Buch lesen: «Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi», Seite 3
Подорож Підземка
I
Тим часом запаси харчів у кришталевій печері геть вичерпалися, тож кожному краснолюдкові на день не випадало навіть по три горошинки. Це призводило, звичайно, до різних суперечок і навіть до бійки, як це буває там, де голодно і холодно. То Сонечко зі Світлячком поб’ється, то Тямко із Козубком, то Соломинка з Порхавкою, то знов усі разом, аж поки Микула і Пакула, що були в печері стражниками, не запирали всю компанію в холодну.
Але найбільше галасував і був невдоволений з тих тяжких часів Підземок. Він їв за чотирьох і завжди нарікав, що голодний.
Цього Підземка спіткала колись особлива пригода.
Треба сказати, що краснолюдки не завжди сидять під землею. Охоче живуть на селі – то у запічку, то під порогом хати. А там, де господиня недбала, де горщики не накриті, лушпиння не зметене, пряжа лежить не на місці, сир своєчасно не витоплений, помиї не вилиті, птиця не полічена, – пустунам-краснолюдкам роздолля. Натоплять мух у борщі, виметуть сміття з кутків на середину хати, сиру над’їдять, нитки на мотовилі заплутають, повипускають курей з клітки, цебрик перевернуть – нашкодять як можуть, а потім – у запічок.
А коли господиня залишить у колисці дитинча, а сама побіжить до сусідок попліткувати, вмить краснолюдки обміняють дитину, підкинувши свою, а вкрадену тримають у себе, наказуючи собі служити.
Підкинений краснолюдок не росте, тільки голова у нього робиться щораз більша і важча. А ненажерливий такий, що не наситити нічим.
В одної жінки на селі був чудовий маленький хлопчик Ясько. Волосся – як льон, оченята – як волошки, вустоньки – як суничка. Здоровий був і веселий, як та рибка у воді. А як коли заплаче – то вже щось мусило дуже дошкулити йому. Хоч мав усього півроку, та вже посміхався до матусі, тягнув рученята і тріпотів ними, як пташка…
Але матінка рідко коли поралася біля нього. Вона раз по раз бігала до сусідок на теревені. Тут стане, там сяде, а як заговориться – то забуде і про немиті горшки, і про невипране шмаття, геть про все – навіть про Яська…
Якось краснолюдки вбігли до хати, дивляться – господині нема, поросята риються по кутах, а дитина плаче в колисці.
Вони зараз же вхопили дитину, занесли до себе в підземелля, а в колиску поклали свого Підземка, чисто виголивши йому бороду.
Приходить мати, дивиться, що воно за дитина така? Голова – як гарбуз, обличчя в зморшках, очі, як баньки, а ноги коротенькі, наче в каченяти…
Перелякалася жінка.
– Тьху! Щезни з моїх очей! – говорить і протирає очі, бо думає, що їй тільки так ввижається.
А той як заверещить: «їсти!»
– Яську… – лепече до нього мати, – Яську! – а той тільки дивиться з-під лоба і репетує: їсти та їсти!
Нагодувала його, заколихала, думала, що буде спати. Але де там! Тільки жінка на крок від колиски, а воно в крик: їсти!
Так було аж до вечора. Жінка думає собі, й чого воно таке ненажерливе? Що це сталося з дитиною? Але додуматись не може. В одну руку тицьнула шмат хліба, в другу – морквину, і той якось заснув…
Але на другий день рано-вранці те саме: їсти і їсти.
«Чи на тебе голодний вовк очима посвітив, що не можеш наїстися?» – думає жінка, годуючи дитину, та й дивується, що воно за переміна така. Таж той-таки Ясько досі їв не більше від горобця, а тепер завжди голодний.
Нічого не роби, тільки при колисці стій і в рот йому клади. Ковтає, як старий, витріщує очі, як жаба, став якийсь зовсім інший, наче не її дитина… Так минуло кілька днів, минув тиждень.
Бачить жінка, що як тільки залишить щось у горщику – чи галушки, чи горох, та вийде з хати, – то зараз усе хтось виїсть геть чисто.
