Галицька сага. Велика війна

Серія «Сага» заснована у 2019 році

Художник-оформлювач М. С. Мендор

© П. М. Лущик, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Жителі села Перетин у липні 1914 року

1914 рік

Пролог

Гаврило бачив, як кортеж повільно (а швидко він їхати просто не міг – люди, що стояли обабіч дороги, бажали якнайдовше бути поруч зі спадкоємцем) порівнявся з тим місцем, де стояв увесь напружений від чекання Неделько Чабринович. Той повернув голову туди, де серед натовпу, що радісно вітав ерцгерцога Франца Фердинанда і його дружину Софію, стояв Данило Іліч. Він ледь помітно кивнув головою.

Несподівано для жандармів, що не давали людям вийти на проїжджу частину дороги, Чабринович протиснувся між ними, тримаючи в руках букет квітів, у якому була захована граната, й одразу кинув його у третій автомобіль. Букет описав невелику дугу і впав на брезентовий відкидний верх машини позаду ерцгерцога. Замість того щоб вибухнути і тим самим поставити на цьому крапку, граната відбилася від брезенту і впала на бруківку позаду. Лише тоді пролунав вибух.

Почулися крики тих, кого зачепили осколки. Скількох людей поранило, Гаврило Принцип не знав. Його (і не лише його одного!) хвилювало тільки те, що Франц Фердинанд залишився живий. Гаврило намацав у кишені браунінг, бажаючи завершити те, чого не вдалося Чабриновичу.

А виконавець невдалого замаху, усвідомивши свій провал, діяв за інструкцією. Він миттю дістав із кишені ампулу з ціанідом, але замість того, щоб померти одразу, Неделька просто вирвало. Зрозумівши, що так він може потрапити до рук жандармів (а це просто не входило ні у його плани, ні, тим більше, у плани керівництва), Чабринович побачив просвіт у натовпі й кинувся у річку Миляцку. На його біду, спека, що не покидала Сараєво упродовж усього червня, висушила досить-таки повноводну річку. Двоє поліцейських, що стрибнули за ним майже одночасно, виловили Неделька і витягнули на набережну. Тут нещасливий самогубець потрапив до рук натовпу. Що було потім, Гаврило не бачив. Кортеж швидко промчав повз нього, тому ні він, ні Тифко Грабеж, ні Цветко Попович не змогли довершити справу.

Замах провалився. Поки поліцейські виривали з рук осатанілого натовпу вже скривавлене тіло Чабриновича, що ледь-ледь подавав ознаки життя, Гаврило Принцип скористався цією метушнею і швидкими кроками попрямував набережною Аппель. Він звернув на бічну вулицю, де на розі стояв магазин «Делікатеси Шіллера». У Гаврила було трохи часу, щоб обдумати ситуацію і навіть перекусити.

Як на такий час у магазині було порожньо. Це й не дивно: не щодня до провінції приїжджає спадкоємець австрійського престолу!

Тому, побачивши відвідувача, господар – досить-таки огрядний чолов’яга – поцікавився, що клієнт бажає. Гаврилу, звичайно, хотілося б чогось випити, але він доконечно знав, що йому ніхто не продасть навіть пива: дев’ятнадцять років!

– Дайте чогось перекусити! – похмуро пробурмотів Гаврило.

Зрозумівши, що відвідувач не належить до категорії людей, із ким можна просто поговорити, господар мовчки поставив перед ним стандартний у його магазині сніданок і знову зайшов за прилавок, залишивши Гаврила самого зі своїми думками.

А вони були невеселі!

Замах, так ретельно підготовлений і розписаний буквально до хвилин, на який покладали сподівання не лише прості серби у Боснії, але й такі високі чини, про яких боявся говорити навіть Данило Іліч, що займав в організації «Чорна рука» не останню посаду, провалився через непередбачений збіг обставин. Спочатку цей незграба Мухамед Мехмедбашич не зміг вирвати шнур гранати, захованої у квітах, потім Чабринович не влучив із трьох метрів у салон автомобіля, в якому їхав Франц Фердинанд.

