Buch lesen: «Господар колодязів»

Schriftart:

Серія «Світи Марини та Сергія Дяченків» заснована у 2017 році

Переклад з російської В. Бойка

Художник-ілюстратор Ю. Нікітін

Художник-оформлювач І. Дубровський

Господар колодязів¹

Частина перша

У перший день літа Юстин знайшов п’ять мертвих воронів. Усі трупи мали однаковий вигляд: дзьоб роззявлений, пір’я на боках злиплось, а на cпині випали, утворивши круглу криваву прогалину.

– Верхівці, – сказав дід, коли Юстин розповів йому про знахідку. – Вчора ось тільки подумалось… – і спохмурнів. Наступного дня Юстин знайшов щура. На боках у нього виразно виднілися сліди маленьких шпор, спина, збита сідлом, кровоточила; проте щур не поспішав здихати і, побачивши Юстина, поповз під поріг.

Дід усю ніч просидів, зачинившись у своїй комірчині, і до ранку будинок просмердів їдким і кислим. На світанку Юстин отримав пригорщу жаб’ячих кісток, моток шовкової нитки, один дерев’яний гребінь, один залізний – і пояснення, як усім цим користуватися. Поки Юстин ходив по саду, розмотуючи нитку, виламуючи зуби з дерев’яного гребеня й закопуючи жаб’ячі кістки, дід порався з домашньою живністю – мітив спини качкам, курям, козам, поросяті й кішкам.

– Вогника я теж про всяк випадок позначив, – сказав дід, коли втомлений Юстин мив руки у дворі.

Вогник був вовкодавом, і коли його передні лапи лягали Юстину на плечі, пес дивився на людину згори вниз. Змиваючи мило з твердих широких долонь, Юстин думав, який же має бути верхівець, щоб заїздити Вогника.

– Діду… А людину вони можуть заїздити?

– Людину не можуть, – сказав дід після паузи. – Свиню, бувало, заїжджували. Теля… А людину – ні. Хіба що Королева… Королева верхівців. Та – може…

Юстин усміхнувся, даючи зрозуміти, що оцінив жарт.

Чотири ночі нічого не відбувалося; на п’яту Юстин прокинувся чи то від звуку, чи то від дотику, чи то від кепського сну.

А може, від ледь чутного дзвону натягнутої шовкової нитки.

– Стій! – гаркнув дід. – Сам не ходи… Разом…

Шаленів на ланцюгу Вогник.

Вони вискочили в сад озброєні – Юстин косою, а дід вилами. Просто біля порога щось пирснуло з-під ніг; Юстин відсахнувся і ледь не настромився на вила, тоді дід на півслові обірвав закляття-оберіг, вилаявся і забурмотів знову. Слова його впліталися в шелест вітру, від слів гойдалася трава і стрибало на стовбурах світло ліхтаря. Юстину здалося, що хтось дивиться з-за дерев, що світло відбивається в маленьких байдужих очах; просто над головами майнули три чи чотири кажани, вітер стих, мана зникла.

Дід відкинув вила і взяв у Юстина ліхтар. Підняв вище; за декілька кроків валявся дохлий щур, сніжно-білий посеред витоптаної трави, із джгутом переплутаних ниток на шиї.

– Сказано – на чиїй землі верхівець коня перемінить, тому щастя сім років не буде, – повідомив дід похмуро. – У нас вони вже на сім семиліть змінювалися, не менш… Щоб їм провалитися, сволоті!

– А може, обійдеться? – запитав Юстин, обережно торкаючи пальцем вістря коси.

– «Обійдеться», – безнадійно буркнув дід. – За верхівцями сарана йде, ось згадаєш моє слово… Лиховісники вони. Ненавиджу.

Дід підійшов до щура. Підняв за шовковий джгут, оглянув діри від шпор на боках, відкинув під кущ смородини:

– Навинувся наш сторожок… Слухай, Юстине, не в службу, а в дружбу. Треба вартувати, нічого не поробиш, не можна, щоб вони тут, як у себе вдома… Посидь до ранку. Я тобі куфайку принесу.

