Світлина Хресної Матері

Серія «Ретророман» заснована в 2015 році

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

В оформленні видання використано світлини, надані командуванням Військово-Морських Сил Збройних Сил України та авторкою

© Г. В. Горицька, 2021

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015

* * *

Подяка тим, без кого ця книжка була б абсолютно інакшою:

Зеленчук Іван Михайлович – кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Національного природного парку «Верховинський».

Чудновець Олександр Миколайович – голова ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство». Дослідник військової історії, який служив у ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Співавтор книжки «Монітор «Смоленськ» (Krakow) три долі».

Літковець Юрій Сергійович – військовослужбовець, водолазний спеціаліст, інструктор парашутно-десантної підготовки, учасник Російсько-української війни, лицар ордена Богдана Хмельницького II та III ступеня, кавалер ордена «За мужність» III ступеня.

Нагадую, «усі герої вигадані. Особливо ті, що мають однакові імена й прізвища з відомими громадянами СРСР. Однопрізвищники й однойменні. І таке буває. Тут би доречно поставити смайлик, однак серйозність цієї книжки унеможливлює подібне блюзнірство»^[1].

Є таке старе муві «Три ліщини для Попелюшки», котре нашим батькам здавалося закордонним, а я в ньому вбачаю певне чистилище: дія відбувається десь там, поміж совком і закордоном. В Чехословаччині й НДР. За кордоном. За тією, куди звичайна радянська людина і носа не висуне. Та Попелюшка чимось незримо нагадує безстрашну дівчинку з «Тигроловів» Багряного, котра також творила свою долю. Звершувала. Вершила, не вагаючись. Тож, я до того веду, шановні, що, звісно, принци вирішують. Тендітні, красиві, мужні і хоробрі «проліски» і «едельвейси»… І від них почасти майже все залежить. Почасти…

Війна і кохання
«Тільки смерть може вберегти від невиконання бойового завдання»

Розділ перший
Син шамана

За останній місяць він розбив вдома увесь посуд. Щоразу це траплялось абсолютно випадково, однак, після останньої попільнички, котра ще залишалась в оселі і використовувалась як мисочка для котячого молока, він зрозумів: повинно розбитися все, що має розбитися.

Все старе, все, що вже віджило і стало таким непотрібним… Зміни. Коло замикалось невпинно, і так триватиме завжди.

Йому було стільки літ, що навіть білки, навіть руді пронирливі білки…! І ті боялися згадувати його вік. Він став ним, тим іншим, котрий нещодавно полишив це життя, і навіть подобою тепер нагадував попереднього Шамана. Він страждав, відверто нудився від того, що має залишитись, однак то було невідворотно. Бо така домовленість з шаманом існувала між ними з Шаманом від самого початку. Від самого початку. Він не міг просто так взяти і поїхати.

Син вмовляв, звісно, хоча мляво. Не тому, що цього не хотів всіма фібрами своєї душі. Скоріше був вже дорослим, занадто дорослим, аби піддатись почуттям і егоїстично вимагати, що б не сталося зробити саме так, як хоче саме він.

Залишалося жити. Власне, Іван Краузович знав, що життя не обмежується лише їхніми з Леонідом бажаннями. Є ще обов’язок і честь. Є спадковість передачі знань. І це ні за які гроші не купити.

Возз’єднання нового шамана, себто сімдесятисемирічного колишнього зека, а до того – професора київського університету, і його сина – сорока двох річного начальника цеху реактивних двигунів для зенітних ракет Дніпропетровського заводу (ОКБ-586) і колишнього капітан-лейтенанта, командира бронекатеру Пінської військової флотилії відбулося відразу після закінчення концерту Наталії Кончаловської в Новосибірському Академмістечку.

Леонід Іванович кинувся до бородатого діда без віку, в котрому впізнав свого батька. А новий шаман, котрий колись давно, до сибірського заслання та ініціації був таки його батьком і носив ім’я Іван Краузович, зумів щось віднайти всередині себе і з усмішкою, котра була помножена в тисячу разів на сльози радості, відповів йому навзаєм палкими обіймами.

