Казка про поросятка Робінзона

Казка про поросятка Робінзона

Глава I

Коли я була дитиною, то часто їздила відпочивати до моря. Ми зупинялися в невеликому місті, де була гавань, і рибальські човни, і самі рибалки. Вони виходили в море під вітрилами ловити в свої сіті оселедців. А коли човни знову поверталися додому, то виявлялося, що дехто піймав тільки кілька рибин. А інші наловили так багато, що неможливо було їх вивантажити на причалі. І тоді коней з візками заганяли в мілку воду, коли був відплив, щоб перестріти перевантажені човни. Рибу перекидали лопатами через борт прямо у візки, а потім везли на залізничну станцію, де вже чекав товарний поїзд зі спеціальними рибними вагонами.

Велике пожвавлення наставало, коли рибальські човни поверталися з гарним уловом оселедця. Половина населення міста збігалася до причалів, включно з котами.

Серед них була біла кішечка на ймення Сьюзан, яка ніколи не пропускала зустрічі човнів. Вона належала дружині старого рибака, якого звали Сем. А в дружини ім’я було Бетсі. Вона мала ревматизм, і в неї не було іншого товариства, окрім Сьюзан і п’яти курочок. Бетсі сиділа перед вогнищем, і спина в неї боліла, тож вона стогнала «Ой! Ой!» щоразу, як їй доводилося підкинути вугілля в багаття і помішати черпаком у горщикові. Сьюзан сиділа навпроти Бетсі. Вона жаліла Бетсі і дуже хотіла, аби вона сама вміла підкидати вугілля й помішувати в горщикові. Цілісінький день вони просиджували біля вогню, поки Сем рибалив у морі. Зазвичай вони випивали по чашці чаю з молоком.

– Сьюзан, – сказала Бетсі, – мені важко підвестися. Вийди за ворота, подивися, чи не видно човна Хазяїна.

Сьюзан вийшла і скоро повернулася. Так вона виходила в садок три чи чотири рази. Нарешті вже надвечір побачила вітрила рибальської флотилії, яка запливала в гавань із моря.

– Біжи на набережну, попроси у Хазяїна шість оселедців. Я приготую їх на вечерю. Візьми мого кошика, Сьюзан.

Сьюзан узяла кошик, а ще позичила в Бетсі її чепчика і невелику картату хустку. Я бачила її, як вона поспішала донизу в гавань.

Інші коти також виходили з будинків і збігали вниз по крутих вуличках, що вели до моря. А були ще качки. Я пам’ятаю, що це були такі особливі качки з чубчиками, які виглядали, наче шотландські берети з помпоном. Усі поспішали, щоб зустріти човни – майже всі. Я зустріла тільки одну особу, пса на прізвисько Куций, який ішов у протилежному напрямкові. У пащі він ніс паперовий пакунок.

Деякі собаки байдужі до риби. Куций ходив до м’ясника купляти відбивні з баранини для себе, й для Боба, і Персі, і міс Рози. Куций був великим, серйозним, вихованим коричневим псом із куцим хвостом. Він мешкав із Бобом, ретривером, Персі, котом та Міс Розою, господинею дому. Куций колись належав дуже багатому старому джентльменові, а коли той помирав, то залишив гроші на утримання Куцого – десять шилінгів щотижня аж до самого кінця його життя. Ось чому Куций, Боб і кіт Персі жили разом в гарному маленькому будиночку.

Сьюзан зі своїм кошиком зустріла Куцого на розі вулиці Брод-стрит. Сьюзан зробила кніксен. Вона б хотіла зупинитися й розпитатися про Персі, от тільки ж мусила поспішати, щоб зустріти човен. Персі був кульгавим, він колись пошкодив свою лапу – вона потрапила під колесо молочникового візка.

Куций позирнув на Сьюзан куточком ока, помахав хвостом, але не зупинився. Він не міг уклонитися чи сказати: «Добрий день», бо боявся виронити пакунок з баранячими відбивними. З Брод-стрит він завернув у провулок Жимолості, де власне й мешкав, поштовхом відчинив вхідні двері й щез у глибині дому. Скоро звідти запахло смаженим м’ясом, і я не сумніваюся, що Куций, і Боб, і міс Роза добре поласували відбивними з баранини.

