Будинок Мрії Енн

Але сьогодні закохані думали тільки про радість без натяку на смуток. Бо завтра їхнє весілля, і на них чекав будинок їхніх мрій на туманному, пурпуровому березі гавані Чотирьох Вітрів.

IV. Перша наречена із Зелених Дахів

Коли Енн прокинулася вранці дня свого весілля, сонячне світло підморгувало їй через вікно над дахом веранди, а фіранки розвівав вересневий бриз.

«Яка я рада, що на мене сьогодні світитиме сонце», – подумала вона.

Вона згадала свій перший ранок у цій кімнаті, коли сонце прослизало крізь цвіт Снігової Королеви. То не було щасливе пробудження, бо воно несло зі собою гірке розчарування попереднього вечора. Але з того часу ця маленька кімната стала дорога й священна для неї через роки щасливих дитячих мрій і дівочих видінь. Сюди вона щоразу радісно поверталася після короткої відсутності; біля її вікна вона стояла на колінах тієї ночі страшної агонії, коли думала, що Гілберт помирав, і біля якого вона сиділа в мовчазному щасті у вечір своїх заручин. Не раз вона тут не спала від радості, а часом від горя; а сьогодні вона має покинути її назавжди. Відтепер це буде не її кімната; після її від’їзду її успадкує чотирнадцятилітня Дора. Іншого Енн і не бажала; кімнатка була посвячена молодості та дівоцтву – минулому, яке мало завершитися сьогодні, перед тим як почнеться нова Глава її життя – заміжжя.

У Зелених Дахах кипіла робота й панувала радісна атмосфера. Діана прибула рано, з маленьким Фредом і Маленькою Енн Корделією, щоб допомогти. Деві та Дора, двійнята з Дахів, миттю забрали дітлахів у сад.

– Не дайте Маленькій Енн Корделії замазати сукню! – стривожено застерегла Діана.

– Якщо вони з Дорою, можеш не хвилюватися, – сказала Марілла. – У цій дитині більше розуму й обережності, ніж в більшості матерів, яких я знаю. Справжнє диво. Не те що інший вітрогон, якого я виховала.

Марілла всміхнулася Енн поверх курячого салату. Цілком можливо, що цього вітрогона вона любила най- більше.

– Двійнята направду гарні діти, – сказала пані Рейчел, переконавшись, що вони її не почують. – Дора така жіночна, справжня помічниця, а Деві стає дуже розумним хлопцем. Він вже не той баламут, яким був.

– Перші пів року, що він тут був, я більше ні на чому не могла зосередитися, – зізналася Марілла. – А тоді я, напевно, звикла. Він останнім часом взявся за фермерство, і хоче, щоб я йому наступного року дозволила перейняти тут справи. Може, так і зроблю, бо пан Барі не знає, чи захоче далі орендувати в нас землю, і треба шукати якийсь вихід.

– Ну, тобі пощастило з погодою на весілля, Енн, – сказала Діана, зав’язуючи об’ємний фартух поверх свого шовкового вбрання. – Кращої годі уявити, навіть якби ти її замовила в Ітоні.

– А й справді, забагато грошей з цього острова витікає в той Ітон, – обурено сказала пані Лінд. Вона мала тверді переконання щодо великих універмагів, які немов спрут пускали свої щупальця, і не упускала нагоди їх озвучити. – А що стосується їхніх каталогів, вони тепер замінили місцевим дівчатам Біблію. По неділях вони тепер вивчають їх замість Святого Письма.

– Зате ними добре забавляти дітей, – сказала Діана. – Фред і маленька Енн Корделія годинами розглядають в них малюнки.

– Я якось забавляла десять дітей без допомоги каталогів Ітона, – суворо сказала пані Рейчел.

– Ну-ну, не сваріться через каталоги, – весело сказала Енн. – Сьогодні мій день, якщо ви не забули. Я така щаслива, що хочу, аби всі були щасливими.

– Сподіваюся, твоє щастя триватиме, дитинко, – зітхнула пані Рейчел.

Вона й справді щиро на це сподівалася й вірила, але боялася, так відкрито виставляти своє щастя на показ кидало виклик Провидінню. Енн, заради її ж добра, треба було трохи втихомирити.

