Повне зібрання творів

LV

Не плутаймо любові з безумством володіння, яке завдає найтяжчих страждань. Адже всупереч загальнопоширеній думці любов не спричиняє страждань. Завдає страждань інстинкт власності, який суперечить любові. Адже внаслідок любові до Господа я йду, тяжко кульгаючи, пішки по дорозі, щоб нести його передусім іншим людям. Я не зводжу свого Бога до рабського стану. Я живлюся тим, що він дає іншим. Я вмію розпізнати людину, яка щиро любить, по тому, що її не можна скривдити. Того, хто вмирає за імперію, імперія скривдити не може. Можна говорити про невдячність тієї або тієї людини, але хто тобі скаже про невдячність імперії? Імперія збудована з твоїх дарів, і яку брудну арифметику ти запровадиш, якщо переймаєшся шаною, яку вона складає? Той, хто віддав своє життя храмові, віддав себе в обмін за храм і щиро любив його, але як він міг би відчути, що храм скривдив його? Щира любов починається там, де ти вже нічого не чекаєш натомість. Якщо, щоб навчити людину любові до людей, тобі видається таким важливим молитися, передусім це тому, що Бог не відповів.

Дружбу я пізнаю по тому, що її не можна розчарувати, а щиру любов по тому, що її не можна скривдити.

Любити мене – це передусім працювати зі мною.

Отак і храм, куди заходить єдиний друг, але незліченний.

LVIII

Друг – це передусім той, хто не судить. Я вже казав тобі: це той, хто відчиняє двері волоцюзі, його милиці, його палиці, поставленій у куток, і не вимагає від нього танців, щоб потім судити про танок. Якщо волоцюга розповідає про весну десь на дорозі, тоді друг – це той, хто приймає в ньому весну. А якщо розповідає про жахіття голоду в селі, звідки він прийшов, терпи разом з ним і цей голод. Адже я вже казав: друг у людині – це частина, призначена тобі, яка відчиняє тобі двері, що їх, можливо, ніколи не відчиняє за інших обставин. Твій друг щирий, і все, що він каже, – правда, й він любить тебе, навіть якщо й ненавидить у якомусь іншому домі. А друг у храмі – це той, із ким завдяки Господу я спілкуюсь і зустрічаюся, той, що повертає до мене те саме обличчя, що й моє, осяяне одним Богом, бо в такому разі єдність уже створилася, навіть якщо в житті він крамар, а я вояка, він садівник, а я моряк. Долаючи наші поділи, я знайшов його і став його приятелем. Я можу мовчати поряд із ним, тобто анітрохи не боятися за свої внутрішні сади, мої гори, яри й пустелі, бо він не полізе туди своїми черевиками. Ти, мій друже, отримуєш від мене разом із любов’ю немов посланця моєї внутрішньої імперії. Ти добре приймаєш його, садовиш його, слухаєш його. Отак ми щасливі. Але де ти бачив, щоб я, приймаючи послів, тримав їх на відстані або відмовляв їм, бо в глибинах їхньої імперії, за тисячу днів ходу від моєї, харчуються стравами, які мені не подобаються, або тому, що їхні звичаї не такі, як мої. Дружба – це передусім перемир’я і ширяння духу понад повсякденними дрібницями. Я не можу нічим дорікнути тому, хто панує за моїм столом.

Адже знай: гостинність, чемність і дружба – це зустрічі людини з людиною. Що я робитиму в храмі Бога, який розводитиметься про зріст або вгодованість своїх вірних, або в домі приятеля, що не визнаватиме моїх милиць і спонукатиме мене танцювати, щоб судити мене.

Ти, звичайно, зустрінеш у світі багато різних суддів. Якщо йдеться про те, щоб сформувати тебе іншим і загартувати тебе, лиши цю роботу своїм ворогам. Вони ще й як заопікуються цим завданням, наче буря, що вирізьблює кедр. Твій друг створений, щоб приймати тебе. Знай про Бога, коли приходиш до його храму, що він не судить тебе, а приймає.

LX

Мене заполонили міркування про марнославство. Воно завжди видавалося мені не пороком, а хворобою. В жінці, що її, як я помітив, зворушує думка юрби і що занапащає себе своїми діями та голосом унаслідок того, що вона стала видовиськом і отримує незвичайну насолоду від слів, сказаних на її адресу, в жінці, чия радість спалахує полум’ям, бо ж на неї дивляться, я бачив щось інше, ніж тупість: хворобу. Адже як можна задовольнитися іншою людиною, якщо не завдяки любові до неї та подарункам їй? Проте насолода, яку вона отримує від свого марнославства, видається їй більшою, ніж та, яку вона має від благ, бо ж платить за цю насолоду коштом своїх інших насолод.

Така радість убога й нещасна, наче від ґанджу. Як у того, хто чухається, коли йому свербить, і відчуває від цього насолоду. Натомість пестощі – притулок і оселя. Якщо я пещу дану дитину, то тільки на те, щоб захистити її. Знак цих пестощів лишається на оксамиті її обличчя.

