Повне зібрання творів

XXVIII

Місто цієї ночі урвало свій сон, бо на світанку один чоловік мав спокутувати свій злочин. Проте казали, ніби він невинний. По місту ходили патрулі, які мали запобігти скупченню людей, бо їх щось виводило з дому і спонукало збиватися в гурти.

Я сказав собі: «Цю пожежу роздмухало страждання одного чоловіка. Цей в’язень запалив усіх, як головешка».

У мене з’явилося бажання побачити його. Я пішов до в’язниці. Я помітив її чорний квадратний силует, що вирізнявся на тлі зоряного неба. Озброєні охоронці відчинили мені двері, які повільно повернулися на завісах. Мури видалися мені грубезними, круглі віконечка були заґратовані. Всередині теж видніли чорні охоронці, що ходили по коридорах і подвір’ю або, побачивши мене, підводилися, наче нічні тварини… Поки шукали ключ, а потім ішли по плитах, нас усюди супроводили затхлий запах і глибоке відлуння підземель. Я думав: «Невже досить, що людина небезпечна, щоб виникла потреба чавити її – таку кволу, з такою хворобливою плоттю, що її можна вбити цвяхом, – отакою горою!»

Усі кроки, які я чув, гупали по його тілу. А всі мури, хідники та контрфорси тиснули на нього. «Він – душа в’язниці, – казав я собі, думаючи про нього. – Він – сенс, осередок та істина в’язниці. А втім, хто він тепер, як не проста купа ганчір’я, що лежить на ґратах, а можливо, навіть спить і насилу дихає. Проте саме він – дріжджі, які спонукають місто шумувати. Він, повертаючись обличчям то до однієї стіни, то до другої, спричинив цей землетрус».

Мені відкрили вічко, і я розглядав його. Знаючи, що тут треба дещо зрозуміти. І я побачив, що саме.

Я думав: «Він, напевне, нічим не може дорікнути собі, крім любові до людей. Але той, хто будує собі оселю, надає й форму тій оселі. Звісно, будь-яка форма може бути бажана. Але не всі зразу. Бо інакше вже не буде оселі.

Обличчя, вирізьблене з каменю, складається з усіх облич, яких не вирізьбили. Всі могли б бути гарними. Але не всі зразу. Йому, мабуть, сниться щось гарне.

Ми з ним на гребені гори. Він і я, ми самі. Цієї ночі ми на гребені світу. Ми зустрілися і об’єдналися. Адже на цій висоті нас ніщо не поділяє. Він, як і я, прагне справедливості. А проте він умре…

Мені краялося серце.

Але, щоб прагнення стало дією, щоб сила дерева виростила гілля, щоб жінка стала матір’ю, треба зробити вибір. Життя народжується з несправедливості вибору. Адже й оце життя було гарним, – тисячі людей любили його. А проте воно довело їх до розпачу. Те, що існує, завжди несправедливе.

Я збагнув, що кожна творчість передусім жорстока.

Я зачинив двері й пішов уздовж коридорів. Я повнився поваги та любові: «Що означатиме лишити йому життя в рабстві, коли його велич – це його гордощі?» Я проминув тюремних охоронців, патрулі, вранішніх замітальників. Увесь цей люд служив тому в’язневі. Й грубі мури стерегли свого в’язня, як оті безладні руїни, що набувають сенсу завдяки прихованим скарбам. Я озирнувся на в’язницю. Вона мала башту у формі корони, спрямованої до зірок, скидалася на корабель у морі, який везе свій вантаж, уся служила одній меті, і я сказав собі: «Ну, то й що?» Потім, уже бувши далеко, знову подумав про ту заховану серед ночі порохову бочку…

Я думав про людей із міста. «Безперечно, вони плакатимуть за ним, – думав я. – Але добре, що вони плачуть».

Я міркував про пісні, чутки та роздуми мого народу. «Вони поховають його. Але ж насправді не ховають ніколи, – думав я. – Поховане – це насіння. Я не маю влади над життям, а він коли-небудь матиме слушність. Я накажу повісити його на мотузці. Але почую, як його смерть оспівують. І цей заклик долетить до того, хто хоче примирити те, що поділяється. А що примирю я?

