Buch lesen: «І день як вимір нашого життя»

Schriftart:

В’яже весна теплий день перевеслами…

«Зі зливи починається весна…»

Зі зливи починається весна…
Потужної, як струмінь водограю.
В свій перший день, мабуть, уже вона
Нам обіцяє гарні урожаї.
Змиває злива залишки зими,
Несе землі і світові обнову.
Із цим дощем оновлюємся й ми,
Щоб жити і життю радіти знову.

«В ночи капель не умолкает…»

В ночи капель не умолкает,
Звенит размеренно в тиши.
Со снегом вместе что-то тает
Внутри измученной души…
И, словно с отогретой почвы,
От бурь и стужи заслонясь,
Уже проклюнулся росточек,
Что даст весной густую вязь
Сомнений противоречивых
И чувств прекрасных высоты,
Творящих сладостное диво
Из счастья, радости, мечты.

«Пускаю сонце я по колу…»

Пускаю сонце я по колу.
Нехай воно весь день сіяє
І світ весняний, що довкола,
Ще швидше квітне і буяє.
То й швидше підуть за зимою
Думки похмурі і невтішні.
Ви ж – переймайтеся весною,
І буде хай ваш день успішним!

«Надвечір прилетів легенький вітер…»

Надвечір прилетів легенький вітер,
Десь іздаля, мабуть, аж з-за Десни.
І стало враз повітря соковитим,
Із присмаком вже справжньої весни,
Із ароматом терпким верболозу,
Що весну супроводжує завжди,
Й солодким, як діток маленьких сльози,
Смаком краплинок талої води.
І все в зірках шатро небес високих,
Без краю і кінця, як і життя,
Раптово повернуло в серце спокій,
А в душу – всі весняні почуття.

«А ранок нині світлий-світлий…»

А ранок нині світлий-світлий
І зовсім вже якийсь весняний.
Жене хмарки легенький вітер,
І сніг все швидше тане, тане…
Все весняне якесь сьогодні.
Не весняні лише думки.
Вони, як і напередодні,
Якісь похмурі і важкі…
А як же ж хочеться розради,
Що зазвичай весна дає.
Але життя немає ради,
Воно, на жаль, таке, як є.

«Надвечір розполохались ворони…»

Надвечір розполохались ворони,
А потім раптом сіли на гілки.
І небо поміж хмар таке червоне,
Як русло вулканічної ріки.
Наявні всі ознаки непогоди,
Що буде завтра, хоч це й не дива.
В цей час такий характер у природи,
Бо рання ще весна, а не жнива.
Та нам лиш треба трошки почекати,
І непогода скоро вже мине.
Зірве весна напівзимові лати
І платтячко із ситцю одягне.

«Контрастность деревья теряют…»

Контрастность деревья теряют,
Зеленым облеплены пухом…
И воздух весна наполняет
Каким-то таинственным духом.
То терпким, то горьким, то сладким,
Что душу так нежно тревожит…
И мысли – как в школьной тетрадке:
«Не надо… А может? Да, может!»

«Ллється повітря холодне і чисте…»

Ллється повітря холодне і чисте
І коливає прозору фіранку.
Нині весна знов гуляє по місту
І так ходитиме аж до світанку.
На ніч у неї роботи багато,
Що до сьогодні вона не робила:
Хмари із неба за ніч позмітати,
Щоб вранці сонечко всіх нас зігріло.

«Хай вітер стружку з нас знімає…»

Хай вітер стружку з нас знімає,
Ще й обіцяють снігопад,
Весна дорогу добре знає
І не поверне вже назад.
Про відступ буть не може мови!
Так квітень вже лякав не раз.
А я даю вам чесне слово —
Тепло повернеться до нас!
Вітри втечуть за небокраї,
Повідступають холоди…
Ще дні щасливі нас чекають,
Весна ж бо в душах назавжди!

