Повне зібрання творів

Розділ XXVI

Поблизу від криниці тягнувся старий, де-не-де зруйнований мур. Повертаючись увечері другого дня від літака, я ще здалеку помітив Маленького Принца, що сидів зверху на мурі, спустивши ноги. Я почув його голос:

– Невже не пригадуєш? – запитував він. – Це аж ніяк не тут!

Чийсь інший голос, мабуть, відповів йому, бо ж він заперечив:

– Так-так! Це справді той день, але місце не те…

Я й далі йшов до муру, але ще нікого не чув і не бачив. А Маленький Принц знову заперечував:

– Звичайно. Ти побачиш, де починається мій слід на піску. Ти повинна лише зачекати мене. Вночі я буду там.

Я був метрів за двадцять від муру і однаково нічого не бачив.

Помовчавши, Маленький принц заговорив знову:

– А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не мучитимусь довго?

Я зупинився, серце защеміло, але я й далі нічого не розумів.

– А тепер відійди, – сказав він, – я хочу зіскочити.

Тоді я опустив очі до підніжжя муру – і аж відсахнувся! Там, піднявши голову до Маленького Принца, скрутилась одна з тих жовтих змійок, які страчують людину за тридцять секунд. Я поліз у кишеню по револьвер і побіг, але змійка, почувши тупіт, поволі опала на пісок, наче струмінь води, що урвався, і, не дуже й поспішаючи, ковзнула між камінцями з тихим металевим шурхотом.

Я підбіг до муру якраз вчасно, щоб зловити блідого, мов сніг, хлопчика-принца.

– Що за вигадки! Тепер ти вже з гадюками розмовляєш!

Я розмотав незмінний золотавий шарф на шиї Маленького Принца. Змочив йому скроні, дав води. Запитувати про щось я вже не наважувався. Він зосереджено дивився на мене і пригорнувся, обнявши за шию. Я чув: його серце калатає, мов у пташки, яка вмирає, поцілена з гвинтівки.

– Я радий, – заговорив Маленький Принц, – що ти з’ясував, який там негаразд із твоєю машиною. Тепер ти зможеш повернутися додому…

– Звідки ти знаєш?

Адже я саме збирався розповісти, що всупереч усім сподіванням моя праця скінчилася успіхом!

Маленький Принц не відповів на запитання, але додав:

– Я теж сьогодні повертаюся додому…

І сумовито докинув:

– Це набагато далі… й набагато важче…

Я відчував, що відбувається щось незвичайне. Я пригорнув Маленького Принца, мов дитину, а проте мені здавалося, ніби він падає прямовисно в прірву, а я нічого не можу вдіяти, щоб затримати його…

Маленький Принц споважнів і задивився вдалечінь:

– Я маю баранця. І ящик для баранця. І намордник…

Він сумовито всміхнувся.

Я довго чекав. Відчув, що Маленький Принц мало-помалу зігрівається:

– Хлопчику, ти злякався…

Він звичайно злякався! Але тихенько розсміявся:

– Я ще більше злякаюсь увечері!..

Я знову відчув, як ціпенію від чуття непоправності. Я зрозумів: мені нестерпна думка, що я вже ніколи не почую цього сміху. Він був для мене як джерело в пустелі.

– Хлопчику, я й далі хочу чути твій сміх…

А він сказав мені:

– Цієї ночі виповниться рік. Моя зоря опиниться якраз над тим місцем, де я впав торік…

– Хлопчику, правда, це тільки лихе сновиддя: твоя розмова зі змійкою, нічна зустріч, зоря?..

Маленький Принц не відповів, а лише повторив:

– Очі головного не бачать…

– Так…

– Як-от коли йдеться про квітку. Якщо любиш квітку на далекій зорі, вночі приємно милуватись небом. Усі зорі заквітчані.

– Так…

– Як-от коли йдеться про воду. Вода, якою ти напоїв мене, була наче музика, і то завдяки блокові й мотузці… пригадуєш… яка смачна та вода.