Я іду до ієрархії, але не до такої, яка склалась, а до іншої. Я не повинен змішувати красу і смерть. Я йду до краси, але не повинен відмовлятися від суперечностей. Я повинен отримувати їх. Це добре, це погано, я страхаюся мішанини, що є тільки сиропом для недужих і позбавляє їх сили, я повинен ростити себе на тій основі, що я визнаю свого ворога для того, щоб стати сильніше його.

XXIX

Отак я пізнав межі своєї імперії. Але ці межі одразу й виражали її, бо я люблю тільки те, що чинить опір. Дерево або людина – передусім це те, що чинить опір. Ось чому я прирівнюю до віка від порожніх скринь оті барельєфи затятих танцівниць, замаскованих, щоб прикрити затятість, внутрішній неспокій і поезію, доньку суперечок. Я люблю людину, що засвідчує себе опором, людину, що замикається й мовчить, людину, що тримається непохитно і зціплює зуби серед мук, чинить опір мукам і любові. Людину, що прагне не любити і несправедлива в цьому прагненні. Людину, схожу на страхітливу башту, якої ніколи не візьмуть приступом…

Адже я ненавиджу легкість. Немає людини, якщо вона не чинить опору. Інакше це людський мурашник, де Бог не присутній. Людина без розчини. Отаке диво й постало переді мною у в’язниці. Сильніше за тебе, сильніше за мене, за нас усіх, за моїх тюремників, мої спускні мости й бастіони. Оця загадка й мучила мене, та сама, що й загадка любові, коли я тримав її, голу, в покорі. Це велич людини й водночас її дріб’язковість, бо я знаю, що вона велична у своїй вірі, а не в гордощах свого бунту.

XXX

Отак мені видалося, що людина не варта цікавості не тільки тоді, коли вона не здатна до пожертви, до опору спокусам і до готовності піти на смерть, – адже в такому разі вона не має форми, – а й тоді, коли розчиняється в масі, керована масою й підпорядкована її законам. А якщо вона не кориться їм, тоді в ній є щось від вепра або слона-одинака, людини, що сидить на горі, тож маса кожному має дозволити його мовчання й не цькувати ненавистю того, хто подібний до кедра, що панує на горі.

Той, хто приходить до мене зі своєю мовою, щоб логікою своїх пояснень зрозуміти й виразити людину, видається мені подібним до дитини, що сідає коло підніжжя Атлаських гір із відеречком та лопаткою й має намір зібрати гору та перенести її в інше місце. Людина – це те, що є, а не те, що пояснюють. Звичайно, мета всякої свідомості – пояснити те, що є, але пояснення – шлях важкий, повільний і тернистий, і думка, ніби немає того, чого не можна було б пояснити, хибна. Адже слова «пояснити» і «зрозуміти» мають однакове значення. Але та частина людини, яку я досі навчився розуміти, незначна. Тобто від того, що я таки зрозумів у людині, моя пильність не зменшилася, і я дурю себе, якщо уявляю собі, мовляв те, чого я не можу пояснити в людині, не варте, щоб зосереджуватися на ньому. Адже я не пояснюю гору, а позначаю її. Але я плутаю слова «позначати» і «розуміти». Я позначаю тому, хто вже знає, але якщо він не знає, як я зможу передати йому цей образ гори з її ущелинами, осипами, схилами, де росте лаванда, і верхівкою, що знялася своїми зубцями до зірок?

Я знаю тоді, коли життя – не зруйнована фортеця і не човен без напряму, тож його беруть і прив’язують мотузкою за залізне кільце й ведуть, куди заманеться, а дивовижне існування зі своїми внутрішніми законами гравітації і тишею, величнішою за тишу механізму зоряних сфер.