«Пью сумасшедшее вино…»

Пью сумасшедшее вино
С весны роскошным ароматом…
День – словно старое кино,
Что видел я уже когда-то.
Ему уже так много лет,
Что сосчитать их невозможно!
Но этих лет я даже след
Стер нынче ночью осторожно.
И, как тогда, я пью вино,
Что разлила весна случайно.
Со вкусом юности оно
И радостью, а не с печалью.

«Сьогодні дощик в унісон із потічком про щось шепоче…»

Сьогодні дощик в унісон із потічком про щось шепоче.
Можливо, про короткий сон в ці весняні прозорі ночі.
А може, про складне буття й про те, що з нами далі буде,
А ще, що в вихорах життя весну не помічають люди.
Не помічають ту красу, що кожен рік вона дарує:
Як розпліта верба косу, як ранок фарбами чарує…
Не чують радісних пісень пташок у тиші світанковій
І все стрімкіше, що не день, втрачають віру в чесність слова.
І як руйнуються святі ще нещодавно ідеали,
Як світлі мрії і думки в людей політики забрали.
Ні, то, мабуть, свої думки я хочу в шепіт цей вписати…
А дощ з потічком не такі! Вони шепочуть: «Спати, спати…»

«Який був гарний настрій зранку…»

Який був гарний настрій зранку,
Та я набравсь за день дурні…
Тепер і думай до світанку,
А так не хочеться мені!
Однак сказати, друзі, хочу,
Хоча цей день мене дістав —
Коли котився він до ночі,
Я спалах сонечка спіймав!
Весна, скажу я вам, – це диво
І фору дасть усім дивам!
От захід сонця – так красиво!
Мені сподобався… А вам?

«Загляденье, почти что, как летом…»

Загляденье, почти что, как летом
Эти краски вечерней зари…
И, приняв у нее эстафету,
На бульваре зажглись фонари.
Вновь они, как вчера, спорить будут
С звездным небом… Всю ночь напролет.
Вероятно, рассвет их рассудит
Вместе с солнцем, что утром взойдет.

«Ох, ці підступні москалі! Ну як вони уже дістали…»

Ох, ці підступні москалі! Ну як вони уже дістали!
Ось днями грози й холоди до нас з Московії прислали.
Якщо не так, то хоч отак, та однаково їм не йметься…
Але Всевишній дав нам знак, що все лихе для нас минеться.
Весну не можна зупинить, її хода завжди невпинна.
І їм пора вже зрозуміть: ми переможем неодмінно!

«А водограй і справді грає…»

А водограй і справді грає!
Куди не йдеш, а він дзвенить.
І день, і ніч не замовкає,
Ні на хвилину, ні на мить.

І спів цей так приємно чути
У весняні погожі дні.
І хочеться щасливим бути,
Мабуть, не тільки лиш мені.

Щоби ловити подих вітру,
І промінь сонячний ясний,
І дякувати цьому світу
За те, що є ти й що живий.

За Божий дар оцей величний:
За право чути, бачить, жить!
Хай водограй співає вічно
І не змовкає ні на мить!

«Холодний вітер шарпає дерева…»

Холодний вітер шарпає дерева
І розгортає хмар товстий сувій.
Чомусь сьогодні схожий він на лева,
Що зранечку голодний й дуже злий.
То зареве, немовби навіжений,
А то заскиглить, наче кошеня.
Увечері він був такий блаженний,
А от сказився нинішнього дня.
І чим йому весна не догодила,
Що стільки в ньому зараз люті й зла?
Чи, мо’, не так вночі його любила,
Чи взагалі, можливо, не прийшла?..
Ох, весно-весно, чом не кажеш очі?
Прошу, зміни складний характер свій
Й холодний вітер ніжно, по-жіночі,
Ти обніми й цілунками зігрій.
Бо він не злий, йому бракує ласки,
Якої ти, напевне, не дала…
Перетвори цей холод в ніжну казку,
Бо нам усім так хочеться тепла.

«Надвечір небо чисте-чисте…»

Надвечір небо чисте-чисте…
Невже і справді вже тепло?
Зірки у небі – як намисто,
Бо хмар неначе й не було.