– Так…

– Уночі ти споглядатимеш зорі. Моя надто маленька, щоб я показав тобі, де вона. Так краще. Моя зоря буде для тебе однією з безлічі зір. І тоді ти з любов’ю споглядатимеш усі зорі… Всі вони стануть твоїми приятелями. А я тобі дам ще й подарунок…

Маленький Принц знову засміявся.

– Ох, хлопчику, хлопчику, як я люблю чути твій сміх!

– Він і стане моїм подарунком… буде як вода, яку ми пили…

– Тобто?

– Люди мають зорі, але в кожного вони різні. Для мандрівників і подорожніх зорі – проводирі. Для інших – лише осяйні цятки. Ще для інших, для вчених, – проблеми. Для мого бізнесмена вони були золоті. Але всі ці зорі мовчать. А ти матимеш зорі, яких не має ніхто…

– Тобто?

– Коли глянеш уночі на небо, тобі здаватиметься, ніби сміються всі зорі, бо ж я житиму на одній з-поміж них, сміятимусь на ній. Ти матимеш зорі, які вміють сміятися!

Маленький Принц знову засміявся.

– А коли твій смуток розвіється (людський смуток завжди має кінець), ти радітимеш, що знав мене. Ти завжди будеш моїм приятелем. Ти хотітимеш сміятися разом зі мною. Інколи ти відчинятимеш вікно, просто так, задля втіхи… І твої приятелі ще й як здивуються, побачивши, як ти смієшся, задивившись у небо. Тоді ти скажеш їм: «Так, зорі завжди смішать мене!» А вони гадатимуть, ніби ти збожеволів. Я утну над тобою лихий жарт…

Він знову засміявся.

– Буде так, ніби я дав тобі замість зірок табун дзвіночків, які вміють сміятися…

Маленький Принц засміявся, а потім знову споважнів:

– Цієї ночі… знаєш… не приходь.

– Я не кину тебе.

– Я немов страждатиму… немов умиратиму. Атож. Не приходь дивитися на це, не варто…

– Я не кину тебе.

Але Маленький Принц непокоївся:

– Я кажу це… ще й через змійку. Не годиться, щоб вона вкусила тебе… Змії лихі. Здатні вкусити задля насолоди…

– Я не кину тебе.

А втім, нова думка заспокоїла його:

– Правда, вони вже не мають отрути для другого укусу…

Тієї ночі я не бачив, як пішов Маленький Принц. Він зник тихцем. Коли я наздогнав його, він ступав рішуче та швидко й лише кинув мені:

– А! Ти тут…

Узяв мене за руку. Але й далі переживав:

– Даремно ти пішов. Тобі буде тяжко. Я немов помру, та це буде неправда…

Я мовчав.

– Розумієш, це надто далеко. Я не можу взяти своє тіло. Воно заважке.

Я мовчав.

– Тіло буде схоже на стару покинуту шкаралупу. Старі шкаралупи не засмучують…

Я мовчав.

Маленький Принц похнюпився, але знову подолав розпуку:

– Знаєш, буде просто чудово. Я теж споглядатиму зорі… Всі зорі будуть криницями з іржавим блоком. Усі зорі поїтимуть мене…

Я мовчав.

– Це буде величезна радість! Ти матимеш п’ятсот мільйонів дзвіночків, я матиму п’ятсот мільйонів криниць…

Тепер замовк і Маленький Принц, бо заплакав…

– Це тут. Дай мені самому ступити один крок.

Він сів, бо боявся.

Потім додав:

– Знаєш… моя квітка… я відповідаю за неї! А вона така квола! Така наївна. Має чотири нікчемні колючки, щоб боронитися від світу…

Я сів, бо ноги вже не тримали мене. А Маленький Принц проказав:

– Що ж… це все…

Він ще вагався мить, потім підвівся. Ступив один крок. Я й ворухнутися не міг.