* * *

Удосвіта Юстин прокинувся від сирого холоду. Багаття перетворилося на купу попелу; Юстин щільніше загорнувся в дідову куфайку, став спершу рачки, потім, потираючи затерплу спину, підвівся на повний зріст. Навколо стояла тиша, не сміла пискнути жодна пташка, і Юстину пригадалися дідові слова: лиховісники… За верхівцями завжди сарана йде, згадаєш моє слово…

Він згадав, як напередодні кози відмовлялися йти на луг, тулилися одна до одної й нестямно мекали. Не виходили з дому гуляки-кішки, а кури, що спокійно бродили двором, ні з того ні з сього раптом улаштували такий гамір, ніби вони були вже в зубах у тхора. Так, незавидна доля – шпори в боки і біг до смерті…

Юстин ривком оглянувся. Йому здалося – ось-ось на шию звалиться з гілки нещадний любитель швидкої їзди, розірве рот вудилами, що казна-звідки взялися…

Гілки погойдувалися, ніби заспокоюючи. Серед листя виднілися маленькі яблука, що ледь почали визрівати.

Юстин закинув косу на плече – і поволі рушив в обхід величезного саду, їхнього з дідом єдиного надбання, їхньої гордості й годувальника, вічної турботи, їхнього саду, коротше кажучи…

Він ішов і думав про верхівців. Про те, що все їхнє коротке життя – забава. Що вони заради забави ганяють на птахах і щурах, на собаках, вовченятах і кажанах. І скоріше за все у них немає ніякої Королеви. Навіщо їм Королева? Кожен із них сам собі король…

З іншого боку… Не буває диму без вогню, вірно? Нехай усі, хто нібито бачив Королеву, брешуть… Але ж люди, трапляється, пропадають казна-куди, був – і нема… Може, ті, що зникли, і бачили Королеву насправді? Просто нікому не встигли розповісти?

Над його головою захиталася гілка, сіпнулась, обрушуючи на Юстина рідкий дощик роси. Він підвів голову; у кроні старої черешні, як у зеленій кулі, сиділа дівчина.

Обличчя її було біле і кругле, занадто велике для верхівця. Шия, плечі, тонкі руки, поділ світлої сукні; Юстин напружено шукав поглядом перетинчасті крила. Якщо тільки за спиною ховаються складки, то…

Дівчина похитнулася, утрачаючи рівновагу. Вперлася в гілку босими ногами; Юстин розгледів дуже тонкі, ніжні ступні, круглі п’яти, два ряди круглих пальчиків – ніби чотки.

Вона сиділа, насупившись; із кожною секундою небо ставало все світлішим і світлішим, і Юстин уже міг бачити, що незнайомка не така бліда, як здалося спочатку. Що щоки її – рум’яні, кінчик носа – рожевий, а волосся – каштанове. І ще він бачив, що їй ніяково – і тому вона злиться.

– Ти косар? – запитала вона нарешті. – Йшов траву косити? От і йди собі…

Голос у неї був нібито застуджений – низький і хриплуватий.

– Я господар цього саду, – сказав Юстин. – І цього дерева.

– Значить, це твою черешню я їм, – спокійно підсумувала дівчина. – Будь ласка, йди своєю дорогою. Я зараз злізу.

Гілка хитнулася; дівчина втратила рівновагу, намагаючись прикрити подолом кругле коліно:

– Ну, що втупився? Йди звідси!

– Черешня у нас іще не дозріла, – сказав Юстин.

– Це внизу не дозріла… А тут, на верхівці, цілком уже гарненька… Ай!

Юстин відкинув косу і кинувся їй на допомогу – проте в останню мить злодійка примудрилась не впасти. Знову піднялася на гілку, залізла ще вище; з висоти глузливо глянула на Юстина:

– Зловив?

– Нарікай на себе, – сказав Юстин. – У нас зі злодіями знаєш як? Гола додому підеш. У смолі та в пір’ї.

Круглоп’ята дівчина засміялася – хриплувато і низько, точнісінько Королева верхівців:

– Спершу злови.

– А я почекаю, – Юстин сів на траву. – Куди мені поспішати…

Дівчина в гілках притихла.

– Поспішати нікуди, – Юстин простягся, підклавши під голову долоню. – Скоро дід мій прийде, собаку приведе… Собачка до вечора посторожує. А ввечері сама, як груша, впадеш.

– Ану-ну, – сказала дівчина, без особливої, втім, упевненості в голосі. І чомусь подивилася на світле небо, вкрите пір’ям хмар.

Юстин замислено вивчав її круглі п’яти; ні, ці п’яти не знають, що таке гаряча дорога, гострі камінчики, що таке стерня. І якщо гарненько пошукати під деревом…

Довго шукати не довелося. Пара туфельок, шкіряних, не дуже маленьких, але дуже добре зшитих, недбало валялась у траві під кущем.

– Дорогі, – сказав Юстин, розглядаючи знахідку.

– Не твої, – відрізала круглоп’ята.