Але того серпневого полудня сходами, застеленими старими самородними килимками, спускалася прекрасна й щаслива наречена – перша наречена в Зелених Дахах, струнка і з блискучими очима, під серпанком дівочої фати, з руками повними троянд.

Гілберт, який чекав на неї внизу, підвів закоханий погляд. Нарешті вона була його, ця невловима Енн, за якою він так довго гнався, здобута за роки терплячого очікування. Це йому вона здалася й стала його нареченою. Чи вартий він її? Чи зможе він зробити такою щасливою, якою сподівається? Якщо він її підведе – якщо не відповідатиме її стандартам чоловіка – але тоді їхні погляди зустрілися й усі сумніви вивітрилися. Вони належали одне одному; і, що б життя для них не готувало, це не зміниться. Їхнє щастя було в руках одне одного, і вони обоє не мали страху.

Вони побралися в сонячному сяйві старого саду, у колі люблячих облич давніх друзів. Пан Аллан дав їм шлюб, а преподобний Джо проказав. Як мені назвала це пані Рейчел Лінд, «найгарнішу весільну молитву», яку вона коли-небудь чула. Пташки нечасто співають у вересні, але котрась солодко щебетала, захована на гілці, коли Гілберт з Енн повторювали свої вічні обітниці.

Енн почула її й зраділа; Гілберт теж її почув і подумав, чому не всі птахи світу з’єдналися в одній святковій пісні; Пол почув її й пізніше написав про неї вірш, який згодом викликав найбільше захвату в його першій збірці поезій; Шарлотта почула її й була переконана, що це добрий знак для її улюбленої пані Ширлі. Пташка співала до кінця церемонії, а тоді видала один веселий завершальну трель. Старий сіро-зелений будинок ще не знав щасливішого дня. Прозвучали всі старозавітні жарти, яким годиться прозвучати на весіллі, і всі вони здавалися свіжими й дотепними, ніби ніхто ніколи не чув їх раніше. Панували радість і сміх; а коли Енн з Гілбертом відбували, щоб встигнути на поїзд, з Полом в ролі кучера, двійнята вже стояли напоготові з рисом і старими черевиками, у киданні яких Шарлотта Четверта і пані Гаррісон взяли активну участь. Марілла стояла біля воріт і дивилася вслід екіпажу, поки той не зник з очей в кінці дороги, вздовж якої ріс золотушник. Енн обернулася, щоб помахати на прощання. Вона поїхала – Зелені Дахи більше не були її домом; Обличчя Марілли посіріло й постаріло, коли вона повернулася в будинок, який Енн чотирнадцять років, навіть у час своєї відсутності, наповнювала світлом і життям.

Але Діана зі своєю малечею, мешканці Будинку Відлуння й Аллани залишилися допомогти двом літнім пані впоратися зі самотністю першого вечора; і їм вдалося влаштувати тиху приємну вечерю, за якою вони довго сиділи за столом й обговорювали деталі дня. Поки вони там сиділи, Енн з Гілбертом сходили з потяга в Глен Сент Мері.

V. Новосілля

Доктор Девід Блайт прислав по них свого коня та бричку, і хлопчик, який її пригнав, широко всміхнувся й пішов, не попрощавшись, і залишив їх самих, щоб вони могли наодинці насолодитися поїздкою до свого нового дому цього ясного вечора.

Енн на все життя запам’ятала красу краєвиду, який відкрився перед ними дорогою через пагорб за селом. Її нового дому ще не було видно; але перед нею розкинулася Гавань Чотирьох Вітрів, як велике блискуче дзеркало рожево-срібних кольорів. Ген внизу вона побачила вхід у неї, між піщаними дюнами з одного боку та високою, стрімкою скелею з червоного пісковику з іншого. За мілководдям починалося море, спокійне, чисте й мрійливе. Маленьке рибальське село, яке примостилося в бухті, де дюни зустрічалися з берегом, мало вигляд великого опала в імлі. Небо над ними було як коштовний келих, з якого виливалися сутінки; повітря було чисте й свіже, із запахом моря, і весь пейзаж був наповнений ніжністю морського вечора. Вздовж порослого ялинами берега гавані коливалося декілька невиразних у темряві вітрил. Вдалині дзвонив дзвін у вежі білої церковці; глибокий, солодкий передзвін летів над водою й змішувався зі стогоном моря. Світло в маяку на скелі спалахнуло теплим золотом на тлі ясного північного неба, мерехтлива зірка доброї надії. Горизонтом простягалася сіра стрічка диму пароплава.