Отже, в мені здебільшого точилася боротьба між захватом перед людиною підпорядкованою і людиною незнищенною, яка показує, хто вона. Я розумів проблему, але не міг сформулювати її. Адже ті, ким керує найсуворіша дисципліна і хто за моїм знаком приймає смерть, – це ті самі, хто любить мою віру, але вони такі загартовані в своїй дисципліні, що я міг би перед їхніми очима лаяти їх і впокорювати їх, мов дітей, натомість зіткнувшись із ворогом, вони демонстрували загартованість, найвищий гнів і сміливість у смерті.

Я збагнув, що людині притаманні два аспекти. Аспект, яким ми захоплюємось як незнищенним ядром, – це нездатність скорити людину, яка уникає моїх рук, немов корабель у відкритому морі, бо той, кого я називаю людиною, не йде на поступки, не укладає компромісів, не набуває й не позбувається якоїсь частини свого єства спритністю, пожадливістю або втомою; таку людину я можу перемолоти у млині, та не отримаю потаємної олії – тієї, яку має в своєму серці навіть тверда кісточка оливки; таку людину, вважаю я, не впокорить ані юрба, ані тиран, її серце тверде, мов діамант, але в цій людині я завжди відкриваю й інше обличчя, другий аспект. Вона підпорядкована, дисциплінована, сповнена поваги, натхнена вірою й самовіддана, це мудрий нащадок духовної раси, осереддя її чеснот…

А люди, яких я називаю вільними і які керуються тільки своєю волею, неминуче самотні, вони не керовані, в їхніх вітрилах немає вітру, а їхній опір – завжди лише непослідовні примхи.

Отож настала ніч заручин і засудженого на смерть. Завдяки цьому я відчував існування. Підтримуйте себе у формі, будьте сталими, як форштевень корабля, а те, що берете ззовні, перетворюйте в собі, наче кедр. Я рамка, арматура і творчий акт, що народжують вас, тепер треба рости та утверджуватись, наче гігантське дерево, що розпростує своє гілля, а не гілля інших дерев, формує свою глицю чи листя, а не інших дерев…

Це все я скажу потолочі, що живе завдяки жестам інших людей і, наче хамелеон, забарвлюється від них, любить, якщо їй дають подарунки, тішиться схваленням і судить про себе в дзеркалі більшості: адже ми бачимо, що вона не така, як цитадель, замкнена зі своїми скарбами, тож від покоління до покоління потолоч не передає слова минувшини, а просто дає рости своїм дітям, не вимішуючи, не готуючи їх. Вони ростуть у світі, наче гриби.

XXXI

Я бачив тих, хто страждав від спраги, від прагнення води, ще невблаганнішого за хворобу, бо тіло знає свої ліки й вимагає їх, як вимагало б жінки, й бачить у мріях, як п’ють інші люди. Адже бачать жінку, яка всміхається іншим. Ніщо не має сенсу, якщо я не додам до нього свого тіла і духу. Немає ніяких дій, якщо я не беру в них участі. Якщо мої астрологи під час своїх нічних спостережень вивчають Чумацький Шлях, вони бачать там велику книжку, сторінки якої незрівнянно шарудять, коли гортати їх, і обожнюють Бога, що наповнив світ матеріалом, таким любим для серця.

Кажу вам: ви маєте право уникнути зусиль тільки в ім’я інших зусиль, бо ви повинні рости.

XXXII

Цього року помер той, хто правив на схід від моєї імперії. Той, із ким я запекло воював, і тільки після численних війн я зрозумів, що я спирався на нього, мов на мур. Я й досі пам’ятаю наші зустрічі. В пустелі ставили червоний намет, де не було нікого, і ми йшли до того намету, а наші війська стояли нарізно, бо погано, коли люди змішуються. Юрба живе лише своїм черевом. А всяка позолота злущується. Отже, вояки сторожко поглядали на нас, спираючись на запоруку своєї зброї, й не піддавалися легкому розчуленню. Адже мій батько мав слушність: «Ти повинен зустрічати людину, – казав він, – не на поверхні, а на сьомому поверсі її душі, її серця та духу. Бо інакше, якщо ви почнете придивлятися до найзвичайніших рухів, ви тільки даремно проллєте кров».

