Князі Острозькі

Передмова

Вагому роль в історії українських земель періоду Середньовіччя відіграла династія князів Острозьких. Саме вони після розпаду Київської Русі, а пізніше загибелі Галицько-Волинської держави виступили продовжувачами давньоруських політичних та культурних традицій. Особливо помітною роль Острозьких була в ХV – ХVІ ст., коли Україна-Русь переживала складні часи, опинившись у лещатах великих геополітичних потуг – римо-католицької Європи та ісламського Сходу. У цих складних умовах предкам українців було непросто зберегти свою етнічну, культурну й пов’язану з ними конфесійну православну ідентичність. Чимало русинів-українців у той час покатоличилось, а також «потурчилось», «обусурманилось». І в тому, що вони все-таки змогли зберегтися як етнос зі своєю специфічною культурою, є чимала заслуга князів Острозьких.

На жаль, в українській історіографії ХІХ – ХХ ст., в силу її «народництва», історія діяльності представників цієї князівської династії часто або ігнорувалася, або трактувалася тенденційно. Відомі історики народницького спрямування – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Михайло Грушевський, загалом негативно трактуючи дії українських еліт, так само негативно оцінювали й діяння князів Острозьких; особливо це стосувалося одного з найвидатніших представників династії – Василя-Костянтина. При цьому слід зазначити, що жоден із цих істориків-народників не походив із соціальних низів, народних верств.

Як не дивно, але саме селянський син Іван Франко чи не вперше в українській модерній літературі дав високу оцінку князям Острозьким, зокрема Василю-Костянтину. Він зазначав, що «рід князів Острозьких відіграв дуже важливу роль в історії Південної Русі та історії Польщі XV—XVI в.», а князь Василь-Костянтин «був одним із головних двигачів національного життя…». Особливу увагу звертав Іван Франко на культурну діяльність князя, називаючи «славним князем у просвіті» і вказуючи на його значний внесок у справу культурного розвитку: «Він то зрозумів, що без просвіти Русь не може двинутись з упадку, і православіє не може остатись перед напором латинства. І ось він великим коштом завів у своїм місті Острозі вищу школу, або, як тоді звали, “академію”». Також Іван Франко звертав увагу на видану за гроші князя Острозьку Біблію, яку вважав однією з найвизначніших пам’яток нашої культури, а також на діяльність заснованої Василем-Костянтином Острозької друкарні, у якій було видано «багато дуже гарних книжок для науки народу і для оборони православ’я».

Ще один селянський син, Іван Огієнко, теж високо оцінив діяльність В.-К. Острозького. В оглядовій книзі «Українська культура», написаній на початку наукового шляху, вчений зазначав: «Закладаються у нас нові огнища, що боронять рідну культуру і старо-батьківську віру од унії, а в місті Острозі, на чолі з незабутнім патріотою вкраїнським кн. В. К. Острожським (1526—1608) у другій половині ХVІ віку зароджується славна Академія Острожська. І коло цієї академії згуртувалися кращі сини України, її кращі наукові сили, що повели вперед і рідну літературу і рідну культуру». Далі Іван Огієнко вів мову про видання Острозької Біблії 1581 р. Він наголошував, що то була «…найперша друкована Біблія не тільки на сході слов’янства, але навіть серед всього слов’янського миру». Про книгодрукування в Острозі та Дермані за часів В.-К. Острозького Іван Огієнко пише і у своїй фундаментальній праці «Історія українського друкарства». Своєрідним завершенням студій ученого в галузі Острогіани стало монографічне дослідження «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця», вперше видане 1958 р. у Вінніпезі (Канада). У ньому автор створив апологетичний образ В.-К. Острозького як захисника православ’я. Князя він називає «найбільшим сином України», «міцним і сміливим оборонцем, всежиттєвим опікуном і оборонцем Української Православної Церкви проти її запеклих ворогів». Іван Огієнко в цій роботі навіть дійшов висновку, що «можна спокійно сказати: усі українські магнати, взяті разом, не зробили стільки для України, скільки зробив сам князь Костянтин», а продовжувачами його справи вважав «Великого Богдана і Великого Петра Могилу».

