Buch lesen: «Агатангел»
Деякі збіги з реальними подіями не випадкові, більшість дійових осіб не вигадані, хоча й навряд чи захочуть впізнавати себе у персонажах твору.
Дійові особи (вони ж виконавці)
1. Горислава Галичанко, завідувачка рубрики «Дозвілля» щоденної газети КРІС-2, дівчина, безумовно, варта уваги, навіть попри те, що їй от-от виповниться тридцять.
2. Пані Міля, бізнесово обдарована поштарка і мрійниця.
3. Сніжана Терпужко, журналістка з дуже особливою дієтою.
4. Містер Арнольд Гомосапієнс, бізнес-консультант із Голландії.
5. Михайло Іванович Тичина, слідчий, книголюб і непоганий коханець.
6. Агатангел, домашній щур, любить крабові палички.
7. Юліан Йосипович Незабудко, головний редактор газети КРІС-2. Партійний псевдонім – Дуньо (але це таємниця). Поет і дбайливий сім’янин.
8. Пан Фіалко, заступник пана Незабудка. Партійний псевдонім – Франьо (хоча це теж таємниця).
9. Пан Маргаритко, заступник пана Незабудка і пана Фіалка. Партійний псевдонім – Ґєньо.
10. Пан Штуркало, відповідальний секретар.
11. Олежик Трав’янистий, верстальник із сумнівною репутацією.
12. Соломон Айвазовські – таємничий та ерудований, у душі – романтик, що старанно приховує, можливо, навіть сам від себе.
13. Шарлотт – вродлива і неприсутня.
14. Степан Вовк, 13-й комерційний директор КРІСа-2.
15. Рекламний відділ, нічим, крім прізвищ, не характерний.
16. Панько Овочевий. У приватному спілкуванні – Льоня.
17. Інвестор – загалом другорядний персонаж.
18. Теобальд Полуботок-Свищенко, дописувач КРІСа-2.
19. Професор Полуботок-Свищенко, засновник клініки Шато д’Амур та «українського» методу лікування психічних захворювань.
20. Евеліна, сусідка Горислави, скрипалька.
21. Марко, сусід Горислави, гітарист.
22. Юрко, випадковий персонаж.
Veritasна дні пляшки
Юліан Йосипович Незабудко прокинувся від солодко-тривожного відчуття в паху, яке могло свідчити тільки про одне, і саме про це і свідчило. У нього була ранкова ерекція. Головний редактор щоденної тигиринської газети КРІС-2, як називається посада нашого героя, посміхнувся чи то до стелі, чи то до себе самого (на стелі у спальні було дзеркало) і зітхнув із полегшенням. Коли тобі суттєво за сорок, кожна ранкова ерекція, а тим більше із сильного похмілля – це «трохи подія», як сказав би, зверхньо посміхаючись, пан Незабудко, якби йшлося про когось іншого. Але оскільки справа стосувалася його самого, то він тільки ковзнув рукою під ковдру і з полегшенням зітхнув, пересвідчившись, що солодко-тривожне відчуття його не підвело. Усі ми любимо виглядати іронічними чужим коштом.
Пан Незабудко жваво підхопився, замугикав «ві а зе чемпіонс» і пішов під душ, переможно спостерігаючи, як навіть струмені теплої води не відразу зруйнували горду набундюченість у його паху. Десь він читав, що ерекція «з бодуна» – явище майже автоматичне і свідчить не так про молодість організму, як про підвищений тиск на якісь там залози, тому така ерекція не виключає підступного наближення простатиту. Але Юліан Йосипович був оптимістом і тішився кожній ранковій ерекції, хоча скаржитися на сексуальні можливості свого організму наразі не мав підстав. Шкода, що дружина у відрядженні і немає з ким розділити скромну статеву радість. Хоча з іншого боку, добре, що вона у відрядженні, адже навряд чи їй сподобався б запах з його рота, який навіть самому Юліану Йосиповичу не дуже подобався, коли він видихав у близько поставлену до вуст долоню і принюхувався. Пан Незабудко щоранку перевіряв таким чином, чи не тхне у нього з рота. Сьогоднішній перегар викликав туманні спогади про те, що вечір таки завершився пивом, а це дружині точно б не сподобалося. Юліану Йосиповичу це також не подобалося, але не подобалося вже сьогодні, а вчора чомусь, навпаки, подобалося. І найгірше, що так буває завжди.