І вітер вщух. Чи десь дрімає?
Чи весна його пригорта?
Карпатська ніч вже підступає,
Спокійна, втішена, свята.

«Сонечко за гори знов сідає…»

Сонечко за гори знов сідає,
І міняє небо колір свій…
Небосхил багряно так палає,
Хоча щойно був ще голубий.

Сутінки стікають з полонини
З стрімкістю старезного коня…
Затихає в лісі спів пташиний,
Чутий упродовж усього дня.

Морок швидко поглина долину,
Ніч наступить скоро вже – за мить.
Все змовкає. Тільки без зупину
Потічок у сутінках дзвенить.

Що співає він там проти ночі?
Пісня його вічна про кого?
Він співа про почуття дівочі,
Що чека коханого свого.

І всю ніч він буде так співати,
Бо в весняну пору не до сну,
Щоб колись, хто любить, міг згадати
Дивовижну ніч цю весняну.

«Ніч світла і якась казкова…»

Ніч світла і якась казкова…
Хоча й не світять ліхтарі,
Та місяця великий човен
Пливе по небу угорі.
Серед зіркового намиста
Шукає нові береги
І заливає сяйвом чистим
Все, наче повінь, навкруги.
Далеко він від цього світу,
Тому й не може зрозуміть,
Як можуть люди в ньому жити
І так страшенно не любить.

«Сумують нині буки і ялиці…»

Сумують нині буки і ялиці,
Бо сніг прийшов сьогодні і в Карпати.
А сніг є сніг, і, власне, без різниці,
Чи він дрібненький йде, а чи лапатий.
Й похмуре небо зависа низенько,
Й вершини гір геть хмарами повито.
Здається, знову десь зима близенько,
Й стає від цього якось сумовито.

«Іще дрімають сутінки в долині…»

Іще дрімають сутінки в долині,
Та за горами сонечко встає,
Й в високе небо, як і вчора, синє,
Своє проміння золотаве ллє.

Густе повітря чисте і прозоре.
Здається, що потічок струменить.
Лісів, ще голих, безкінечне море
Пташиним співом зранечку дзвенить.

Тутешній день, спокійний і неспішний,
Ясним промінням в вікна загляда.
Хай буде він для нас усіх успішним
Й солодким, як з карпатських рік вода!

«Карпатська ніч по-справжньому весняна…»

Карпатська ніч по-справжньому весняна…
Щось за вікном шепоче потічок.
Між темних схилів жовті каравани
Пливуть у даль численних зірочок.

Тут справжнє все, яскраве, чисте, миле.
В бруньках духмяних вже кипить життя…
І світ здається мирним, світлим, щирим,
І розпинають душу почуття.

«Весна немов на гойдалці…»

Весна немов на гойдалці
Літа туди-сюди.
То нас теплом порадує,
То знову холоди.
То сонцем в очі бризкає,
То хмарок нажене,
Та, сподіваюсь, гойдалка
Ця скоро вже мине.
І скоро вже ранесенько
Плесне в вікно блакить,
І день новий піднесено
Піснями задзвенить.

«Хмурое небо, хмурое…»

Хмурое небо, хмурое,
Но без дождя пока…
Серая нынче улица,
Серые облака.
Но на газонах просится
К солнцу травинок пух,
А над землею носится
Терпкий весенний дух.

«Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра…»

Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра.
Сохнут тарелки и рюмки на полке посудной…
Будничным утром поставлю на стол себе завтрак,
Кашу-овсянку – в сравнении с праздничным, скудный.
Выйду из дома под меленький дождь моросящий.
Хлопнут парадного двери, заставив меня оглянуться…
Да, снова будни, но праздник-то наш настоящий
В том, что любимые с нами и в будние дни остаются.

«Все довкола снігом забілило…»

Все довкола снігом забілило…
То, виходить, що весни нема?
Лиш асфальтних вулиць чорне тіло
Нам шепоче: «Це вже не зима!
Не лякайтесь снігу, ради Бога,
Сонечко його розтопить вмить!
Бо весну, що вийшла на дорогу,
Неможливо ні за що спинить!»

