі, такий грім у церкві, що церква завалює, стала змія шукати вечерю, не може найти, з великим вогнем стала по церкві літати, шукати, не може ніде найти. Вибила дванадцята година, вона собою вдарила у труну і зникла. Питає на другий день монарх:
– Чи жиє він?
Повіли монарху, же жиє, а він ся дуже втішив. Так же і на другу ніч король обіцяв хлопцеві тацю грошей. А воячок став собі знову коло церкви і плаче, тяжко тую ніч перебути. Приходить до нього старець та питає:
– Чого ти плачеш?
– Тамтої ночі не згинув, тепер певно згину.
– Не бійся нічого, стань наліво.
І тої ночі змія знову шукала, сипала огнем всюди, не могла найти, вдарила у труну і згибла. Ще і на третю ніч послав його монарх, обіцяв йому три полумиски грошей. Як вийшов до церкви, став та й плаче, та повідає до старця:
– Така і така річ, тепер певно згибну.
– Стань собі за святого Николая, змія буде дуже люта, побіжить поза церкву дивитися, а ти тоді заляж на її місце в труні.
Так він і зробив, і от, коли змія вернулася та схотіла лягти у труну, аж бачить, а в тотій труні вояк горілиць лежить. Вона йому каже:
– Устань!
А він не встає. Кричить:
– Зараз встань!
Не встає. І третій раз закричала, а він не встає, за четвертим разом спала з той змії одежа на землю, така шкарадна, як хмара, а вона перетворилася на вродливу панну з золотим волоссям, що аж блиск від неї б'є. Вона в закляттю була, а він її визволив. Підняла його з труни і так його украсила, що вся одежа на нім золота стала, що ніхто не міг пізнати, хто він є – чи принц, чи звичайний вояк. Де своїми руками провела, все золоте стало. А в церкві така ясність настала, що неможливо дивитися.
Дала на другий день варта монарху знати, що в церкві така ясність, не знати, що то є. Монарх сів у карету і поїхав до церкви, дивитися, що там ся робити. Приїздить туди, відчиняє церкву, дивиться, а там така ясність, така краса, що неможливо дивитися, і він дуже зрадів, взяв обох попід боки, і до карети своєї запровадив. Завіз їх додому, велика утіха настала, і бал великий почав той король справляти, приходить і той старець на той бал, і спізнав його зараз воячок. Дав йому зараз той старець перстень на руку:
– Що тільки будеш потребувати, то досить лише той перстень покрутити, і зараз воно збудеться.
А недалеко в сусідньому королівстві було місто одно, а в тім місті дракон людей поїдав. Хлопець то як учув, зібрався там їхати. Покрутив той перстень і забажав собі таку силу дістати, аби тоту змію забити, аби люд не поїдала. Приїхав до того міста, до тої скали, де той дракон сидів, став собі на лівім боці. Як прийшов полудень, виставив дракон голову одну із тої скали, вояк її стяв, дракон виставив другу, він стяв і другу, як виставив третю, він почав рубати, але голова не рубається.
Тим часом виїхав тамтешній принц на полювання і побачив цей бій. Мав він з собою фузію (рушницю) і шаблю, і відразу кинувся на поміч. А був то лицар такий міцний, що як шаблею рубне, то аж вітер свище. І так вони стяли сім голов дракона. Із великою радістю вийшли із міста всі люди і стали хвалити Господа Бога. Така велика радість була, що того дракона вдалося забити, бо був би весь люд з'їв.
Коли принц і вояк прощалися, то запхали ножика в бука.
– Як хтось із нас загине, то кров з ножа закапає.
І рушив принц далі на лови, але незабаром заблукав і потрапив на берег моря, аж дивиться, а там гора скляна, а по тій горі три панни ходять, одна має убрання золоте, друга діамантове, третя срібне. Тоті панни увиділи його, і найстарша повідає:
– Он принц, котра би пішла за того принца?
– Я не піду, – відказує середуща.
– І я не піду, – каже старша.
А наймолодша повідає:
– А я піду.