Тому те, що його дружина Неллі перебуває у відрядженні, загалом добре. Бо Неллі, як і переважна більшість дружин, негативно ставиться до появи чоловіка у нетверезому стані. Хоча і не влаштовує у таких випадках сцен, не дорікає, не б’є посуд. І цим тільки посилює відчуття провини наступного ранку, яке своєю чергою посилює бодун, і це, на відміну від ерекції, повторюється щоразу. Юліан Йосипович не любив з’являтися на очі дружині у нетверезому стані. Ніби нічого особливого не відбувалося, але щоразу після її мовчазного, але промовистого погляду в нього надовго зникало бажання затримуватися з друзями на пиві й, навпаки, виникали тривожні підозри, ніби дружина ним маніпулює, а це не дуже корисно для самооцінки. Найбільше Юліан Йосипович боявся потрапити дружині під каблук. Навіть не так, він боявся, аби хтось не подумав про нього такого, чи навіть ще точніше, не здогадався про те, що насправді він уже давно підкаблучник. Юліан Йосипович усе ще не наважувався зізнатися в цьому навіть собі, більше того, він не наважувався зізнатися собі у тому, що поки про це ніхто не знає, такий розподіл ролей його влаштовує. Хоч це й суперечило завченому з дитинства правилу, що головою в сім’ї повинен бути чоловік, – наслідки виховання домінантною матір’ю, сказав би про це його львівський друг, психоаналітик, якби пан Незабудко зізнався йому у своїх підозрах, але пан Незабудко нізащо не зізнається, і це вже вплив батькового виховання, бо ж батько був типовим прикладом того, що відбувається з чоловіками, які потрапили під каблук.
Одного разу, наприклад, Юліан Йосипович повертався додому в цілком безпідставному радісному піднесенні, штучно викликаному алкоголем, і тримав у кишені бездомного котика, якого знайшов на смітнику й невідомо навіщо підібрав. Пан Незабудко, як завжди, насвистував «ві а зе чемпіонс» і трохи неприродно посміхався, він добре усвідомлював, що усмішка його виглядає неприродно, а може, і дурнувато, але нічого не міг із собою вдіяти, бо вже на сходах раптом з жахом пригадав, що сьогодні восьма річниця їхнього одруження. Налякало його не те, що вони одружені вже так давно, жахливо було, що він забув про цю подію, яку щиро вважав найщасливішою у своєму житті, а ще більш жахливою здавалася тепер ця дурнувата напівтвереза посмішка. Навряд чи Неллі повірить, що котик – це заздалегідь запланований оригінальний подарунок, але вона дуже любить котів, вигляд нещасного голодного створіння відволіче її, і тоді, можливо, ситуація виглядатиме не так дурнувато.
Неллі й справді скептично поставилася до спроби чоловіка урочисто привітати її зі святом, але була настроєна досить доброзичливо, витягла з холодильника кілька пляшок пива і навіть випила одну разом із чоловіком.
Пиво після горілки спровокувало Юліана Йосиповича на відвертість, відвертість – на дискусію, дискусія – на філософію. А вранці йому спершу довелося усвідомити, що ні пива, ні таблеток від головного болю в домі немає, а потім прослухати дві касети із записаними на диктофон власними вчорашніми монологами. Із цих записів недвозначно випливало, що, окрім комплексу меншовартості (дружина заробляла більше), він страждає і на глибоко прихований едіпів комплекс, а до того ж іще й на комплекс Пітера Пена, що стало для Юліана Йосиповича цілковитою несподіванкою, бо досі він вважав себе вільним від будь-яких комплексів, а тим більше від таких банальних. «Краще б я помер учора», – сказав він тоді й пішов на роботу. Він іще довго з жахом згадуватиме той ранок, але треба визнати, відтоді, коли справа доходить до пива після горілки, він встає і мовчки йде додому. Принаймні до вчорашнього вечора це було так, а вчора умовний рефлекс знову підвів, і тепер у нього сильно болить голова і неприємно тхне з рота.