Однак дослідження Острогіани Іваном Франком та Іваном Огієнком радше можна вважати винятком, а не правилом для української історіографії. В українській науковій літературі досі не маємо фундаментальних праць, присвячених ні В.-К. Острозькому, ні іншим представникам цієї князівської династії. До цих постатей донедавна виявляли більший інтерес польські та російські історики, ніж українські. На цей час існує єдина повноформатна наукова біографія В.-К. Острозького, створена польським істориком Томашем Кемполо, що була видана в Торуні в 1997 р., – книга «Костянтин Василь Острозький, воєвода київський та маршалок землі волинської».

Утім, сподіваємося, що з часом прогалина, пов’язана з висвітленням діяльності князя В.-К. Острозького в українській історіографії, буде заповнена. Тим більше що останніми роками маємо цікаві напрацювання в галузі Острогіани, а професор Київського національного університету Василій Ульяновський готує до друку ґрунтовну монографію, присвячену В.-К. Острозькому. Рукопис дослідження, який люб’язно був нам наданий, частково використовувався при підготовці цього видання.

Загалом наша книга має науково-популярний характер і тому не претендує на відкриття нових наукових істин. Автори ставили перед собою завдання лише систематизувати матеріал, а також, у міру можливостей, звернути увагу на найбільш яскраві та найбільш значимі для нашої історії діяння князів Острозьких.

Династія князів Острозьких

Документальних свідчень, що дають змогу простежити діяльність представників родини Острозьких, особливо на початкових етапах, збереглося небагато. Переважно вони стосуються пізніших часів – ХVІ та ХVІІ століть.

Дискусійним лишається питання щодо походження цього князівського роду. За часів В.-К. Острозького й невдовзі після його смерті спостерігалося намагання утвердити думку, що Острозькі ведуть свій початок від давньоруських князів, зокрема Володимира Святославовича. Таку думку, наприклад, висловлює в панегіричній поемі придворний поет В.-К. Острозького Симон Пекалід «Про Острозьку війну…» (1600). У цьому ж творі навіть вміщена міфічна генеалогія роду, де вказано на те, що одним із найславніших предків Острозьких був князь Данило Галицький. Так само письменник-полеміст Захарія Копистенський, який, можливо, здобував освіту в Острозькій академії, в апології «Про пресвітлого та преславного Василія, князя Острозького, воєводу Київського», власне, частини об’ємного твору «Палінодія» (початок 20-х рр. ХVII ст.), твердить, ніби цей рід сягає своїми витоками князів Володимира Святославовича та Данила Романовича. Нащадками давньоруських князів вважали Острозьких також польські хроністи Матвій Стрийковський, Олександр Гваньїні та Бартош Папроцький. Такий погляд був загальновизнаним у кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст., що засвідчив австрійський дипломат Е. Лясота у 1594 р. у своїх записах про Україну.

Проте хоч би яким було реальне походження дому Острозьких, важливо те, що останні представники цього роду, зокрема Василь-Костянтин, усвідомлювали себе саме нащадками правителів Київської Русі, продовжувачами їхніх культурних та політичних традицій. Слід враховувати, що Острозькі, як і представники інших князівських династій Русі в період Середньовіччя, вважали себе де-факто незалежними правителями. І справді, типологічно князівства Волині чи Полісся (а до них належало князівство Острозьке) нічим принципово не відрізнялися від аналогічних державних утворень – князівств та герцогств, наприклад Священної Римської імперії чи Французького королівства доби Середньовіччя.

Осердям української аристократії в період «осені Середньовіччя» стала Волинь. Тут зосереджувалися володіння князівських родин, найпотужнішими серед яких були Острозькі, Заславські, Четвертинські, Чорторийські, Сангушки, Гольшанські-Дубровицькі, Корецькі, Збаразькі, Вишневецькі, або, як їх іменували, «княжата головні». Представники цих родів намагалися зберегти за собою права, притаманні князям ще з давньоруських часів. Зокрема, до них належали право оголошення власних розпоряджень, жалувальних грамот підданим, надання земель за умови служби, встановлення власних податків, повинностей, пільг, а також право суду над підданими (аж до смертної кари включно).

Удільний князь, влада якому діставалася в спадок, виступав повним сувереном свого володіння й міг вийти разом зі своїми землями зі складу Великого князівства Литовського, до якого в той час входила Волинь. Такі дії не вважалися зрадою, принаймні до ХV ст. «Княжата головні» підлягали суду виключно великого князя, а не місцевих судів. Вони були представлені у великокнязівській раді, що давало їм можливість контролювати практично всі сфери життя свого регіону, хоча реально впливати на загальнодержавну політику вони не завжди могли.