– Ой, краса, яка краса, – шепотіла Енн. – Я полюблю Чотири Вітри, Гілберте. Де наш дім?

– Його ще не видно – ряд беріз за отією бухтою його ховає. Десь за дві милі від Глен Сент Мері, і від нього до маяка – ще миля. У нас буде небагато сусідів Енн. Біля нас ще тільки один будинок, і я не знаю, хто в ньому живе. Тобі не буде самотньо?

– Не з маяком і всією цією красою за компанію. А хто живе в тому будинку, Гілберте?

– Не знаю. Він виглядає – не зовсім виглядає – що його мешканці могли б виявитися нашими спорідненими душами, Енн, чи не так?

Будинок був великий, солідний, помальований у такий яскравий зелений, що пейзаж довкола тьмянів на його тлі. За ним був фруктовий сад, а перед ним – доглянутий газон, але, однак, дім здавався якимсь голим. Може, через його надмірну охайність; все господарство, будинок, сараї, сад, газон і алея були навдивовижу охайними.

– Малоймовірно, що хтось з таким смаком на фарби може бути ДУЖЕ спорідненим, – погодилася Енн, – хіба що це нещасний випадок – як наша синя зала. Я чомусь упевнена, що дітей тут немає. Він навіть ще охайніший, ніж стара садиба Копів на Торі-роуд, а я й не уявляла, що може бути щось ще охайніше.

Вони нікого не зустріли на вогкій, червоній дорозі, яка звивалася вздовж узбережжя гавані. Але коли вони зрівнялися з рядом беріз, за яким ховався їхній дім, Енн побачила дівчину, яка гнала зграю сніжно-білих гусей вздовж гребеня оксамитового зеленого пагорба праворуч. Під ним росли високі, пишні ялини. Поміж їхніми гілками визирали жовті поля, жовті дюни й латки синього моря. Дівчина була висока й вбрана в блідо-блакитну ситцеву сукню. Йшла вона прямо й підстрибуючи. Вона разом зі своїми гусьми вийшла з воріт біля підніжжя пагорба, коли Енн з Гілбертом проїжджали повз, і уважно на них подивилася з виразом, який не дотягував до цікавості, але був чимось більшим простої допитливості. На коротку мить Енн здалося, що в ньому був прихований натяк на ворожість. Але від краси дівчини Енн аж перехопило подих – краси такої явної, що всюди мала привертати увагу. На ній не було капелюшка, але короною на голові в неї були викладені важкі коси блискучого волосся, кольору стиглої пшениці; її очі були сині й променисті; її фігура, у простій ситцевій сукні, була дивовижний; а вуста її були такі червоні, як букет криваво-червоних маків, затканий у неї за поясом.

– Гілберте, хто ця дівчина, яку ми щойно минули? – тихо спитала Енн.

– Я не зауважив ніякої дівчини, – сказав Гілберт, який всю свою увагу зосередив на своїй нареченій.

– Вона стояла біля воріт – ні, не озирайся. Вона все ще дивиться на нас. Я ще в житті не бачила такого гарного обличчя.

– Не пам’ятаю, щоб бачив особливо вродливих дівчат, коли був тут. У Глені є декілька гарненьких дівчат, але навряд чи їх можна назвати красунями.

– А ця дівчина – красуня. Ти, напевно, її не бачив, інакше б запам’ятав. Її неможливо забути. Я таке лице раніше хіба на картинах бачила. А її волосся! Воно мені нагадало Браунінгову «золоту линву» й «розкішну змію»!

– Може, вона гостює в Чотирьох Вітрах – напевно, у тому великому літньому готелі над гаванню.