«Що воно діється?» – міркує жінка і не може зрозуміти.
Думала, може кіт. Набила кота, зачинила в коморі, пішла. Вертається – а горщики знову порожні, каструля вилизана, від приправи нічогісінько не залишилося.
Іде до комори, дивиться: а кіт як сидів, так і сидить і страшенно нявкає, бо такий голодний, що аж боки у нього запались. Бачить жінка, що то не кіт з’їв. Вона подумала, що то, мабуть, Жук.
А був у неї на подвір’ї чорний собака, якого звали Жуком. Вона й давай його лупити палицею. Собака скавулить, бо ж йому кривда діється, нестерпний біль. Сіни зачинені, втекти нікуди, а жінка шмагає його та ще й кричить: «А не руш! А не смій!» Жук крутиться, вищить, радий би під землю сховатися. Нарешті жінка втомилась і кинула палицю. Тоді бідолаха Жук підібгав хвоста і зі страшним скавучанням поволікся до хлівця та до вечора зализував там побиті боки.
На другий день жінка зачиняє в коморі і кота, і Жука. Засуває горщики в піч і йде до сусідки.
Посиділа трохи у сусідки, побалакала, вертається, а у коморі судний день. Кіт із собакою так зчепилися, що аж шерсть під стелею літає, а в хаті піч відкрита, горщики порожні, каструля вилизана, наче хто їх вимив, а дітлах кричить у колисці, аж у вухах лящить.
З журби жінка вхопилась за голову, а потім її взяла злість. Сплеснула в долоні і каже:
– Підожди-но, лиха бідо! Вже ж я тебе вистежу!
Заклопотана думками, підійшла до колиски, бо підкидьок верещав на все горло.
Бідна мати годує його, а сльози так і котяться з очей. Глянула на дитину: чом її Ясько так змінився? Бувало, сідала з ним на порозі хати, і хто проходив – той хвалив, бо ж такої дитини ще треба було десь пошукати…
А тепер вона не сміє й виткнутися з ним на люди – таке потворне опудало зробилося. Не усміхнеться, не загомонить, рученят не витягне до материного намиста, тільки лежить, надуте, зморщене, лисе, як старе. Рости – теж не росте, лише голова велика та важка, як гарбуз.
Справжнє опудало…
Та ще й до цього всього – такі витрати! Наварить усього, наче на двох добрячих чоловіків, а вийде з хати, то й для неї нічого в горщику не лишиться.
– Що ж, дитина дитиною, – говорила з жалем жінка. – Мабуть, така воля Господня. Але цього виїдання – не прощу! Їй-бо – не прощу!
II
Наступного дня жінка зварила горщик капусти, горщик гороху, засмажила чималий шмат сала, все це поставила в піч, заслонила, нагодувала дитину, взяла з собою кота й Жука і пішла.
Але не пішла далеко – стала за рогом хати і дивиться крізь шибку.
Аж тут піднімається з постелі отой підкидень і, сівши в колисці, розглядається по хаті – чи нікого нема?
Дивиться жінка далі, а воно вилазить з колиски – і до печі. Прийшов, відчинив, потягнув задоволено носом, бо в каструлі запахли шкварки, і давай шукати ложки. А ложки були на миснику.
Діставати їх було незручно, тож він виліз на скриньку і, вибравши найбільшу, шмиг до горщиків. Витягнув з печі капусту, помастив салом, докинув гороху і їсть, аж за вухами лящить.
Сторопіла жінка, побачивши таке диво, сплеснула в долоні і швидше до сусідки – порадитись.
Прибігли обидві щодуху, дивляться – а в горщиках вже мало що й залишилось. А воно аж сопе, та їсти не перестає…
Виїв капусту, виїв дочиста горох, стукнув ложкою в пусте дно, перехилив каструлю, вилизав приправу, що залишилась, горщики засунув у піч, ходить по хаті, як старий, і заглядає по кутках.
Жінка тільки зуби зціпила, але мовчить.
А той ходить, роздивляється, знайшов яйце, яке курка знесла під решетом, і давай крутити своєю здоровезною головою і та дивуватися:
«Сімдесят сім літ живу, – каже, – а ще не бачив такої бочки без обручів…»
З цих слів сусідка й зрозуміла, що то був краснолюдок.