– Батьку..! Іване, Іване Краузовичу…! – гарячково шепотів Леонід Іванович, котрому враз стало зовсім мало літ, і ніби не було поміж ними розставання, не було війни і того всього мракобісся по тому…

– Іван Краузович? – повторив пошепки старий беззубий бородань. – Льоньо, я вже давно не Іван Краузович…

– Та як? Ви що, все забули? – зі здивуванням вимовив Леонід.

– Я все відпустив, Льоньо…

– А як же мама, батьку? Ви пам’ятаєте маму? Та що ви таке кажете? – не здавався Леонід, поправляючи на переніссі окуляри руками, що тряслись. – Ви ж взнаєте мене?.. Що трапилось з вами?..

– Я став іншим, – видихнув Шаман. – Хочеш трав’яної настоянки, синку? Підемо, підемо звідси… Я поясню.

– Батьку… – ще раз з розпачем вимовив Льоня, що перебував у шоці.

Новий шаман тоді, себто Іван, Іван Краузович, який наразі носив нове ім’я після ініціації в Знання, однак те не називав нікому, і лише летяги звичайні, та й ті лише подумки, могли його цим таємним ім’ям називати, поплескав сина по плечу і легенько підштовхнув чоловіка до виходу з залюдненої зали. А білки за вікном Будинку вчених Новосибірського Академмістечка лише зацокали кедровими горішками, сидячи на гілці прадавнього дерева.

Зміни. Коло знову замкнулось і замикатиметься невпинно знову і знову.

* * *

Перед від’їздом Леоніда Івановича до цивілізації пили настоянку трав коло вогнища на подвір’ї маленького будиночку шамана. Десь там, біля того вогнища, ще кілька днів тому старий шаман ступив на тонкий лід болота, підняв до зірок руки, ніби вмовляючи над ним змилуватись, і почав танцювати ритуальний танок. Лід під ним навіть не тріснув, ні… Він просто розверзся, приймаючи в себе прадавнього шамана, і той, так само з піднятими до зірок руками і не відриваючи очей від небес, повільно почав уходити під воду. Здавалося, ціла вічність минула з того часу. Новий шаман тоді відразу, як тільки зайшов всередину їхнього маленького будиночка, зрозумів, що вічність прийняла Дядю Стьопу, як називав себе старий шаман. Він не плакав тоді, ні… Ця подія не викликала в «Шановного Івана», як називав свого підопічного старий шаман, жодного негативу, бо просто не могла його викликати. Адже «Шановний Іван» вже знав, що смерть – то лише рух. А рух – то шлях до переродження. Коло знову замкнулося. Воно було приречене замикатися невпинно знову і знову.

І все знову повторювалось. Тож, за кілька днів по тому, на тому самому місці Леонід Іванович, вже прекрасно розуміючи, що вмовити батька повернутися до цивілізації не вдасться, прощався з ним назавжди. Шаман сидів навпочіпки і помішував духмяний збір сибірських трав в маленькому казанку. Льоня, вдягнений занадто тепло як для раптово нахлинувшої сибірської весни, стояв за спиною батька і потирав змокрілого лоба. Шаман відчув тугу сина, який дивився на нього, і обернувся до Леоніда:

– Я ніколи не питав тебе. Однак зараз… Прошу, розкажи мені, як тобі було в нахімовському? Ти щасливий, що захищав нашу батьківщину?

– Так, я щасливий, батьку. І мені шкода, що я не зміг залишитись тим, ким я був до інвалідності.

– Ти залишився. Таким самим. Просто повір мені, синку. Мені шкода, що мене не було поруч з тобою так довго… Але ти завжди був в моїх думках.