Їжа не лізла до рота від усвідомлення того, який вони матимуть вигляд в очах нащадків, від того, що після невдалої спроби замаху ерцгерцог побоїться далі залишатися в Сараєві й відбуде до себе у Відень, щоб більше ніколи сюди не повертатись. І хто знає, скільки мине часу, поки керівництво «Млади Босни» чи «Чорної руки» обере нову жертву і розробить детальний план її вбивства!

Гаврило Принцип пригадав інструкцію, отриману ним сьогодні вночі. Данило Іліч наголошував, що після роботи – за будь-якого результату! – усім належить зібратися на міському вокзалі: якщо все вдасться, то просто відразу виїхати з міста, якщо ж ні, то чекати на прибуття туди ерцгерцога, щоб довершити розпочате, адже у тому, що спадкоємець захоче негайно залишити місто, не сумнівався ніхто.

Гаврило Принцип покінчив зі сніданком, залишив на столику недрібну купюру (меншої просто не мав, адже вночі їм видали великі гроші) і вийшов на вулицю.

І застиг від несподіванки. Повз нього повільно проїжджав відкритий автомобіль, у якому сиділи Франц Фердинанд із дружиною і губернатор Боснії і Герцеговини Оскар Потіорек. Людей на вулиці було не так багато, а поліцейських і поготів. Рішення визріло миттєво. Гаврило вийняв із кишені браунінг, швидкими кроками підійшов до автомобіля і майже не цілячись натиснув на курок. Пролунав постріл. Франц Фердинанд схопився рукою за шию, звідки бризкала кров. Гаврило вистрілив іще раз, цілячись у губернатора, але після першого пострілу водій устиг натиснути на газ і куля потрапила в живіт герцогині Софії Гогенберґ. Усвідомивши, що він накоїв, Гаврило Принцип спробував повторити дії Неделька Чабриновича, але нічого, крім блювоти, ціан не викликав, а приставити до скроні пістолет йому вже не дали. Поліцейські і просто перехожі скрутили йому руки, повалили на землю і почали кóпати куди попало.

Останнє, що почув Гаврило Принцип перед тим, як знепритомніти, були розпачливі слова ерцгерцога:

«Соферль, не помирай, лишися заради наших дітей!»

1

Королівський уряд Сербії незадовільно відповів на ноту, вручену австро-угорським посланцем у Белграді 23 липня 1914 року, що змушує імператорський і королівський уряд вдатися до сили зброї, щоб захистити свої права та інтереси. Тому відтепер Австро-Угорщина вважає себе у стані війни з Сербією.

Міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Берхтольд, 28 липня 1914 року. (Із телеграми австро-угорського уряду про оголошення війни Сербії)

Якщо рухатися гостинцем від Львова на північ і, віддалившись від нього на добрих сорок кілометрів, звернути праворуч на звичайну сільську дорогу, то мандрівник із подивом відзначить, що великі села, через які він досі проїжджав, зникли, а натомість то тут, то там серед буйства зелені острівцями виникли невеликі хутори, присілки, а то й поодинокі садиби. У давнину, про яку майже нічого невідомо, лише старожили, які розповідали історію свого села, обмежувались універсальним і невизначеним «це було давно!», маючи на увазі й часи Червленої Русі, і короля Станіслава Понятовського, і цісаря Йосифа, люди прийшли на ці терени та обирали місця для своєї осілості з розрахунку, щоб мати більше землі та близький контакт із сусідом. З часом садиби розросталися, поруч з’являлися нові, здебільшого з домочадців, які виросли, але хутірна система так і лишилася. Хутори отримували свою назву за прізвищем чи прізвиськом першого власника. А місцевість вабила до себе родючою землею, великою кількістю каміння для будівництва; колись тут водилися в незліченній кількості бобри, яких жителі використовували для приготування їжі, хутро йшло на обмін. Ліс, який прямовисною стіною темнів за десяток кілометрів на північному сході, давав будівельний матеріал, дрова для опалення, їжу влітку. У скрутні часи, коли зі сходу через село прокочувалася татарська орда, він рятував людей від ясиру.