– Не залишилося, – каже, – нічого робити, тільки вирізати добрий березовий прут та дати йому доброго прочухана і викинути на смітник. Як буде верещати на смітнику, то краснолюдки справжню дитину принесуть, а цього виродка заберуть собі назад.
Сподобалось це жінці. Як скочить вона до берези, та як виломить прута, як влетить до хати, як схопить підкидька, як не почне його шмагати!
– Ось тобі!.. за мого Яська, за мою шкоду! А на!.. на!.. на!..
А той верещить – аж на небі чути, а жінка не перестає та все шмагає.
У третій хаті жила вдова Кукулина з малою донечкою Марисею.
І як на те, саме на той час Кукулина взяла на руки свою дівчинку і йшла полоти на панське поле. Почувши у сусідки нелюдський вереск, вона зупинилася: «Це ж, мабуть, когось б’ють. Треба йти боронити!»
Тут і дитина її, яка ще не вміла й говорити, почала тихо квилити з жалю, що комусь чинять кривду й біль.
Кукулина глянула на дорогу, на сонце, що вже підбилося вгору (шкода їй було часу, бо дуже працьовита була), однак співчуття перемогло. Йде до сусідки, а в неї двері зачинені.
– Сусідко! – гукає. – А хто це там волає так?
А жінка:
– Не ваше діло! Йдіть собі своєю дорогою!
Кукулина на це:
– Сусідко! – гукає знов. – Не інакше, як ви Яська свого б’єте? Пожалійте трохи, бо ж воно ще мале…
А жінка:
– Такий він мій, той підкидьок, як лихий вітер, що по полю гасає!
– Хоч би й не ваш був – та не бийте так, бо тяжко слухати цей крик.
А Марися починала вже плакати щораз жалісніше.
Жінка розізлилась:
– Ти ба, яка милосердна!.. Заступниця знайшлася! Іди, звідки прийшла, не пхай носа в чужі двері, бо причинять тобі!
Прикро було Кукулині почути таку відповідь, але як у хаті затихло, вона подумала собі: «Ну й нехай! Мало що скаже людина зозла, хіба це треба пам’ятати! Добре, що вже затихло».
І пішла.
Тимчасом краснолюдки почули крик свого Підземка і кажуть:
– Біда! Нема ради – треба йти рятувати!
Не минуло й кілька хвилин, і тут у хаті сталося диво. Вилазять з-під печі маленькі чоловічки в жовтих і зелених жупанцях, кожний тримає в руці червону шапочку і низенько кланяється жінці та просить, щоб відпустила їхнього товариша, а вони насиплють їй у запаску стільки грошей, скільки зможе втримати.
Як почула жінка про гроші – одразу ж серце її зм’якло, але тут сусідка шепоче їй на вухо:
– Не пускайте його, кумо, з доброї волі, заради Бога! Бо вони не повернуть вашого синочка, а оті гроші – то просто порохнява і все!
Тоді жінка:
– Ану геть звідси! Віддайте мого хлопчика, а ваших грошей мені не треба! Тікайте хутчій, бо всій компанії дістанеться!
Краснолюдки прищулили вуха і шасть під піч один за одним! А жінка вхопила Підземка за вухо та й на сміття.
Підземок заверещав, як кошеня, коли кинуть його на землю, – не стільки з болю, скільки зі страху, бо не знав, що з ним тут буде.
У цю мить Кукулина озирнулася.
Дивиться – лежить той бідолаха на смітнику і плаче.
Жінка підійшла, втерла йому сльози, ласкаво заговорила, відломила зі свого сніданку шматок хліба і тицьнула йому в руку. Тоді вирвала жмут зеленої травички і підстелила, щоби малому було сухо та чисто. А побачивши, що вже сонце підбилось високо, знайшла над ровом великий листок лопуха і прикрила Підземка від спеки, наче шатром.
Підземок удячно глянув на вдову, а побачивши, як Марися плеще в рученята з радості, що він так гарненько лежить собі на травичці і під листком, вдячно усміхнувся до неї, і йому стало якось так солодко, гарно, а серце сповнилось великою радістю.