«Джерела духу, розуму, моралі…»

До 150-річного ювілею Національної парламентської бібліотеки України

Джерела духу, розуму, моралі,
Усе, що людством створено в віках,
Що назавжди вкарбовано в скрижалі,
Тримаєте сьогодні ви в руках.
Ви завжди між минулим і майбутнім
І споконвіку людям несете
Те, що для них в житті є справді сутнім:
Високе, мудре, щире і святе.
В ваших руках свята і вічна книга —
Найрозумнішій винахід творця.
Це – криголам, що зла руйнує кригу,
Й дух, що добром наповнює серця.
І ваша праця зовсім не буденна,
Ви творите суспільство і людей,
Бо, як завжди, на вістрі сьогодення,
Серед подій бурхливих та ідей.
В ваш ювілей я голову схиляю.
Ви – майбуття щасливого творці!
Несуть нам щастя те, яке чекаєм,
Книжки, що ви тримаєте в руці!

«Пригорнувшись, за плечі обняти…»

Пригорнувшись, за плечі обняти
І на вушко щось ніжне шепнути,
Зрозуміти, як значить багато
Буть коханою просто почутим.

Заглянути у сяючі очі
І побачити усміх легенький,
І відчути, як щастям жіночим
Під долонею тьохне серденько.

Заспіває, здіймаючи груди,
Щоб зірватись на ноті високій…
Хай у вас, милі, все оце буде:
Ніжність, пристрасть, кохання і спокій.

Почуттів життєдайная сила
Хай наповнює знову і знову.
Вам усім, неймовірно красивим,
Миру, щастя, достатку й любові.

«Из окошка мне видна в небе облачном луна…»

Из окошка мне видна в небе облачном луна.
Как огрызок желтый сыра однобокая она.
Как-то мне и невдомек, кто ее погрызть так мог?
И в таком недоуменьи я совсем не одинок.
Вон соседский старый кот вверх глядит, разинув рот.
То ли так от удивленья, то ль совсем наоборот.
Даже наш дворовый пес вдруг завыл, задравши нос.
Почему луна такая, и для пса теперь вопрос.
Это вам не ерунда! Это – целая беда!
Ведь с погрызенной луною ни туда и ни сюда…
Я вот дедушку спрошу, книжки переворошу
И все «лунные» вопросы завтра точно разрешу!
А сейчас пора в кровать, потому что нужно спать,
Чтобы завтра вечерочком мне луну не прозевать.

«Дощить… І цілу ніч дощило…»

Дощить… І цілу ніч дощило.
Й така відчутна прохолода…
Якісь думки «розм’яклі» й тіло,
Та добре, що не на роботу.
Учора думав, що пройдуся,
Та в дощ не тягне щось гуляти.
Книжками зараз обкладуся
І буду цілий день читати.

«Непередбачуваний квітень…»

Непередбачуваний квітень,
Хоч і, можливо, як завжди,
Вкривав в Карпатах снігом квіти,
Ще й обіцяє холоди.

Ну зовсім не стійка погода!
А нам так хочеться тепла.
Хай хоч би на свята природа
До нас прихильною була.

«Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет…»

Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет.
И с днем контрастен ненасыщенный настольной лампы мягкий свет.
В тиши полуночной чувствительной я подгоняю этот миг,
Такой волшебный и волнительный, знакомства с «кучей» новых книг.
Они приятно пахнут краскою, их тайна для меня нова…
Надеюсь я, что станут сказкою в них размещенные слова.
Вот, познакомиться с сюжетами пришла счастливая пора,
И наслаждаться их секретами, возможно, буду до утра.

«В дворах и узких переулках…»

В дворах и узких переулках
Весна с утра уже гуляет
И в тишине рассветной гулкой
Деревья в листья одевает.
Она их венчиком взбивает
До радостной зеленой пены,
Цветеньем белым заправляя
Коктейль изысканный весенний.