Лісу, що відіграватиме у нашій розповіді не останню роль, можна дістатися лише однією дорогою. Минаючи цілу вервечку неначе натиканих на польову дорогу хуторів, подорожній проїжджав три кілометри на схід до побудованого на місці бобрового болота трохи більшого села, що утворилося злиттям декількох хуторів, поблизу нещодавно побудованої великої мурованої церкви повертав на північ і прямою дорогою рухався п’ять кілометрів до омріяної мети. Майже на половині цього шляху дорога перетинає інше велике село і прямує далі. Ліс, який увесь час наближається, змінюється, розпадається із суцільної одноманітної синьої маси, у ньому вгадуються окремі дерева. Він тягнеться майже прямою стіною ген аж на схід, відділений від лугів піщаною дорогою, неначе відрізаний гігантським ножем велетня окраєць. І лише там, куди прямує дорога, ліс у певному місці відступає, утворює велике півколо, неначе спеціально для того, щоб у ньому селилися люди.

І люди дійсно поселилися. Ще за п’ятсот років від описуваних у цій розповіді подій на ньому перетнулися дві лісові дороги, і на їхньому перетині поселилися перші люди. Працьовиті господарі викорчовували пеньки, розчищали для посіву землю. Ця місцевість незабаром дістала назву – не оригінальну, але точну: Перетин. Оскільки це було єдине село, що безпосередньо розташувалося біля лісу, воно було приречене розростатись. І воно розросталося, благо, дерев поруч було багато. Не один раз селянин дивився на згарище своєї господарки, залишене черговими зайдами, засував за пояс сокиру, брав пилку і йшов до рятівника-лісу.

Неподалік села протікала невелика мілка річка, яка розливалася лише ранньою весною після танення снігів і після дощів. Сільські хлопчаки цілісінькими днями пропадали на її піщаних берегах, ловлячи чи то щупаків, чи раків, а тоді, коли річка пересихала, виколупували з вогкого болота в’юнів.

Хоч ліс і годував селян, не він був головною турботою. Лише декілька чоловіків могли сказати, що живуть у лісі й живуть із лісу. Решта селян перетворилися на рільників. Літо того року виявилося спекотним, зате з рясними дощами. Кінець липня, звідки починаються події, був тією благословенною порою, коли селянин міг хоч трішки перепочити, якщо це взагалі можливо у селі. Усю роботу в полі для того, щоб підготувати урожай, виконано ще на початку літа, а збір його ще не настав. Тому селяни – ні, не відпочивали, – лише переводили дух, готувалися до майбутньої роботи, милуючись своєю пшеницею, що доспівала за обійстям.

Тугі важкі колоски, здавалося, заледве трималися на довгих сухих стеблах, чекаючи початку жнив. Селянин не мав підстав нарікати на погоже літо чотирнадцятого року. Події, які потрясали світ і несли незчисленні жертви й руйнацію, неначе якоюсь доброю волею оминали ці терени. Розташоване осторонь основних шляхів, село жило своїм, здавалося б, наперед визначеним життям.

Село Перетин було типовим для цієї місцевості, хоч і різнилося від інших тим, що дістало свою назву не від якогось поселенця. Воно утворилося з десятка схожих одне на одне господарств, які майже неможливо було з першого разу визначити, багатий господар мешкає за штахетним парканом чи там ледве зводять кінці з кінцями. Така зовнішня однаковість обійсть якось навіть урівнювала між собою їхніх власників, ставила на один рівень, дозволяла усім однаково брати участь у розмовах, розв’язувати сусідські суперечки без остраху бути несправедливо ображеними.

Обійстя Перетина зазвичай мали три-чотири споруди. Власне житловий будинок мав вигляд довгої збудованої з дощок і вкритої почорнілими снопами соломи, рідше ґонтою, хати, що низькими вікнами дивилася на південь. Будівля ліворуч здебільшого була стайнею; праворуч була стодола. У декого навпроти хати траплялася дровітня, але у більшості людей дрова на зиму і просто для щоденного приготування їжі зберігались у самій хаті.

У цю майже ідилічну картину літнього полудня двадцять дев’ятого липня увірвався – спочатку тихо, неначе соромлячись самого себе, а потім голосніше – чужорідний звук. У ньому вгадувалося щось незвичайне, не чуте раніше. Це було настільки незвично, що замовкли навіть коники-стрибунці, які на лугах виводили безкінечне цвіркотіння. Нечисленні жителі, яких полудень застав на подвір’ях, із тривогою вдивлялися на південь, звідки линув незнайомий звук. Спочатку нічого не помітили, чи від того, що в очі сліпило гостре липневе сонце, чи джерело звуку було надто далеко. Тим часом незвичний звук наближався, ставав вищим, лякав своєю невизначеністю.