Дітей Неллі напередодні від’їзду завбачливо завезла до бабусі. Юліан Йосипович не міг чітко згадати, до якої саме (його батько був одружений двічі, і тепер обидві його вдови стали близькими подругами й по черзі опікувалися онуками). Але все одно відчував вдячність до дружини. Немає нічого гіршого за дитячий крик, коли ти з бодуна.
Після душу й апетитної яєчні з салом Юліан Йосипович відкоркував приготовану з вечора пляшку пива і сів писати сонет. Останнє свідчило про те, що його похмілля було середньоважким, бо в моменти більш критичні він брався за написання поем, а ранки з мінімальними проявами похмілля спонукали до верлібрової форми. Причому ні поеми, ні верлібри йому так ніколи й не вдавалося закінчити, перші – за браком часу, другі – через відсутність натхнення. Найбільш плідно його творчість розвивалася у жанрі сонетів та віршованих афоризмів. Можливо, так траплялося через те, що середньоважке похмілля, і це не могло не тішити, траплялося у житті Юліана Йосиповича значно частіше, ніж дуже важке, а зовсім легке, на жаль, практично не траплялося.
Пляшка ще не встигла спорожніти й до половини, а на папері акуратними рядками (Юліан Йосипович був палким прихильником каліграфії і не терпів недбальства у справі писання від руки) з’явилося:
НАСЛІДУВАННЯ КЛАСИКА
(формально скорочений сонет)
у лоно пристрасті заникується страх
бомжиха Люся і питущий Славцьо
злились в екстазі в парку, прям на лавці
що єсть любов, а не звичайний трах
та ранок в душі їх посіяв сумнів
й примусив розійтись ні в сих ні в тих
згадалась недопита пляшка раптом
що десь пропала в любощах палких
і квітнути б любові їхній досі
якби знаття що пляшку спиздив Руслан
Пан Незабудко зробив довгий ковток із пляшки й подумав, що було б непогано або зовсім відмовитися від розділових знаків, або розставити їх за правилами. Така думка навідувала його після написання кожного вірша, але щоразу ставало шкода витрачати на це час, і Юліан Йосипович вирішував, що у поезії граматика (чи пунктуація? морока з цими філологічними тонкощами) може бути довільною. Так він вирішив і тепер, після чого поміняв порядок слів у першому рядку другої строфи й уголос продекламував остаточний варіант:
НАСЛІДУВАННЯ КЛАСИКА
(формально скорочений сонет)
у лоно пристрасті заникується страх (пауза)
бомжиха Люся і питущий Славцьо
(тривала пауза, ковток із пляшки)
злились в екстазі в парку, прям на лавці
що єсть любов, а не звичайний трах (посмішка горда, але скромна)
та в душі їх посіяв сумнів ранок (задоволене покашлювання)
й примусив розійтись ні в сих ні в тих
згадалась недопита пляшка раптом
що десь пропала в любощах палких
(відригування і переможний погляд у дзеркало)
і квітнути б любові їхній досі
якби знаття що пляшку спиздив
(пауза, передостанній ковток із пляшки)
Костя
Варто б уточнити, – подумав пан Незабудко, – що Костя був третім, коли купували пляшку, тому частково мав моральне право на такий вчинок. А може, інтрига була складнішою, і він украв пляшку із ревнощів, бо теж хотів Люсю (варіант – Славця?).
Але придумати відповідну строфу головний редактор єдиної, а тому і найкращої щоденної тигиринської газети КРІС-2 не встиг. Задзвонив мобільний. Юліан Йосипович підніс слухавку до вуха і коротко поцікавився:
– На допит? До міліції? Коли?
Послухавши відповідь, кинув:
– О’кей. До зустрічі.
Допив пиво і почав збиратися.