Кинула хустку через море, він ся хустку вхопив, перейшов через море на скляну гору. Наймолодша взяла його попід боки і ходять собі по скляній горі. Він дуже засумував на тій горі, а вона йому почала говорити:
– Чого ти собі сумуєш?
– Сумую собі, що я з свого краю пішов, а не знаю, де він є, в котрім боці.
– Не сумуй, як пошлюбиш мене, то поїдемо з тобою до твого краю. А щоб ти знав, що я ще маленька була в колисці, коли моя мати за тебе оповідала, що ти будеш мій.
Привела його до своїх палаців, там палаци були такі великі, що три дні ходив, поки тоті палати обійшов. Як обійшов, так вийшла її мати:
– Вітай, королевичу, як ся маєш? Я стільки літ на тебе чекала, аби я тут тебе дістала.
А йому тота панна веліла повісти:
– Заскоро мене вітаєш, завтра вранці будеш вітати о дев'ятій годині.
Завела його тота панна до одного покою, тамка була кадка води сильної, дала йому пити:
– Пий, аби завтра о дев'ятій годині, як ся буде вітати з тобою, відразу її стяв, бо вона би тебе згубила.
А вранці панна винесла таку шаблю, що дванадцять хлопів не могло її підняти, а він як ся тої води напив і ту шаблю взяв, то ту бабу зараз ізтяв. Тамка зараз весілля з тою принцесою зробив, а після того сіли в карету і поїхали туди, де воячок був. Приїжджають, а з ножика кров капає.
– Ого! Вже мій товариш не живе, – повідає своїй жінці.
– Не переживай, якби я знала, де він похований, то врятую, бо маю воду цілющу і живущу і зможу його оживити.
А воячка його рідна жона забила, бо змовилася з міністром і вже з міністром жила.
От принц із своєю дружиною приїхали до того міста і питаються, де похований той лицар, що дракона забив? Вказали йому, відкопав тіло його, принцеса взяла води цілющої і живущої, зараз його оживила. А принц з лютості великої вихопив шаблю, влетів зараз у палац того міністра і тоту принцесу зрадливу стяв.
А воячка забрали вони із собою на скляну гору, і воячок середущу панну собі за жінку взяв, і так оба королями були, оба ся не боялися, бо мали воду цілющу і живущу, і дужу.
Казки в запису Івана Наумовича
Чорт наймитом
В одному селі був один дуже богобійний і милосердний чоловік, що не минув ніколи бідного, щоби ему не подати грошика, а крім того кождого дня ставив перед хатою на столі миску страви, для переходячих голодних. Тогди ходив іще Господь Ісус Христос по світі, а ходив также собі і чорт, дух святий при нас грішних, щоби собі де яку людську душу для пекла придбати. Набігавшися одного дня по кількох селах, а не найшовши для себе нічого, чорт так дуже приголоднів, що прийшовши під хату того богобійного чоловіка, осмілився зайти на подвір'я, сів за стіл до миски зі стравою і виїв все дочиста, і еще вилизав, хоть і добре о тім знав, що то страва для бідних.
А тодішніми часами чорти еще не були такі лихі, як теперішні, то як перевідав о тім їх старший Люципер, що він страву для бідних виїв, то дуже тим розсердився. І звелів, коли б той до пекла повернув, заперти перед ним двері, і осудив его, щоби три роки був на світі, за покуту, і щоби до пекла не смів повертати.
Тодішніми часами було дуже лихо на світі з тою панщиною. Пани мучили нарід гірш тої німої худоби, так що люди дуже бідні були. Перекинувся чорт у наймита, приходить до одного чоловіка, проситься на службу.
– Нащо мені наймита, – каже чоловік, – я сам не маю що їсти.
– Якби був до коней, – каже чорт.
– Е, – каже чоловік, – які то мої коні, лиш шкура та кости. Пасти нема чим, нема як собі ні хліба, ні паші зібрати, від понеділка до суботи женуть отамани на панщину а в неділю набирай горівки із ґуральні та вези. Сіно зогнило, ячмінь зріс, солома почорніла, не знати чим буде зимувати. Нащо мені наймита? Йде до другого, і другий таке саме каже, і третій, і десятий. Аж прийшов до одного, що ніби був луччим господарем, та часто занепадав на дихавицю. І він ему каже:
– Ну, правда, мені би наймит здався, що ж, коли я сам не маю що їсти.
