Справжній Мазепа

Опасно шутить писателю со словом.

Микола (Ніколай) Гоголь

Старенький мікроавтобус, що колись їздив гарними європейськими магістралями, тепер, підстрибуючи на вибоїнах, котиться битим українським шляхом. До дороги тісненько притискаються села – наче намагаються стати ближче до нестримного потоку, який денно і нощно гуркоче, вищить і мчить удалину…

Чергова сільська зупинка. Їх на цьому маршруті багато. Пасажири замовкають. До салону входить жінка. На ній – старий, але чистенький одяг. Схоже, зі секонд-генду. Вона, певно, лічить кожну копійку. З-під її хустки вибивається пасмо сивого волосся. А ще – у неї великі темні очі. Наче у Діви Марії на старовинній іконі…

За руку жінка веде миршавого хлопця десь років двадцяти. Шкіра зморшкувата, вузенькі плечі, руки… І порожній відсутній погляд.

Хлопець зодягнутий у щось темне. Як і жінка.

– Мамо… – тихо скиглить він.

Хтось поступається йому місцем. Він опиняється навпроти мене, на відстані простягнутої руки. Зустрічаюся поглядом із ним. І стає незатишно…

«Спокійно, – кажу собі. – Це всього лише олігофрен, можливо, твій майбутній пацієнт…»

– Мамо, – знову хникає хлопець, – сядь біля мене…

– Синку, я ж поруч.

– Я скоро буду виходити, – каже дівчина, що сидить поряд. І піднімається з місця.

Син та мати сідають пліч-о-пліч. У материнських очах – важка печаль. Темна і тиха…

– Добридень, Маріє, – вітається хтось із знайомих.

Вона киває головою: «Добрий…»

– Таки їдеш?

– Їду… – каже. Й невимовна гіркота бринить у її голосі. З ока скачується сльоза.

Знайома не розпитує. Мовчить.

Хлопець лякливо тулиться до матері. Вона ніжно обіймає його. І здається; ці істоти – половинки одного цілого…

– Мамо…

– Все буде добре, Андрійку. Мама тебе любить. Ось заробить трохи грошей…

Вона ще міцніше пригортає сина до себе.

Відводжу погляд. Автобус петляє дорогою. Обабіч – старі дерева. Поле, річка, заплава…

З’являються будиночки, церквиця на пагорбі, крамнички, базарчик. Богом забута місцина.

Виходжу з автобуса. Мої мимовільні супутники – теж.

Хлопчина тягне маму до лотка з фруктами. Щось просить.

Мати купує апельсин. Схоже, ті кілька гривень їй нелегко відривати від куцого сімейного бюджету…

На мить з-за хмари визирає сонечко. Кидає золоте проміння. У руці матері ніби спалахує помаранч. На її обличчі – посмішка. Апельсин легко перекочується із руки жінки на долоньку сина.

– Мамочко… – вдячно бринить його голос.

І ніби десь губиться…

Поряд зі мною – величний бароковий костел. На фасаді храму – ліпнина, фігури неначе відриваються від суєти земної, прагнучи небесного блаженства…

Костельний дзиґар – із поржавілими стрілками. Схоже, вони зупинились давно. Яке їм діло до того, чи день зараз, чи ніч? І чи весна нині, чи літо…

Храм існує у позачассі. Перенісся з іншої епохи, затримався трохи у нашому сьогоденні. Та воно скороминуще. А він стоятиме…

Колись у костелі звучав оргáн – урочисто й містично, наповнюючи звуками лункий простір. І відчували себе тут віряни не просто «прахом земним», а часткою небесного космосу…

На брамі костельної огорожі – поржавіла колодка. Такий же іржавий замок на дверях. Схоже, ніхто сюди давно не ходить. Та чи прийде…

Але досить цих барокових рефлексій. Та й взагалі – що я знаю про бароко? Ось вона – реальність.

Жінка та хлопчина кудись пішли.

А з-за крислатих дерев на мене дивляться замкові мури. Таке доволі часто побачиш в Західній Україні. Стоїть воно, занедбане, занехаяне.

Україна ж – не Європа.

Там, у Європі, зáмки доглянуті, реставровані. На старовинних подвір’ячках гуляють туристи. А в Україні – замчиська-руїни. Вони непотрібні, зайві. Бо українцям потрібен степ. І воля – дика, безмежна.

Правда, цей замок виглядає досить непогано. Зберігся рів, який колись оточував його. Хоча води немає. Але все інше має вигляд солідний.