– Я знаю, батьку…

– Ось, тримай настоянку. Вона тебе підбадьорить, і не варто ні за чим в цьому житті сумувати, просто повір мені.

– Ти занадто часто просиш просто тобі повірити, тату, – сумно усміхнувся Леонід.

– Це тому що деяку інформацію треба просто приймати. Беззастережно, як схід сонця або зорі на нічному небосхилі. Як дощ і вранішню росу. Бо вони просто є. Існують.

– Взагалі-то, і рух світил на небі, і щорічні опади вже давно вивчені людством. Себто ми точно знаємо, чому вони відбуваються.

– Ні, синку… Вони просто є. Для мене, для більшости людей на цій планеті. Не всі такі розумні, як ти і не всі потребують доказів. Зрозумій це. Так тобі буде легше…

– Тобто жодні доводи повернутися…

– На мене не подіють, – закінчив речення сина шаман. – Я не зможу повернутися до минулого життя. І річ не в тім, що це складно або що… Я маю обов’язок. Я маю залишитись тут.

– Я розумію, – видихнув Льоня і взяв металевий кухоль з паруючою настоянкою трав з рук шамана.

– Гадаю, ми ніколи більше не побачимось, – подивився той, хто був в минулому житті Іваном Краузовичем, на свого нащадка. – Просто прийми це, синку.

– То, може, в наступному житті? – з надією вимовив Леонід більше жартівливо, аніж серйозно.

– Тобі збрехати? – усміхнувся новий шаман. – Тоді я можу відповісти, що так, в наступному житті, синку, ми обов’язково будемо знову разом. Але то буде брехня, а вона не потрібна такому проникливому і розумному чоловікові, яким ти став. Я пишаюся тобою, Льоньо. Просто знай, що ти найдорожча людина в моєму житті. І всі мої помисли про тебе. А тепер – йди.

* * *

На другому кінці Новосибірську, на вулиці Обводній номер один, якій через рік після польоту в космос Терешкової назавжди присвоять ім’я знаменитої космонавтки, тримали перемовини двоє.

Їхня не менш цікава і емоційно насичена розмова відбувалась в значно більш звичному, а відтак – прийнятному для Леоніда Івановича, інтер’єрі комуналки в той самий час, як той назавжди прощався з батьком. Дівчинка з очима сіамської кішки при цьому дуже нервувала, а її коханець на один вечір і заразом – батько її дитини приндився і намагався видаватися впевненим в собі, важливим чоловіком. Також пили чай. Хіба що порошковий з картонного пакетика із зображенням індіанки, котрий Таня нервово до того заварила, висипавши майже весь вміст в обдертий емальований чайник, що рохкав на газовій конфорці маленької кухні.

– Тож він мій?

– Хто? – Таня нервово розмішувала кубики цукру в чашці з чаєм, що більше нагадував чефір, і сутужно думала, що відповісти.

– Ну як хто… Мій син. Не впирайся. Я бачив його на концерті Кончаловської і відразу впізнав. В нього мої очі. То ви тут мешкаєте?

Таня нічого на те не відказала, лише з гуркотом поставила перед Несміяном кружку з чефіром. Несміян явно не вписувався в обстановку кімнати. З усім його модним столичним прикидом і відполірованими нігтьовими пластинами. Він був в болонійовому плащику мишачого кольору з піднятим коміром, як внадились нещодавно носити, себто по останній моді. Однак той плащик кумедно стовбурчився на ньому через безліч шарів одягу, котрий було надягнено під нього, а відтак нагадував Вінні-Пуха. Однак сам Несміян, звісно, ніяким смішним героєм себе не вбачав, а мінімум – Аленом Делоном зі стрічки «Рокко і його брати», яка щойно з’явилася на екранах столичних кінотеатрів. Проблема була в тому, що до Новосибірська такі новинки заграничного агітпрома не добирались, і тому прикид столичного франта не викликав у місцевих аборигенів очікуваної Несміяном реакції. А відтак він в реаліях Академмістечка почувався незатишно і озирався по сторонах, намагаючись поглядом зачепитись за щось звичне і приємне йому: бажано – за захват перехожих панянок. Але не знаходив того очікуваного захоплення собою в здивованих поглядах.