– Дай Боже віддячити! – шепнув про себе, коли Кукулина відійшла з дитиною на руках.
Вона радо взяла би його з собою, але якось не посміла. Адже у нього є мати, а ненька – відома річ, хоч і насварить або й висіче лозиною, однак знову пригорне й обніме.
Так думала Кукулина, бо звідки їй знати, що краснолюдки підмінили жінці дитину і це не її власна, лише підкидьок.
Минув день. Увечері жінка вийшла подивитись, що сталося з Підземком, а там і сліду його нема! Зате під порогом уже лежить Ясько: волосся – як льон, оченята – як волошки, губенята – як лісова суничка!
То краснолюдки віддали його жінці, а свого забрали назад.
Ото була радість і втіха! Жінка насмажила яєчні щось із десятка яєць, сусідку запросила, ще й коржа спекла – так дякувала їй.
Згодом той Ясько виріс, став великий, але завжди був якийсь дивний: тікав від людей, бродив по лісах та горах і завжди говорив, які то скарби, які дива він бачив під землею у краснолюдків. Люди вважали його за дурника і словам його не йняли віри. І так – все життя.
Тим часом Підземок скоро одужав, бо краснолюдки знаються на всякім зіллі і цілющих мастилах. Почали робити йому припарки, підкурювати, змащували то красавкою, то комариним салом, то жовчю з павука і таки вилікували його.
Король Блистек любив Підземка, був ласкавий до нього і дивився зі співчуттям на завжди голодного краснолюдка.
І Підземок теж дуже любив короля. Часто сідав коло його закоцюблих ніг, розігріваючи їх своїм подихом, а то, бувало, вигравав на сопілці пісеньки, від яких у кришталевій печері ставало трохи тепліше.
Але коли йшлося про харчі, то Підземок забував про все і думав лише про хліб. До миски і ложки він нікого не підпускав ближче за себе. А як хто чинив йому в цьому опір, він сердився, ставав лютий і готовий був сам стати проти цілого війська.
Одного дня зчинився страшенний галас.
Підземок напав на комірника за те, що той дав йому, як і іншим, на весь день лише три горошинки, побив його та ще й пішов скаржитись до короля про заподіяну кривду.
Король відправив його, мовляв, для всіх одне правило, але Підземок ще більш обурився.
– Якщо так, – каже, – і тут немає для мене справедливості, то я іду на землю. У першої-ліпшої баби знайду кращі харчі, ніж тут, на королівському столі!
А краснолюдки в сміх:
– Іди, йди, ненажеро! На один рот буде менше у ці тяжкі часи.
Бо думали, що це жарти.
Тоді Підземок:
– От щоб ви знали – піду!
А ті знов сміються:
– А принеси нам вістку про весну, коли ти такий хоробрий.
– І що, принесу!
Підперезав ременем жупан, поклав за пазуху сопілку, вклонився королеві, набив люльку і пішов до виходу.
III
Уже смеркало, коли Підземок, ставши на краю печери, перевів дух і почав розглядатися довкола.
Наліво околиця була незаселена, дика. Там стояв чорний бір, на соснах каркали ворони, у балках біліли ще не розталі сніги, брунатний шар мокрої глиці встеляв землю, а від темної стіни дерев, що глухо шуміли, долинав вологий пронизливий гострий подих.
– Бррр! Зимно! – пробурмотів Підземок і глянув направо.
Там простягалась до річки весела долина, по якій з дзюрчанням збігали з гір струмки, а кущики свіжої трави силою виривалися з-під землі до світла. Над долиною гасла вечірня заграва.
Підземок ляснув себе долонею в чоло і вигукнув:
– Та вже весна!
Раптом від лісу повіяло крижаним вітром.
Зіщулився Підземок і каже:
– І що тут таке – чи це зима, чи весна? Наліво – так, направо – сяк!.. Сам мудрагель Соломон не розбереться в цьому!
Над ним щось залопотіло.
«Ага! – думає Підземок. – От зараз і дізнаюся правди. Це або крук, або голуб. Якщо крук – то зима, якщо ж голуб – весна».