Майже на кожній господарці люди покидали свою роботу і хто з цікавістю, хто з тривогою дивилися на південне небо.

Почувши незвичний звук, із другої від лісу хати вийшов господар. Це був уже літній чоловік із пишними вусами, в яких угадувалися сиві волосинки. Одягнутий він був звично для місцевих жителів: на довгу, нижче колін, сіру грубої роботи сорочку надітий полотняний сірак із білим вузьким коміром, підперезаний вузьким паском. Якщо місцеві зазвичай ходили босі, то чоловік міг похвалитися, правда, аж ніяк не новими чоботами, у м’які халяви яких були заправлені темно-сірі полотняні штани. Голову прикривав солом’яний бриль із великими крисами, підігнутими з боків догори.

У пошуках джерела незвичного звуку чоловік підніс до очей долоню, намагаючись відсторонитися від полуденного сонця. Спочатку він нічого не побачив, аж ось над сусідніми хатами на небі з’явилася маленька темна цятка. Чоловік навіть засумнівався, що саме це може бути тим, що зацікавило його, але більше нічого на чистому вицвілому небі не було – лише сонце і незвична цятка.

Невдовзі вона наблизилася настільки, що можна було розгледіти певні деталі. Невідомий механізм виявився напрочуд схожий на чорного крука, котрі, бувало, завдавали шкоди людським полям.

– Марто! Хведьку! – голосно покликав чоловік. – Ану хутко до мене!

Із хати одночасно вибігли юнак і дівчина, настільки схожі між собою, що відпадали будь-які сумніви, що це брат і сестра. Юнакові було дев’ятнадцять років, він був таким же високим, як і батько. Молодша на три роки сестра, що заледве сягала йому до плеча, мала приємне, майже дитяче обличчя.

– Гляньте на це диво! – знову озвався батько. – Скільки живу – такого не видів!

Діти як за командою підвели голови догори. Об’єкт їхньої цікавості саме пролітав над їхнім обійстям. Зірке око Федора встигло розгледіти двох людей, що сиділи у чудернацькій кабіні, на крилах якої чітко впадав у вічі малюнок австрійського прапора.

Звук досяг найвищого рівня, від чого навіть заклало вуха, і почав віддалятися. Провівши поглядом незнайомця, батько лише тепер, здавалося, опам’ятався.

– А де Василь? Куди це шило сьи поділо? – запитав він.

– Не сердьтеся, тату! Василь із хлопцями пішли на річку. Казав, що принесе в’юнів, – заспокоїла його дочка.

Тим часом за брамою з’явився сусід Лука Солтис.

– Грицю! Там, за селом, єроплян скинув якісь папери, – мовив він. – Хлопи послали малих, аби позбирали.

Гриць Мороз хвильку подумав, затим рішуче попрямував до брами.

– Хведьку, ходімо зі мною! Може, щось важливе, – сказав він. – А ти, Марто, постав на стіл обід. Ми довго не будемо.

Так утрьох – обидва Морози і Солтис – рушили вулицею на південь, куди вже стікалися нечисленні жителі села. Ще здалеку Гриць помітив, що здебільшого зібралися лише чоловіки, серед них була одна жінка, у якій він упізнав бездітну вдову Орину. Зрештою, у цьому нічого дивного не було. Рано поховавши чоловіка, Орина управлялася з господарством сама, нарівні з чоловіками, тому не дивно, що ті приймали її як рівну.

У декого в руках біліли якісь аркушики. Чоловіки їх розглядали, про щось перемовляючись. Побачивши батька, підбіг, тримаючи в одній руці аркушик, а у другій мокру наповнену торбу, наймолодший одинадцятирічний син Василько. Напевне, він усе ж наловив обіцяних в’юнів, про що свідчили заляпані багнюкою голі по коліна ноги.

– Ви бачили? – захоплено вигукнув він. – Єроплан пролетів просто наді мною!

