Zitate aus dem Buch «Домби и сын»

Иной раз порок есть только доведенная до крайности добродетель.

Голос у нее был сладчайший, а на носу, чудовищно орлином, красовалась шишка в самом центре переносицы, откуда нос устремлялся вниз, как бы приняв нерушимое решение никогда и ни при каких обстоятельствах не задираться.

он считал своим долгом читать по воскресеньям только очень громоздкие книги, ибо у них более солидный вид, и несколько лет тому назад купил в книжной лавке громадный том, любые пять строк из которого неизменно приводили его в полное недоумение, так что он до сей поры не мог установить, о чем идет речь в этой книге.

Странное занятие для ребенка - изучать путь к сердцу жестокого отца.

Действительно, капитан Катль разрабатывал столь грандиозные планы, что, снявшись с мели, вышел вскоре в глубочайшие воды и не мог нащупать дна своей проницательности.

"Видите ли, приятель, - сказал капитан, уводя его в маленькую гостинную, - я, собственно говоря, сегодня утром занят; и, стало быть, если вы отплывете сейчас на всех парусах, меня это не обидит.."

Вони не обмінювались ні словом, ні поглядом, і хоч стояли поруч, але, здавалось, що вони далі одне від одного, ніж якби їх відділяв океан. Навіть пиха у кожного була інша й різнила їх більше, ніж різняться між собою найпихатіша і найсмиренніша відміни роду людського. Він - самовпевнений, непохитний, церемонний, суворий. Вона - надзвичайно приваблива, уроча, але цілковито байдужа до себе, до нього, до всього довкола, немовби гордувала власною красою, осоружною їй, як ліврея чи вивіска. Такі вже були не до пари, такі разюче не схожі, - і водночас штучно, силою пов"язані, мов ланцюгом, який кувала лиха доля та випадок, що аж картини на тінах, здавалось, були вражені, кожна по-своєму, протиприродністю цього поєднання. ***Вона згадувала луги в розсипах жовтецю, мов перекинуті небеса в золотих сузір"ях; згадувала, як сплітала з кульбабових стебел ланцюжки для своїх юних поклонників, здебільшого в полотняних штанцях, що присягали на вічну вірність, і як швидко ці вічні узи в"янули і рвалися. ***

...Я маю всі підстави гадати, що то наше буденне, одноманітне життя змушує нас з усім змиритися. Людина нічого не бачить, нічого не чує, нічого не знає, і це ж факт. Ми живемо, вважаючи, що все так, як має бути, і кінець кінцем робимо все - добре, лихе чи ніяке - просто за звичкою. Звичка, - ось на що я зможу покликатись, як залишусь віч-на-віч із власним сумлінням на смертному одрі. "Звичка! - скажу я. - Я був німий, глухий, сліпий, байдужий до мільйона речей, і все через звичку." - "Це - дуже практично, що й казати, - відповість сумління, - але це - не виправдання".