– Е, прийміть, прийміть мене, – проситься диявол, – якось ми пережив имея.
– Ну, – каже господар, – останься при мені, но відай, не довго будеш, втечеш сам.
Як став чорт на службу, то за кілька дней коники того господаря стали, як кати. На панщині робив за двох і всего господарства доглянув, а до якої роботи став, то все ему якби горіло під руками. Поле поорав, поралив, що там диво, взялося тому господа-реви все дуже красно родити, що ніхто-би не був і повірив, що це той самий господар. На гумні наложив чорт стіжків, худібка примножилася, будівлі пооправляв і статки поробив складні та красні, що то аж панові в очі впало. А був то пан дуже лукавий, що не мав більшої утіхи, як докучати своїм підданим.
Приходить раз отаман, кличе господаря до двору. Господар йде, паде панові до ніг, а пан повідає:
– Мені казали, що ти, хаме, тепер такі коні маєш, що єще луччі, як мої. Чуєш, завтра рано щоби-сь мені тую скалу з гори цілу, як є, сюди на подвір'я привіз. А ні, то дістанеш батоги!
Господар упав панові до ніг, нічого і не каже, йде додому та й плаче:
– Як же я перевезу таку скалу? Де такий, щоби її на віз вложив, та якого воза і яких коней би до того потреба?
Прийшов додому заплаканий, а чорт-наймит питає його:
– Що ви, пане господарю, такі сумні?
– Ой, біда, так а так, – розказує єму все, як єму пан казав.
– Е, – каже наймит, – не журіться, якось то буде.
На другий день, єще господар спав, чорт ввалив скалу на віз, везе до двору.
Приїхав у браму, а пан очі свої забув, бо єму не треба було скали, лиш хотів допечи господареви, та щоби єго мав за що бити. Побачивши, що той тако й на правду везе скалу, кричить здалека:
– Не вези її сюди, не вези, бо браму завалиш!
Но чорт, якби й не чув того слова, як тільки в'їхав у браму, та й брама за ним завалилася, а він заїхав на подвір'я та й скинув скалу перед двором. Пан лиш заскреготів зубами, уже нічого і не каже. Но на другий день приходить знову отаман і кличе господаря до двору.
– У тебе, хаме, добрі коні і розумний наймит, робітників у полі є у мене доволі, то я тобі приказую, щоби-сь мені до неділі весь той лісок зрубав, звіз і скорчував, а ні, то знаєш, які будуть батоги.
Господар упав панови до ніг та, вставши, повідає:
– Вельможний пане, таже до того треба хоч сто люда. Де ж я сам тую роботу годен зробити?
А пан єго по лицю та об землю.
– Ти, хаме, мудю, смієш мені перечити, не знаєш, що то панська воля?
Йде господар з плачем додому, знов єго питає чорт-наймит, чого він так сумує.
– Ой, – каже, – аж тепер я уже цілком пропав, – та й розказує єму все.
– Е, – каже чорт, – шість день то є час, лише треба добре взятися до роботи. Не журіться, пане господарю, якось то буде.
Як візьме чорт сокиру і городник, як не піде, то за один день весь лісок зрубав, другого дня поскладав в стоси, третього дня стоси повозив, четвертого і п'ятого дня все чисто скорчував, а на шостий день уже і випрятав всі пні і коріння.
Задивувався господар, та й ціле село, що то за такий наймит, котрий не годився на гроші, не знати за що служить, і супокійний, і покірний, лиш одно дивно було, що за три роки служби ніхто єго не видів у церкві. Як люди до церкви йдуть, то він собі десь якусь роботу найде, або з кіньми йде в поле; ніхто не видів, щоби він коли і перехрестився, а як сідали до обіду або вечері і хрестилися, то він тоді одвертався назад.
Уже єму завтра має рік кінчитися, рад би уже дістатися до пекла, аж тут приходить знов отаман з двору, кличе господаря до пана.
– Мудю солений! – каже пан. – Я твої коні не замучу? Зараз запрягай, вези мене до пекла.