Чому не варто передплачувати щоденних газет
Пані Міля, наша поштарка, не любить свою роботу. Не тоді, коли розповідає моїй сусідці пані Оксані, як чоловік Олі з другого поверху, Петро, побив дружину. І «то не в день зарплати, як завжди», а тому, що «застукав їх на гарячому (ви ж знаєте, Оля з Миколою із сусіднього під’їзду тойвово, і вже навіть один раз це саме, ну, ви розумієте, більше трьох тижнів, але нічого, випила «Постінор», і помогло)». Про стосунки Олі й Петра пані Міля знає все, принаймні все, що може знати про такі речі небезпосередній очевидець. І все це вона знає з абсолютно достовірного джерела. Від акушерки Ліди з третього поверху. А звідки знає про це акушерка, пані Міля тактовно замовчує.
Крім того, поштарка завжди в курсі, хто в будинку планує переїжджати і куди саме, які квартири продаються, скільки коштують, коли там востаннє зроблено ремонт. Критичні характеристики усіх маклерів, які працюють із нерухомістю нашого району, також можна почерпнути у нашої поштарки. І якщо їх таки почерпнути, то ви неминуче прийдете до висновку, що у справах нерухомості найкраще звертатися до самої пані Мілі. З її допомогою кільком нашим сусідам уже вдалося вигідно продати і розміняти квартири. Пані Міля розповідає про це з гордістю, не забуваючи щоразу скрушно позітхати, що працювала б вона маклером, то не животіла б на злиденні поштарські копійки. Але не намагайтеся запитати пані Мілю, чому вона не йде працювати маклером, бо вам доведеться вислухати довгу й обурену тираду про те, що вона не з тих, які наживаються чужим коштом, вона звикла чесно заробляти собі на хліб, уся ця купівля-продажа (саме так, продажа, попри докорінну україномовність пані Мілі і гордість за правдиве галицьке походження, вона часом дозволяє собі такі прикрі помилки. Дається взнаки регулярний перегляд програм російського телебачення), так от, уся ця купівля-продажа не для неї, а крім того, маклери живуть з відсотків, а це справа ненадійна, аж раптом не вдасться нічого продати, чим тоді дітей годувати, а так хоч невеликі гроші, зате регулярно.
Хоча розносити пошту пані Міля не любить.
Щоранку десь між шостою і пів на сьому я маю нагоду відчути на власній шкірі нелюбов пані Мілі до свого фаху. Газету КРІС-2, яку я передплачую, вона вважає за необхідне віддати особисто мені в руки.
– Ваша газета, – говорить вона мені щоразу тоном міліціонера, який віддає права водієві машини, зупиненої для перевірки, після того, як жодних порушень знайти не вдалося. І тепер міліціонер змушений буде відпустити водія без штрафу. Якщо, звичайно, можна розглядати таку ситуацію як типову. Або ж картина більш реальна – порушення знайдено, але водій відмовляється «вирішувати питання на місці» й вимагає офіційного виклику в суд. Міліціонер заповнює необхідні папери, з тугою проводячи поглядом автомобілі, які, не зупиняючись, проїжджають повз, чим підривають сімейний бюджет міліціонерської сім’ї. І от коли він зупинить наступного водія, фраза: «Ваші документи» прозвучить майже з тою ж інтонацією благородного гніву, що і в пані Мілі, коли вона приносить мені газету о шостій ранку.
І в чомусь я можу її зрозуміти. Адже крім мене у нашому будинку ніхто нічого не передплачує. Передплата давно вийшла з моди, не лише з міркувань ощадливості, а й через поширення серед населення звички при нагоді купувати пресу в кіоску або читати її на робочому місці в електронній версії. Як наслідок – суттєво полегшилось життя поштарів, і тому можна вважати справедливим обурення поодиноких представників фаху, яким усе ще доводиться виконувати цю рудиментарну послугу. Напевно, я і сама нічого не передплачувала б, але вранці, ще до виходу з дому, мушу читати газету, у якій працюю, щоб підготуватися до наради у редакції. Хоча цього я пані Мілі не пояснювала. Мені здавалося достатнім оформити передплату на пошті.
– Ваша газета, – традиційно буркнула мені поштарка і сьогодні, після того як я відчинила їй двері. Вставати було ще важче, ніж завжди, після бурхливого святкування напередодні. Замість очікуваного роздратування на обличчі жінки була майже привітна посмішка.
– Прошу розписатися, – пані Міля передала мені ще й офіційний бланк повідомлення, де зазначалося, що мене викликають у міліцію.