– Конфіскую за потраву, – сказав Юстин. – Тобі ні до чого, все одно гола додому підеш…

– Ну і дурень, – сказала дівчина. В низькому її голосі несподівано прорізалися високі нотки, нервові такі півники.

І знову запанувала мовчанка. Юстин сів на траву, а потім і простягся, закинувши руки за голову.

– Тебе як звуть? – запитала круглоп’ята дівчина.

– Юстин.

– А мене Аніта…

Вона замовкла, чекаючи продовження діалогу; Юстин жував травинку. Йому було цікаво, як круглоп’ята викручуватиметься далі.

– А я верхівця бачила, – сказала дівчина. – Просто сьогодні. От близько, просто як тебе.

Юстин насупився:

– Де?

Дівчина невизначено махнула рукою – захиталися гілки:

– Там… На березі. Маленький, мені по коліно. У шкіряному ковпаку. Очі зелені. Рот здоровий, як у жаби. Золоті шпори. Скочив на ворону і – ф’ють…

– Брешеш, – розчаровано сказав Юстин. – Не могла ти його так розгледіти. «Золоті шпори»… Про золоті шпори і так усі знають.

– Не брешу, – образилася дівчина. – Утім, не хочеш вірити – так і не вір…

– Шкода, що ти не Королева наїзників, – несподівано для себе сказав Юстин.

Дівчина похитнулася на своєму ненадійному сідалі:

– Що?

Юстин зрозумів, що не пам’ятає, як її звуть. Треба ж, адже вона хвилину тому назвала своє ім’я! А через отих клятих верхівців усе забув…

– Е-е-е, де ж сонце? – стурбовано пробурмотіла дівчина, дивлячись угору.

– А тобі навіщо?

– Погрітися хочу, – буркнула дівчина.

– Замерзла? Стривай, ще не те буде. Може, і дощик до обіду збереться…

– Слухай, чого ти до мене причепився? Задушити готовий за кілька ягідок? Усі ви, селяни, такі жадібні…

– Я не селянин, – сказав Юстин.

– А хто?

– Садівник.

– Чи не все одно? Садівники теж жадібні…

Юстин розглядав підошви її туфель. Ні, в цьому вона не могла прийти здалеку.

– Звідки ти взялася?

– Нізвідки. З неба впала.

Юстин озирнувся. Ніякої коняки – і навіть слідів її перебування – поблизу не було.

– Ти сама? – запитав Юстин чомусь із занепокоєнням.

– Сама, – помовчавши, сказала дівчина. – І заступитися за мене нікому. Так що знущайся як хочеш.

– А як ти приїхала? Ти по дорозі не йшла, у тебе туфлі чисті й підошви тоненькі… Морем?

– Морем, – погодилася дівчина, але знову після крихітної паузи, і ця затримка не сподобалась Юстину.

– Знаєш що? Добром злазь.

Дівчина демонстративно подриґала ногами:

– Мені й тут непогано.

– Погано, – сказав Юстин із натиском. – А буде гірше… Ти, сподіваюся, не русалка?

– Королева верхівців, – фиркнула круглоп’ята. – Та хоч відьма. Як собі хочеш.

Вона дивилася на небо, і Юстин дивився теж. Чомусь уявився ворон розміром з бика, верхова пташка, що каменем падає з піднебесся…

– Що ти там забула? На небі?

– Нічо…

Ймовірно, кругла п’ята все-таки зісковзнула з тонкої гілки. Дівчина на вигляд була витонченою та легкою – одначе, падаючи, перекинула Юстина, ніби дерев’яну плашку. Замість того щоб зловити предмет, який летить і волає, Юстин послугував йому периною при падінні.

Було боляче. Дівчина не навмисне заїхала йому коліном у живіт і ліктем у зуби, і він був дуже радий, коли вона злізла з нього і швидко відскочила вбік.

– Королева верхівців, – пробурмотів він, насилу підводячись.

– Вибач, – сказала вона і відступила на два кроки. Туфлі її валялися саме там, де Юстин їх упустив. Тепер він підняв їх, склав підошву до підошви і сунув під пахву.

– Віддай, – сказала круглоп’ята, переминаючись з однієї босої ноги на другу.

– Зараз, – гмикнув Юстин.

Дівчина простягнула руку:

– Дай.

– Не дам. Босоніж не втечеш.

Дівчина глянула на небо – хмари тим часом згустилися, сонце не проглядало.

– А я і так не втечу, – сказала вона майже пошепки. – Давай, маж мене дьогтем… Чого вже там. Уперед.

Юстин насупився. Помовчав, дивлячись круглоп’ятій у вічі; кинув їй туфлі тим миттєвим плавним рухом, яким дід учив його метати ножі:

– На!