Напевне, саме такі слова говорили своїм рідним усі хлопчаки, що спостерігали за «єропланом» із різних кінців села.

Батько лише кивнув головою.

– Що це у тебе? – поцікавився він.

Замість відповіді Василь простягнув батькові аркушик. Перше, що кинулося в очі, був портрет цісаря, який молився. Здивований Гриць Мороз передав аркушик Федору.

– Ану почитай!

– Правильно! Хведьку, читай голосно, щоб усі чули! – озвалися з натовпу.

Федір подивився на батька.

– Читай! – мовив той. – Зобачимо, що нам хоче сказати цісар.

Син підніс аркушик до обличчя.

– «До любих народів!» – почав він.

– О-о-о! – протягнув Тома Білецький. – Ми вже стали любими. Значить, справи цісаря геть кепські.

Але на нього зацитькали, мовляв, висловишся пізніше.

– Читай, Хведьку!

Той іще раз подивився на «підбурювача спокою» і вів далі:

– «Моїм гарячим бажанням було присвятити роки, які мені можуть іще бути даровані з ласки Божої, зміцненню миру та вберегти мої народи від жертв і тяжкого тягаря війни. Провидіння судило інакше. Інтриги переповненого ненависті ворога примушують мене в ім’я захисту моєї монархії після довгих років миру знову взятися за меч. Усе сильніше роздмухується вогонь ненависті до мене і мого дому, все більш відкритими стають спроби насильством відторгнути невід’ємні території Австро-Угорщини. Сербські злочинні діяння підривають основи державного ладу на південному сході монархії, щоб похитнути народ, про який я дбаю з батьківською любов’ю, в його вірності правлячій династії і батьківщині, щоб підбурювати молодь до злочинних і зрадницьких дій. Із безперестанною зухвалістю Сербії має бути покінчено, щоб не було порушено честь і престиж моєї монархії, а її політичний, економічний і військовий розвиток не зазнавав постійних потрясінь. У цю хвилину я повністю усвідомлюю масштаби свого рішення й особисту відповідальність перед Всевишнім. Я все вивчив і зважив. Зі спокійною совістю стаю на шлях, накреслений мені обов’язком. Сподіваюся на свої народи, які завжди, в усіх бурях об’єднувалися в незмінній вірності трону та виявляли готовність до найбільших жертв в ім’я честі, величі й сили батьківщини. Сподіваюся на хоробрі, сповнені самовідданої наснаги збройні сили Австро-Угорщини. І вірю, що Всевишній пошле перемогу моїй зброї».

Віддихавшись, Федір закінчив:

– «Франц Йосиф власноруч».

Увесь час, поки Федір читав маніфест, ніхто і словом не прохопився, навіть вічно говіркі хлопчаки, здається, усвідомили важливість того, що відбувається. Певний час усі мовчали, аж той-таки Білецький зронив:

– То що, війна?

– Ти, Томо, або дурний, або нерозумний! – озвався сусід Мороза Гнат Валько. – Ти гадаєш, що цісар просто так прислав до тебе єроплан? Цісарська величність вирішила покарати сербів за те, що вбили престолонаступника. Що тут не ясно?

Григорій Мороз стояв похмурий і не вникав у розмову односельців. Федір, побачивши стан батька, обережно запитав:

– Тату, що з вами?

Батько перестав дивитися кудись в одну точку, перевів погляд на сина і сказав лише одне слово:

– Олекса!

Найстаршого сина Мороза Олексу лише минулої осені було призвано до війська, і він зараз проходив службу за Львовом, у Золочеві. Григорій єдиний раз відвідав сина весною, і той постав перед батьком у парадному військовому однострої, гордий за себе і за імперію, яку готовий був захищати. А буквально місяць тому Олекса написав, що його похвалили командири і натякнули, що скоро він навіть може отримати перше звання ґефрайтера, а для наочності вислав знімку, де він у повній військовій амуніції, навіть для переконливості начепив на гвинтівку багнет.

Сказане Морозом змусило спохмурніти ще двох чоловіків, сини яких також служили у цісарському війську, а Михайло Валько до того ж восени навіть мав повернутися додому. Тепер це навряд чи станеться так скоро.