Невдоволення поштарки з приводу передплаченої мною газети недовго залишалося пасивним. Спочатку вона щодня кидала КРІС-2 до моєї поштової скриньки, хоча майже ніколи не встигала зробити це вранці. Переважно я знаходила газету в скриньці, повертаючись із роботи, а часом заставала поштарку за виконанням своїх професійних обов’язків. Мої несміливі прохання приносити газету вранці не мали бажаного ефекту. Більше того, пані Міля запропонувала, що приноситиме по п’ятницях увесь тижневий стосик газет, а коли не встигне, то в понеділок. Ще вона може залишати газети для мене у поштовому відділенні, а я за додаткову платню забиратиму їх сама. «Або, – радила мені поштарка, – підпишіться на щось людське, з рецептами там, з телепрограмою, чи хоча б з оголошеннями, щоб виходило два рази на місяць, нащо вам стільки макулатури?»
Я відмовилася. Тоді вона з власної ініціативи почала приходити у зручний для себе час. Тобто раз на тиждень або раз на два тижні. Я подзвонила до начальника відділення. Після того, як шеф зобов’язав пані Мілю виконувати мої «забаганки», адже природно, що саме так це виглядає в очах жінки із трьома дітьми, п’ятьма городами й чоловіком-п’яницею, поштарка щоранку будить мене о шостій. І я не маю права нарікати, адже за додатковий сервіс особистого вручення газети не доплачую. Так триває вже кілька місяців, і в наших із пані Мілею стосунках навіть з’явилося своєрідне взаєморозуміння: вона відчуває певну насолоду, побачивши моє заспане обличчя, адже я ніколи раніше не вставала так рано. А я отримую газету і ще дві години вільного часу перед початком робочого дня. І це загалом зручно, хоча й не дуже позитивно позначається на моєму світосприйнятті. Як з’ясувалося протягом часу, відколи я змушена прокидатися о шостій, звикнути до цього факту мій організм не здатен і реагує відчуттям глибокого роздратування, позбавленого конкретних причин. Десь між шостою і сьомою я здатна, здається, зненавидіти навіть холодильник за те, що він гуде надто голосно, а ще більше за те, що порожній. Протягом дня відчуття роздратування і незадоволення проходять ряд незначних модифікацій і злегка послаблюються відразу після калорійного обіду або ж посилюються у випадку відсутності такого обіду чи обіду взагалі. Але деструктивне уявлення про світ не залишає мене до самого вечора, і нещодавно я з жахом усвідомила, що тихо ненавиджу пані Мілю і мрію про те, щоб її звільнили, щоб вона захворіла й пішла на лікарняний, щоб кинула нарешті цю роботу, і навіть якщо її зіб’є машина, я не впевнена за свою реакцію. Ясно одне – із цим терміново потрібно щось вирішувати.
На самому початку цієї історії ми вже робили спробу налагодити дружні стосунки. Пані Міля розповіла мені, як важко буває виходити з дому о п’ятій, коли в тебе троє маленьких дітей. Як болять ноги і руки в кінці зміни, як псує настрій начальник, як важко тепер знайти роботу і як часто звільняють поштарів. Мені стало шкода цю бідну жінку, я дала їй свій телефон і дозволила дзвонити, коли в неї захворіють діти, тоді я сама забиратиму газету. Вона подзвонила вже наступного дня, потім ще через день, далі почала дзвонити щодня, і протягом місяця я бігала за газетою на пошту, щоб не підвести пані Мілю, хоча до газетного кіоску мені значно ближче. Потім вона попросила рознести пошту по сусідніх квартирах, далі по сусідніх будинках, і я зрозуміла, що незабаром мені доведеться звільнитися з основної роботи, бо почнеться весна, треба буде скопати городи, далі посапати бур’ян, зібрати урожай…
Крім того, я не встигала прочитати газету вранці, змушена була відкладати це на вечір, через що одного разу двічі було надруковано той самий матеріал, і я отримала суворе попередження від головного редактора. Тоді я припинила забирати газету з пошти і почала купувати її в кіоску, але пані Міля образилася, бо на тижневий стосик моїх недоставлених газет випадково звернув увагу начальник поштового відділення і поштарка отримала догану.