Лише жовта блискавка майнула коло кісточки хлопчика. Він на мить заціпенів. Не зойкнув, а повільно впав, як падає дерево. На сипкому піску навіть не гупнуло.

Розділ XXVII

Тепер, звичайно, минуло вже шість років… Я ще ніколи не розповідав про цю пригоду. Товариші, знову побачивши мене, раділи, що я живий. Я сумував, але казав їм: «Це втома…»

Тепер мій смуток трохи розвіявся. Тобто… не зовсім. Але знаю, що Маленький Принц повернувся на свою планету, бо на світанку не знайшов його тіла. Те тіло було не таке вже й важке… А вночі я люблю слухати зорі. Вони як п’ятсот мільйонів дзвіночків…

Але сталася одна дивна річ. Малюючи намордник для Маленького Принца, я забув додати шкіряний ремінець! Він ніколи не зможе начепити намордник на баранця. Тож я запитую себе: «Що діється на його планеті? Може, баранець уже з’їв ту квітку…»

Інколи я кажу собі: «Безперечно, ні! Маленький Принц щовечора накриває квітку скляним ковпаком і добре пильнує баранця…» Тоді я щасливий, і всі зорі лагідно сміються.

А інколи кажу інше: «Він забіжить кудись думками тоді або тоді, – й цього досить! Якось увечері забуде накрити ковпаком, а баранець тихесенько вийде серед ночі…» І тоді всі дзвіночки стають сльозинами!..

Саме в цьому й криється велика таємниця. Для вас, для тих, хто, як і я, теж любить Маленького Принца, ніщо у світі не лишиться незмінним, якщо десь – невідомо де – не відомий нам баранець з’їв (або ні?) троянду…

Гляньте на небо. Запитайте себе: баранець з’їв квітку чи ні? Ви побачите, як усе зміниться…

Жоден дорослий ніколи не зрозуміє, що це має дуже велике значення!

Для мене це найгарніший і найсумніший краєвид у світі. Це той самий краєвид, що й на попередній сторінці, але я намалював ще раз, щоб ви добре запам’ятали його. Саме тут Маленький Принц з’явився на Землі, а згодом зник.

Уважно роздивіться краєвид, щоб мати впевненість, що ви впізнаєте його, якщо вам доведеться коли-небудь мандрувати в африканській пустелі. Якщо вам трапиться проминати те місце, благаю, не поспішайте: постійте трохи якраз під його зорею! Якщо тоді до вас підійде хлопчик, якщо він засміється, якщо матиме золотаве волосся, не відповідатиме на запитання, ви одразу здогадаєтесь, хто то. Тоді будьте ласкаві! Не лишайте мене в незмірно великому смутку, а напишіть мерщій, що він повернувся…

Цитадель

Перекладено за виданням: antoine de saint-exupéry. Citadelle. – Gallimard, 2006

I

Дуже часто мені доводилося бачити, як жалощі збиваються на манівці. Проте ми, проводирі людей, навчилися прозирати їхні серця й даємо нашу підтримку тільки тим, хто вартий уваги. Тож у жалощах я відмовляю тим показним ранам, які завдають жалю жіночому серцю, відмовляю й умирущим і мертвим. І я знаю чому.