Іду містком. Ось і вежа, брама, через яку до замку в’їжджали. Немає в ній колишньої грізності, а є легкість і красивість. Ще й аристократичність…

Мені стає якось незручно за свій одяг – джинси, картата сорочка. Звісно, куди краще я почувався би в камзолі, фракові чи сюртукові… На голові мав би бути циліндр, а в руках – паличка з навершям зі слонової кістки…

Проходжу крізь ворота вежі. Ніхто мене не зупиняє, не питає. Зрештою, кому яке діло?

Опиняюсь на чималому подвір’ї. Воно затишне. Тут інший світ – як острівець серед розбурханого моря.

Уже підкрадається осінь. Позолота торкнулася кущів, дерев, що ростуть у цьому замкненому просторі. Озираюся. Цим подвір’ям колись статечно гуляли вельможні пани. Милувалися природою, глибоким небом над головою. Гадалось, захистять їх мури твердині… А воно…

Але замок таки доглядають.

Бо тут – психлікарня…

І це зрозуміло. Бо де ж селити душевнохворих, як не за стінами замковими…

– Молодий чоловіче…

До мене наблизився добродій у сірому костюмі.

– Це – провінція, – схоже, він говорить більше до себе, ніж до мене. – Глибинка. Навіть не райцентр. Розваг ніяких. Зате у нас – тихо. А що людині потрібно? Рівновага. Спокій… душевний.

«Та він – філософ», – думаю мовчки.

– Хоча вам зараз іншого прагнеться, – продовжує чоловік. – Молодість – час буяння, пригод. Але це мине…

Він замовкає. Стомлено дивиться навколо себе.

– Яка краса… – це він про осінню природу. – Та вона – оманлива. Як і будь-яка краса.

«Чи не є мій співрозмовник пацієнтом цієї загубленої в часі установи? – закрадається думка. – Хоча зовні мало схожий на таких. Але ж у світі багато омани».

– Людина звикає до всього, – розмірковує чоловік далі. – Вам тут сподобається. І ви залишитесь. Або щось залишиться від вас…

– Життя – непередбачуване, – ніби погоджуюся з ним.

– Якби ми відали, що нас чекає, було б нецікаво…

Чоловік, напевно, вирішив, що приділив мені достатньо уваги. «До скорої зустрічі», – киває.

У замку мені доведеться тепер працювати.

Бо я – психіатр. Сподіваюся, перебування в цій обителі смутку не буде тривалим. Віщування чоловіка в сірому всерйоз не сприймаю.

Відбуду два роки, стану практикуючим лікарем – а там буде видно, куди далі…

Заходжу в приймальню. Кажу: прибув для проходження інтернатури.

Посилають до кадровика. Той, хитро примруживши очі, дивиться на мене. А в очах читаю: ще один невдаха; той, хто спритніший, має «добру спину», у психіатрію не йде; тут не розживешся, ще й сам станеш не від світу цього.

Кадровик у чомусь має рацію.

У медінститут я поступив без хабарів. Трапляються ж винятки. Оскільки протекції не мав, то визначили непопулярну спеціалізацію. Я не заперечував. Психіатрія – то психіатрія. За нею майбутнє, так я вважаю. Бо ж наше карколомне життя ламає людей навіть зі здоровою психікою. Ця пошесть добралася й до «вищих ешелонів». За кордоном усілякі круті «бізнесюки» та «власть імущі» обов’язково мають особистого психоаналітика. І добре платять йому… Та й у нас, мабуть…

Кадровик продовжує хитро посміхатися, гортаючи мої папери.

– Правда, молоді у нас негусто, – озивається. – Маю на увазі серед лікарського персоналу. Нудьгуватимете.

– Нічого, – кажу, – якось воно буде, час покаже…

– Оптиміст… – мій співрозмовник закриває теку. – Зараз буде «п’ятихвилинка». Заходьте й ви, познайомитесь із колегами.

Киваю, ну що ж – як скажете…

Кадровик подає руку. ґречно, але й іронічно водночас.

На «п’ятихвилинці» мене чекає несподіванка. Чоловік, якого я бачив на подвір’ї і ледь не сприйняв його за психічнохворого – один з лікарів. Звати його Опанасом Івановичем – це я пізніше довідався. Був він чоловіком добродушним, спокійним. Не любив, щоб його чіпали. І сам не чіпав нікого. В усьому погоджувався з шефом, головним лікарем.