– На ній був білий фартух, і вона гнала гусей.

– Може, для розваги. Дивися, Енн – ось наш будинок.

Енн подивилася й поки забула про дівчину з прекрасними, ображеними очима. Перший погляд на її новий дім тішив око й зігрівав душу – він виглядав, неначе велика вершкова мушля, викинута на берег гавані. Ряд високих осокорів вздовж під’їзної алеї виступав на тлі неба величавими пурпуровими силуетами. За ними розкинувся ліс пишних ялин, які захищали сад від надміру охочого подиху морських вітрів, і в ньому вітри вигравали чудернацьку містичну музику. Як і всі ліси, він, здавалося, ховав якісь таємниці – таємниці, чари яких можна було розкрити тільки ввійшовши в нього й занурившись у терпеливі пошуки. Зовні темні зелені руки-гілки ховали їх від надто допитливих чи, навпаки, байдужих очей.

Нічні вітри починали свої дикі танці за мілководдям, і в рибальському селі спалахувало світло, коли Енн з Гілбертом під’їжджали осокоровою алеєю. Двері будиночку відчинилися, і зі сутінків до них замиготів вогонь у каміні. Гілберт допоміг Енн зійти з брички й повів її в сад, через хвіртку між ялинами, по акуратній, червоній стежці до сходинки з піщаника.

– Ласкаво просимо додому, – прошепотів він, і, тримаючись за руки, вони переступили поріг свого Будинку Мрії.

VI. Капітан Джим

«Старий доктор Дейв» і «пані доктор Дейв» прийшли в будиночок привітати молоду й молодого. Доктор Дейв був великим, веселим чолов’ягою з білими вусами, а пані доктор була невеличкою, рожевощокою, сивоволосою чепурною дамою, яка відразу прикипіла до Енн душею, і буквально, і фігурально.

– Я така рада тебе бачити, дорогенька. Ти, напевно, дуже втомлена. Ми приготували вам перекусити, а Капітан Джим приніс вам форелі. Капітане Джим – ви де? Ох, він, напевно, вийшов подивитися до коня. Ходімо на гору, віднесемо твої речі.

Енн пішла вслід за пані доктор Дейв й оглянула її ясним, вдячним поглядом. Їй дуже подобався вигляд її нового дому. У ньому, здавалося, була атмосфера Зелених Дахів і старих традицій.

– Думаю, пані Елізабет Рассел могла б стати моєю «спорідненою душею», – тихенько сказала вона, коли опинилися наодинці у своїй кімнаті.

У кімнаті було два вікна; слухове вікно виходило на гавань, дюни й маяк Чотирьох Вітрів.

 
«На піну морську виходить вікно
В казковому краї, забутім давно», —
 

м’яким голосом процитувала Енн. Інше вікно відкривалося на долину, забарвлену в кольори жнив, через яку протікав струмок. За півмилі від струмка виднівся єдиний будинок на горизонті – стара сіра хата, оточена велетенськими вербами, крізь які визирали його вікна, як сором’язливі очі, які чогось шукають у темряві. Енн було цікаво, хто там живе; вони були б її найближчими сусідами, тому вона сподівалася, що вони виявляться гарними людьми. Нараз вона згадала про вродливу дівчину з білими гусьми.

«Гілберт думає, вона не місцева», – міркувала Енн, «але в мене таке відчуття, що місцева. Щось у ній було, що робило її частиною моря, неба й гавані. Чотири Вітри в неї в крові».

Коли Енн спустилася вниз, Гілберт стояв перед каміном і розмовляв з якимсь незнайомцем. Обоє повернулися, коли зайшла Енн.

– Енн, це Капітан Бойд. Капітане Бойд, моя дружина.

Це вперше Гілберт сказав «моя дружина» комусь, окрім Енн, і він мало не запишався. Старий капітан простягнув Енн м’язисту руку; вони всміхнулися одне одному й тієї ж миті стали друзями. Споріднені души впізнали одна одну.