– Ой, – каже господар, – вельможний пане, я не знаю дороги, куди їхати та де воно.
– Ну, то я тобі покажу. Чуєш, за півгодини їдемо. Рушай!
А пан хотів его кони так загнати, щоби ему поздихали, такий був дуже лукавий.
Приходить господар додому, знов сумує. Питає єго чорт: чого?
– Та, так а так, за півгодини, – каже, – маю пана везти до пекла.
– Ну, – каже чорт, – то я буду за фірмана. А ви ідіть зо мною.
Чортові то на руку було, бо і так ему уже покута за тую страву, що бідним з'їв, кінчилася, а мав він злість на пана, що єго так дуже примучив тою скалою і тим лісом. Та повідає він господареві:
– Як сядемо, я затну коні і поженемо. Потому я єго скину з воза, а ви обертайте і не оглядайтеся та йдіть додому, а щоби-сьте не заблудили, то чорний пес покаже вам дорогу.
Заїхали перед двір, пан сів на віз, чорт затяв кони, жене. Як приїхали під велику скалу, чорт узяв пана за чуприну та кинув єго з воза, і сам зіскочив за ним, а господар погнав додому. Пана уже ніхто відтогди в селі не бачив.
Івась, лицар славний
Селянин, бідолашня, мав сина невеличкого, але дуже робочого хлопця. А мав він ґрунт ген-ген далеко від хати, через крутії дороги та ліс великий а густий. Раз їхав він з плугом на те поле і велів синові, як буде йому полуденок нести, най дивиться добре на солому, що ю по дорозі порозмітує, аби в лісі де не заблудив.
Красний був то день весняний. На небі сонце вже на полуднє указує. Хлопець коли се побачив, вхопив торбу і гайда в поле за вітцьом. Перебіг скоро село і пустився у ліс туди, куди му розкинена солома указувала.
Серед найгустішої дебри щез весь слід і соломи нігде не побачити. Івась, бідолаха, заблудив і в щораз темнішу гущу забрідав. Іде швидко, роззирається на всі сторони – чи не побачить де якої дороги, змучився, зіпрів, нарешті станув тай гірко заплакав. Він не знав, де є і де вітець ся обертає, що голоден жде на полуденок – а ту давно вже з полудня соненько зійшло.
Наплакавшись до сита, повтирав сльози і нуж дивитися на всі сторони, чи де яку живу душу не побачить. Дивиться дивить, – а з-поміж галуззя дубового та соснового визирає красний і дуже ж то великий дім. Іде до нього, відчиняє двері, входить до середини, аби розпитатися добрих людей, куди би мож з ліса видістатись.
В великій кімнаті сидять за столом дванадцять розбійників, кіньчать власне полудновати і попивають з великих дзбанів золотих та срібних мід і вино. У кождого довгі вуси та бороди величезні, пояси зі шкури, а за поясами ножів та пістолетів багато.
Хлопець, як тоє побачив, мало від страху не омлів. Як опам'ятався, – нуж зачне просити а лементувати, щоби му дорогу до старенького вітця указали.
Найстарший розбійник, що був отаманом, обернувся до нього і каже:
– Вже тобі, мій хлопче, з того ліса не вийти, останешся ту і будеш всего в дому дозирати. За тоє їсти і пити можеш, скільки тобі ся схоче і ще вбрання дістанеш. Тепер ся лиши, поприбирай все, як ся належить, і затопи в п'єцу. Ми ідемо полювати, затвори двері у сінях, засунь і не відчиняй нікому, тілько нам, як вернемо. Сиди на місці і не важся ті ось двері, личком зав'язані, відчиняти. Ми ся о тім дізнаємо, а тогди смерть твоя.
І пішли геть в далекі ліси не на звіря, а на людей багатих полювати. А наш Іваньо сів си в кутчику, почав заводити тай каже до себе:
– Боже ж мій, Боже! Що татуньо скажуть, що я їм полуденку не приніс, вони тепер десь із голоду омлівають, що я бідний сирота діяти буду, пощо я ту йшов, як ту видобутись з того заклятого дому.