Шеф, що провадить «п’ятихвилинку», вже літнього віку – скоро має йти на пенсію. Однак енергії йому не бракує. Амбіцій – теж. Прізвище має звичайне – Рудик. А ось ім’я – Пантелеймон. (Як і в святого – покровителя лікарів…)

«П’ятихвилинка» затягується. Спочатку велемовний монолог шефа, який зрідка переривається згідливими репліками підлеглих. Вони демонструють свою благонадійність і багатослівність, пильно відстежуючи, як на їхнє говоріння реагує головний. Я ж нуджуся: ну коли це скінчиться? Бо ще не звик до таких ритуалів. А присутні вже й поглядами й жестами припрошують до розмови. «Ну чого мовчиш?» Певно, від цього говоріння колеги-психіатри отримують насолоду – такий собі гуртовий оргазм… Особливо це шефа стосується. Обличчя у нього світлішає, вогники в очах загоряються. Я починаю совгатись. А дехто блаженно поглядає на мене. «Чого ти? Розслабся. Життя ж – штука прекрасна… Хоча й абсурдна…»

Шеф уже показує на мене:

– Ось наш молодий колега. Він ще не влився в колектив, та ми йому допоможемо. Він буде в нашій згуртованій команді. Обов’язково!

Враз Рудик переводить розмову на інше.

– Ледь не забув – геть із голови вилетіло… Надійшов один припис від обласного керівництва. Зараз прочитаю. Та, власне, просто нагадаю. Невдовзі – ювілей Гоголя. Отже, до ювілею треба готувати різні заходи – ну, літературні читання чи конкурси, конференції.

– А ми тут до чого? – лунає питання.

– Помилилися з адресою, – висловлює здогад хтось.

– Ніяка це не помилка! – рішуче відрізає шеф. – Нам адресовано!

– Думаєте, божевільня лише тут? – усміхається якийсь лікар, високий, плечистий. – Телевізор не дивитесь? Погляньте на політиків, яких нам показують. Це ж наші пацієнти!

– Докторе Вакуленку! – головний ставить на місце плечистого лікаря. – Припиніть! Ми – державна установа. Хоча… Якщо подумати, дехто з наших підопічних міг би бути в політиці, а декотрі політики – нашими пацієнтами… Таке життя: одні божевільні нами керують, а інших ми лікуємо…

– Вакуло, ти не правий, – фамільярно звертається до високого й плечистого лікаря худий і миршавий ескулап. – Наші обласні начальники знають, що роблять.

– Невже? – в’їдливо посміхається Вакуленко.

– А ти не смійся, – зблискує очима опонент. – У Гоголя ж є «Записки божевільного»…

– Панове! – озивається ще один лікар, досить огрядний і статечний. – Я недавно читав: Гоголь був психічнохворим. У нього приступи творчої активності змінювалися депресіями. Часто паморочилася голова, він навіть втрачав свідомість. Та й поводив себе класик неадекватно: палив рукописи, через дрібниці сварився з друзями, ображав їх. Або візьміть хоча б його заповіт…

– І що там такого? – запитують зацікавлено колеги.

– А хіба може нормальний чоловік застерегти, щоб його поховали лише тоді, коли почне розкладатися тіло? Це ж манія!

– Клініка, – чути чиєсь.

– До речі, шизофреніки бувають напродив раціональними, – ділиться своїми спостереженнями худий ескулап. – Особливо коли йдеться про гроші…

– Так-так, – погоджується ерудит. – Гоголь непогано вмів добувати кошти. До царя-батюшки вмів підкотитись, та й до власної матінки.

– Які ще думки? – запитує Рудик, намагаючись припинити стихійний консиліум.

– …Поставимо Гоголю діагноз.

– Ну і що? Встановимо, що у нього була шизофренія або хоча б маніакально-депресивний психоз? – питає Вакуленко. – Уявляєте, який ґвалт підніметься? Бо ж із гоголівської «Шинелі» – усі знають – література російська вийшла… Вона що – теж шизофренічна? Чи маніакально-депресивна? Та окрім того, ми Гоголя вважаємо своїм…

– Еге ж, росіяни про це давно пишуть! – добродушно киває огрядний і статечний лікар. Певна річ, він має на увазі психічну неврівноваженість класика, а не те, що Гоголь – наш, себто українець.

– Авжеж їм можна, – бурчить Вакуленко, – а нам – зась. Ще й наші патріоти збунтуються. Мовляв, піднімаємо руку на святе…

– Колеги! – сердиться шеф. – Прошу поставитися до ювілею зі всією серйозністю. І не чіпати російську літературу. А тим паче – росіян. Щоб не було чогось такого.