Тут спробував розрядити обстановку Яків Смоляр, єдиний тесля у селі.

– Та нÍчого нам переживати! – сказав він. – Де та Сербія, а де ми! Та й скільки тої Сербії?

Але Григорій Мороз не поділяв цього оптимізму. Де б не була «та Сербія», якщо доведеться воювати, то невідомо, чи відсидиться у себе в полку його син Олекса. Напевне, такі думки роїлись у головах Гната Валька і Микити Нагірного, чиї сини теж зараз були далеко. Єдине, що могло хоч трохи розрадити стривожених батьків, було те, що всі троє служили в одному полку і завжди трималися разом.

– Нема чого переживати! – озвався Тома Білецький, єдиний у селі москвофіл, котрий намагався при будь-якій нагоді – а то й без неї – донести темним односельцям світло майбутнього руського світу. – Тому кажу прямо: війни не буде!

– Ага, єроплан просто так летів над тобою! – мовив Василь Вовк.

Він був ковалем, свою справу знав дуже добре, тому мав заслужену повагу серед сусідів. Траплялося, його кузня ставала місцем, де обговорювалися найважливіші події, причому вона користувалася більшою популярністю, аніж вечірки молоді, що їх вряди-годи влаштовував Тома.

– Тобі доступно пояснили, що цісар не пробачить сербам смерті престолонаступника, – вів далі коваль. – Це тобі не наші суперечки!

Але Білецький не вгавав.

– Та кажу вам: нічого не буде! Пам’ятаєте, позаминулого року болгари також почали з кимось воювати? Навіть резерв зібрали. А Семко Кандиба аж у Кам’янку їздив до своїх уланів. І що? Поплакали баби, сльози ще не висохли, як хлопи вернули домів, – говорив Тома. – І тепер так само буде!

– А це, вуйку, як ваша баба Явдоха надвоє казала! – почулося позаду.

Це до спільного гурту підоспів Семен Кандиба. Його хутір стояв віддалік од села, до нього вела дорога завдовжки майже кілометр, але Кандиба завжди вважав себе жителем села Перетин. Йому заледве виповнилося тридцять років, але з-поміж односельців у нього було найбільше поля, і дехто з присутніх навіть наймався до нього на роботу. Коли минулої зими він поховав батька – справжнього ґазду, до думки якого прислухався навіть Тома Білецький, що, окрім очільників товариства Качковського, не слухав нікого, – у селі думали, чи впорається молодий Кандиба з такою роботою.

Але на здивування сусідів у Семена виявився такий же твердий характер, як і в покійного батька Ілька, він одразу взявся за роботу, днями пропадав на полі, але господарку не запустив. Григорій Мороз, бувало, у міру своїх сил і коли не було нагальної роботи вдома, допомагав Кандибам, адже у Семена була молодша сестра Ганна, на котру кинув оком його Олекса. Та й дівчина також не залишалася байдужою до гарного юнака. Про щось більше нічого поки що не говорили, але з мовчазної згоди Ганни між батьком і братом було вирішено одружити їх після того, як Олекса відслужить у війську.

– Семку, ти, може, і більше начитаний від нас, але читаєш ти не те, що треба, – говорив Тома Білецький. – Якби ти читав правильні книжки…

– Наприклад, видання Михайла Качковського, – вставив Семен.

– А хоча б його! – спокійно парирував Тома. – То знав би, що дочка сербського короля Петра вийшла заміж за родича російського імператора.

– Ну то й що? І яким тут боком наш цісар? – не зрозумів Семен.

Як виявилося, не тільки він.

– І цей шлюб змусить цісаря позбирати назад ці аркушики! – Кандиба показав папір, який, видно, підібрав дорогою сюди. – І до чого тут Росія?

– От зразу видно, що ви сьи не розбираєте, що сьи роби у світі, – переможно сказав Білецький. – Наш цісар має найголовніший орден Росії, що його ним нагородив дід теперішнього царя. А російський цар просто так наліво і направо своїх нагород не роздає! Побачите, що Росія не допустить війни.

– Ти, Томо, забув про німців, – подав голос Лука Солтис.

– А що німці? Їхній кайзер і російський цар – братаничі. Хто піде війною на брата? – виголосив убивчий аргумент Білецький.