«Дождь поутру со снегом…»

Дождь поутру со снегом,
Хоть, вроде бы, весна…
Между землей и небом
Зависла пелена.
В пальто и под зонтами
Скукожился народ.
Весна сегодня с нами
Плывет, а не идет.
Этот апрель-проказник
Так шутит каждый год —
Нас холодом подразнит
И вновь к теплу придет…

«И у каминного огня…»

И у каминного огня,
Дождю за окнами внимая,
Снимаю я усталость дня
Холодного, так как для мая.
А дождь без умолку шумит.
Как осенью… Похоже очень.
Давно уже вокруг все спит.
И вам, друзья, спокойной ночи.

«Про щось своє дощ поночі шепоче…»

Про щось своє дощ поночі шепоче
І не змовкає навіть ні на мить.
В квітневій тиші дощової ночі
Дрімає місто, але ще не спить.
Хоча згасають вікна вже поволі,
Та досить рясно ще горять вогні.
За кожним з них своя окрема доля,
Своя душа у кожному вікні.
Їх полічити, мабуть, неможливо.
Та і навіщо їх би я лічив…
Лиш побажати хочу вам щасливих,
Весняних, світлих і солодких снів.

«Скажіть-но, друзі, чи таке бувало…»

Скажіть-но, друзі, чи таке бувало?
Бо я скажу: «Такого не було,
Щоб в середині квітня так буяло,
Так пишно зеленіло все й цвіло».

Колись в селі чекали Миколая,
Щоб розпочати справжній вже посів.
І в травні ще морозило, я знаю,
Бо в ті часи я був уже, я жив.

Лиш на початку травня ще несміло
Колись листочки виглядали в світ.
Життя природу, як і нас, змінило —
Чимало з тих часів минуло літ.

Тому й у квітні літечко стрічаєм.
До цього якось вже звикаєм ми.
Лише спитати хочу: «Хто з вас знає,
Як скоро ми позбавимось зими?»

«День як день: робота паперова…»

День як день: робота паперова
І дзвінки… Усі і не злічить.
Та про наболіле лиш розмови…
А весна за вікнами кричить
Різнобарвним голосом пташиним:
«Кинь роботу і мерщій сюди!
Під склепіння неба синє-синє,
До Дніпра блакитної води…
Поспішай, бо радість ця минає.
Не помітиш, як й життя мине».
Ти вважаєш, весно, я не знаю?
Чи бажаєш здивувати чимсь мене?
І не тільки я, про це з нас кожен знає.
Ось, до тебе я уже спішу!..
Подумки… Часу ж не вистачає,
Бо я чергову дурню пишу.

«Ох, яке яскраве сонце…»

Ох, яке яскраве сонце,
Яке небо чисте!
Ходить квітень, походжає
Розбудженим містом.
Загляда в усі шпаринки,
Стука у віконця,
Щоби люди їх відкрили
І впустили сонце.
І не тільки у домівки,
А й у власні душі,
Щоб вітрильник сподівання
В душах з місця зрушив,
Щоб весняний теплий вітер
Напинав вітрила,
Щоб думки, щасливі, світлі,
Набирали сили.
Бо людині без надії —
Як птахам без неба.
Треба вірить, треба мріять,
Треба, треба, треба…

«Весна еще не раздала колоду…»

Весна еще не раздала колоду,
По-прежнему пока тасует карты…
Поэтому такая вот погода:
В ней что-то от апреля и от марта.
Хотя, но это только между нами,
Мне в поезде сказала так ворожка:
«Весна на днях пойдет уже тузами,
Осталось подождать совсем немножко…»
Ох, поскорей бы, ведь тепла так мало!
Мы ж заждались давно уже тепла…
И не тузы весна бы пусть сдавала,
А лучше с дамы, как по мне, зашла.

«Колесные считаю перестуки…»

Колесные считаю перестуки.
На тысячи давно пошел их счет.
Казалось, усыпляющие звуки,
Но сон ко мне, что странно, не идет.
Переизбыток, может, впечатлений
Лишил меня в дороге нынче сна?
Хоть возраст мой-то вовсе не весенний,
Но больно уж красивая весна.