– Є у нас один пацієнт, – бере слово миршавий ескулап, – ви всі його знаєте – Едічка-письменник. Молиться на Гоголя, як на ікону…

– Так, Едічка… – задумливо потирає підборіддя Рудик. – Цікавий екземпляр. То нехай щось сотворить…Під свого кумира. Адже писати вміє. Я навіть один його опус читав. Загалом скажу – цікаво. Можна йому щось пообіцяти. Скажімо, що дадуть премію. Ну, не Шевченківську, а…

І тут, ні сіло ні впало, чую:

– А що як молодому колезі поспілкуватися з Едічкою? Чудову матиме практику…

Усі витріщилися на мене. А я й не знаю, що казати…

– Ну що, козаче?! – плескає мене по плечу Вакуленко.

Звісно, я таки козак, але…

– Едічка непоганий, – заспокоює шеф. – Раніше водилися за ним усілякі дивацтва. Тепер сумирний…

Далі нарада йде своїм ходом. Ще якась година пустопорожніх розмов – і я вільний!

Виходжу на подвір’я. У голові – шарварок. Глибоко вдихаю повітря. Підпираю стіну – стару, масивну. Піднімаю голову, і ніби пливу в океані небесної синяви. Так триває кілька хвилин. Чи й більше?

Повз мене, наче сновида, проходить жінка. Це та, що їхала сюди із сином, Марія. Згорьовано-сумовита. Озиваюся до неї:

– Пані, у вас проблеми? Чимось допомогти?

Жінка дивиться мені в очі.

– У кожного свій хрест… – проказує з болем.

І ніби втішає себе (чи мене?):

– Щасливий той, кому Бог посилає нещастя, різні випробування. Це очищає нас. А щастя? То – примара. Прийшло й пішло…

Жінка віддаляється від мене. Бачу її постать на фоні замкової брами. Ще кілька кроків – і вона зникає.

«Свій хрест…» – повторюю її слова. Отож, який він у неї?

Мабуть, так: була молода, нерозумна… Зустрічалася з хлопцем. Хвилинне щастя – примара…

Завагітніла. Нікому про це не казала. Хотіла позбутись дитини. Пила якусь гидоту. Думала – поможе. Не помогло…

А той хлопець побавився і втік – розбирайся з дитиною сама. Батько-мати хмарою ходять…

Народила хлопчика. Невдовзі виявилося – тяжко хворий. І хвороба та – на все життя…

Чому життя карає? Не слухалася батька-неньки? Втратила цноту? Дитину в утробі хотіла вбити?

На руках тепер у неї воно… Хай недорікувате. Але ж вона його любить… Бо нікого у неї більше немає…

Лише материнська любов підтримує життя цієї істоти, на яку інші дивляться як на помилку природи.

Хлопчик виростає, стає дорослим.

Але не може без мами. Та й вона – без нього. І так виживають в цьому світі, байдужому до їхніх нещасть.

Але нині вони мусять розлучитися. Чому?

Батьки, вочевидь, померли. Чоловіка немає, бо хто захоче жінку з таким спадком? Грошей у селі не заробиш. Сяка-така пенсія на сина-інваліда. Одне слово, злидні…

Хтось, певно, намовив жінку на заробітки закордонні. Поїдеш, мовляв, за границю, там гроші як з неба сиплються. Але сина з собою взяти не можна. Треба його на когось полишити. На кого?… Кому він потрібен?

Отже, психлікарня? Хлопець же розумово відсталий. Там принаймні доглянуть.

Отака історія. (Чи плід моїх домислів?)

– Ви тут? – чую голос Рудика. – У вас кепський вигляд. Певно, не снідали?

– Студенти зазвичай не снідають. Ще донедавна так і було…

– Звички можна й міняти…

– То вже як змінити натуру.

– Нічого, змінитесь… До речі, – киває головний, – оно на лавочці сидить Едічка.

Біля купи вугілля, що псує замковий пейзаж, прилаштована лавиця – проста, примітивна: два стовпчики, дошка. І на ній – чоловік.

Дивний якийсь. Шия обмотана шарфиком. Довге немите волосся аж на плечі. Борода неголена. Одяг зіжмаканий. Він гордовито тримає голову: мовляв – я не такий, як усі. Навіть у зношеному спортивному костюмі він видається представником богеми…

Дивиться кудись удалину. Медитує – чи що?

– Як справи, Едічко? – питає його Рудик.

– Нічого… – лунає безсторонньо.

– Чим займаєшся?

– Пізнаю суть буття…

Почуте стає вже начебто змістовнішим.

– Едічко, а як ти ставишся до Гоголя?