Нарешті в замковій шпарині дверей Таніної комуналки почулося таке звичне і приємне їй шарудіння, а затим – тупотіння малих синових ніг і окрики: «Тато прийшов! Тато!». Жінка враз розправила плечі й відчула полегкість, видихнула. Потім подивилась прямо у вічі чоловіку в кумедному болонійовому плащі. Раптом подумалось: «Незнайомець. Просто пересічний незнайомець. Жодного кроку назад. Відступиш – і все, заберуть Сашка…».

– Я жила з чоловіком, коли ми з тобою… здибались, – тихо, але впевнено сказала Таня.

– Не вірю. Не пудри мені мізки, дівчинко моя.

– По-перше, твоєю я не була ніколи. Навіть в ті хвилини, коли ми злигались, – сталевим відстороненим голосом гнула свою лінію молода жінка. – По-друге, ти згадай… Пам’ятаєш, я поспішала додому з готелю? Сам подумай, якби я була одинокою секретаркою з общаги, то явно б нікуди не поспішала від такого красеня, як ти, еге ж?

Апелювання до самовпевненості Несміяна – то був самий правильний її хід. Той поправив комір свого плаща і хмикнув:

– Логіка в цьому є. Але ж… Я взнав усе. Тебе заслали сюди через мене, і це моя дитина ось там, за дверима, наразі називає незаслужено когось батьком…

– Давай далі думати логічно. Ти все ж таки математик, який-ніякий. Принаймні був ним колись, – хмикнула Таня. За дверима почулося шарудіння і Таня злякалася, що не встигне закінчити цієї розмови до того, як Кім увійде до кухні. Вона на хвилину відвернулася від Несміяна і схвильовано до крові закусила губу, а потім повернулася назад до нього з гидкою, кривою посмішкою одним кутником вуст. – Як ти гадаєш, зі мною одружився б хтось тут, з брюхатою? Га?

– То ти хочеш сказати, що фактичний батько Сашка – отой, кого він ним і називає так наразі в коридорі?

– Ну так. Не фактичний, а рідний. Це в нас, людей, а не псевдоматематиків так називається. І, до речі, їхні очі абсолютно ідентичні.

– Подібні…

– Так, подібні, – погодилась Таня, а про себе подумала: «Тільки б Кім не пішов на кухню першим ділом, а в кімнату. Тільки б не пішов сюди і не виявилось, що він блондин з голубими очима. Тільки не зараз, коханий, прошу… Тільки не заходь…».

– Тоді я не розумію… Ти ж взяла гроші. Відкупні, коли сюди їхала…

– Мені потрібні були гроші. Кіма переводили на будівництво Академмістечка, і я знала, що поїду з ним, – знизала плечима ніби знічев’я Таня. – Врешті, ти ж мусив зі мною розплатитись за ту ніч, а як ти думав?

За дверима кухні почулося шарудіння. Тані неабияким зусиллям волі вдалось не виказати хвилювання, а потім вона подумки зітхнула з полегшенням, коли усвідомила, що то старенька сусідка почимчикувала кволими дрібними кроками до вбиральні.

– Ну ти й гнида… – нарешті проказав Несміян і люто вперіщився налитими кров’ю очима в Таню.

– Нехай так, – з внутрішнім полегшенням погодилась Таня, вже розуміючи, що їй таки вдалось переконати Несміяна. – Ми все вияснили. Ти нарешті підеш?

Я

Таємні алеї людської душі… Ми заручники обставин. Завжди заручники. Обставини кермують нами, немов п’яний водій автівкою самої темної ночі…

Чи ми доїдемо до пункту призначення? Чи хоча б виїдемо на автостраду?