Сьогоднішня її переможна посмішка – це демонстрація того, що рахунок у нас 2:1 на її користь, адже якщо мене посадять, їй не доведеться більше носити мені газети.
Так принаймні мені здалося. Хоча насправді все було зовсім не так. І пані Міля, віддаючи повідомлення, зовсім не бажала мені зла, тобто попереднього затримання, підписки про невиїзд чи навіть ув’язнення. У цей момент поштарка думала зовсім про інше. Її радісна посмішка була пов’язана з місячними, які нарешті почались у неї після понад тижневої затримки. Під час цього тривожного тижня вона вже навіть почала підозрювати, що її чоловік, якому вона півроку тому відмовила в сексі до моменту, коли він остаточно кине пити й почне більше заробляти, потай уночі таки виконує подружні обов’язки. Саме сьогодні пані Міля збиралася йти до акушерки Ліди, але все щасливо вирішилося, і тепер у поштарки був чудовий настрій. У стані емоційного піднесення вона навіть не звернула уваги на бланк повідомлення, який дала мені. І це вже було зовсім не схоже на пані Мілю, адже вона любила бути в курсі всього, що відбувається на дорученій їй ділянці.
Але я, звісно, не могла всього цього знати. Характер нашого із поштаркою спілкування не виходив на потрібний для таких одкровень ступінь відвертості, і тому їй довелося тримати свою маленьку жіночу радість у собі, хоча дуже кортіло поділитися хоча б із кимось.
Вона таки не втрималась і при виході з під’їзду переможно посміхнулася вуличній кішці, кинувши їй багатозначне: «Отак-от!» У цьому вигуку пані Міля спробувала виразити всю суперечливість емоцій, які її переповнювали. Адже попри небажаність четвертої вагітності (низькі матеріальні статки, прогресуючий варикоз, опущена матка і задавнена мастопатія), їй таки було б приємно, якби її Степан усе ще час від часу не міг стримати свого чоловічого єства, бо це приємно кожній жінці. З іншого боку, «місячка», як це називається у колах пані Мілі, й не тільки цих колах, – це ще не доказ еротичного збайдужіння чоловіка. Можливо, він справді потай уночі, бо ж недаремно їй час від часу сниться щось дивне і бентежне, після чого вона прокидається від приємного завмирання всередині, такого приємного, як не бувало з нею навіть у ті моменти, коли насправді… Але такі сороміцькі думки не личать матері трьох дітей, у цьому пані Міля переконана на сто відсотків. Навіть на сто один. Тому вона бере себе в руки, гордо піднімає голову і, зберігаючи ідеальну осанку, крокує до поштового відділення «показатися на очі шефу».
У каналізаційних трубах загуділа вода, потужно вриваючись у гармонію звичних о цій порі звуків та запахів, які дають достатньо чітке уявлення про те, як проводять ранок у суміжних квартирах. Сусід із верхнього поверху закурив першу ранкову «Приму». Напевно, цигарка стимулює його кишківник, бо щоразу після того, як до мого туалету проникає запах цигаркового диму, відразу ж чується і характерний звук, інтенсивність якого наводить на підозру, що сусід вживає сильнодіючі послаблюючі засоби. Не може ж у нього постійно бути розлад шлунка.
Його пес скавулить, напевно, це він зробив купу під моїми дверима, запах проникає навіть крізь них.
Сусіди справа кілька тижнів тому одружилися і тепер щоранку кохаються у ванні, їхні стогони супроводжуються потужним ревінням води у трубах та скаргами сусідки знизу, яку я часто зустрічаю на вулиці дорогою на роботу. Вона вигулює свого котика (влітку він майже повністю облазить, а взимку його вбирають у вовняну пов’язку, тому я не знаю, якої він масті) і скаржиться мені, що на стелі у неї просочується вода, яку молодята розхлюпують із ванни.