Так плаче і заводить, аж з великої туги заснув. Пробудився, коли вже смеркало, голод му дуже дошкуляє, роззирається по кімнаті і бачить, на столі їдла і напитку багато. Сів, попоїв і випив чарку меду, перехрестився, і якось му легше на серці стало. Пригадав си, що той найстарший пан му приказав, як відходив. Скоро позамітав хату, поприбирав усе, затопив у п'єцу, так що ся на цілу хату видно, і жде доки тії бородаті люде не вернуть.
Власне когут на північ запіяв, як зашуміло щось в лісі. Застукано до дверей, Івась схопився, відчинив. Увійшов найстарший, кров по ньому краплями тече, за ним повходили і другі. Зараз веліли си води дати, аби повмивати кров з себе. Тим часом розбійники зносили дуже тяжкі скрині та всякі статки з воза.
Як тілько зачало зоріти, збудили Івася, а найстарший велів му дозирати хату і пригадав знову, щоби не важився дверей, личком зав'язаних, відчиняти. За непослух смерть го жде нехибна.
– Нас, – сказав отаман на прощання, – через два дні не буде, дозирай що добре хату.
Хлопець зварив си сніданя, попоїв, та й зачав роздумувати, куди ті двері, личком зав'язані, ведуть, чому не велів він му їх одчиняти?
Пообзирався довкола, чи ся на нього хто не дивить, і взяла го страшенна охота заглянути туди. Зближився на пальцях, розв'язав личко і звільна відчинив двері.
І бачить дуже красну стайню, а в тій стайні жолоб золотий, а до жолоба прив'язані три красні коні. Один чорний, другий сивий, а третій білий, як сніг. Той останній обернувся до хлопця і каже:
– Іванцю душко, візьми ті три яблука, що от там лежать на вікні, сідай на котрого з нас і втікай враз з нами, тоді звільнишся від тих розбійників.
Хлопець не дався два рази просити, ухопив яблука, сховав за пазуху, сів на сивого коня, і всі враз лісами швидко, мов вітер, погнали.
Вже ся ліс закінчив. Через галуззя дерев указовалося поле. Аж ту загуділа земля, а незабаром з'явилися розбійники і женуть за утікаючими що тілько сил стане.
Тогді кінь чорний каже:
– Не лякайся нічого, візьми тілько одно яблуко з-за пазухи і кинь його поза себе.
Як тілько Івась тоє вчинив, так зараз з того яблука виріс за ними великанський ліс. Коні помчали далі, лиш незабаром загуділо знову, і женуть за ними розбійники. Тая запора не дуже їх спинила.
Тогді каже кінь білий:
– Візьми друге яблуко з-за пазухи і кинь його поза себе.
Івась так зробив, а за ними розлилася глибока і широчезна ріка. Розбійники скочили у воду, переплили на другий берег, і не багато бракувало, щоб їх усіх не піймали.
Тогді каже кінь сивий, а на ньому їхав наш Івась:
– Візьми третє яблуко з-за пазухи і кинь його поза себе.
Івась так вчинив, а вмить запалав вогонь широко і далеко, так, що не можна ані його обійти, ані до нього приступити. А білий кінь мовить до Івася:
– Ми врятувалися, можемо відпочити – вже розбійники за нами більше гонити не будуть. Чи бачиш ти се велике місто, де то церков так багато? Де той гай зелений, там розлучимося з собою. Ти іди до того міста, до палацу самого короля і стань там на службу. Як коли нас затребуєш, прийди в тоє ось місце, засвисти три рази, а ми тобі на поміч станем.
Івась ізліз з коня, дуже жалко му ся вчинило, що з ними розстатися мусить, бо ж вони йому всюди таку добру раду давали. Як коні ся розбігли, пішов він поволі до того величезного міста до палацу самого короля.
Прийшов на подвір'я і питається, чи не дістав би він тут службу. Якась служанка переходила і каже:
– Заведіть го до палацу, там власне потребують коминяра. Івась пішов і станув на службу.
Незабаром настала велика війна. Сам король з військом вибрався на тую війну. І наш коминяр рад був іти, але веліли му дома зостатися і дозирати п'єців.