Важливим привілеєм «княжат головних» було їхнє право формувати власні збройні загони (почти) під своїми родовими гербами, а не в складі загального повітового ополчення під стягами земель. Почесним привілеєм були обов’язкові іменні листи-повідомлення від великого князя про початок військових дій чи про скликання сейму. У Литовській метриці (збірнику документів Великого князівства Литовського) збереглися записи про відправку таких листів «княжатам головним». Порядок запису в них засвідчує ієрархію родовитості та знатності. У 1536 р. він виглядав таким чином: Ілля Острозький, Кузьма Заславський, князі Сангушки, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі, Четвертинські.

Правда, із середини ХVI ст. спостерігається процес боротьби шляхти за ліквідацію правової нерівності, зокрема щодо князів. Низка законодавчих актів обмежила виняткові права князівської верстви, що було закріплено реформами 1564—1566 рр. та Другим Литовським Статутом (1566), за яким князі підлягали місцевому судочинству і стосовно права урівнювалися зі шляхтою. Однак «купуючи» згоду українських князів на Люблінську унію 1569 р., король польський, він же й великий князь Литовський Сигізмунд ІІ Август, та його оточення пішли на збереження для княжих родин давніх прав та пріоритетне надання урядових посад. Це призвело до того, що «княжата головні» відразу розпочали змагання за посади воєвод, каштелянів, старост тощо. Вони фактично отримали право особистої підсудності лише главі держави. Тому ніколи не з’являлися в місцеві суди, а якщо й приймали позов, то князя завжди представляли його слуги й адвокати. Якщо ж князі були незадоволені судовим рішенням, то його просто ігнорували. Навіть могли розгромити сам суд.

У Речі Посполитій, об’єднаній державі Корони Польської та Великого князівства Литовського, після Люблінської унії 1569 р. офіційно відмінили окремі князівські збройні частини. Тепер князі разом зі своїми воїнами мали виступати в лавах повітового ополчення. І все ж «княжата головні» набирали власні надвірні загони, чисельність яких не регламентувалася законом. Князі дістали змогу створювати не підпорядковані державі цілі армії у своїх володіннях. У цих арміях навіть служили іноземні найманці. Зібрати таке військо можна було досить швидко – на відміну від повітового ополчення. І звісно, воно більше відповідало вимогам часу, було більш боєздатним і дійовим. За деякими свідченнями, В.-К. Острозький здатний був виставити 15—20-тисячне військо. На той час не кожен європейський монарх міг похвалитися такою військовою потугою.

Отже, попри свою васальну залежність від короля польського чи великого князя Литовського, українські князі були достатньо самостійними. Особливо це стосувалося Острозьких. У XVI ст. їм вдалося зосередити у своїх руках великі земельні володіння. Їхнє князівство мало відносно сформовану систему управління, яка налічувала близько двох тисяч княжих «слуг»-управлінців, самостійне надвірне військо, а також культурні інституції – Острозьку академію зі слов’яно-греко-латинським шкільництвом, Острозький редакційно-науковий гурток, Острозьку друкарню, Дерманський культурний осередок тощо. Тому для нас цікавим є генезис роду Острозьких, зростання його могутності, формування в представників цієї княжої династії автономістських уявлень.

Першим відомим нам представником династії Острозьких є князь Данило з Острога (помер між 1366 та 1370 рр.). У деяких джерелах він фігурує як Daniel de Ostrow (Данило Островський). Правда, це могла бути помилка. Іноді траплялося, що Острозькі в писемних пам’ятках називалися (очевидно, помилково) Островськими. Наприклад, таке помилкове написання зустрічаємо у відомому заповіті княгині Гальшки Острозької 1579 року.

Про Данила збереглося дуже мало свідчень. Життя його припало на часи розпаду Галицько-Волинської держави (середина ХIV ст.). Він боровся з експансією польського короля Казимира Великого на територію Галичини, використовуючи при цьому допомогу татар. У принципі, нічого тут дивного немає. Його попередники, галицько-волинські правителі, не раз вдавалися до татарської допомоги, воюючи з поляками. Тому варто відмовитися від одномірно-примітивного стереотипу «монголо-татарського іга». Руські князі не лише воювали з татарами, а й були їхніми союзниками – вільними чи невільними.