– Щиро радий з вами познайомитися, пані Блайт; і сподіваюся, ви будете така ж щаслива, як і перша наречена, яка тут жила. Нічого кращого я вам не можу побажати. Але ваш чоловік представив мене трохи неправильно. Всі мене називають «Капітан Джим», і ви теж зрештою будете, то чому б з цього й не почати. Ну, ви красуня-наречена, пані Блайт. Дивлюся на вас, і здається, що я сам щойно одружився.

Всі засміялися, а пані доктор Дейв запросила Капітана Джима залишитися з ними на вечерю.

– Дуже дякую. Я й не проти, пані докторова. Я зазвичай їм сам вдома, у компанії хіба відображення моєї старої фізіономії в дзеркалі навпроти. Нечасто мені випадає нагода сісти за стіл з двома такими гарними, милими леді.

На папері компліменти Капітана Джима можуть виглядати дуже простими, але він робив їй з такою витонченою повагою в голосі й погляді, що жінка, яка ставала їх предметом, почувалася королевою, якій по королівському віддають належне.

Капітан Джим був простим, але великодушним старим чоловіком, з вічною молодістю в очах і в серці. Він був високої статури, вайлуватий, трохи сутулий, і все ж складав враження великої сили й витривалості; гладенько поголене обличчя було бронзове від засмаги й усе в зморшках; густа грива сталево-сивого волосся падала на плечі, і пара дивовижно синіх, глибоко посаджених очей, які то пускали бісики, то витали в мріях, а часом дивилися в бік моря з виразом тужливого пошуку, як у людини, яка загубила щось цінне і не могла знайти. Одного дня Енн дізнається, що ж шукав Капітан Джим.

Годі заперечувати, що Капітан Джим був не особливо вродливим чоловіком. Його великі щелепи, шершавий рот і квадратні брови були важко назвати гарними; і він пройшов багато нещасть та випробувань, які позначилися на його тілі так само як і на душі; але хоч з першого погляду він здався Енн непоказним, більше Енн ніколи так про нього не думала – дух, який сяяв крізь своє потріпане помешкання, прикрашав його собою.

Вони зібралися за веселим столом. Домашнє вогнище прогнало прохолоду вересневого вечора, але вікно було відчинене, і морський бриз все одно наповнював кімнату. Вид був надзвичайний, він охоплював гавань і вигин низьких пурпурових пагорбів вдалині. Стіл був заставлений делікатесами від пані доктор Дейв, але головною стравою, безсумнівно, була велика тарілка морської форелі.

– Я подумав, вона добре смакуватиме з дороги, – сказав Капітан Джим. – Вона настільки свіжа, наскільки свіжою може бути форель, пані Блайт. Дві години тому ці рибки ще плавали в ставку Глен.

– А хто сьогодні наглядає за маяком, Капітане Джим? – спитав доктор Дейв.

– Племінник Алек. Він так само добре на цьому знається, як і я. Ну, тепер я точно радий, що ви запросили мене на вечерю. Я добряче зголоднів – в обід майже нічого не їв.

– Здається мені, що ви морите себе голодом на тому маяку, – суворо сказала пані доктор Дейв. – Ви ніколи не завдаєте собі клопоту приготувати пристойний обід.

– О, та я готую, пані докторова, – заперечив Капітан Джим. – Я взагалі живу, як король. Вчора ввечері я їздив у Глен і привіз додому кілограм м’яса. Я сьогодні міг мати розкішну вечерю.

– І що сталося з м’ясом? – спитала пані доктор Дейв. – Ви його загубили по дорозі додому?

– Ні, – капітан Джим мав боязкий вигляд. – Вже коли я збирався спати, прийшов бідний, обдертий пес і попросився на ніч. Він, напевно, з рибальського селища. Я не міг видворити бідолаху – у нього була рана на стопі. То я зачинив його на веранді, дав йому старий мішок, щоб він собі постелив, та й сам ліг спати. Але чомусь я не міг заснути. Думав-думав, і згадав, що той пес виглядав голодним.

– І ви встали й дали йому м’ясо – ВСЕ м’ясо, – сказала пані доктор Дейв, з переможною доганою в голосі.