Мені б хотілось, шановні, тут написати: так, звісно, все буде гаразд. Але ж це не від нас залежить і навіть не від мене наразі. Ці герої… ці герої живуть своїм життям і в середовищі, що не мною створене.

Розділ другий
Київський концерт Бенні Гудмена

Напровесні шістдесят другого молодий старшина Роман Геннадійович приїхав до Києва на побивку. У нього було всього-нічого, якихось жалюгідних по всім параметрам цивільних, шість днів, а для нього – ціла вічність. Хоча він розумів, що встигне небагато. Так… зустрітись зі старшим братом, маму обійняти і наїстися досхочу домашньої їжі. Ну як домашньої… Мама готувати не дуже вміла і не любила, тому і вчитися не хотіла. Та просто наїстися, давайте вже будемо відвертими. Ні, не те щоб в його 3-му науково-дослідному управлінні, котре коротко називали між собою Примор^[2], морили голодом – подібного штибу спеціалістів берегли в Радянському Союзі значно більше за звичайних солдат, однак не було жодних оказій: чи то свят, чи то вихідних, щоб давали щось жирне або солодке. Їжа була поживною, збалансованою, корисною. Тому Роман, поза своєю волею, перетворився на страшного гурмана. Ночами йому снилися «тошнотіки» – дешеві пиріжки з фаршем або капустою, по-київськи. І ті «тошнотіки» заразом з гітарою, «Біломорканалом» та столовим вином (Роман був столичним, та ще й жив в центрі, аби пити горілку) – складали докупи його уявлення про розкіш, а насправді нагадували про його скороминуче доросле дитинство, чи то пак – молоду юність. А ось про ДОСААФ і всі інші парашутні заморочки після того, як він потрапив до свого 929 льотно-дослідного центру, Роман і думати забув. Нє. Більше ні про що таке не мріяв. Та ось біда… Парашут його тепер ніби сам знаходив. Вся його професійна діяльність відтепер була пов’язана з парашутами, укладками, висадкою на сушу і на воду, з аквалангами і таким іншим.

«Та й таке…» – безжурно, по-молодечому про себе зауважив юнак, коли поринув у роздуми про своє теперішнє життя і настромив ще одного «голубця» на виделку в батьківському домі:

– Мамо, а мамо? То ти тепер нормально так готуєш? – вишкірився до неньки, яка все більше старіла.

– Та відчепися, – усміхнулася Наталя Петрівна, яка, насправді, зовсім не розізлилась на сина, за котрим дуже скучила. – То Льоня навчив. Та й часи, знаєш, вже не такі, аби кав’яр ложками…

– Не трофейні, не такі, як за батька? – піддів-таки, не витримавши, Роман. І то не зі зла. Просто манера розмовляти в армії змінилася на дошкульну, коли обов’язково було добити побратима, а не залишити підраненим, якщо побачив його слабину. – Вибач, не хотів…

– То ти таки пішов по стопах батька? – зиркнула зла мати, котра також вміла, якщо треба, користуватись цією військовою тактикою. – Будеш тепер назавжди військовим?

– Якщо так вирішить керівництво, – буркнув Роман, широко поставивши лікті на стіл, як він звик робити в армійській їдальні, демонструючи свій авторитет, і похмуро зігнувся в три погибелі над їжею, немов проказував: «Відчепися».

Розмова з мамою взагалі не клеїлася. Після армійської муштри в льотній учебці Романа Геннадійовича було направлено для подальшого проходження служби в 929-й Державний льотно-досліджувальний центр імені В. П. Чкалова і вже рік як залучено до діяльності центру як молодого перспективного спеціаліста. Там його свідомість пережила певні пертурбації, хоча вони почалися ще в учебці.