Не відомо, чи переконали такі аргументи односельчан, а може, люди почули те, що хотіли почути, але вже зникла важка невизначеність, і вони поволі почали розходитися. Тома Білецький переможно подивився чомусь не на молодого Кандибу, а на Григорія Мороза, і гордо попрямував вулицею до свого обійстя.

А Семен підійшов до Морозів, привітався з усіма за руку.

– Ти у це віриш? – поцікавився Григорій.

– Вуйку Грицю, ви ж мене добре знаєте! Звичайно, не вірю! – майже з докором відповів Семен. – Тим більше що Сербія дійсно далеко, а Росія близько, за лісом. Але я не за тим прийшов. Треба поговорити.

– То, може, зайдемо до нас. Марта вже зачекалася з обідом. Там і поговоримо.

– Ну, якщо запрошуєте, то гріх сьи відмовляти!

Відправивши малого Василя вперед, аби попередив сестру про гостя, Григорій із сином і Семеном неспішно рушили дорогою додому. Попереду Василь обігнав Микиту Нагірного, який спішив повідомити жінці звістку, що, можливо, їхній син Тимофій повернеться з армії не скоро. Григорій зітхнув. Напевне, так само сприйняла б його Настуня, дізнавшись, що її Олексі доведеться воювати, але Настуня померла ще вісім років тому і вже не здатна переживати.

Дорогою здебільшого мовчали, лише Федір час від часу кидав погляд на портрет цісаря, неначе хотів іще раз переконатися, що все написане у маніфесті правда і ніяких інших тлумачень немає. Побачивши такий стан хлопця, досвідченіший Семен заспокоїв його.

– Не переживай, Хведьку! Тобі ще немає двадцяти одного року. Тебе в армію точно не заберуть, – сказав він. – Та й, можливо, війна і не добереться сюди.

Для більшості селян війна була чимось далеким і чужим. Лише двоє односельців – Микита Вовк та Іван Валько – знали, що це таке. Свого часу їм пощастило воювати, коли пруссаки разом із італійцями напали на Австрію. Правда, з ними також був дід Луки Солтиса, але він так і залишився лежати в Чехії. Протягом майже п’ятдесяти років виросли два покоління, що не знали війни. Дивно, але мало в кого вона асоціювалася з бідами, смертю та злигоднями. Можливо, тільки двоє живих учасників знали їй ціну, та й це було так давно, що деталі зовсім стерлися з пам’яті, лишивши тільки неясні спогади.

Із сіней Семен у супроводі Гриця Мороза зайшов до покоїв.

Праворуч від вхідних дверей містилася кам’яна піч, біля якої поралася Марта. Перед челюстями печі був припічок з глини, а над ним чотиригранна пака, комин, через який дим ішов від печі до димаря.

Ліворуч від дверей стояв мисник-шафка, де знаходилося кухонне начиння. Уздовж стін – досить широкі лави, які слугували для сидіння, а вночі для спання.

Над двома низькими вікнами було ще по одній полиці, на якій клали омасту і хліб. Навпроти вхідних дверей на стіні висіли образи Спасителя та Діви Марії. Під ними стояв стіл з ослоном.

На відміну від комори, стіни були мазані глиною та побілені.

Марта їх вже чекала. Посередині стола стояв чавунний баняк із бараболею, заправленою сметаною та прикришеною зеленою цибулею. Розуміючи, що гість прийшов не просто так, дівчина поставила на стіл розпочату пляшку горілки та два горнятка. Сама сіла на лаві біля протилежної стіни.

– Я не голодна, – пояснила вона. – Попоїла, поки вас чекала.

– Ну, тоді прошу до столу! – мовив Григорій і сів перший.

Він розлив горілку, й вони і удвох з Семеном залпом випили.

Невдовзі дерев’яні ложки зашкребли по баняку, причому найбільше старався малий Василь. Іншим разом батько зазвичай тріснув би його ложкою по лобі, але зараз його як підмінили. Сьогоднішня звістка зовсім вибила з рівноваги. Мовчала і Марта. Видно, наймолодший брат устиг повідомити їй новину, і вона скромно сиділа в кутку, чекаючи, що скаже батько.