Із сусідами зліва у нас одна суміжна стіна, яка у них розташована на кухні, а у мене в спальні. Запахи їхнього сніданку, як правило, завершують мої сновидіння якимись сюрреалістичними подробицями. Наприклад, під аромат пригорілого молока, з якого у сусідів часто починається ранок, мені завжди сняться смітники, а смажене сало доповнює образ візуальними деталями: літо, пообідня спека, довкола смітників ліниво кружляють вгодовані мухи, бомжі витягують із контейнерів об’їдки, обнюхуючи їх на предмет їстівності, а поряд за їхніми діями зацікавлено спостерігають діти й обговорюють пропозицію «побавитись у бомжів».
А потім раптовий порив сильного вітру підхоплює бомжів, і вони відлітають кудись у височінь, енергійно розмахуючи крилами і пробуджуючи зі сну розімлілих на сонці бездомних псів. Далі пси й собі піднімаються у височінь, розмахуючи вухами замість крил, а з їхніх пащ виривається не жалібне скавуління і не обурене гарчання, а одна за одною випадають великі білі квіти й опускаються на землю пахучими пелюстками. Але це вже, здається, з якоїсь пісні.
У суботу вранці сусіди з помешкання ліворуч їдуть на село, тому снідають чимось нашвидкуруч, не залишаючи запахів. Я дуже їм за це вдячна, бо приємно час від часу починати день і без літаючих бомжів та смаженого сала. Зрештою, в останньому сусіди зі мною, мабуть, не погодяться, але degustibus, як відомо, переважно залишається statusquo, як, можливо, прокоментував би ситуацію мій науковий керівник пан Світило В.І., який любить компонувати афоризми з уривків латинських крилатих висловів.
Напір води в трубах о цій порі зростає, і коли відкручуєш кран, здається, ніби зараз зірве з кріплень цілу кухонну шафу. Тому коли потужний фонтан брунатного кольору всього лише вибиває з рук джезву, від чого кавовий порошок опиняється на руках, обличчі, одязі, волоссі та нещодавно побілених стінах, це вже не справляє надто сильного враження. Могло бути значно гірше.
Один мій знайомий написав собі цю фразу при вході до квартири і каже, що напис допомагає йому взяти себе в руки у багатьох ситуаціях. Напевно, до них належить і така, як зараз, коли із крана під величезним тиском тече рідина брунатного кольору вартістю 1,57 грн. за кубічний метр, а кава закінчилась.
Властивість невтрачання оптимізму особливо важко дається мені вранці, до того, як я вип’ю перше горнятко кави. Але сьогодні на мене чекає важкий день, тож не можна дозволяти собі дратуватися через дрібниці, потрібно берегти сили.
Теліпаюся до ванни змивати з волосся кавовий порошок. Мимоволі кидаю погляд у дзеркало і намагаюся зрозуміти, чи задоволена побаченим. Моя товаришка Люба, якій тридцять два, чітко знає, скільки в неї зморщок, і про появу кожної нової стурбовано повідомляє мені по телефону. Вона так щиро цим переймається, що я значно краще пам’ятаю всі прояви її старіння, ніж свої власні: у неї біля лівого ока – шість гусячих лапок, біля правого – чотири, хоча наразі вони малопомітні, шкіра обличчя дуже пересихає вдень, але за ніч відновлюється дорогим кремом, тричі на тиждень – регенеруючі маски, двічі на місяць похід до косметолога, прогресуючий остеохондроз вона затримує регулярними сеансами масажу, целюліт на сідницях усе ще поборює косметичними методами, але планує і хірургічні, хоча мені здається, що немає у неї ніякого целюліту, волосся фарбує на випадок імовірної сивини, але сивих волосин наразі у себе не знайшла.
У мене під лівим оком теж, здається, шість гусячих лапок, цікаво, чи давно їх шість, може, котрась із них зовсім свіжа і варто повідомити про це товаришці. Не знаю, добре це чи погано, що я не пам’ятаю кількості власних зморщок, не роблю регенеруючих масок, не відвідую косметолога, рідко спромагаюся на макіяж, не кажучи вже про манікюр, педикюр чи солярій. І про що це свідчить: про зайнятість, втрату цікавості до протилежної статі чи про звичайну лінь? І що з цього всього найгірше? Те, що для мене ця проблема ще не стала актуальною, чи те, що я підсвідомо витісняю думки про майбутнє тридцятиліття зі страху перед невідомістю? Може, це початок неврозу? Тільки у кого: у мене чи у Люби?