Щойно він подумав про це, аж дивиться, а просто перед ним кружляє кажан.
– От і будь же тут мудрий! – пробурмотів Підземок і почав крутити головою навсібіч.
Глянув у долину – а там світ весь білий, наче срібний.
– Оце воно! – гукнув Підземок. – Тепер я таки дізнаюся правди. Це або сніг, або роса. Якщо сніг – то зима, якщо роса – то весна.
І почав пильно приглядатися. Але ж, витріщившись щосили, бачить, що це ані сніг, ані роса – лише туман.
– Тьху! – Сплюнув Підземок, зажурився: що ж його робити?
Роззирнувся вправо, вліво, і нічого не може придумати.
Глянув у ліс, а там щось у заростях світиться.
– О! – зрадів Підземок. – Отепер точно дізнаюся правди! Це або світляк, або ж гнилиця. Як гнилиця – то зима, а як світляк – то весна.
І відразу ж кинувся бігти до того світла.
Прибіг, дивиться, а це вовчі очі.
Підземок страшенно розгнівався і каже:
– Світиш ти мені – засвічу і я тобі!
Сказавши це, викресав огню, закурив люльку і, пустивши великий клубок диму, сплюнув та й подався геть.
Тим часом Підземкові вже страшенно захотілося їсти. Дивиться, розглядається, чим би підкріпитись. Аж бачить – щось лежить у мохові. А це був той самий горбок, на якому Кошалек-Опалек визначав сторони світу і міряв дорогу весни.
Дивиться Підземок – щось кругле лежить. Думає: «Яйце!»
А то була та земна куля, яку вчений муж зробив з вапна.
«Якесь особливе яйце, – думає Підземок. – Кроти порили чи що?»
Розтовк – а це вапно! Цього вже було занадто. Розгніваний, розлігся на землі, підклав руку під голову і заснув.
Ще далеко було до ранку, і світанок ледве посріблив край неба, коли Підземок почув над собою якийсь шум.
Прокинувся, сів, протер очі, дивиться, а то летять лелеки. З-за моря летять, з-за синього. На срібних крилах – відблиск зірниці, й у тихому повітрі, широким летом летять до своїх старих гнізд.
«От же пощастило мені, – подумав Підземок. – Авжеж, на таких крилах куди швидше доберешся, аніж пішки».
Тільки він так подумав – аж тут лелеки появилися над пагорком, де він стояв. Сповільнили свій швидкий лет і опустилися низько. Підземок приловчився, скочив на першого скраю, обхопив руками його шию, п’ятами стиснув боки, схилився, як вершник, коли пускає коня галопом, і полетів попереду ключа.
Ледве перелетіли вони долину і ту річку, що пливла під заграву, граючи рожевими відблисками, як Підземок почав щось міркувати, неначе пригадувати.
Побачив вигін, ставок, межові копці, польові груші, село, що тяглося двома рядами хат, клунь, повіток, – усе це було йому наче знайоме.
І аж сторопів, неначе полуда спала йому з очей. Угледів хату на краю лісу посеред беріз, перед хатою – смітник, розгребений курми, побачив нову мітлу перед порогом. Протер очі, сплюнув – ти ба! Хата, берези, смітник і мітла – усе знайоме. Підземкові аж мороз пішов по спині.
Без сумніву, це була та сама хата, де він, як підкидьок, лежав у колисці і виїдав страву з горщиків, і той самий смітник, на який його побитого викинули.
– Тпрру! Тпрру! – гукнув Підземок на лелеку, як на коня. Та лелека, побачивши на стрісі своє старе гніздо, почав весело клекотіти і, полишаючи своїх товаришів далеко позаду, помчав просто на ту хату.
Бідолашний Підземок згорбився, як міг, став ще меншим, ніж був, і притиснувся до шиї лелеки.
«Що за лихо принесло мене сюди!» – подумав і аж затрусився при згадці про ту молодицю.
Вже розглядався, чи не краще було б зіскочити, ніж наражатися на нову зустріч із лихою жінкою. Але було ясно: коли стрибнеш, то можна скрутити шию.