Вона зловила. Проковтнула слину; взулася, навмисно не дивлячись на Юстина. Випросталася, випнула підборіддя; Юстин зроду не бачив благородної дами, але подумав у цю хвилину, що саме такий, імовірно, шляхетні дами і мають вигляд…

– Прощавай, – сказала дівчина так гордовито і таким низьким голосом, що Юстин подумав: пробасила.

– Прощавай…

Вона повернулась і пішла геть. Не йшла – виступала, ніби по килимовій доріжці; на десятому кроці спіткнулась об корінь і мало не впала. Засичала від болю.

Обернулася.

Юстин стояв, не рухаючись з місця.

* * *

– У тебе попоїсти знайдеться?

– А що, черешні не ситні?

– Далися мені твої черешні… У мене ноги геть усі подряпані. І коліно болить.

Юстин зупинився:

– Слухай, звідки ти взялася? Серед ночі, вдосвіта? Сама? Звідси до найближчого хутора цілий день тюпати, якщо пішки… А до міста всі два дні… Де твій екіпаж? Де твій човен?

– Човен?

– Але ти ж сказала, що морем дісталася?

Дівчина деякий час намагалася придумати переконливу брехню. Не придумала. Скривилася:

– Давай сядемо.

І вона сіла просто на траву, вимогливо втупилася в Юстина від низу до верху, і він змушений був наслідувати її приклад. Дівчина подивилася, насупившись, Юстину у вічі, витягла звідкись із-за пояса маленький ножик і, розтинаючи траву та землю, окреслила навколо себе і Юстина широке коло.

Настала тривала пауза.

– Це навіщо? – запитав нарешті Юстин.

– Це у мене звичка така, – серйозно відповіла дівчина. – Так ось, що ж я хотіла тобі сказати… У тебе попоїсти знайдеться?

– Хліб, – повільно сказав Юстин. – Сир… Але це все в хаті, а там дід… Дідові про тебе говорити чи як?

Дівчина опустила очі:

– Ні, дідові про мене краще не говорити… А у вас у хаті немає такої штуки, щоб погоду пророкувати?

– Є павук заговорений… На сьогодні дощ обіцяв.

Дівчина застогнала. Похитала опущеною головою, так що коротко – до плечей – острижене волосся загойдалося світлим шатром:

– У-у-у… А на завтра?

– Він дешевий, – сказав Юстин. – Тільки на один день передбачає.

Помовчали.

– Ти забув, як мене звуть, – сказала дівчина.

– Ага, – зізнався Юстин.

– Аніта.

– Ось тепер точно не забуду.

– Це добре, що я тебе зустріла, а не діда, – серйозно сказала Аніта.

– Дід теж добрий, – нерішуче заперечив Юстин.

Аніта гмикнула. Деякий час було дуже тихо.

– Птахів не чути, – сказав Юстин. – Погано.

– Верхівці, – сказала Аніта. – Я… Слухай, уночі страшно було. Їх у саду вашому ганяло штук шість.

– Ага, – сказав Юстин. – Мені дід велів сторожок налагодити, так вони сторожок зірвали…

І знову стало тихо.

– А ось чому люди верхівців бояться? – запитала Аніта. – Ну гаразд, вони можуть загнати курку, порося там… якщо не намазати заговореною смолою. Ну, ворон заганяють… Щурів… А люди чому бояться?

– Лиховісники, – коротко відповів Юстин. – І потім… Птахів немає, сарана приходить. Яблука дозріти не встигнуть, про вишню я вже мовчу… А навіщо ти коло намалювала?

– Це такий символ довіри, – сказала Аніта. – Ти мені за черешні свої пробачив… Ну і я тобі вдячна. Так, узагалі.

– А звідки ти взялася?

Аніта зітхнула:

– Слухай… Будь другом. Принеси мені попоїсти, а заодно подивися, що там твій заговорений павук показує. А я тебе тут почекаю. Добре?

Юстин помовчав, потім без слів підвівся й пішов до хати. Дід був у сараї; не окликаючи його, Юстин потихеньку ввійшов у хату, відрізав хліба, сиру, шматочок ковбаси, налив у невеликий глечик молока і, підморгнувши Вогнику, вирушив назад.

На півдорозі згадав, що забув подивитися на павука. Повертатися не захотів; хмари, проти очікування, перестали збиратись і навіть злегка розійшлися, так що в блакитне віконце бризнув на якусь мить промінь сонця…

Потім сіре пір’я зімкнулося знову.

