Buch lesen: «Вечорниці на хуторі під Диканькою»
Передмова Панька Рудого
«Се що за дивовижа? «Вечорниці на хуторі під Диканькою»! Що се за вечорниці? І шпурнув у світ якийсь пасічник! Слава тобі господи! Ще мало оскубли гусей на пір’я та перевели ганчір’я на папір! Ще мало народу, всякого званія і всякої масті, покаляло пальці у тому чорнилі! Призвела ж лиха година ще й пасічника попертись услід за іншими! Далебі, друкованого паперу розвелось уже стільки, що хутко не придумаєш, що б таке й загортати в нього!
Чуло, віщувало моє серце всі сії речі ще за місяць!… Себто, я ж кажу, що нашому брату, хуторянину, та виткнути ніс із свого закутка у великий світ — батьку мій! — се все одно, як, трапляється, часом зайдеш у покої до великого пана: всі обступлять тебе і почнуть чіплятися! Ще б нічого, коли б там старша челядь; ні, яке-небудь обшарпане хлоп’я, глянути на нього — дрантя, що отам шпортається на задньому дворі, і те причепиться, — і почнуть з усіх боків тупати на тебе: «Куди? Куди? Чого? Геть собі, мужик, геть!…» Я вам скажу!… Та що й казати!… Мені легше двічі на рік поїхати у Миргород, — де мене от уже п’ять літ як не бачив ні підсудок з земського суду, ні шановний панотець, — аніж поткнутись у той великий світ; а поткнувся — плач не плач — давай одповідь!
У нас, ласкаві читці, не у гнів вам будь сказано (ви, може, розгніваєтесь, що пасічник говорить до вас так просто, мовби якому своєму сватові або кумові!), у нас, на хуторах, ведеться здавна: як тільки скінчиться робота на полі, мужик залізе на піч спочивати на цілу зиму, і ваш брат заховає своїх пчіл у темний земник; отож, коли ні журавлів у небі, ні грушок на дереві не побачите більш, — тоді, тільки вечір, вже певнісінько де-небудь в кінці улиці маячить огник; регіт, співи чутно здалека, грає сопілка, а часом і скрипка; гомін, гамір… Се в нас вечорниці. Вони, маєте собі, скидаються на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім… На бали коли ви йдете, то тільки для того, щоб подригати ногами та напозіхатись в кулак; а у нас — збереться у одну хату гурт дівчат зовсім не для бенкету, а з веретенами та з гребінками. І спершу здається, мовби й діло роблять: гудуть веретена, ллються пісні, і кожна не одведе й очей набік; тільки ж, як налетять парубки з музикою — здійметься галас, заведеться пустовання, підуть танці і почнуться такі штуки, що й розказати не можна.