Це було тієї пори моєї юності, коли я проймався жалем до жебраків та їхніх виразок. Я наймав для них цілителів і купував їм бальзами. З одного острова каравани доставляли мені мазі на основі золота, які заживляли шкіру на тілі. Я діяв отак аж до дня, коли збагнув, що жебраки вважають свій сморід за рідкісну розкіш, я побачив, як вони роздряпують себе і прикладають до подряпин лайно, як-от люди, які окурюють землю, щоб видобути з неї пурпуровий цвіт. Вони, пишаючись, показували одне одному свої гнояки й хизувалися отриманими пожертвами, бо той, хто дістає найбільше, прирівнює себе до верховного жерця, що показує найгарнішого кумира. Якщо вони погоджувалися, щоб їх обстежив мій лікар, то тільки внаслідок сподівання, що їхні гнояки здивують його своїми згубними міазмами й розміром. Вони вимахували своїми обрубками, щоб завоювати собі місце в цьому світі. Отож піклування жебраки сприймали як вияв поваги, простягали свої члени для обливань, які лестили їм, але, тільки-но зараза зникала, вони бачили, що вже втратили своє значення, не могли живитися коштом свого тіла, стали непотрібні, й відтоді докладали всіх зусиль, щоб відродити виразку, яка жила їхнім коштом. Знов убравшись у шати хвороби, пихаті й марнославні, з жебрацькою мискою в руці вони знову виходили на шлях караванів і в ім’я свого нечистого бога, стягували викуп із подорожніх.

А була ще й пора, коли я проймався жалем до мертвих. Я думав, ніби той, ким я жертвую в його пустелі, пропадає в розпачливій самотності, тоді я ще не розумів, що для мертвих самотності не існує ніколи. Тоді я ще не зіткнувся з їхньою зневажливою поблажливістю. Проте бачив, як егоїст або скнара, – той самий, що так завзято виступав проти всякого марнотратства, – опинившись на смертному одрі, благав, щоб коло нього зібрали всіх родичів, належних до його роду, а потім ділив своє добро із презирливою справедливістю, немов роздаючи дітям нікчемні іграшки. Я бачив, як поранений боягуз, – той самий, що гукав на поміч, коли небезпека була невелика, – потрапивши в справжню халепу, відмовлявся від усякої допомоги з боку товаришів, якщо бачив, що вона пов’язана з ризиком для них. Ми славимо таке зречення. Але я вбачаю в ньому ще й непомітний вияв зневаги. Я знав тих, які ділили свій міх із водою, коли він уже висох на сонці, або свій шматок хліба в апогеї голоду. Вони чинили так передусім тому, що вже не мали в них потреби і, сповнені величного невідання, давали іншим обгризати кістку.

Але навіщо я нарікаю? Навіщо марную час, оплакуючи їхній кінець? Я занадто добре знав досконалість мертвих. Невже я переживав, споглядаючи смерть полонянки, якою звеселили мої шістнадцять років і яка, коли привели її, вже вмирала, дихала часто й неглибоко і ховала кашель у білизні, мов газель, що виснажилась і не годна бігти; дівчина вже знесилилась, але не зважала на це, бо любила всміхатися. Але ця усмішка була вітерцем над річкою, слідами мрії, борозною лебедя на воді й день у день ставала дедалі витонченіша та неоціненніша, дедалі непомітніша, аж поки обернулась у просту й напрочуд чисту лінію, тільки-но лебідь відлетів.

А ще смерть мого батька. Мого незрівнянного батька, що став мов із каменю. Кажуть, убивці сивіє волосся, коли його кинджал замість спорожнити смертне тіло наповнює його такою величчю. Вбивцю, що заховався в королівських покоях, віч-на-віч – не зі своєю жертвою, а з гранітним велетнем із саркофага, – й потрапив у пастку тиші, яку сам і спричинив, знайшли на світанку, непорушно простертого внаслідок самої нерухомості смерті.

Отак унаслідок королевбивства мій батько одразу утвердився у вічності, й, коли віддав душу, всі люди затамували віддих на три дні. І то так, що дар мови повернувся, а з плечей упав камінь скорботи тільки тоді, коли ми поховали його. Але король, що не правив, а тільки зважував і давав свою оцінку, видавався нам таким значущим, що, опускаючи, аж тріщали мотузки, труну в могилу, ми вважали, ніби не тіло ховаємо, я складаємо в комору припаси. Підвішений на мотузках, він важив, як перший камінь храму. Ми не поховали батька, а запечатали в землі, й він нарешті став таким, яким був: основою і фундаментом.