Коли Юстин зі згортком і глечиком, дістався місця, де залишив Аніту, – там уже нікого не було. Тільки порожнє коло, накреслене ножем.

* * *

– Діду… А коли коло рисують на землі – це навіщо?

Дід скосив на Юстина здорове око:

– Та різні закляття бувають… Від чужого вуха, або від чужого ока, або від поганого помислу. А тобі навіщо?

– Та так, – сказав Юстин, і дід не розпитував. Зітхнув тільки і повернувся до своєї роботи – сорочку штопав.

– Та так, – повторив Юстин винувато. – Дівчина тут була…

Дід звів брову.

– Так, – Юстин посовався. – І головне, незрозуміло, звідки взялася. Ноги ніжні, туфлі панські, новенькі. Ні екіпажа, ні коня, сукня така, ніби щойно з дому. На березі слідів немає… Я спеціально на берег ходив. Пісок незайманий од минулого дощу…

– Лиховісники, – сказав дід, ховаючи обличчя глибоко в бороду. – Так я і знав.

– Так немає ж ніякого горя…

– Дівчина нізвідки – це не радість, синку. Радість – це коли дівчина справжня, здорова, втомлена, потом пахне; коли ти знаєш, чия вона і звідки прийшла… А це не дівчина, синку, це мара, або русалка, або ще якась гидота, ти от що… Давай-но оберіг тобі складу якийсь.

– Вона жива, – розгублено заперечив Юстин. – Ноги роздряпала… І важка така…

Дідова брова звелася ще вище.

– Вона на мене з дерева впала, – винувато пояснив Юстин.

Здорове дідове око дивилося пильно, сліпе – відчужено.

* * *

Весь наступний тиждень ішов, іноді припиняючись, дощ. Трава в саду піднялася по пояс; павук-провісник уперто сидів у лівому нижньому кутку павутини, що в усі часи означало хмарність, дощі та негоду.

Дід усе-таки поїхав на ярмарок. Угніздився у возі, прикрившись від непривітного неба клаптем рогожки, і Юстин на кілька днів залишився відповідальним за все господарство і всю худобу.

Пізно ввечері, закінчивши нарешті всі справи і забравшись на холодну піч – вони з дідом ніколи не топили влітку, – Юстин довго мерз, кутався у відвологлу ковдру, цокотів зубами і, згадуючи Аніту, стискав у кулаці виготовлений дідом оберіг – смолисту кульку з пір’ям, яке стирчить із нього.

Наступного дня небо було чисте, ясне, і перш ніж павук-провісник устиг перебратися з лівого нижнього кутка в правий верхній, увесь двір і весь світ виявилися залитими сонцем.

– Стій!

Дівчина здригнулась і зупинилася. Сукня на ній була вже інша – зеленувата, з високими пишними рукавами.

– Не ходи сюди, – сказав Юстин. – Звідки ти знову взялася? З неба?

– Вибач, – сказала дівчина, трохи помовчавши. – Я думала… Ну, якщо я так тебе обурюю самим своїм виглядом – я вже йду геть.

– Стривай, – сказав Юстин у замішанні. – Я тільки хотів… Ти нечиста сила?

– Що? Знову?! Королева верхівців я, ти сам сказав… Прощавай.

– Та зажди ти! – розсердився Юстин. – Я по-людськи з тобою… Я тобі ковбаси приніс. Я її сам нечасто їм. А тобі приніс – хліба, сиру, молока… ковбаси… А ти куди поділась? І як після цього повірити, що ти не нечиста сила?

– А, – Аніта запнулась. – Я справді… Ти вибач. Мені треба було швидко піти… – і вона опустилася на траву, просто де стояла, і, припрохуючи, поплескала по землі поруч із собою.

Юстин помацав оберіг на шиї – і сів. Аніта зразу ж витягла свій ножик і вмістила їх обох у коло.

– Мені треба було піти, – повторила Аніта. – Розумієш… Я людина, така ж, як і ти. Можеш мою руку помацати – тепла… Це що в тебе, оберіг? Я його хоч на себе надіти можу, і мені нічого не зробиться. Тому що я людина.

– А куди ти поділася? – похмуро запитав Юстин.

Аніта зітхнула:

– Ну, є у мене один… спосіб… Я на сонце дивлюся.

Юстин мимоволі підвів очі до ясного неба. Зажмурився:

– Я теж іноді дивлюся… Крізь скельце. Ну і що?

Аніта кивнула, ніби зрадівши:

– От-от… Крізь скельце. І я…

Вона торкнулася ланцюжка на шиї – на ланцюжку теліпалося закіптявлене скельце, дуже темне, кругле, з відшліфованими краями.