А Персі не змогли знайти, коли почався обід. Він вислизнув через вікно і, як і решта котів у містечку, побіг зустрічати риболовецьку флотилію.

Сюзан поспіхом пройшла по Брод-стрит і зрізала шлях до гавані, спустившись по крутих сходах. А мудрі качки пішли іншою дорогою, в обхід по набережній. Бо сходи були занадто стрімкими й слизькими для будь-кого, хто не вмів триматися на ногах так добре, як коти. Сьюзан збігла вниз хутко й легко. Усього було сорок три сходинки, затиснуті між високими задніми стінами будинків, так що були вони досить темними й брудними.

Запах канатів і смоли, а також сильний гамір долинали знизу. А в самому кінці сходів була вже набережна й причали, що розташувалися поруч із внутрішньою гаванню.

Якраз був відплив, води не було, і судна відпочивали на брудному мулі. Кілька кораблів були пришвартовані поряд із причалами, решта стояли на якорі з внутрішнього боку хвилерізу.

Біля сходів саме вивантажували вугілля з двох закіптюжених вуглевозів, які називалися «Гойда Гоп» із Сандерленда і «Брик Геп» з Кардіфа. Вантажники бігали по палубі з тачками, повними вугілля, крани переносили ковші з вугіллям з кораблів на берег і висипали його з гучним грюкотом і стукотом.

Далі вздовж берега інший корабель під назвою «Фунт свічок» завантажувався різним крамом. Тюки, бочки, ящики, барила – усі види товарів відправлялися в трюм. Матроси й портові вантажники щось гукали, ланцюги дзвякали й брязкали. Сьюзан чекала нагоди, щоб просковзнути повз шумну юрбу. Вона дивилася на бочку з сидром, яка крутилася й гойдалася в повітрі, доки її з берега перетягали на палубу «Фунта свічок». Рудий кіт, який розсівся собі на такелажі, також спостерігав за бочкою.

Канат тягнувся через шків, бочка, розкачуючись, опускалася на палубу, де на неї вже чекав матрос.

– Обережно! Бережіть голову, молодий паничу! Відійдіть з дороги!

– Кувí, кувí, кувí! – пророхкало мале рожеве порося, метнувшися геть по палубі «Фунта свічок».

Рудий кіт на такелажі простежив очима за маленьким рожевим поросям. Рудий кіт на такелажі перевів погляд на Сьюзан, що стояла на березі. Рудий кіт підморгнув їй.

Сьюзан було дивно бачити свинку на борту корабля. Але їй треба було поспішати. Вона прокладала собі дорогу вздовж набережної поміж вугілля, і кранів, і чоловіків, які котили перед собою візки на колесах, і гамору, і запахів. Вона проминула рибний базарчик, і ящики з рибою, і сортувальні рибні столи, і бочки, які жінки наповнювали оселедцем і сіллю.

Чайки пікірували вниз і кричали. Сотні рибних ящиків і тонни свіжої риби завантажувалися в трюм невеликого пароплава. Сьюзан була рада, коли натовп нарешті залишився позаду, по значно коротшому прольоту сходів вона спустилася на берег зовнішньої гавані. Незабаром з кахканням перевальцем підійшли й качки. Човен старого Сема, «Бетсі Тіммінс», останнім з оселедцевої флотилії й тяжко завантажений обігнув хвилеріз і зарився своїм тупим носом у прибережну гальку.

Сем був у піднесеному настрої, йому повезло з великим уловом. Він і його партнер та ще двоє хлопців-помічників почали перевантажувати свою рибу у візки, через відплив було занадто мілко, аби підійти на рибальському човні до самої набережної. А човен був повний оселедців.

Проте, чи гарним, чи поганим був улов, Сем ніколи не забував кинути Сьюзан пригорщу оселедців.

– Ось оце для двох шановних дам і гарячої вечері! Лови їх, Сьюзан! І щоб усе по-чесному! Ось оце роздавлена рибка для тебе! А все решту віднеси Бетсі.

Качки плескалися у воді й ґелґотали, чайки кричали й пікірували вниз. Сьюзан вибралася нагору по сходах зі своїм кошиком із оселедцями й попрямувала додому бічними вуличками.