– Ми з ним – генії. Навіть однакову хворобу маємо…

– Он як?

– Авжеж, і в мене, і в нього бували депресії.

Едічці в самокритичності не відмовиш.

– Познайомся, – представляє мене головний лікар. – Ось цей юнак допомагатиме тобі творити…

Едічка байдуже киває головою.

– Ну то поспілкуєтесь? – пропонує шеф. – Я піду, бо робота чекає.

Сідаю біля генія. І чую:

– Ви приїхали на стипендію?

(Не можу второпати, про що йдеться.)

– Бо я – стипендіат Євросоюзу… – втаємничує мене Едічка. – Хоча стипендія ні до чого не зобов’язує. Хочу – пишу, хочу – просто живу в цьому замку. Він – гарний, правда ж? Навіть думав, чи не придбати його?

Геній нахиляється і шепоче на вухо:

– Маю багатого дядечка в Швейцарії… Він дасть гроші…

Розуміюче киваю головою.

– А ви? – питає мене. – Які умови вашої стипендії?

– Бачите… – розгублено замовкаю я.

– Ви з обслуги замку?

– Так… – невизначено киваю.

– Жаль, – розчаровано промовляє Едічка, – я гадав, матиму колегу. Бо тут така публіка…

– А що публіка? – починаю «входити в роль». – Вони чекають ваших творів. Причому з нетерпінням!

– Справді? Якось не думав над цим… Стільки часу я вже не пишу! Сьогодні, мабуть, треба почати писати…

– Візьметесь за новий варіант «Тараса Бульби»?

– «Бульба» – то загалом попса…

– Невже?

– Справжній Гоголь – постмодерніст. Сучасники його не розуміли. Він сидів на грантах і писав попсу…Для царя. Істинний Гоголь – інший. Я мушу його показати…

Едічка повертається до мене.

– Може, ви допоможете?

– Чом би й ні?

– Гаразд, – каже пацієнт і піднімається з лавиці. – Буду думати. Потрібні нові ідеї.

– Нове – це забуте старе… – повторюю машинально…

– Нове – інша модифікація старого, – підняв пальця пацієнт. – Ну, ще… Зустрінемося…

Едічка тисне мою руку й кудись замислено бреде.

Я починаю знайомитися з лікарнею.

Через кілька годин у коридорі перестрів головного. Він запрошує до свого кабінету. Киває на крісло.

– Як вам наш геній? – питає.

– Що казати… Хвора людина…

(Здається, я сказав не те, бо Рудик зверхньо посміхається.)

– Запам’ятайте: здорових людей немає, є лише досі необстежені…

– Ну і який діагноз у цього обстеженого?

– Загалом – маніакально-депресивний психоз.

– Отже, Едічка – неадекватний? У нього загострення?

– Ні.

– То чого ж його тримають?

– А куди ж йому подітися? Родичі відцуралися. Доглядати за собою не зможе. Взагалі восени до нас хворі косяками йдуть.

– Як це?

– Не кожен з них хату зуміє обігріти, піч натопити… А тут – дах над головою, теплі батареї, їжа. Вижити можна. Адже головне в цьому світі – виживання. Хіба ні?

– Отже, ваша лікарня – притулок для бідних і знедолених?

Рудик кривить губи.

– «Наша», молодий чоловіче, наша… – підправляє він.

Винувато посміхаюся.

– Може, так і треба, – розмірковує шеф, – чим менше божевільних на волі, тим здоровіше суспільство…

– А хіба таке суспільство не є жорстоким?

Головний кидає погляд, сповнений іронії.

– Жорстокість в даному разі – це благо.

– Хіба? – намагаюсь опонувати.

– …А м’якотілість губить людей.

Мій начальник відкорковує пляшку мінералки.

– Хочете?

Киваю головою. Шеф повільно наповнює склянки. І продовжує:

– Звісно, в усьому має бути міра. Жорстокість – так само. Бо інакше не витримаєш. Збожеволієш.

– Цікава теорія, – чемно коментую сказане.

– Нічого цікавого. Це – банальщина.

Головний відпиває ковток.

– Знаєте, – каже, – це чудово розуміють сильні світу цього. А для плебсу розповідають баєчки про гуманізм, мораль…

Але ж ми начебто збирались поговорити про нашого літературного генія… Отож повертаю розмову в попереднє русло.

– А що робив Едічка раніше? – питаю. – Тоді, коли був нормальним?

– Сумніваюсь, чи був він колись таким…

– Власне, чимось же займався він до того, як потрапив сюди?