Я зрозумів батькові слова й зустрівся зі своїм сусідою, позбавлений геть усього, замурований у потрійні бастіони самотності. Ми сіли на пісок навпроти один одного. Я вже не пригадую, хто тоді був наймогутнішим: він чи я. Але в тій священній самотності могутність ставала мірою. Від наших жестів хитався світ, але ми зважували їх. Ми розмовляли тоді про пасовиська. « Я маю двадцять п’ять тисяч голів худоби, що вмирає. А в тебе йшов дощ». Та я не міг змиритися, що вони принесуть свої чужоземні звичаї та сумнів, який призводить до загнивання. Як можна розмістити на моїх землях пастухів з іншого світу? Тож я й відповів йому: «Я маю двадцять п’ять тисяч маленьких людей, які мають вивчити свої молитви, а не молитви інших народів, бо інакше вони не матимуть форми…» Стосунки між нашими двома народами вирішила зброя. Ми скидалися на два припливи, що накочуються один на одного та відступають. І якщо жоден з нас не просунувся вперед, дарма що ми напирали з усієї сили, то тільки тому, що ми перебували в апогеї, загартувавши свого ворога його поразкою. «Ти переміг мене, отже, я став сильніший».

Не те що я зневажав його велич. Або висячі сади його столиці. Або парфуми його купців. Або витончені золоті прикраси його різьбярів. Або великі греблі для води. Людина нижча вигадує зневагу, бо її істина відкидає інших людей. Але ми, знаючи, що істини співіснують, не вважали, ніби ми принижуємо себе, визнаючи істину іншого, дарма що вона була нашою помилкою. Адже яблуня, як відомо, не зневажає винограду, а пальма – кедра. Кожна з цих рослин якомога міцніє і не змішує свого коріння з іншим корінням. І рятує свою форму та сутність, бо саме в цьому полягає неоціненний капітал, який не годиться занапастити.

«Справжній обмін, – казав мені він, – це скринька із парфумом або насінина, або подарунок у вигляді молодого кедра, що наповнює твій дім моїм парфумом. Або мій бойовий поклик, що доходить до тебе з моїх гір. Або, можливо, посла, якщо його довго виховували, формували й гартували і якщо він водночас і відмовляє тобі, й погоджується з тобою. Адже він відмовляє тобі на твоїх внутрішніх рівнях. Але знаходить тебе там, де людина думає, ніби вона перебуває понад своєю ненавистю. Єдина думка, яка чогось варта, – думка ворога. А думка друзів не варта нічого, якщо в ній переважають їхнє визнання, їхня вдячність і всі їхні звичайні почуття. Якщо ти гинеш задля свого друга, я забороняю тобі розчулюватися…

Отже, я збрешу, якщо казатиму, ніби в його постаті я мав друга. А проте ми зустрічалися з глибокою радістю, але саме тут слова викривлюються внаслідок вульгарності людей. Радість була не через нього, а через Бога. Він був дорогою до Бога. Наші зустрічі були замковими каменями склепіння. І ми не мали що сказати один одному.

Нехай Господь пробачить мені, що я плакав, коли він помер.

І ось я лишився сам, єдиним відповідальним за все своє минуле і без свідка, що бачив, як я живу. Всі дії, що я їх через зневагу не розкривав своєму народові, він, мій східний сусіда, розумів; усі внутрішні піднесення, які я не виставляв для огляду, він у своїй тиші вгадував. Усю відповідальність, яка душила мене і про яку не знав ніхто, бо ж було добре, що народ вважав, ніби я свавільний, він, мій східний сусіда, зважував і ніколи не опускався до співчуття, перебував понад нею, по той бік від неї, оцінював по-іншому, ніж я, а тепер заснув у пурпурі пісків, нагорнувши на себе пісок, наче саван, справді гідний його, і тепер він замовк, отак і з’явилася в нього сумовита і щира усмішка Бога, який мириться, що сніп перев’язано, й заплющує очі на людські припаси. Ох! Скільки егоїзму в моєму розпачі! Я, такий слабкий, надавав значення траєкторії моєї долі, тоді як вона не мала її, вимірював імперію собою замість розчинитися в ній, з’ясував, що моє особисте життя дійшло до цього гребеня, наче подорож.