Саме батько навчив мене, що таке смерть, і зобов’язав мене, коли я був молодим, дивитися їй у вічі, бо він ніколи не опускав очей. У жилах мого батька текла кров орлів.

Це сталося під час проклятого року, прозваного «бенкетом сонця», бо сонце того року розширило пустелю. Воно осявало піски поміж купами кісток сухими тернами, прозорою шкірою мертвих ящірок і верблюжою травою, що стала мов тверді волосинки. Сонце, яке будувало стебла квітів, поглинуло свої створіння й царювало на їхніх розкиданих трупах, наче дитина серед поламаних іграшок.

Сонце дійшло аж до підземних водних запасів і пило воду з нечисленних криниць. Воно поглинуло навіть позолоту пісків, що стали такими порожніми, такими білими, що ми прозвали той край Дзеркалом. Адже дзеркало теж нічого не містить, а образи, які наповнюють його, не мають ані ваги, ані тривалості. А іноді дзеркало, як і соляне озеро, випалює очі.

Погоничі верблюдів, заблукавши в пустелі й піймавшись у цю пастку, яка ніколи не віддавала своєї здобичі, спершу не розпізнавали її, бо ніщо не вирізняло її, і несли, наче тіні на сонці, примари своєї присутності. Приклеєні до того клею зі світла, вони думали, ніби йдуть; насправді вже поглинуті вічністю, думали, ніби живуть. Вони вели свій караван уперед, туди, де жодне зусилля не брало гору над інерцією простору. Проминаючи криниці, яких уже не було, вони раділи свіжості вечірніх сутінків, що були відтепер лише марною відстрочкою. Вони, наївні, можливо, нарікали на повільність своїх ночей, тоді як насправді ночі минали для них так, немов сонце лише встигло кліпнути повіками. Вивергаючи гортанними голосами прокльони з приводу якоїсь дрібної несправедливості, вони не знали, що доля вже оголосила їм свій вирок.

Ти думаєш, ніби тут спішить караван? Нехай мине двадцять сторіч – і прийди подивися!

Розчинені в часі й перетворені в пісок – отакими я сам побачив ті випиті дзеркалом примари, коли батько, щоб навчити мене, що таке смерть, посадив мене на круп і повіз.

– Тут, – сказав він, – була криниця.

У глибині однієї з тих вертикальних шахт, – таких глибоких, що в них не відбивалася жодна зоря, – навіть болото стало твердою корою і зоря, яка потрапила там у полон, погасла. Та, коли не світиться бодай одна зоря, цього досить, щоб розбити караван у дорозі з не меншою нещадністю, ніж унаслідок засідки.

Навколо вузького отвору, наче навколо перерваної пуповини, люди й тварини даремно збилися в купу, щоб отримати з черева землі воду своєї крові. Найдужчі робітники, опущені аж на дно тієї прірви, марно дряпали тверду кору. Караван, скидаючись на живцем пришпилену комаху, яка в смертних судомах розкидає навколо себе шовк, пилок і золото крил, теж був прибитий до землі єдиною пустою криницею й почав уже біліти в нерухомості роздертої упряжі, розірваних в’юків, розсипаних серед каміння діамантів і важких, напівзасипаних піском золотих зливків.

Поки я розглядав їх, батько заговорив:

– Ти знаєш що таке весільний бенкет, коли його вже покинули гості та молодята. Світанок показує все безладдя, яке вони лишили після себе. Розбиті джбани, перекинуті столи, погаслий жар – усе зберігає застиглий відбиток розгардіяшу. Але, дивлячись на такі сліди, – повчав мене батько, – ти нічого не дізнаєшся про любов.

Зважуючи й гортаючи сторінки Книги Пророка, – розповідав далі батько, – й прикипаючи очима до малюнку літер або золота мініатюр, неосвічений не помічає головного, що є не марним предметом, а божественною мудрістю. Отож головне у свічці – не восковий циліндр, що лишає сліди, а світло.