На третій день приходять вісті, що король побитий, а жовнірів порозганяли вороги на всі сторони. Іще раз загадав король боротися з ворогом, що безправно напав на його землю, сів на коня, позбирав жовнірів у купу, і знову битва ся зачала. Але й цього разу не дуже їм ся щастить, а ворог гору бере.
Аж ту на краснім коню їде лицар, весь в залізній збруї, поклонився королеві та старшині військовій і гей що на ворога. Все, що під руку попаде, на смерть убиває, ніхто перед ним встояти не може. Вороги розлетілися, як полова.
Король втішений, що звитяжив, кличе лицаря до себе і питає його:
– Що хочеш за тую послугу, котру мені вчинив, освободив мене і царство моє від лютого ворога?
– Найсвітліший королю, – каже лицар, поклонившись, – коли вже така ласка ваша, то дайте мені на письмі, що як схочу, то мені дасте найстаршу доньку за жінку!
Король охоче пристав на це, виладив письмо і приложив печатку. Лицар втішений, що по його волі стало, ухопив письмо, сів на коня, тай щез, як мряка.
А був то ніхто інший, тілько Івась-коминяр. Як скоро король поїхав на війну, так він побіг до зеленого гаю, там де ся з кіньми розстав. Свиснув три рази. Коні його в сей час надбігли – на однім з них знаходилася збруя, він її вбрав і поїхав на війну.
Радість велика панує в замку королівськім, що ворог побитий. Гостей повно ся наїхало, день і ніч бенкетують. Всі розповідають о тім лицарю, що то приїхав королю на поміч так в добрий час, а ніхто не знає сказати, де він си потім дів. Коминяр чув усе і радувався незміренно.
Не минуло і десять неділь, як ось знов дають до короля знати, що той сам ворог йде з великим військом на нього. Король зібрав військо і ударив на ворога, що без причини плюндрує по його краях. Але ледве зачалася битва, вже король мусів з пляцу уступити – а ворог одних убиває, других в неволю бере. Ой, зла хвиля прийшла на короля, він ся обзирає, чи знову лицар не над'їде, що го перший раз з біди освободив.
Вже мали самого короля в неволю взяти, як на сивім коню указався лицар весь в срібній збруї, б'є, забиває все, що му ся під руки навине, – вороги, як зайці, розлетілись на всі сторони.
Король втішений питається знову лицаря, що він хоче за ту велику прислугу, яку му вчинив.
На тоє відповідає лицар:
– Найясніший королю! дай ми на письмі, що як тя просити буду о середущу доньку за жінку, то вчиниш мою волю!
Король охоче на те пристав.
Через цілу осінь та зиму не важився ворог край непокоїти, лиш як тільки весна настала, то вже знов зачав він воювати.
Король вийшов з військом навпроти ньому. Щастя якось му і днесь не дописує. Військо його збили і розігнали, а він сам попався в неволю. Нема вже рятунку Аж нараз явиться Івась в золотій збруї і на чорному, як галка, коню. Зібрав розсипане військо до купи, ударив на ворога, убиває, що ся навине, і з тяжкою бідою звільняє короля. Серед тої кривавої биятики ранений він тяжко в ногу.
Король, втішений, власною хустиною ногу йому обв'язав, став му дякувати і питатися, чим має віддячити таку велику послугу. Івась не жадає нічого, тілько щоби му дав на письмі, що, як пришле в свати до наймолодшої доньки, най му відмови не буде.
Король пристав на тоє і просить го, щоби з ним їхав до палацу. Він подякував за ласку сів на коня тай махнув світами.
Всі ся дивували дуже і раді би знати, хто се такий, що вибавив царство і короля від нехибної заглади.
Тихцем потім вернувся коминяр до замку, позносив дерево тай топив у п'єцу.
Раз спав він в сінях, де то королівські посіпаки переходили, а так му ся на сон зібрало, що вся служба давно вже повставала, а він ся ані рушить. Спить і спить, вже полуднє не далеко.
Служниця переходить тудою і каже:
– Вставай, небоже. Що так довго лежиш? Час вже далі полуднувати.
І дивиться, а він має хустиною самого короля ногу позавивану. Вчинила вона великий крик, що він мусів тую хустину у короля вкрасти.