Тієї ночі я проминув у своєму житті своєрідний вододіл, почав опускатися схилом по тому, як повільно піднімався іншим схилом, я вже нікого не впізнавав, уперше я почувся старим, не бачив знайомих облич і був байдужий до всього, бо став байдужий і до самого себе, лишивши на іншому схилі всіх моїх командирів, усіх моїх дружин, усіх ворогів і, можливо, мого єдиного друга, відтепер я був сам у світі, де жили племена, яких я вже не знав.

Але саме тоді я спромігся знову опанувати себе. «Я розбив, – думав я, – свою останню оболонку і, можливо, очищуся. Я не був величним, бо аналізував себе. А це випробування послано мені, бо ж я розм’як. Я повнився ницих порухів свого серця. Але я утверджу свого мертвого друга в його величі й не плакатиму за ним. Він просто буде. Пісок видаватиметься мені багатшим, бо я часто серед пустелі бачитиму, як мій друг усміхається. І усмішки всіх людей, звернені до мене, будуть збагачені цією особливою усмішкою. Ця особлива усмішка збагатить усі усмішки. Адже я побачу в людині ескіз, що його жоден різьбяр не зможе видобути з кам’яної оболонки, і крізь ту оболонку я краще пізнаю обличчя людини, бо дивитимусь на одне обличчя, просто у вічі.

Отже, я спускався зі своєї гори: не бійся, мій народе, я знову здобувся на силу. Погано, що я мав потребу в людині. Рука, що зцілила мене і зшила докупи, стерлася, але зберігся шов. Я спускався з гори й натрапляв на овець і ягнят. Я гладив їх. Я сам у світі перед Господом, але, пестячи ягнят, що розкривають джерела серця, – не конкретне ягня, а слабкість людей, яку воно уособлює, – я знову йду до вас».

Щодо сусіднього володаря, то я утвердив його, і він ще ніколи не правив краще. Я утвердив його у смерті. І все-таки щороку в пустелі ставили намет, і мій народ там молився. Мої армії тиснули на їхні армії, рушниці заряджені, загони вершників були мов поліція пустелі, а голову відтинали кожному, хто наважувався зайти до краю. Я йшов сам. Я підняв запинало намету, зайшов усередину й сів. На землі запанувала тиша.

XXXIII

Тепер, коли мене мучить глухий біль у попереку, що його мої лікарі не вміють угамувати, тепер, коли я скидаюся на дерево в лісі під сокирою лісоруба і Господь невдовзі повалить і мене, наче обшарпану башту, тепер, коли я прокидаюся вже не так, як у двадцять років, а мої м’язи слабнуть і тихішає повітряний політ духу, я знаходжу в цьому стані свою втіху, яка полягає в тому, щоб не страждати від цих провісників, які поширюються по моєму тілу, й не даватися на поталу стражданням – ницим, особистим і замкненим у мені, тож згодом історики імперії не присвятять їм навіть трьох рядків у своїх хроніках, бо яке має значення, що в мене хитається зуб і його виривають, і з мого боку було б жалюгідно сподіватися на бодай найменший жаль. Натомість моя лють, коли я думаю про неї, наростає. Адже оці тріщини на поверхні властиві вазі, а не тому, що міститься в ній. А мені розповідають, що мій східний сусіда, коли його розбив параліч і одна половина тіла стала холодна й мертва, тож він носив із собою своєрідного сіамського близнюка, що вже не сміявся, анітрохи не втратив своєї гідності, навпаки, успішно опанував нову для себе науку. А тим, хто вітав його силу духу, зневажливо відповідав, що люди хибно сприймають його особистість, а отаку повагу добре було б зберегти для міських крамарів. Адже володар, що не володіє передусім власним тілом, – лише сміховинний узурпатор. Для мене не існує занепаду, а є, безперечно, лише дивовижна радість, що сьогодні я ще більше звільнив себе!

Ох, людська старість! Я, безперечно, не впізнавав нічого на іншому схилі своєї гори. Серце мені виповнював мертвий друг. Розглядаючи села очима, сухими від скорботи, я сподівався, що любов, наче морський приплив, знову підхопить мене.