Сільські судді засудили одного разу молоду жінку, що скоїла якийсь злочин, і наказали їй скинути на сонці тонкі тілесні покриви, а потім просто прив’язали її до стовпа в пустелі.

– Я покажу тобі, – мовив батько, – до чого схильні люди.

І знову повіз мене з собою.

Поки ми їхали, над покараною жінкою минув уже цілий день, і сонце випило її теплу кров, слину і піт її пахвин. Випило в її очах воду сонця. Коли ми з батьком доїхали, настала ніч, а водночас і короткий перепочинок для бідолашної; ми дісталися краю забороненого плато, де вона вирізнялася, біла й гола, серед каміння, тендітніша за напоєну водою стебелинку, яку раптом припинили живити важкими водами, що творять у землі густу тишу. Жінка ламала собі руки, мов лозина, вже тріснута у вогні, й благала в Бога ласки.

– Послухай її, – мовив батько, – вона відкрила головне…

Але я був ще дитина і боягуз:

– Може, вона страждає, – заперечив я батькові, – а може, й боїться…

– Вона вже проминула, – сказав батько, – і страждання, і страх, що є хворобами стайні, створеними для смиренних стад. Вона відкриває істину.

Я чув, як жінка плакала. Полонянка цієї ночі без меж, вона благала про лампу ввечері у своєму домі, кімнату, схожу на неї, й двері, що замикалися. Відкрита всьому всесвітові, що не показував свого обличчя, вона благала про дитину, яку цілувала перед сном і яка зосереджувала в собі світ. Залежачи на цьому пустельному плато від ласки незнайомих перехожих, вона співала про кроки чоловіка, що дзвонить увечері на порозі, вони зустрічаються і він заспокоює її. Простерта в безмірності й уже не маючи ніякої опори, вона благала, щоб їй дали греблі, бо тільки вони забезпечують змогу існувати, мішок вовни, яку треба розчесати, миску, яку треба помити, одну конкретну миску, саме цю дитину, яку треба приспати, а не якусь іншу. Вона зверталася до вічності дому, вкрита разом з усім селом однією вечірньою молитвою.

II

Отже, з верхівки найвищої башти цитаделі я з’ясував, що нема чого нарікати ані на страждання, ані на смерть у Господньому лоні, ані на саму жалобу. Адже небіжчик, якщо його пам’ять шанують, має більшу присутність і могутність, ніж живий. Я зрозумів властивий людям страх і жалів людей.

Я вирішив зцілити людей.

Я мав жаль до самотнього чоловіка, що прокидається серед безмежної патріархальної ночі, вважає, що має захист під Господніми зорями, і одразу відчуває подорож.

Я заборонив розпитувати його, знаючи, що ніколи немає відповіді, яка заспокоює. Той, хто запитує, шукає передусім прірви.

Я засуджую неспокій, що спонукає злодіїв до злочину, бо навчився розуміти їх і знаю, що їх можна врятувати, лише врятувавши від їхньої нужди. Якщо вони гадають, ніби прагнуть золота інших, вони помиляються. Але золото блищить, наче зоря. Ця любов, що не знає про себе, звернена тільки до світла, яке вони не зловлять ніколи. Вони йдуть від відблиску до відблиску, крадучи непотрібне добро, мов божевільний, що, прагнучи схопити місяць, відбитий у чорній воді водойм, спускає воду. Йдуть і кидають у нетривалий вогонь оргій марний попіл украденого. Потім повертаються до своїх нічних осель, бліді, наче напередодні побачення, нерухомі від страху злякатися, уявляючи собі, ніби тут перебуває те, що коли-небудь задовольнить їх.

Цей чоловік, якщо я звільню його, й далі буде вірний своєму культові, й мої воїни, топчучи гілля, заскочать його завтра в садках інших людей, але сьогодні йому калататиме серце, й він вважатиме, ніби цієї ночі до нього прихилилася доля.