– Журналістом працював. А ще – бавився у літературу. Сподівався заробити на цьому великі гроші. Наївняк!

– То він – письменник?

– А ви як гадали?… Наша лікарня – оаза для інтелектуалів. Нещодавно привезли комп’ютерного генія. Перепрацював. І розум скаламутився. А подивитися – нічого хлопцеві начебто не бракувало. Усе було. Та не хотів чоловік жити у злагоді з собою й природою. Тепер про Бога просторікує. Каже, що той відкрив йому «вищу істину». Може, й відкрив… Та в кожного вона – своя…

Я не дивуюся. Знаю: лікарі – циніки. Адже мають справу з такими, що хитрують, обманюють, видають бажане за дійсне, декотрі говорять про високе… Хоча все, якщо подумати, зводиться до простого існування білкових тіл – і то бажано в якомога комфортніших умовах… (Чомусь раптом пригадався гоголівський Пацюк, якому вареники самі пхалися до рота…)

Пауза затягується. Рудик допиває водичку.

– Я, певно, піду…

– Ідіть, – милостиво киває начальник. – Та більше не грішіть.

Із подивом витріщаюсь на нього. Він скептично посміхається.

– Усе гаразд. То я так… Після спілкування з комп’ютерним «проповідником»… До зустрічі…

Підводжуся з крісла. Отже, я – вільний? Принаймні на сьогодні…

То чому б не обстежити замок? Тепер це моє тимчасове пристанище…

Навпроти вежі, через яку я заходив сюди, є й інша вежа. Бічна. Вона без брами. Всіх впускає і випускає.

Опиняюся за мурами. Перед очима – величний краєвид. (Знали кляті пани, де будувати свої твердині…)

За кілька кроків – крутий спуск. Упадеш – голову зламаєш. Унизу рівнина. І ріка із заплавою…

Замок – на пагорбах. Неподалік неждано-негадано вибуяла екзотична катальпа. Звідки взялася ця красуня в нашому північному краї? Стоїть незахищена – ламають її буревії, обсипає зусібіч снігом, періщать дощі… Та вона стоїть. Бач, прижилася…

Ось сонячні промені упали на катальпу, позолотили листя, яке почало жовтіти. І вона стрепенулася, зашуміла… Я посміхнувся. Хотілося доторкнутись до неї. Послухати, що вона шепоче. Колись я таки це зроблю. Видеруся на горб і порозмовляю із нею.

А зараз уже чую – кличуть… До мене підходить санітарка – дебела жіночка років п’ятдесяти. (У психлікарні персонал має бути міцним. Мало який бешкет хворі можуть вчиняти…)

– Ви – новенький? Я вас проведу, покажу, де ваша кімната.

Жіночка назвалася Пульхерією Іванівною і виявляє до мене неабияку цікавість. Я не дивуюсь. Це притаманне жінкам із глибинки… Вони ж на убогому інформаційному харчі – не так багато подій відбувається в їхньому світі…

Найперше тітоньку цікавить, чи жонатий я?

Кажу: рано ще…

– Це ж чом? – дивується вона. – Саме час. А дівчина хоч є?

– Ну… – тягну невиразно.

– Значить, нема, – констатує вона. – Негаразд. Такий видний хлопець… Та й лікар.

Як не задерти носа?

– У нас тут гарні дівчата є. Добрі, роботящі… – повідомляє турботлива жіночка. – А от хлопці – непотріб. Як не п’яниця – то гультіпака…

Цілком звична картина.

Отже, можу стати місцевим донжуаном…

Та тітка Пульхерія зовсім інше має на умі. Ось цей молодий парубійко наплодить купу діточок… Та ще й догляне їх. Бо я (так їй здається) хлопець порядний…

Уявляється такий собі «гепі-енд» у гоголівській «Ночі перед Різдвом», коли Оксана з дитятком на руках стоїть біля розмальованої Вакулою хати. А високоповажний архієрей, побачивши це, каже: «Ліпота…»

Пульхерія Іванівна приводить мене до хатинки, мабуть ще за царя Гороха збудованої. На жаль, не вражає вона хоч якоюсь естетикою… Ніхто її не розмалював, не прикрасив. Стіни облуплені. Двері – темні.

Каже:

– Це гуртожиток для лікарів.

Зітхаю. Зате в мене окрема кімната! (Уперше в житті!)

Тітонька пішла собі. Розпаковую свій наплічник, витягую звідти свій убогий скарб. Щось розкладаю, роззираюся: треба обживати кімнату.

