З подорожньої книжки

I. PONTOS AXEINOS^[1]

 
При березi гори в жалобi,
снiгами лямованi хмари
всi чорнi, мов покрив на грoбi,
пiд ними узгiр’я, як мари…
 
 
Така тут земля. А на морi…
Чайки якось хижо кигичуть,
злу радiсть я чую в тiм хорi,
мов згубу на нас вони кличуть.
 
 
Рипить корабель, стогне тяжко,
здригається, наче конає,
угору здiймається важко,
ще важче удiл поринaє.
 
 
Маленький гурток подорожнiх
притих, не почуєш i слова,
лише по каютах порожнiх
iде якась жаска розмова.
 
 
То вiтер часами закине
з вiкoнечка снiгом-крупою
i в дверi покинутi лине,
злий холод несучи з собою.
 
 
День, вечiр, нiч, ранок – все бiле,
все тьмяне, нi темне, нi видне:
за хмарами сонце зомлiло,
вiд мiсяця мла тiльки блiдне.
 
 
Мандруємо вогким туманом
назустрiч слiпiй снiговицi…
Так линуть малим караваном
у вирiй запiзненi птицi.
 

[16. 1, Чорне море, попід Анатолійським берегом]

II. У ТУМAНI

 
Боже! куди се я плину
сим бiловiйним туманом?
Може, я лину на безвiсть
в вогкi летючi снiги?
 
 
Може, то тiльки легенда —
край той, осяяний сонцем,
край той, куди я збиралась
болi свої вiднести?
 
 
Може, то казка знадлива —
тії смарагдовi луки,
плеск тепловодої рiчки,
злотоiскристi пiски?
 
 
Може, то вiдьма-гарячка
спогади й мрії зiбрала,
з них на вогнi мого палу
дивний зварила напiй
 
 
і пройняла менi душу
непереможним безумством
тим, що людину заводить
на бездорiжжя страшні?
 
 
Може, i в сніжних пустелях
fаtа mоrgаnа^[2] панує,
марева срiбно-блакитнi
сiючи в бiлих снiгах?
 
 
Може, прокинуся хутко