Звичайно, я прикрию їх спершу своєю любов’ю, знаючи, що вони мають більше завзяття, ніж чеснотливі у своїх крамничках. Але я будівник міст. Я вирішив закласти тут підвалини своєї цитаделі. Я стримую караван у дорозі. Він тільки зернинка на ложі вітру. Я опираюся вітру й закопую насіння, щоб тут розквітли кедри в ім’я слави Господньої.

Любов повинна знайти свій об’єкт. Я рятую тільки того, хто любить, хто є і кого можна наситити й задовольнити.

Ось чому я замикаю жінку в шлюбі й наказую каменувати дружину-перелюбницю. Звичайно, я розумію і її спрагу, і те, якої великої присутності вона вимагає. Я розумію її, бачу, коли вечір дозволяє дива, як вона спирається ліктями на терасі, замкнена зусібіч широким морем обрію й віддана, немов самотньому катові, муці бути ніжною.

Я чую, як вона вся тремтить, кинута отут, як форель на пісок, і чекає, немов повноти морської хвилі, синього плаща вершника. Свій заклик вона звертає до всієї ночі. Хоч хто почує його, відгукнеться. Але вона марно йтиме від плаща до плаща, бо вже немає чоловіка, який задовольнить її. Отак і берег, щоб освіжитися, кличе переливи морських хвиль, і хвилі вічно котяться одна за одною. І одна за одною опадають. Навіщо схвалювати переміну чоловіків: той, хто любить передусім наближення до любові, ніколи не знатиме зустрічі з нею…

Я рятую тільки ту жінку, яка може розвинутися і впорядкуватися навколо внутрішнього двору, так само як кедр виростає навколо своєї насінини і знаходить свій розквіт у власних межах. Я рятую ту, яка любить передусім не весну, а будову тієї квітки, в якій замкнена весна. Яка любить передусім не кохання, а конкретне обличчя, якого набуває те кохання.

Ось чому цю розпорошену у вечірніх сутінках дружину я або відкидаю, або збираю докупи. Я розміщаю навколо неї, неначе кордони, плиту, чайник і мідну позолочену таріль, щоб мало-помалу, завдяки цим предметам, вона побачила обличчя, яке можна впізнати, знайоме обличчя, усмішку, що належить до цього дому. Для неї це буде повільна поява Бога. Дитина тоді закричить, щоб її годували грудьми, вовна, яку треба чесати, спокушатиме пальці, а жарини вимагатимуть дмухнути на них. Відтоді вона буде полонянкою й буде готова служити. Адже я той, хто будує урну навколо пахощів, щоб зберегти їх. Я рутина, що виповнює плід. Я той, хто спонукає жінку набирати тіла та існувати, щоб згодом я дав Господу від її ім’я не кволе зітхання, розвіяне вітром, а щире завзяття, справжню ніжність, справжнє конкретне страждання…

Отак я ще довго міркував над сенсом миру. Мир породжують народжені немовлята, зібраний урожай, нарешті упорядкований дім. Він приходить із вічності, куди входять закінчені речі. Мир повних клунь, заснулих овець, складеної білизни, мир єдиної досконалості, мир того, що стає даром Господу, якщо добре зроблене.

Адже мені здалося, що людина дуже схожа на цитадель. Вона руйнує мури, щоб утвердити свою свободу, і тоді це лише зруйнована, відкрита зорям свобода. Тоді починається страх, породжений небуттям. Нехай людина робить собі істину з запаху підпаленої лози, або вівці, готової до стрижки. Істина викопує себе так, як копають криницю. Погляд, розпорошившись, утрачає бачення Бога. Більше, ніж дружина-перелюбниця, відкрита обіцянкам ночі, про Бога знає мудрець, що зосередився і знає тільки тягар остриженої вовни.

Цитаделе, я збудую тебе в людському серці.