Відомо, що князь Данило мав свою печатку з гербом, який містив основні елементи «великого» герба Острозьких. Останній дійшов до нас, і він добре відомий дослідникам. Тобто Данила правомірно трактували як автономного правителя, що надавав письмові розпорядження, грамоти, скріплюючи їх своєю печаткою. Мав він і власні збройні загони, які використовував у боротьбі з поляками. Імовірно, саме Данило почав формування князівського домену на південних землях Волині й відбудову Острога, що був зруйнований під час монголо-татарської навали.

Є деякі свідчення, переважно легендарного характеру, які дають підстави твердити, що цей князь виступав церковним фундатором. Йому приписують заснування однієї з найдавніших церков Острога – Микільської. Інформація про цю фундацію дещо непевна. Базується вона на записові в напрестольному Євангелії, яке знаходилося в Микільській церкві на початку ХVII ст. Саме Євангеліє із записом не збереглося. Правда, копія запису дійшла із Луцьких ґродських книг. Пам’ять про церковно-фундаційну діяльність князя Данила зберігалася довго, аж до ХХ ст. Зокрема на Шумщині зафіксована легенда про заснування Данилом монастиря в цьому краї, в селі Обич (село розташоване на відстані близько сорока кілометрів від Острога).

Загалом щедрі пожертви на церкви, монастирі були традицією, притаманною галицько-волинським князям. Відомим церковним фундатором був князь-філософ Володимир Василькович, на кошти якого будувалися й оздоблювалися дорогим начинням православні храми. Цей князь давав чималі кошти для переписування церковних книг. А деякі з них, можливо, й сам переписав. Також Данилів тезка і, ймовірно, один із його предків, князь Данило Галицький, не скупився давати гроші на церкву, про що говорено в Галицько-Волинському літописі.

Збереглися також легенди про князя Данила Острозького, записані місцевими краєзнавцями. Вони подають князя як набожну людину, що шанує духовенство. В одній з них розповідається, ніби в Данила та його дружини помер улюблений син Дмитро. У похованні брало участь сто двадцять священиків на чолі з єпископом, а над могилою батьки поставили велику круглу вежу. Очевидно, це є відголоском будівництва вежі-донжону, яка й нині є окрасою Острозького замку. Деякі дослідники вважають, що ця вежа була побудована в ХIV ст. – тобто тоді, коли княжив Данило. Князь, згідно з легендою, зробив багаті внески у вибудувану ним Микільську церкву, а його дружина молилася по монастирях. Нарешті Господь пожалів нещасних батьків: княгині явився ангел і сказав: «Не плач, Василисо, душа вашого хлопчика буде жити з вами на землі, але лише доти, поки ви, батьки, будете щоночі, вдосвіта, молитися на його могилі». І справді, молячись на могилі, вони чули голос свого сина.

Однак це, певно, не більше, ніж гарна легенда. Судячи з усього, у Данила та його дружини було чимале потомство. Старший син князя, Федько (Федір), успадкував по батькові Острог. Він та його нащадки почали іменуватися Острозькими. Відповідно до грамот, наданих королем Ягайлом у 1386 та 1390 рр., а також королевою Ядвігою у 1393 р., Федору, окрім Острога, належали волості на південно-східній Волині – Корець, Заслав, Хлапотин, Іванин чи Іваньє неподалік сучасного Дубна, Крестовичі, Красне та Крупа (нині це південні райони Рівненської області й північні Хмельницької). Вважається, що в останні роки життя цей князь відійшов від мирських справ, прийнявши чернечий постриг під іменем Феодосія в Києво-Печерському монастирі, вів праведне життя, став схимником і його поховали в дальніх монастирських печерах. Судячи із записів Києво-Печерського пом’яника, монашество прийняла також його дружина Агафія (у чернецтві – Агрипина). Після смерті князя Федора Острозького його канонізували як преподобного Феодосія (день шанування святого припадає на 11/24 серпня, вшановується він також у соборі Волинських святих 10/23 жовтня). В одному з давніх кондаків говориться про Федора-Феодосія, що він мав, ставши ченцем, «смиренний послух та безмовне життя». Ікона із зображенням преподобного знаходилася в П’ятницькій церкві Острога.