– Я дивлюся крізь нього на сонце, і воно переносить мене додому, – пошепки пояснила Аніта. – А якщо сонця немає… Я тоді, пам’ятаєш, коли верхівці… Я на заході сонця не зникла, хотіла ближче на них подивитись. А вранці були хмари… А якщо хмари, я не можу потрапити додому. І якби я тоді, у той просвіт, сонце не спіймала – тиждень мені тут сидіти, а батько… Він, загалом, не зрозумів би.

Юстин мовчав. Дивився на кругле скельце.

– Це замовляння? – запитав нарешті.

Аніта всміхнулася:

– Скажеш таке… Це не замовляння. Це магія.

– Так? – Юстин повів лопатками, ніби від холоду.

– Нічого особливого, – з удаваною байдужістю сказала Аніта. – Подивишся – і вдома…

– А можна мені подивитися?

Аніта відсахнулася. Швидко сховала скельце за вирізом сукні:

– Ти що, хочеш опинитися у мене вдома?

У її голосі був такий жах, що Юстин спохмурнів:

– А що?

– Нічого, – сказала Аніта. – Просто… ні до чого це.

– А воно тільки до тебе додому переносить?

– Звідси – так, – кивнула Аніта. – З дому – в будь-яке… місце. Тобто, звичайно, не в будь-яке, але в багато яких місць. Треба захотіти. Якщо старе місце – то згадати. Якщо нове – уявити.

– Значить, – сказав Юстин, – значить, сьогодні ти захотіла повернутися сюди?

Аніта відвернулася:

– Так… Що тут особливого?

– А навіщо? За черешнями? Сподобалися?

Вона глянула на нього майже неприязно:

– Знаєш, якщо весь час жартувати однаково, то жарт стає чимось зовсім іншим, тобі не здається?

– Ну вибач, – сказав Юстин, відчуваючи себе дурнем.

– Мені тут сподобалося, – сказала Аніта просто.

І в повній тиші цього ранку вони замовкли. Надовго.

Аніта сиділа впівоберта до Юстина. Русяве волосся було розпущене, як у минулу зустріч, але акуратно підібране гребенями. У мочці рожевого вуха виблискувала зелена іскорка-сережка. Аніта дивилася повз Юстинів погляд – удалину.

– Знаєш, – сказав Юстин, – напевно, тобі не слід було ось так, одразу, розкривати свою таємницю аби кому. Інша людина могла б… образити тебе. Відібрала б скельце, розбила…

Аніта здивовано на нього глянула:

– Ти думаєш, я дурепа? Я ж бачу, з ким говорю… Ти ж мені ковбасу приніс, ось якого дідька ти тягнув ковбасу незнайомій злодійці? Га?

– Напевно, твоя правда, – зніяковіло погодився Юстин. – Напевно…

Знову замовкли.

– А я сам залишився, – сказав Юстин. – Дід поїхав на ярмарок… Раніше завтрашнього вечора і чекати нічого.

– Слухай, – після паузи сказала Аніта, і голос у неї був майже урочистий. – Покажи мені, як ви живете, га?

* * *

Юстин побоювався, що Вогник не прийме неочікувану гостю – але той, хоч і не радів особливо, команди послухався і забрався під поріг, брязкаючи ланцюгом.

Аніта, як виявилося, зовсім не боялася собак.

Вона захоплювалася козами, курми, вона заглядала в піч, із захопленням брала в руки грубі тарілки та миски, залазила на лавку, щоб понюхати пучок сушених трав під стелею:

– Здорово!

Юстин соромився їхньої з дідом хати – убогої, не дуже чистої, сирої та темної. Юстин не розумів, де мала вирости дівчина, що з таким інтересом роздивляється пічний рогач. Проти Юстинового побоювання дідові «штучки» (заготовки для оберегів, жаб’ячі кістки, пір’я дивовижних птахів, клубки кольорових ниток і заговорений віск) нітрохи Аніту не зацікавили. Розмальовані дерев’яні ложки захопили її куди більше; щоправда, за весь час, поки Аніта вивчала хату, двір і сарай, між нею і Юстином не було сказано і двох слів – Аніта щоразу зупиняла Юстина, коли той намагався щось пояснити:

– Потім…

Потім вони вийшли на подвір’я, Аніта виявила бажання сісти на землю, і Юстин підстелив їй рогожку. Аніта дочекалася, поки поруч сяде Юстин, і витягла свій ножик.