Моя подруга Люба дуже смачно готує. Але ось уже два роки, як вона вирішила, що настав час зайнятися своїм здоров’ям, подарувала мені мікрохвильову пічку та фритюрницю, точніше, я сама забрала, бо вона збиралась викидати, і тепер харчується виключно здоровими, на її думку, точніше, на думку відповідної преси, продуктами. Виявляється, існує цілий всесвіт перешкод, які суттєво ускладнюють людям відповідь на питання «їсти чи не їсти». Наприклад, шоколад. З’ясувати думку фахівців з приводу корисності-шкідливості цього продукту не так просто. Мало того, що вони діляться на дві частини, й одні категорично за корисність, а інші – проти. Це в наукових колах традиційно. Часто буває, що одні й ті ж «авторитетні джерела» спершу рекомендують (гормон щастя, поживні речовини, стимуляція діяльності мозку), а потім застерігають (псуються зуби, розвивається атеросклероз, збільшується кількість холестерину). У мене є ціла колекція подібних публікацій, які я з відчуття професійної солідарності не показую Любі, але питання журналістської чесності в цьому випадку непокоїть мене досить сильно. Я навіть помітила деяку сезонну періодичність таких публікацій. Наприклад, журналіст Ю.В. з видання «Аргументи і подробиці» пише про здоровий вплив шоколаду на організм переважно у середині січня, а потім, приблизно у серпні, сам себе спростовує. Причому тексти його статей з року в рік друкуються практично без змін, іншою є лише марка шоколаду, яка рекомендується або не рекомендується. Те саме стосується цілого списку продуктів: червоного вина, молока, вершкового масла, білого хліба, я вже не кажу про поділ продуктів на канцерогенні та нешкідливі. Загалом, якщо вірити усім цим публікаціям, як, наприклад, робить Люба, отримуєш досить різноманітне меню, бо їси загалом усе те саме, що й люди, які не бережуть свого здоров’я, але завжди без задоволення, бо їси не те, що хочеш, а те, що корисно, і не тоді, коли хочеться, а коли радять фахівці, котрі вже забули, що саме радили попереднього разу. А корисно це насамперед для виробників та видань, яким заплатили за приховану рекламу.
Люба ставиться до мого скептицизму поблажливо, цитує принагідно фаустівського Бакаляра: «Кому за тридцять літ поверне, того пиши за упокій» і вважає, що незабаром я сама все зрозумію, бо речі, пов’язані з віком, немає сенсу пояснювати молодшим від себе. Мені здається, що вона явно перебільшує ті глобальні зміни, які відділяють мене 29-річну від мене ж 30-річної. Але можливо, вона таки справді знає, про що говорить, і через якихось півроку я теж вирішу викинути мікрохвильову пічку, чи навпаки, поливатиму кетчупом навіть сиру моркву, а сиру моркву вживатиму тільки тоді, коли не залишиться іншого виходу. Можливо, мені раптом почнуть подобатися цілком несподівані речі, і я відрощу волосся, аби щоранку закручувати його у хирляву «дульку», добротно сприскуючи її лаком, накуплю собі ангорових светрів та безрозмірних джинсових спідниць, перестану користуватися дезодорантом і збиратиму гроші на шкірянку та дублянку.
Вода тече з душу потужним струменем, що потроху втрачає свою непрозорість, і під нього уже не страшно залазити. Разом із брудом, кавовим порошком та сонливістю вода змиває напад ранкової іпохондрії. Хоча щодо бруду немає остаточної впевненості, адже попри суттєве послаблення концентрації іржавого кольору, зовсім чистою вода в душі не буває ніколи. Принаймні у моєму рідному місті. Душ такого кольору часто має непередбачувані гігієнічні наслідки, деякі з них не змиваються тижнями, я вже не кажу про алергії. Зате не підлягає сумнівам психотерапевтичний ефект. Наприклад, метафізичний бік процесу старіння після контрастного душу впевнено відсувається на задній план, поступаючись значно актуальнішим проблемам.