Стара Бетсі приготувала два оселедці для себе й для Сьюзан, а ще двох – Семові на вечерю, коли він прийде додому. А потім вляглася до ліжка з пляшкою гарячої води, замотаною у фланелеву спідницю, щоб зарадити своєму ревматизмові.

Сем з’їв вечерю і випалив люльку біля каміна, а потім ліг спати. Але Сьюзан іще довго сиділа біля вогнища, поринувши у думки. Вона думала про багато чого різного – про рибу, і качок, і Персі з кульгавою лапкою, і про собак, які полюбляють відбивні з баранини, і про рудого кота на кораблі, і про свинку. Сьюзан думала, що це дивно – бачити свиню на кораблі з назвою «Фунт свічок». Миші визирали з-під дверей шафи. Дрова у вогнищі перетворилися на попіл. Сьюзан тихенько муркотала уві сні, і снилися їй рибки й свинки. Вона все ніяк не могла збагнути, що робить поросятко на борту корабля. А от я знаю про нього все!

Глава II

Ви ж пам’ятаєте пісеньку про Пугача і Кицьку та їхній гарний зелений човен? Як «взяли вони мед і кілька монет, загорнутих в крупну банкноту»?

 
Грай гітаро, брень-брень, рік пливли вони й день
У країну, де дерево Бонґі росте,
От вам правда уся – стріли там порося
А у носі у нього кільце, як на те!
Ой, брень-брень, срібне в носі кільце, як на те!¹
 

Так ось, я розкажу вам історію того поросяти і чому воно стало жити в країні, де дерево Бонґі росте.

Коли ця свинка була маленькою, вона жила в Девонширі зі своїми тітоньками міс Рохою і міс Брьохою на фермі, що звалася «Там-де-Кнур». Щоб дістатися до їхньої затишної, вкритої соломою хатки, що стояла посеред саду, треба було піднятися вгору крутим червонястим Девонширським шляхом.

Ґрунт там був червоним, трава зеленою, а далеко внизу виднілися руді скелі і шматочок яскраво-синього моря. Кораблі під білими вітрилами запливали з моря у гавань Стімута.

Я часто зауважувала, що девонширські ферми мають чудернацькі назви. Якби ви колись побачили «Там-де-Кнур», ви б, мабуть, подумали, що мешканці там теж дивакуваті! Тітонька Роха була вгодованою плямистою свинею, яка тримала курей. Міс Брьоха була дебелою усміхненою чорною свинею, яка займалася пранням. У цій історії про них ми не почуємо багато. Вони вели сите життя, в якому не відбувалося ніяких подій, а в кінці мали стати беконом. А от їхньому небожеві Робінзону судилося пережити найнеймовірніші з пригод, які будь-коли траплялися зі свинею.

Поросятко Робінзон був дуже симпатичним маленьким хлопчиком, рожево-білого кольору з невеличкими блакитними очицями, товстими щоками й подвійним підборіддям, і з задраним угору п’ятачком, в якому було продіте справжнє срібне кільце. Робінзон міг бачити це кільце, якщо заплющував одне око, а друге скошував убік.

Він був завжди задоволений і щасливий. Цілісінький день гасав усюди по фермі, наспівуючи сам собі коротенькі пісеньки, й підкувікуючи «Куві, куві, куві!» Його тітоньки так сумували за цими пісеньками, коли Робінзон покинув їхній дім.

– Куві? Куві? Куві? – відповідав він, як до нього хтось звертався. – Куві? Куві? Куві? – вислуховував він співрозмовника, схиливши голову вбік і примруживши одне око.

Тітоньки годували, виховували Робінзона й піклувалися про нього безперестанку.

– Робінзоне! Робінзоне! – гукала тітонька Роха. – Хутчій сюди! Я чую, курочка кудкудаче. Принеси мені яєчко, та гляди ж не розбий!

– Куві, куві, куві! – відзивався Робінзон, немов маленьке французеня.

– Робінзоне! Робінзоне! У мене впала защіпка, біжи сюди, підніми її для мене! – кликала тітонька Брьоха з галявинки, де сушила білизну (сама вона була такою товстою, що вже не могла нахилитися і що-небудь підняти).