А лелека зробив широке коло над почорнілою, порослою мохом стріхою, тоді друге, менше, опускаючись щораз нижче, нарешті, витяши довгу шию, і з голосним клекотом опустився на старе гніздо. Ще хвилинку радісно бив великими крильми у тихому синьому повітрі.
Підземок виткнув голову з-за шиї лелеки, глянув – усе так, як і було: у хліві теля озивається, зозуляста курка кудкудаче, глечик з-під молока стирчить догори дном на кілку біля тину, у будці хропе Жук.
Раптом рипнули хатні двері.
«Напевно, баба!» – думає Підземок, і в нього аж шкіра на спині затерпла.
А знизу почулося:
– Лелеко! Лелечко! Здоров! Вітаємо тебе, вітаємо! У добрий час!
Підземок, пізнавши жіночий голос, швиденько став ховатися за шию лелеки, але молодиця вже помітила його.
– Що за нечиста сила? – каже вона, пильно дивлячись угору.
Раптом сплеснула в долоні та як закричить:
– Лишенько! Адже це той самий злидень! Мана якась чи що?
А що була дуже гаряча, то як крикне:
– Зажди-но, потворо! Зараз я дістану тебе рогачем! Вона прожогом кинулась до хати, а Підземок тим часом – скік з лелеки на самісіньке дно гнізда, зарився в солому, сидить і визирає через дірочку в гнізді, що буде далі.
Незабаром прибігла жінка з рогачем. Глянула на стріху – нема нікого, тільки лелека на червоних ногах розчепірився над гніздом і весело, лунко клекоче.
– А той де подівся? – гукає жінка. – Чи туману хто напустив, чи що?
Раптом соломинка залоскотала Підземкові в носі, і він, не маючи сили стриматись, чхнув, як із гармати.
– Ага, ти тут! – заверещала жінка і давай діставати його рогачем. Але не могла дістати, бо рогач був закороткий.
– Зажди-но, підміно, я драбину притягну.
«От лихо», – думає Підземок і оглядається, шукаючи порятунку. Холодний піт виступив у нього на чолі.
Глянув униз – тягне жінка довжелезну драбину, з якої дістала б і до дзвіниці.
Коли Підземок побачив це, в нього стиснулося серце. А жінка вже приставила драбину до стріхи і лізе з рогачем.
Вискочив бідолаха з гнізда на самісінький край комина.
«Може, скочити?» – думає. Приглядається – де там! З такої висоти розбився б, як яйце.
А жінка вже стоїть на середині драбини і тицяє рогачем.
«Це вже кінець, – думає Підземок. – Та все ж краще, ніж бабські поштурховиська…»
І, заплющившись, розігнався й стрибнув. Відразу в голові запаморочилось, світ закрутився під ним, як дзига; жінка, хата і рогач – все це мигнуло в його очах, і вже він був певен, що не позбирає власних кісток. Аж тут він почув, що впав на щось м’яке, наче на перину, і воно хутко тікає з ним.
Щоб не впасти, він ухопився руками за щось, що тікало. І раптом його обдав приємний запах, наче хто шинку потягнув перед носом.
Це був кіт, який, ухопивши ковбасу, що сушилася в димарі, тікав крадькома по пристрішку. Коли Підземок упав на його спину і вхопився руками за шерсть, переляканий Мурко дременув щосили, бо думав, що це жінка схопила його за шкірку на місці злочину.
Вони вже далеко були від хати, і село майже зникло, і котюга, вскочивши між бур’яни і кропиву, почав качатися по землі, щоб скинути з себе тягар, який дошкуляв йому.
Однак Підземок не випускав котячої шиї. Правда, його пекла кропива і кололи будяки, але запах ковбаси був такий вабливий, що він вирішив будь-що триматися.
І тільки коли кіт, кидаючись то сюди, то туди, випустив ковбасу з зубів, Підземок скочив зі спини, вхопив ковбасу, лопухом обтер від піску і з’їв. Добре підкріпившись, він закурив люльку, ліг під кущем і, розмірковуючи про свої дивні пригоди, солодко заснув.