XXXIX

Я напишу гімн тиші. Тобі, музикантові плодів. Тобі, мешканцю підвалів, погребів і комор. Тобі, глечику меду роботящих бджіл. Тобі, трапезі моря серед його повноти.

Тобі, бо в тобі з висоти гір я замикаю місто. Його нечутні вози, крики і дзвін ковадел. У намулі надвечір’я вже геть усе ніби зупинилося. Пильність Бога до нашої гарячки, плащ Бога, що прикриває людську метушню.

Тиші жінок, що вже є тільки плоттю, де достигає плід. Тиші жінок під покровом їхніх важких грудей. Тиші жінок, що є тишею всієї повсякденної марноти і життя – цього снопу днів. Тиші жінок, що є храмом та увічненням. Тиші, в якій прямує в завтра єдиний шлях, що веде куди-небудь. Вона чекає дитини, що розриває їй живіт. Тиші, в якій я складаю та замикаю свою честь і кров.

Тиші чоловіка, що зіперся на лікті, замислився й отримує тепер без витрат і виробляє сік думок. Тиші, яка дає йому змогу пізнавати і змогу нехтувати, бо часом добре, коли він нехтує. Тиші, що є відмовою від черви, паразитів і згубних трав. Тиші, що захищає тебе під час розгортання твоїх думок.

Тиші самих думок. Відпочинкові бджіл, бо мед уже готовий і має бути лише захованим скарбом, який дозріває. Тиші думок, що готують свої крила, бо погано, коли ти неспокійний чи то розумом, чи то серцем.

Тиші серця. Тиші почуттів. Тиші внутрішніх слів, бо добре, коли ти віднайдеш Бога, що є тишею у вічності. Адже він усе вже сказав, усе вже зробив.

Тиші Бога, схожій на сон пастуха, бо немає солодшого сну, дарма що начебто є загрози для ягнят і овець, коли вже немає ані пастуха, ані отари, бо хто розрізнить їх під зорями, коли все є сном, коли все є сном овечого руна?

Господи! Звозячи до клуні своїх створінь, відчини коли-небудь, широку браму й для балакучого людського поріддя, заведи його до вічної стайні, коли завершиться час, і забери в нього, як ото зцілюють від хвороби, властиве йому розуміння наших питань.

Адже мені дано зрозуміти, що весь прогрес людини полягає в послідовному з’ясуванні, що всі її запитання не мають значення, бо я радився зі своїми вченими, і йдеться, Господи, не про те, що вони знайшли якісь відповіді на торішні запитання, а про те, що сьогодні вони самі кепкують із себе, бо істина явилася їм як скасування запитань.

А я, Господи, добре знаю, що мудрість – не відповідь, а зцілення від злигоднів мови, я пересвідчився в цьому, бо бачив закоханих, що сідають, звісивши ноги, на мурець перед помаранчевим садом, пліч-о-пліч, і знають, що не отримали відповіді на поставлені вчора запитання. Але я знаю любов і те, що вже не ставлять ніяких запитань.

Мало-помалу, від однієї опанованої суперечності до другої, я йду до тиші запитань, а отже, до краси.

О балачки! Як вони занапастили людей!

Нерозумний, я сподівався на відповідь Бога. Якщо він прийме тебе, якщо він зцілить тебе, то тільки стерши своєю рукою твої запитання, наче гарячку. Отак воно.

Господи, звозячи коли-небудь до клуні своїх створінь, відчини і нам двостулкові двері й дай нам зайти туди, де вже не відповідатимуть, бо не буде відповіді, а буде краса, що є замковим каменем запитань і обличчям, яке задовольняє.

Та краса відкриє простір солодкої води, ще більший за простори морів, і всюди вчуватимуться дзюркотливі пісні фонтанів, коли, звісивши ноги, він сяде, пригорнувшись до неї, а вона – тільки газель, що змушена бігти й ледь чутно дихає коло його серця.

Тиша – це порт корабля. Тиша в Богу – порт усіх кораблів.