Десь через годину-другу виходжу в коридор. Назустріч іде жінка, десь так за тридцять. Гарна. Але краса вже прив’яла. (Та й як не зів’янути у цій глушині?!)

– Оксано! – чується знадвору. – Ану забери того шибеника. Хай телевізор дивиться. Ну, немає спокою – ні на роботі, ні вдома.

Голос наче знайомий.

Оксана виходить і через хвильку повертається з хлопчиком, ведучи його за руку. Той насуплений. Не хоче дивитися телевізор. Надворі ж гарно…Золота осінь.

Покидаю свою нову обитель. Бачу: на лавиці сидить Вакуленко. Біля нього – недопита пляшка пива.

– Сідай, колего, – запрошує він. – Розслабся. Ось іще один трудовий день позаду.

– Ви тут живете? – питаю, вмощуючись біля нього.

– А де ж іще? – криво посміхається. – То на Заході лікарі мешкають у віллах. У нас же – в розвалюхах…

Відпиває ковток.

– Якщо розібратися… – продовжує мій сусід, – всі ми живемо, щоб працювати…Невідомо на кого. Робимо проблеми на порожньому місці. А потім їх розв’язуємо. І тішимося.

Сердито спльовує.

– Їм, бач, ювілей Гоголя в дурці треба відзначати! Не мають чим зайнятися! А побудувати лікарям хоч якесь житло – грошей чортма. Скільки років у черзі стою… І ще стоятиму…

Вакуленко таки щось упустив. Завдяки отому ювілею хтось відмиє гроші, хтось розрекламує власну персону. А хтось просто нап’ється. Адже наше життя – суцільне свято під час чуми…

Гоголь же – персона цікава… Я про нього у виші реферат писав. З філософії. Професор, який читав цю дисципліну, казав, буцімто Гоголь – представник «філософії серця». Що воно таке – схоже, він і сам не знав…

У переліку рефератів була тема: «Гоголь як філософ». Я міг би такий реферат елементарно здерти з Інтернету – там цього добра навалом. Проте обіклався книжками, перечитав класика. Не так багато він і написав. Правда, я так і не зрозумів, чому Гоголя вважають філософом…

Повертаюся до розмови з Вакуленком.

– Давно тут працюєте?

– Десятий рік уже. Засмоктало, закрутило, як у вирі. Вшитися би звідси кудись… Хоч би й до дідька в зуби…

Вакуленко допиває пиво, спересердя жбурляє у кущі пляшку.

– Ну, все, – каже підводячись. – Піду до Оксани. Нічим її не порадував… Хоч слівце мовлю…

Іде до хати. Я залишаюся надворі. Треба таки сходити в магазин. Щось купити попоїсти. Вважай, цілий день ні крихти…

За кілька кроків від гуртожитку – нашвидкуруч збудована ятка. На ній яскрава вивіска – «Одеон». А збоку ще й англійською – «шоп». (Європа – нічого не скажеш…)

Біля того «шопу» кілька пластикових столиків. За одним – двоє п’ють пиво. У зубах – цигарки. Присмачують нашу солов’їну добірною лайкою. Схоже, хлопці хильнули горілочки, а тоді полірують пивком…

Крамничка тісненька, заповнена дешевим ширвжитком. На полицях – кетчуп, майонез, пляшки пива, мінералки. А ще – ковбаса, оселедці, тюлька («тюлечка» – як її любовно називають у народі). Збоку – буханці хліба. На іншій полиці – пральний порошок, зубна паста, туалетний папір…

Зі знудженим виглядом сидить продавщиця. Молода, і з себе – нічогенька… Свіже личко, брови шнурочком. Щось жує. На прилавку – пляшка кетчупу. Дівчина прибирає її. Повільно підводиться. Струнка, трішки випинає груденята. Мовляв: поглянь-но на мене, хіба я не хороша. На її устах з’являється посмішка.

– Галько, дай пива! – чується знадвору.

Мужик ввалюється до шопу.

– А платити хто буде? І так у борг дала…

– Ти ж мене знаєш…

– Авжеж. Уже місяць, як у борг товар береш…

– Жінка от-от з Італії доляри перешле… Тоді защебечеш, Явтуха Макогоненка згадаєш… І не тільки пиво давати будеш…

Дівчина буряковіє, люто зиркає на нахабу.

– Скажеш, я поганий? – продовжує Явтух. – Усе при мені на місці. А дівок як тельбушу?! Не знаєш?! Хіба?

І підморгує п’яно.

Дівчина ставить (ні, кидає) на прилавок літрову пляшку пива.

– Та хоч залийся!