До Феодосії він прямував зеленим ДОСААФівцем з перекачаними біцепсами і головою, повною всілякого романтичного лайна про синє небо і круглі парашутні купола. Воєнком, звісно, не помилився, коли дав йому характеристику саме в цей рід військ. В учебці його, борзого, навчили звертатися до старшого за чином на «ви», дотримуватись субординації, дуже швидко і дуже далеко бігати з повною амуніцією і так само швидко їсти. Сніданок – обід – вечеря – відбій. А між тим усім стрибки – наряди – муштра. Вічні, всепереможні стрибки. Ні, не синє небо, а витяжний фал, що прив’язує медузу до літака, жорсткі приземлення і перекати, а опісля – синці і опухлі голеностопи; марш-кидки на п’ять та десять кілометрів, тактика і топографія.

Роман Геннадійович і думати забув про те, яким поганим був вітчим. Злість на батька вивітрилась з його макітри, немов весняний сніг розтанув на сонці. Натомість їхнє місце зайняли чіткі установки і команди. Про джаз, лагідну дівчинку, котру колись зустрів під час зимової київської хуртовини, він також думати забув. Якось не до того було. Та й вже не хотілося. Ну який буржуазний джаз, погодьтеся шановні, коли тут такий заміс серйозний.

– Ромчику, ти будеш чай, га? – почув Роман і виринув зі своїх дум.

– Тільки з цукром і лимоном. І гарячий, не теплий.

– Коли це я тобі наливала не гарячий чай, синку? – з тугою запитала Наталя.

– Не ти, мамо. В нас просто в учебці було так: поки чай розіллють по стаканах, то він зовсім вичахне… Не зважай, – Роман мотнув похиленою головою на знак заперечення, ніби унеможливлюючи навіть ймовірність непотрібних дебатів, і знову нахилився над своєю тарілкою. – Можна ще попросити добавки? Будь ласка…

Наталя лише з сумом похитала головою і покірно поклала своєму молодшому сину ще голубців на тарілку. Про себе зауважила, що столовим ножем він вже не користується. Лише похмуро дивиться з-під лоба і поглинає їжу швидко, методично, мовчки…

Ще під час проходження курсу молодого бійця, де «парінька примєтілі», все як він хотів і відбулося, себто все, як він мріяв… Його відразу «запросили» на співбесіду до особіста. Роман, звісно, був щасливий. Як же без того. Поки після школи працював на своєму заводі, він же саме мріяв потрапити в структуру, як батько. Так що всім мріям його судилося збутися?

І ось тепер – сонячна, осяйна Феодосія, низькі паркани котрої так незвично викладені черепашником. Щоправда, Роман в Чорному морі не купався, бо те було занадто близько, аби про нього мріяти. Лише постійно в нього занурювався, чи то пак – приводнявся. З аквалангом і парашутом одночасно.

– Романе? Романе?! Ти зовсім мене не слухаєш…

– Вибач, мамо, думаю про свою роботу. Що ти сказала?

– Питала, чи будеш тістечка. Я вчора купила, як тільки отримала телеграму про твій приїзд, синку. – Наталя не стрималась і раптом заплакала. – Може до Києва все ж? Навіщо, ну ось скажи мені, навіщо тобі здався той дослідний центр? Хіба вдома ніякої роботи тобі не знайдеться? Мало того, що Олексій носиться зі своїми ідеями щодо української мови, немов з-за вугла мішком прибитий, так і ти тепер, значить…

– Що, мамо? Та кажи вже як є! – Не витримав Роман, таки зірвався.

– Втрачений, синку, ти немов втрачений для мене…

Роман знав, що буде правильно маму заспокоїти якось, обійняти… Але щось стримувало його. Він голосно відсьорбнув пекуче-гарячого чаю з тонкої порцеляни чашечки з маминого сервізу. Знову подивився на маму вороже, з-під лоба, немов на чужинку. Потім, щоправда, опустив свої очі долу, немов сховав їх від Наталі. Зковтнув.

– Мамо… смачний чай. Давай, не починай, а?