«Досель деревьев черные скелеты…»

Досель деревьев черные скелеты
Вдруг как-то быстро стали «опушаться».
Весна, апрель, понятно, что не лето,
Но к Пасхе обещают плюс шестнадцать…
Уже набухли почки на каштанах,
И тополя развесили сережки.
Люблю их аромат горчаще-пряный…
Ах, милые мои «сороконожки»!
Все ярче солнце, небо – выше, выше.
И дали стали радостно ясны…
И птичий звон все четче в парке слышен
Симфонией взрослеющей весны.
Мир черно-белый краски обретает,
Тонуть в их буйстве начинает взгляд.
Благая весть вновь в воздухе витает,
Как куличовый Пасхи аромат.

«Вы такое видели? Зацвела сирень…»

Вы такое видели? Зацвела сирень.
Славно начинается нынешний-то день.
Вон каштана вспыхнула первая свеча,
Белым цветом пенятся слива, алыча.
И стоит черемуха, тоже вся в цвету.
Запахи пьянящие слышно за версту.
Аромат цветения наполняет грудь,
Лепесточки белые устилают путь.
И тревожно-радостно как-то на душе,
Будто не апрель еще, словно май уже.
Так весна торопится! Знать бы хоть куда.
Чай, еще апрельские будут холода.
Морозцом побаловать может даже май,
Но на них, красавица, больно не серчай.
Ты ведь «заневестилась» раньше, чем всегда.
Ну да Бог помилует – и уйдет беда.
А весне-то надобно, видимо, лететь,
Чтобы к Пасхе радостной отцвести успеть.

«Лагідно, ніжно водночас і весело…»

Лагідно, ніжно водночас і весело
В’яже весна теплий день перевеслами.
З гілочок тонких із пухом зеленим
Верби, берези, тополі і клена.
Неба блакиттю прозорою втішена,
Ходить босоніж уже поміж вишнями.
Стелеться вранішнім легким туманом
Із ароматом ні з чим незрівнянним.
Вже потеплілими раптом ночами
Очі її палко сяють зірками.

«Місяць старий в темнім небі блукає…»

Місяць старий в темнім небі блукає,
Зірочок юних у гості гукає.
А ті регочуть до ранку з старого:
«Прийдемо, прийдемо до молодого!»
Місяцю сумно, сховався у хмари,
Бо розгубив він юнацькі вже чари…
Зірочки! Годі ж бо з нього сміятись!
Прийде час в місяця вам закохатись.
Бо, на відміну від роду людського,
Місяць до юності знає дорогу.

«Ну, до свиданья, Южная Пальмира…»

Ну, до свиданья, Южная Пальмира!
Ты, как всегда, была ко мне добра
И снова очень щедро одарила
Волною задушевного тепла.
Ты, как никто, умеешь незаметно
Снимать налет житейской суеты
И пеньем волн и дуновеньем ветра
Рождать в душе прекрасные мечты.
Не устаю тобою восхищаться,
Иронией твоей и красотой.
Мне все трудней с тобою расставаться,
Одесса, город милый и родной!
Но буду я всегда к тебе стремиться.
Ты, как икона, радостно светла!
Ну, до свиданья, Южная столица!
Желаю тебе мира и тепла!

Домовик

Ніч на дворі. Тиша й спокій,
В’язкий морок у кімнаті.
Ходиків ритмічний цокіт,
Наче ходить хтось по хаті.
Меж у темряви немає,
Навіть рук своїх не бачу.
Щось у пам’яті зринає
Дуже давнє, ще дитяче…
Якось й слух так загострився,
Плед під боки підтикаю,
Раптом домовик з’явився
Та у темряві блукає?
Він великий, волохатий…
Ще й страшний, мабуть, до того.
Ходить, ходить він по хаті,
Ну а потім – хвать за ногу!
Хоч старий, а те, дитяче,
Згадую і посміхаюсь.
Це все так, але, одначе,
Дай під пледом заховаюсь.