Завели го до короля, а коли тамка станув – придивився король до тої хустини і каже, що це та сама, що нею обв'язав ногу тому славному лицарю, котрий звільнив його від нехибної смерті. Лиш як ся тоє могло стати, щоби якийсь коминяр міг бути тим славутним лицарем, то в жоден спосіб зрозуміло йому не було.
Івась поклонився королю і просить, щоби дозволив му тільки на годину з замку віддалитись, а тоді вся правда ся укаже. Король пристав на тоє.
Івась чим скорше вибіг за місто до зеленого гаю, свиснув, коні ся позбігали – зодягнув золоту збрую, сів на сивого коня і так пустився їхати на подвір'я королівське. А там панів повно та князів, раді б побачити того лицаря, що ся так дуже вславив. Сам король з доньками помежи ними знаходиться. Музики грають, у всіх церквах в дзвони б'ють, зі всіх сторін люди, мов на прощу, зійшлися.
Наш Івась в'їхав на замок – випружився на коні, мов струна, а такий гордий і бундючний, ніби який генерал. Люди не хочуть дати віру, що ось це той сам коминяр, що недавно служив у короля. Всі ся розступають. Івась спинив коня аж перед самим королем, віддав поклін і витягнув з-за пазухи всі три письма, власною рукою короля писані, де в кождім письмі прирікає король одну з доньок за жінку му дати.
Івасьові припала наймолодша до серця, тоту зараз посватав. Незабаром було весілля, таке славне, за яке ніхто не чував. Гостей напхалося без ліку. Через три неділі бенкетувалися.
Третього дня по весіллю каже Івась до жінки, що він є син хлопа, що таке а таке з ним ся стало. Він рад би подивитися до старенького отця, що там бідняка робить, десь за ним дуже банувати мусить.
Королівна повідає на тоє:
– Їдь, їдь хоча б і днеська, і я з тобою, коли велиш, охоче поїду
Іван вислав послів наперед, щоб глядали вітця, сам зась вибрався з цілим двором за ними.
Дорога вела через той ліс, де в великім домі розбійники сиділи. З того дому тілько вже тепер згарища зостались. Як в'їхали на поле, побачив Івась свого старенького татуся, як неборачище за плугом ходив і за бичатами: «соб! собе!» покликував.
Івась розрадувався дуже і пустився до старого, щоби го звитати, але жінка каже:
– Стій, зачекай! Тато би ся встрашили, і могли би захоріти, тра перше послів слати, щоби їм сказали, що їх син ту недалеко.
Вислали послів, а ті заповіли старому, що їх пан, зять самого короля, рад би ся з ним видіти. Старовина, як тоє учув, здержав бичата, зняв шапку з голови і не може ся дивом здивувати, звідки стілько люда так красно одягнутого коло нього взялося.
А ту їде карета, від золота та срібла полискується, шість коней білих, як сніг, ю тягнуть. А в тій кареті сидить королівна. Коло карети на білому коню їде королевич стрункий а моторний. Чоловік, як се побачив, упав на коліна тай похилив голову.
Королівна, коли подивилася на сивого, мов голуб, татуся, з великої втіхи аж заплакала, а Івась скоро скочив з коня, припав до вітця, в руки та в ноги цілує та мовить:
– Татунцю мій солоденький, серденько моє, та ви вже вашого Івася не впізнали, що то п'ять літ тому в тім лісі загиб.
Старий не вірив очам своїм, чи то ся в сні, чи на яві діється, сльози, мов горох, пустились цюрком з очей, тулить дитину свою до серця і каже:
– Івасейку, синочку мій, голубчику мій, зозуленько моя, та я вже мій вік за тобою переплакав, звідки ти ся ту взяв, та звідки ж у тебе такі статки? Гей, небоже, чи не кривдою людською ти ся того доробив?
І дивиться синові в очі, рад би правду від нього дізнатися.
– Ні, татку – каже королівна, котра, заким старий схаменувся, вже го красненько звитала, – ваш син а мій муж не кривдою людською збагатився, йому вже Бог таку долю щасливу судив.