Наталя мовчки залишила кухню. «Я, той, посуд помию!» – кинув навздогін Роман і закляк. «Бовдуре, ну який посуд?» – пронеслось в голові, однак запізно. Мама вже грюкнула дверима так, що шибки в тих задзеленчали.

Деформація свідомості проходила швидко, непомітно… Чи усвідомлював це молодий військовий спеціаліст льотно-дослідного центру? Навряд він взагалі замислювався над такими неважливими на його думку речами. А відтак почувався вдома скуто, невпевнено… Немов у ворожому стані. Тут все стало для нього чужим, незвичним, розмитим…

«Так, – сказав собі Роман і до болю в кісточках сперся кулаками на кухонний стіл. – Треба якось спробувати. Згадати, що я відчував раніше… А зараз спати! Ранок вечора мудріший. Тим паче той чортів концерт на носі, на котрий я обіцяв потрапити. Ай, неважливий… Однак я ж обіцяв, то мушу».

Ох яким же солодким видавалось Роману його колишнє ліжко! Немов казкова перина царя. Роман розтягнувся на весь зріст і раптом вдарився головою. «Невже іще виріс?» – тільки і встиг подумати, поки звернувся на ліжку калачиком, а по тому зразу ж солодко заснув.

Адже завтра на нього чекав дуже важливий концерт, на який він життям заклався з Люсею, що на нього обоє потраплять, якщо станеться таке диво і відомий американський джазмен таки колись приїде до Радянського Союзу. І ось Бені Гудмен прямував до Києва в рамках всесоюзного туру, і Роман правдами і неправдами вибив собі відпустку додому.

Він розумів, що надія побачити на цьому концерті кохану така ж примарна, як просто зустріти її на вулицях Києва. А ще більш примарна надія, що вона буде його рада бачити, навіть якщо вони і зустрінуться десь. Однак він їй обіцяв. А обіцянки свої молодий старшина виконував завжди. Його охопило таке хвилювання, що він навіть подумав, що навряд чи зможе заснути. Але переживав Роман даремно. Засинати по команді новоспеченого парашутиста-рятівника навчили ще в перші місяці армії.

* * *

В залі нещодавно відкритого будинку культури Київметробуду на Свердловій, 6^[3] ніде яблуку було впасти. Лише незначна кількість квитків розповсюджувалась через каси. Більшість роздавалась надійним членам ВЛКМС та активістам на виробництвах. Реагували на виступ відомого джазмена мляво, ніби з примусу. Роман це помітив і в знак протесту проти абсолютної тиші в залі в кінці чергової композиції не стримався і голосно-голосно, так, що аж долоні засвербіли, почав аплодувати. Бенні Гудмен як раз виконував «Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah Everybody go!».

На нього обернулось кілька більш свідомих громадян з барильцями, всі як на підбір – в товстих рогових оправах. «А, до біса!» – подумав молодий парашутист. Роман добре пам’ятав, коли востаннє чув цю мелодію, і йому раптом стало якось не по собі… Ніби щось відгукнулось в серці на цей джаз. На цю композицію, котру він чув ніби в іншому житті…

Люсю він так і не навідав в жодній зі своїх попередніх відпусток. Спочатку бажання побачити кохану було нестерпним. І воно свербіло йому не так поміж ніг, як в серці. Роман був впевнений, що закохався по-справжньому. І насправді, хоча юнак і обіцяв не турбувати її під час служби, ще в грудні Роман їй написав, але відповіді не отримав. Роман почекав до березня і наважився знову написати. В листі грозився, що прийде в гості, що вони підуть гуляти на Дніпровські кручі і слухатимуть улюблений обома джаз до запаморочення… Поки обом не набридне. А потім, коли підуть до нього додому, він палко цілуватиме її, пеститиме до запаморочення, відчуватиме кожним сантиметром її тіло… Відповідь на другий лист не примусила себе чекати. Люся написала, що хоче, аби він від неї відчепився. Що в неї вже другий кавалер, навіть більше – вона заручена. Ось так. Мабуть саме тоді в ньому почалися невідворотні зміни. Життя на цивілці стало видаватись якимось остогидлим, брехливим, несправжнім… І він почав тікати в чітку, рівну і без загогулин військову муштру. Там було надійно, в том середовищі, все зрозуміло. Свої не зраджували, а чужі могли хіба що вбити, але не вирвати з м’ясом з грудей серце.