Правда, у православній літературі кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., де прославляються князі Острозькі, ім’я святого Феодосія не фігурує. Цікаво, що в поемі С. Пекаліда «Про Острозьку війну…» є згадка про цього князя, однак він представлений, радше, не як благочестивий православний подвижник, а як полководець:

 
«Федора, князя Острозького, доблесть воєнна частіше
Сяяла: хай же засвідчить Поділля, багате полями,
Скільки ворожих військ бачив і скільки розбитих загонів».
 

Федір, вважають історики, був захисником Вільна (Вільнюса), столиці Великого князівства Литовського, від військ хрестоносців, очолюваних Конрадом Валленродом. Також він був учасником Грюнвальдської битви, обороняв українські землі від татарських наїздів. Тобто прославився військовими подвигами, а не подвигами на ниві благочестя. До речі, не збереглося і народних легенд про Федора як про благочестивого православного.

Звісно, якби в кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. Федір фігурував як святий, це знайшло б відповідне відображення в панегіричній літературі, твореній при дворі В.-К. Острозького. Проте факт присутності в роду князя-ченця, похованого в печерах Києво-Печерської лаври, не міг не впливати на свідомість представників роду Острозьких. Звідси їх посилена увага до Києво-Печерської лаври. На території її сакрального простору були поховані деякі представники цієї князівської династії. Водночас Острозькі виступали протекторами й жертводавцями лаври. Схоже, Федір (у чернецтві Феодосій) був канонізований пізніше, за часів митрополита Петра Могили, коли творився своєрідний пантеон православних святих, пов’язаних із Києво-Печерською лаврою. Правда, чомусь (і це виглядає дивно) він фігурує як святий Федір, а не Феодосій.

Хоча Федір сприймається як ревнитель православ’я, про нього збереглися оповіді, котрі засвідчують повагу князя до католицизму і навіть прихильність до цього віровизнання. Федору приписували заснування в Острозі католицького костелу й монастиря домініканців. Щоправда, ця інформація має легендарний характер.

Федір залишив після себе численне потомство – синів Дашка, Андрушка, Федька, Василя, а також дочок Федору, Анну. Син, що успадкував ім’я батька, Федір (Фредерік), прославився як учасник гуситських воєн і осів у Чехії. У той час чимало вихідців із Волині, очолюваних князем Корибутом-Вишневецьким, пішли на допомогу гуситам. Частина з них, як і Федір (Фредерік), не захотіли вертатися додому і знайшли для себе нову батьківщину.

Однак успадкував Острог і продовжив князівський родовід наймолодший син Федора, Василь, на прізвисько Красний (тобто гарний, красивий). Йому приписують укріплення Острозького замку кам’яними мурами (до того часу тут була лише кам’яна вежа, а огорожа – дерев’яною), будівництво на замковій горі церкви, а також спорудження інших твердинь, зокрема Заславської фортеці. Така діяльність давала можливість створити систему захисту від нападів татар на землях південної Волині.

Василь також прагнув розбудовувати свої князівські володіння. Він отримав низку маєтків від великого князя Литовського Вітовта. Щоправда, у боротьбі між князем Свидригайлом та королем Казимиром Ягеллоном, ставши на бік останнього, втратив місто Корець. Зате король компенсував йому цю втрату, надавши у володіння Лопатин, Красне, Тростянець, підтвердив набуття Осташина. Вважається, що Василь був одружений з родичкою Вітовта, княгинею Агафією. Від цього шлюбу мав двох синів, Івана та Юрія, а також дочку Агрипину-Катерину. Старший син Іван, залишившись князювати в Острозі, продовжив рід Острозьких. А його брат Юрій, отримавши місто Заслав (Ізяслав), започаткував рід Заславських (Жеславських). З часом ця князівська династія стала однією з найпотужніших на українських землях.

Князь Іван Острозький, одружений з княжною Бєльською, мав дочку й двох синів, Михайла й Костянтина. Йому вдалося розширити свої володіння, придбати нові села. Оскільки Михайло помер близько 1500—1501 рр. бездітним, рід продовжив Костянтин. Він зробив блискучу військову кар’єру. І заслуговує на окрему увагу.