Юстин дивився, як вона вирізає коло. Краєм свідомості пройшла думка, що до дідового повернення треба буде затерти слід ножа на землі.

– Дякую, – сказала Аніта. – Шкода, що грубку розтопити не можна. Мені хотілося б подивитись, як туди дрова кидають.

– А у тебе вдома, – обережно запитав Юстин, – грубку топлять чим?

Аніта перестала всміхатися. Подумала, поторкала кінчик носа:

– У мене вдома грубки взагалі немає. Про мій дім давай не говорити, добре?

– Це трошки нечесно, – сказав Юстин. – Я ж тобі все показав… Усе, що у мене є.

– Авжеж, – Аніта нервово зім’яла поділ. – Звичайно, це не дуже чесно… але тільки що поробиш? Є таке слово – «не можна». Чув коли-небудь?

– Але ж ми в колі, – нагадав Юстин.

Дівчина насторожилася:

– А що ти знаєш про коло?

– А що мені треба знати?

Аніта відвернулася:

– Нічого не треба знати. Не твоє це діло. Просто мені захотілося сьогодні прийти… Сюди. Я і прийшла. Скоро піду.

Повз них пройшла руда курка. Мимохідь склюнула якогось жучка. На курячій спині потворною чорною плямою лежала заговорена дідом смола.

– У тебе батько суворий? – припустив Юстин.

– Так, – неохоче відповіла Аніта.

– А мама є?

– Нема… Слухай, мені справді скоро пора.

– А я не буду тебе розпитувати. Сиди спокійно.

Аніта раптом усміхнулася:

– Та ні, питай, я не боюсь. Якщо не зможу відповісти, так і скажу.

Юстин зрозумів, що хвилюється.

– Твій дім далеко? – почав він обережно.

Аніта кивнула: – Так. Мабуть. А можливо, не дуже.

Юстин помовчав, вибираючи питання.

– Твій дім… там завжди світить сонце?

Аніта подивилася здивовано:

– Ні. Там узагалі немає…

І вона затиснула собі рот рукою.

– А як же ти тоді дивишся крізь скельце? – запитав Юстин, відчуваючи неприємний важкий холод у грудях.

– А я там не на сонце дивлюся, – сказала Аніта глухо.

– Це під землею? – запитав Юстин.

– Можливо, – зітхнула Аніта.

– Твій батько…

Аніта різко підвела голову, глянула на сонце, заплющила очі:

– Мені пора, Юстине. Минулого разу, коли я запізнилася, мені таке було… Краще зараз піти, а то он хмара повзе, дивись!

І Юстин піддався на дитячу хитрість. Глянув туди, куди вказувала Аніта, а коли обернувся знову – поруч із ним уже нікого не було.

Узагалі нікого. Тільки кури.

На ланцюгу скиглив Вогник.

* * *

Дід повернувся наступного дня. Ледь глянувши в його здорове око, Юстин зрозумів, що новини погані.

– Кепсько з торгівлею?

– Яка вже торгівля! – Дід стояв, прихилившись до стіни, і байдуже дивився, як Юстин розпрягає коня. – Прийшли верхівці – бути біді, пам’ятаєш мої слова?

– Що ж сталося? – Юстин намагався говорити якомога недбаліше, тоді як руки чомусь починали тремтіти. Кінь, якого дід зазвичай беріг, тепер почувався погано: мокрий, заморений, зі слідами батога на спині.

Його немилосердно поганяли.

– Наш ось війну затіяв, – мовив дід глухо.

Юстин не захотів перепитувати. «Наш» – означало «князь».

– Війну, – продовжував дід із огидою. – Жди рекрутського набору!

У голосі його звучав жах, який не вдавалося приховати.

* * *

– Що ти робиш? – запитала Аніта.

Юстин насилу розігнув спину. Подивився вгору; побачив франтівські шкіряні туфлі, ноги, що стоять у траві біля свіжовикопаної ями, так близько до краю, що обсипалися чорно-руді грудки.

– Що ти робиш? – повторила Аніта стурбовано. – Це що, могила? Хтось помер?

– Це моя могила, – сказав Юстин знехотя.

– Що?!

Перш ніж він устиг заперечити, вона легко зістрибнула до нього, на дно ями, в глину.

– Що? Ти що, Юстине?

Йому захотілося заспокоїти її. Тому що вона справді злякалася не на жарт.

– Рекрутський набір, – пояснив він м’яко. – Приїдуть вербувальники, а дід їм мою могилу покаже. Ні, – він усміхнувся, – порожню. Але могилу треба спорудити за всіма правилами, щоб вербувальники повірили.