– Куві, куві, куві! – відповідав Робінзон.

Обидві тітоньки були дуже-дуже огрядними. А перелази в околицях Стімута вузькі. Доріжка, що вела з «Там-де-Кнур» до міста, перетинала багато полів – червона протоптана стежка в невисокій зеленій траві, в якій рясніли ромашки. А коли стежка переходила з одного поля на друге поле, там обов’язково був перелаз у вигляді сходів, по яких треба було перебиратися через живопліт.

– Це не я занадто товста, це перелази занадто вузькі, – сказала тітонька Роха тітоньці Брьосі. – Ти б змогла через них протиснутися, якщо я залишуся вдома?

– Я точно не зможу! Я вже два роки, як не можу, – відказала тітонька Брьоха. – Жахливо, це так жахливо з боку візника, що він перевернув свою ослячу упряжку якраз напередодні базарного дня. І що тепер робити з яйцями по два двадцять за дюжину? І що ти скажеш, скільки ж це треба чимчикувати в обхід по шляху, замість того, щоб пройти навпрошки через поля!

– Чотири милі, це якщо в один кінець, – зітхнула тітонька Брьоха. – А я тепер перу останнім шматком мила. І все-таки, як же нам скупитися? Віслюк каже, що візок відремонтують тільки за тиждень.

– А як ти гадаєш, ти не протиснешся через перелази, якщо підеш до обіду?

– Ні, не протиснуся, я міцно застрягну, і ти також застрягнеш, – промовила тітонька Брьоха.

– А що ти думаєш, чи могли б ми ризикнути… – почала тітонька Роха.

– Ризикнути відправити Робінзона по стежці до Стімута? – закінчила тітонька Брьоха.

– Куві, куві, куві! – відгукнувся Робінзон.

– Мені б не дуже хотілося посилати його одного, хоча за розмірами він якраз підходить.

– Куві, куві, куві! – відгукнувся Робінзон.

– А тут нічого іншого й не поробиш, – підсумувала тітонька Роха.

Отож Робінзона посадили у ванну й помили останнім шматком мила. Його пошкребли, витерли й причепурили, так що він виблискував, як нове пенні. Потім на нього одягли блакитну блузу та панталони й наказали йти на базар у Стімуті із великим кошиком для покупок.

У кошика поклали дві дюжини яєць, букет нарцисів, дві головки цвітної капусти весняного урожаю, також там був і обід для Робінзона з кількох бутербродів із повидлом. Яйця, і квіти, і городину він мав продати на базарі, а додому принести різні товари з магазинів.

– І дивися ж будь обережним у Стімуті, небоже Робінзоне. Остерігайся рушничного пороху, і корабельних коків, і фургонів для перевезення меблів, і ковбас, і взуття, і кораблів, і сургучу. Пам’ятай, що треба купити синьку, мило, шерстяних ниток для штопання – і що там ми ще хотіли? – сказала тітонька Роха.

– Шерстяні нитки, мило, синька, дріжджі – що ми ще хотіли? – сказала тітонька Брьоха.

– Куві, куві, куві! – відповів Робінзон.

– Синька, мило, дріжджі, шерстяні нитки для штопання, насіння капусти – це п’ять, а ще мало бути щось шосте. Було ж покупок на дві більше, ніж чотири, бо на кутках його носовичка якраз забракло місця для двох вузлів на пам’ять. Шість покупок мало б бути…

– Я згадала! – вигукнула тітонька Роха. – Це був чай! Чай, синька, мило, нитки для штопання, дріжджі, насіння капусти. Більшість з цього ти зможеш купити в крамниці містера Мамбі. Поясни йому про візок, Робінзоне, скажи йому, що ми привеземо випрану білизну і побільше городини наступного тижня.

– Куві, куві, куві! – відповів Робінзон, вирушаючи в путь із великим кошиком.

Тітонька Роха і тітонька Брьоха стояли на порозі. Вони дивилися, аж поки він не пропав із виду, пройшовши униз по полю й благополучно перебравшись через перший із численних перелазів. Коли вони повернулися до своєї роботи по господарству, то розмовляли одна з одною грубо й роздратовано, бо на душі в них було неспокійно за Робінзона.