Роман зі злістю згадав того недолугого листа, перехиляючи в антракті третю чарку дорогого коньяку в буфеті. Його серце стислось від болю. Може, він щось не те зрозумів з того листа? Як би йому хотілось його перечитати… Однак зробити Роман цього ніяк не міг, бо прикурив від нього цигарку і таким чином позбувся його майже відразу, такий був злий на Люсю. Гадав: «Ось зараз спалю – і край. Більше ніколи про неї не згадаю». Але ж ні… Спалити клаптик папірця виявилося набагато простіше, аніж видерти почуття зі свого серця.

Повернувшись до переповненої зали, Роман раптом відчув дивну річ. Ніби Люся тут разом з ним. Романове серце почало шалено калатати в грудях, і почуття, давно притишене новою, військовою дійсністю, таке забуте… раптом з’явилось перед ним і стало непорушно стіною, ніби проказуючи: «Диви, я є. І ти нічого не вдієш зі мною, як не крути і куди не тікай. Ось так». Він подивився на свою руку, і йому здалось, що дівчина стискає його зап’ясток цупкими пальцями і підборіддям кудись вказує. Коли юнак підсвідомо подивився в той бік, куди наполегливо вказувала Люся, йому привиділися обличчя двох немовлят, як дві краплі води схожих одне на одного… Роман запитально поглянув на образ коханої, котрий стояв перед ним, ніби вранішній туман над річкою, і вона кивнула, немов щось підтверджуючи, а потім він чітко почув її голос над вухом: «Я ж казала, що прийду. Я стримую свої обіцянки, коханий…». Горло у молодого старшини враз стисла судома, Роман сутужно намагався вдихнути в душному, переповненому «правильними» меломанами залі. Десь над ним вітав голос містера Гудмена. Той навчав молодого, нерозумного чоловіка:

 
It must have been moonglow, way up in the blue
It must have been moonglow that led me straight to you
I still hear you sayin’, «Sweet child, hold me fast»
And I keep on prayin’, «Oh Lord, please let this last»^[4]
 

Себто, пісня була про те, що кохання вічне і нема нічого більшого за любов. Однак, Роман того вже слухати не хотів: «Тре менше пити… Звукові галюцинації. Ти диви, всього три рюмашки, але ж з незвички…». Роман похитав осудливо головою і почав вибиратись крізь натовп на свіже повітря, так і не дочекавшись закінчення концерту.

В голові творилось щось неймовірне, а на серці було ще гірше. Весняний Київ палахкотів ілюмінацією, котра відбивалась в калюжах після рясного дощу, і парував ароматами трав і цвітіння. Роман підійшов до якогось химерного ліхтарного стовпа з гнутим підніжжям на розі Енгельса^[5] і своєї рідної вулиці Лібкнехта^[6] і обійняв його. Потім подумав: «Господи, що я роблю? Ну от що?.. Це ж не Люся моя… Зовсім ні». Десь там, на рівні крон весняних лип, що готувались до свого цвітіння з таким нетерпінням, немов дівчина до шлюбу з коханим, літала вона і тихо шепотіла: «Я вже пішла. Я не тут, хлопчику мій. Але ти ще будеш… можеш бути щасливим». Однак, на жаль, Роман вже того не чув. Він іще раз доторкнувся лобом до вологого, холодного металу ліхтаря і поплентався до батьківської хати, немов не додому, а на гільйотину. За кілька тижнів мало розпочатися гаряче літо тисяча дев’ятсот шістдесят другого року.