Аніта насупилася. Подивилася вниз, на брудну лопату в Юстинових руках; підвела погляд:

– Рекрутський…

– Рекрутський набір, – зітхнувши, повторив Юстин.

Аніта без слів спробувала вибратися з ями, але волога земля проминалася під носками туфель, і ноги зісковзували, залишаючи борозни на стіні Юстиновой могили. Він допоміг їй; під світлим одягом, зшитим із дуже тонкої, дуже м’якої тканини, напружувалося тепле туге тіло, і коли Аніта вибралася нарешті нагору, Юстину стало шкода, що дозволений дотик закінчився.

Потім він побачив, що на світлій сукні залишився слід його брудних долонь. Йому зробилося ніяково.

– Я тебе забруднив…

– Дурниця, – Аніта сіла на траву.

Юстин вибрався слідом – замурзаний, спітнілий, збентежений. Мовчки сів поруч; Аніта обвела на землі коло – і відразу ж заговорила:

– Рекрутський набір – це в солдати?

– Так. Наш затіяв війну… Знову. Наш князь.

Аніта звела брови. Випнула нижню губу:

– Щось я чула… Ти думаєш, вербувальники повірять?

Юстин знизав плечима:

– Сподіваюся… Ось жили б ми з дідом у селищі або на хуторі – тоді не було б куди подітися, тільки в ліси йти… А так – може, і повірять. Ти ж їм не скажеш? – схаменувся він раптом.

Аніта образилась. Юстин зніяковів знову:

– Ти… це…

Вона сиділа поруч, і на її сукні ясно виднілися сліди його долонь. Юстин потер руки одна об одну; долоні пам’ятали дотик і не хотіли забувати. Розлютившись, він кілька разів голосно плеснув у долоні – щоб хоч болем прогнати спогад.

– Ти кому плескаєш? – усміхнулась Аніта, і Юстин зрозумів, що вона не сердиться.

– Я дурість бовкнув, – зізнався він чесно. – Тобі сукню… замазав. Удома лаятися не будуть?

Аніта похитала головою:

– Не помітять. Я ж іноді, якщо з дому переношусь і місце переплутаю, так у струмок падаю або в болото… І така додому повертаюся – ну, просто хоч до лісовика в дупло!

– «Переношусь» – це коли в скельце дивишся?

– Ага…

– А як ти до нас у сад потрапила? Уперше?

Аніта зніяковіла:

– Ну… Мені тоді черешень захотілось. І я загадала таке місце, де вже дозріли черешні…

Юстин засміявся, а Аніта глянула на небо. Сонце то ховалося за неширокі стрічки хмар, то виринало знову, проте Аніта дивилася не на сонце; чорна хмара, не схожа на інші хмари, окреслилася на сході й швидко наближалася, захоплюючи все небо і розтягуючись частою сіткою.

Ворони.

Юстин роззявив рот. Із того самого дня, як у саду побували верхівці, він не бачив жодного птаха; тепер ворони летіли тисячами, ніби на чийсь поклик, закрили собою все небо – ні краю, ні кінця мовчазній зграї не було і не передбачалося.

– Ось воно, – тихо сказала Аніта. – Бути війні.

Юстин обхопив плечі забрудненими в землі руками:

– Здобич чують…

Дід розповідав, як його самого колись забрали в рекрути – ще при батькові нинішнього князя. Трохи, втім, розповідав; більше говорили сліпе око, шрами на обличчі та сліди кия на спині.

І ненависть до воронів.

– Чують, – похмуро підтвердила Аніта.

І обоє подивилися на майже повністю готову могилу.

– Вашого князя Червонобровим звуть?

Ворони все летіли й летіли.

– Так… – не зводячи очей із могили, пробурмотів Юстин.

– «Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах», – повідомила Аніта, ніби повторюючи чиїсь слова. – «Але цього разу колотнеча закінчиться не так, як йому хотілося б».

– Що? – здивувався Юстин.

Ворони все летіли й летіли.

– Хочеш, я попереджу тебе, коли вербувальники у ваш бік рушать? – просто запитала Аніта.

Юстин захлинувся:

– А ти… Ти можеш?

– Спробую, – Аніта насупилася. – Слухай, небо затягує: мені пора. Відвернися.

– Стривай, – швидко промовив Юстин. – Ти наступного разу… коли?

– Спробую скоріше, – діловито пообіцяла Аніта. – Ну, відвернися, ну!

І Юстин покірно відвів очі – наче Аніта зібралась купатися.

Ворони все летіли, але дівчини поруч уже не було; Юстин ретельно затер накреслене на землі коло.