– Ну, але більше нічого було давати, – запротестував Капітан Джим. – Нічого, чого б пес став їсти. Він, напевно, був направду голодний, бо йому той м’ясо пішло на один зуб. Я добре спав до кінця ночі, але мій обід виходив скупим – картопля й крапка, як то кажуть. А той лайдак на ранок втік. Думаю, ВІН не був вегетаріанцем.

– Покинути тільки, що через якогось нікчемного пса ви себе морите голодом! – пирхнула пані доктор Дейв.

– Може, для когось він зовсім і не нікчемний, – заперечив Капітан Джим. – Вигляд він, правду кажучи, мав не дуже, але ж пса не можна судити за виглядом. Може, він, як і я, має внутрішню красу. Першому Помічнику, мушу визнати, він зовсім не сподобався. Він це показував всім своїм виглядом. Але Перший Помічник упереджений. Хіба може кіт судити пса. Хай там як, але я залишився без вечері на сьогодні, тому мені дуже приємно опинитися на цій щедрій вечері, в прекрасному товаристві. Добре мати добрих сусідів.

– А хто живе в будинку між вербами за струмком? – спитала Енн.

– Пані Дік Мур, – сказав Капітан Джим, – з чоловіком, – додав він, ніби пізніше про нього згадав.

Енн усміхнулася, уявивши собі пані Дік Мур з того, як Капітан Джим про неї сказав; очевидно, друга пані Рейчел Лінд.

– У вас небагато сусідів, пані Блайт, – продовжив Капітан Джим. – Цей бік гавані негусто заселений. Більшість землі належить пану Говарду, он там, за Гленом, і він здає її на пасовиська. А з іншого боку людей багато – особливо МакАлістерів. Ціла колонія тих МакАлістерів, яблуку нема де поміж ними впасти. На днях я говорив зі старим Леоном Блекваєром. Він все літо працював на гавані. «Там одні МакАлістери», – так він мені сказав. Ніл МакАлістер, Сенді МакАлістер, Вільям МакАлістер, Алек МакАлістер, Анґус МакАлістер – напевно, і сам дідько МакАлістер.

– Еліотів і Кровфордів не менше, – сказав доктор Дейв, коли сміх трохи втих. – Знаєш, Гілберте, у нас у Чотирьох Вітрах є стара приказка – «Він чванства Еліотів, гордині МакАлістерів, і марнославства Кровфордів врятуй нас Господи».

– Але є між ними й багато добрих людей, – сказав Капітан Джим. – Я плавав з Вільямом Кровфордом багато років, і у відвазі, витримці й чесності йому нема рівних. З того боку Чотирьох Вітрів люди мають клепку. Може, тому з цього боку до них і придираються. Смішно, правда, як людям шкода, що хтось народився трохи мудрішим за них.

Доктор Дейв, в якого вже за спиною сорок років ворожнечі з людьми з іншого боку гавані, засміявся і погодився.

– А хто живе в тому блискучому смарагдовому домі десь за півмилі звідси? – спитав Гілберт.

Капітан Джим задоволено всміхнувся.

– Пані Корнелія Браянт. Вона, думаю, невдовзі прийде до вас, коли дізнається, що ви пресвітеріанці. Якби ви були методистами, вона б і носа сюди не показала. Корнелія страшно боїться методистів.

– Цікава людина, – усміхнувся доктор Дейв. – Найзавзятіша чоловіконенависниця.

– Бо їй жоден не дістався? – спитав Гілберт, сміючись.

– Ні, завсідні, – серйозно відповів Капітан Джим. – Корнелія могла б обрати, кого хоче, коли була молода. Навіть зараз їй досить було повести пальцем, і якийсь старий вдівець вже був би її. Вона просто, здається, народилася з хронічною ненавистю до чоловіків і методистів. У неї найгостріший язик і найдобріше серце на всі Чотири Вітри. Де б сталося лихо, вона вже там, робить все, щоб допомогти. Від неї ніколи не почуєш злого слова про іншу жінку, і якщо вона вже любить нас, нещасних чоловіків ганити, то якось наша товста шкіра це витримає.

– Про вас вона говорить тільки хороше, Капітане Джим, – сказала пані доктор Дейв.

– Боюся, що так. Мені це не дуже подобається. Від цього здається, що в мені є щось протиприродне.