– Отак би зразу. Без випендрьожу…

Дядько забирає пляшку, йде до напарника.

– Ви щось хочете? – чую запитання.

Дівчина не дивиться на мене. Ховає очі.

(Не склалося. Розмови не буде. А могло б…)

Беру буханець хліба, ковалок ковбаси, сир. З голоду не помру. І прямую додому…

Проходячи повз двері, за якими мешкають мої сусіди, чую збуджені голоси. Вакуленко, схоже, з’ясовує стосунки зі своєю половиною. Мабуть, не приніс їй черевиків… А суджена вже дметься, розмовляє на високих нотах…

У кімнаті заварюю чайок. На очі потрапляє чималенький талмуд «Керівництво з психіатрії». (Це, вважай, моя Біблія.) Відкриваю навмання. Там, де класифікація психопатій. Читаю – «нестійкий тип». Вони – неначе з глини (чи пластиліну?) – із них можна ліпити будь-що. Вони легко піддаються чужим впливам.

Ні, Едічка не такий. Він – самовпевнений, «тисне» на інших.

Може, отим нестійким типом був Гоголь? Чи його кумир – Пушкін? Яких тільки дифірамбів не співав йому Микола Васильович! Хотів уподібнитись до російського класика. Але глина була не та. Не великоросійська…

Вони (читаю далі про нестійких типів) симпатичні, ліричні, можуть бути приємними співрозмовниками, люблять компанії. Схоже на Гоголя. Не красень. Зате який симпатяга…

…Легко захоплюються. Але так само легко відходять від своїх захоплень.

Здається, і таке траплялося з класиком.

Часто не доводять до завершення розпочату справу. Авжеж, не став він ні чиновником, ні професором історії. А свої «Мертві душі» не дописав…

Вони (тобто нестійкі типи) переконані, що їхні вчинки – необхідні, єдино правильні.

Гоголь теж не сумнівався в правильності своїх дій…

Обманюючи, щиро вірять, ніби кажуть сущу правду.

Таки було це з класиком. І не раз…

Нестійкі психопатичні типи схильні до незвичайних захоплень, але ця захопленість має характер гри…

Ну-ну…

А ще вони «тиняються по життю», часто змінюють місця проживання.

Любив Гоголь їздити по заграницях та й просторами Росії-матінки. Сотворив образ «русской тройки». В «Избранных местах…» є лист під назвою «Нужно проездиться по России». Правда, хотів-таки блудний син повернутися в Україну, осісти на березі Дніпра. «Чуден Днепр при тихой погоде…» Та не склалося. Як і багато іншого…

Закриваю книжку. Чи мені до Гоголя зараз…

Краще думати про щось приємне. Молодому. І не уникнути спокусливих фантазій…

Зрештою, Гоголю, коли він писав «Вечори на хуторі біля Диканьки», було десь стільки, скільки й мені…

Заплющую очі. Чомусь перед очима постає… Галя. Та, що з «шопу». Мій погляд вже купається в її очах, торкається рум’яних вуст, повільно опускається до шиї і падає, як із водоспаду, в заглибинку між високих грудей… А навколо ніч… Божественна українська ніч. На небі – круторогий місяць, що залив своїм сріблом землю, величаючись серед зірок-сестер. Завмер ліс, наче плащем, огорнувся темінню. Неподалік, поміж луками в’ється річка. А на березі – Вона. Легке плаття, що прикриває груди, спадає на траву… Дівчина повільно пірнає у прохолодні води…

От і все. Фантазія скінчилася…

Моє грішне тіло (а чи грішне?) наструнчується. Колись у якійсь книжці про геніїв і божевільних читав, що Гоголь за все своє життя не пізнав жодної жінки. Невже? Боявся протилежної статі? Зате був естетом (як, зрештою, всі справжні українці). Кохався в жіночій красі. І… займався рукоблудством… Тьху, казна-що в голову лізе…

Невже таке можливе? Адже Гоголь – штукар, містифікатор. Умів водити за ніс. Є у нього, в «Невському проспекті», картинка походу в бордель… Може, він і не втік з дому розпусти (як це зробив герой твору), а залишився, щоб спізнати гріховних насолод?

Чому я не лишився в магазині? Подумаєш, дівчина якось віддалася підтоптаному залицяльникові за гроші, які тому висилає дружина з Італії. Ну то й що? Таке життя. І така у нас економіка… Суцільні гріховні спокуси…

Це ж не старі часи, коли за перелюб карали на горло!

Та й нині де знайдеш цнотливих дівчат? Цнота – не в пошані. Як і честь та гідність…