Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник)

Дивно: деколи вмирають сотні, а ти нічого не відчуваєш, а тоді вмирає хтось один, хтось, хто навіть не дуже тебе обходить, а ти відчуваєш це так, наче вмирають тисячі.

Учора ще все було близьке та звичне, а зараз між ними виросла скляна стіна, як в авті між водієм і заднім сидінням. Вони ще дивилися на себе, але вже не розумілися, відчували взаємність, проте говорили різними мовами, які не мали пунктів дотику. Не можна було вже нічого зробити. Відчуженість, яка наросла за ніч, виповнила вже все. Була в кожному позирку й у кожному жесті. Не можна було вже нічого зробити.

Добре було мати товаришів, але неможливість побути на самоті часто пригнічувала. Це був наче каток, який розчавив індивідуальне Я і перетворив його на масове.

Дванадцять років — це було не так багато. Дванадцять років у неволі — значно більше. А дванадцять років у концтаборі — хто міг знати, на скільки це перетвориться згодом?

...доля значно частіше карає невинних, ніж винних.