Коли з обідом було покінчено, Григорій запитав:

– Що у тебе, Семку?

– Коли я йшов до вас і дорогою підібрав аркушик, якого вітром занесло аж до середини між нашими хатами, то мав час обдумати, – мовив Кандиба. – Вуйку Грицю, що б там не казав Тома, але війна буде і, гадаю, самими лише сербами тут не сьи обійде. А те, що наш цісар має орден Росії, ще нічого не значить. Позавчора я їздив до ґміни, то там висить його великий портрет, де він повністю обвішаний усіма орденами. Підозрюю, серед них був і сербський також^[1]. Тобто це нічого не значить.

– То війна буде? – запитав старший Мороз.

– Буде, щоправда, не ясно, коли саме поступить указ мельдуватися резерву. Тому ми можемо не встигнути скосити пшеницю.

Почувши таке, Григорій подивився у низьке вікно, де за тином колосилася їхня пшениця.

– Та їй би ще тиждень постояти! – обережно сказав Мороз. – Червневі дощі не дали їй достигнути.

– Можемо не встигнути, – почув він очікувану відповідь. – Тому, вуйку Грицю, чи не приступити нам разом уже завтра до косовиці? Мій реманент, вас троє, нас троє; один день у мене, другий у вас. До неділі маємо встигнути.

Григорій Мороз відзначив слушність слів молодого ґазди. Той фактично наймав їх до себе на роботу, але тут не було ніякого підступу. Кандиба мав найкращий у селі реманент, іще покійний нині Ілько встиг придбати механічну німецьку косарку – гордість Кандиб і заздрість сусідів.

– Можливо, твоя правда, Семку! – озвався Григорій. – Не варто ризикувати. Завтра й почнемо!

На тому і порішили. Домовилися з самого ранку, як зійде роса, розпочати косовицю на полі, що приступало до самого лісу.

Коли Семен залишив їхнє обійстя, Григорій витягнув із загати коси і зібрався їх клепати. Хоч як намагався Федір повторювати за батьком, він так і не навчився як слід клепати косу.

Тому, щоб не заважати батькові, він витягнув на середину подвір’я воза. Взагалі-то і він, і батько завжди тримали воза у належному стані, але найближчими днями буде не до його можливого ремонту.

А Марті дісталася робота, яку вона найбільше не любила: чистити принесений наймолодшим братом улов. Нелюбов до в’юнів автоматично поширилась на Василя, тому він завчасно сховався від сестри, і Федір отримав помічника…

Назавтра з самого ранку батько розбудив старших дітей.

– А роса? – спробував опиратися Федір.

– Нема роси. Боюся, вдень буде дощ. Потрібно встигнути зробити якнайбільше.

Нашвидкуруч поснідавши, але не дуже, щоб це не заважало у роботі, Морози розмістилися на возі з високими драбинами, спеціально пристосованими для снопів і сіна, й залишили обійстя.

Село ще спало, як, зрештою, спав і наймолодший член сім’ї. Батько слушно вирішив сьогодні не залучати малого Василя до роботи, але завтра тому не відвертітися.

Виїхавши за село, Григорій нагнав коней, і вони швидко подолали відстань до поля, де Семен Кандиба вже прилаштовував косарку до коней. Жінка Єва і сестра Ганна робили останні приготування до майбутньої роботи.

– Дай Боже щастя! – привітався старший Мороз.

– Дякуємо! Вам також! – відповів, одірвавшись від роботи, Семен. – А я гадаю, приїдуть Морози швидше чи доведеться починати роботу самим!

– А чого чекати? Треба до дощу встигнути, – відповів Григорій.

– Та, може, і не буде його!

– Дай-то Бог!

Тим часом Семен прилаштував косарку, пустив коней уперед, перевіривши, чи справно працюють механізми, зняв кашкета, перехрестився, сів на залізне крісло і пустив коней по краю поля. Скошена пшениця акуратно лягала на стерню, де її відразу підхоплювали жінки та зав’язували у снопи. Зазвичай їх складали у копи, але непевність найближчого часу змусила змінити наперед визначений порядок. Федір підхоплював снопи за жінками і подавав на віз батькові, а вже той складав їх таким чином, щоб умістилося якнайбільше.