А ти, марнославна жінко, справжнісінька карикатура!

Оті, марнославні, я стверджую, що вони припинили жити. Адже хто віддасть себе за щось більше від себе, якщо він потребує передусім приймати? Така людина вже не ростиме, вона зашкарубла навіки.

А цей відважний воїн, якщо я вітаю його, бентежиться і тремтить, мов дитина, від моїх пестощів. І анітрохи не має марнославства.

Що зворушує одну і що зворушує другого? Чим вони різняться між собою?

Марнославна, коли засинає…

Ви не знатимете руху квітки, що тремтить на вітрі всіма своїми насінинами, які належатимуть не їй.

Ви не знатимете руху дерева, що дає плоди, які призначені не йому.

Ви не знатимете радості людини, що пропонує свій витвір, який не дістанеться їй.

Ви не знатимете завзяття танцівниці, що живе танком, який не дасть їй нічого.

Це твердження слушне й про воїна, що віддає своє життя. Якщо я вітаю його з цим, це тому, що він збудував свій місток. Я навчаю його, що він зрікся себе, віддавши все людям. І ось він задоволений – не собою, а людьми.

Але марнославний – це карикатура. Я не вимагаю скромності, бо люблю гордість, що є існуванням та постійністю. Якщо ти скромний, ти піддаєшся вітрові, наче флюгер. Бо інший має більшу вагу, ніж ти.

Я вимагаю, щоб ти жив не з того, що отримуєш, а з того, що даєш, бо тільки це підносить тебе. І не вимагає від тебе зневажати твої дари. Ти повинен сформувати свій плід. Саме гордощі визначають тривалість його існування. Хіба що ти зміниш його колір, запах і смак на догоду вітрам!

Але що таке плід для тебе? Твій плід нічого не вартий, якщо його не можна віддати.

LXIII

Я натрапив на повчальний приклад куртизанок і любові. Адже якщо ти віриш у матеріальні блага задля них самих, ти помиляєшся. Краєвид, побачений із вершини гори, існує тільки тією мірою, якою ти сам збудував його зусиллям свого сходження на гору, і так само й любов. Адже ніщо не має сенсу в собі, зате в усякій речі справжнім сенсом є структура. Твоє обличчя з мармуру – не сума носа, вуха, підборіддя та другого вуха, а м’язи, що пов’язують їх. Твердий кулак, який утримує щось. Образ вірша не міститься ані в зорі, ані в цифрі сім, ані у фонтані, а перебуває в єдиному вузлі, який я складаю, зобов’язуючи свої сім зірок купатися у фонтані. Звісно, потрібні пов’язані об’єкти, щоб зв’язок засвідчив себе. Але його влада міститься не в об’єктах. Лисяча пастка – це ані дріт, ані основа, ані жодна з її частин, а сукупність, що є творенням, і ти чуєш, як заводить лис, опинившись у пастці. Так само і я можу піймати у свою пастку тебе, співцю, різьбяре або танцівнику.

Отака і любов. Чого можна сподіватися від куртизанки? Хіба що перепочинку плоті після завоювання оази. Адже вона нічого не вимагає від тебе і не зобов’язує тебе бути. А твоя вдячність у любові, коли ти прагнеш летіти на підтримку коханої, – це те, про що просив тебе архангел, який був приспаний у тобі.

Не легкість становить відмінність, бо з тією, яку ти любиш, якщо вона любить тебе, тобі досить розкрити обійми, щоб прийняти її. Відмінність полягає в дарові. Адже немає можливого дару для куртизанки, бо те, що ти несеш їй, вона наперед вважає за данину.

А якщо тобі накидають данину, ти заперечуєш цей обов’язок. Адже, коли танцюють, ідеться про сенс танцю. Військо розквартирували ввечері в окремому кварталі міста, і воїни з жалюгідною платнею в кишені, яку треба якомога розтягти, торгуються й купують кохання, мов харчі. Харчі роблять воїна готовим для нового маршу через пустелю, і так само й куплена любов заспокоює йому плоть, що тепер готова до самотності. Але всі воїни перетворилися отак у крамарів і не відчувають від цього завзяття.

Адже, щоб дати куртизанці, годилося б бути багатшим за монарха, бо тим, що ти несеш їй, вона передусім сама собі віддячує, лестить собі своїм успіхом і вихваляє себе, що вона така вправна та гарна й витягла з тебе такий викуп. У цю бездонну криницю можна вкинути тисячі караванів золота, навіть не почавши давати. Адже хтось повинен отримувати.

Ось чому мої воїни, поклавши руку за вушка, пестили ввечері пійманих піщаних лисиць і відчували туманну любов, маючи ілюзію, ніби щось дають дикій тваринці, й п’яніли від вдячності, коли тваринка часом горнулася їм до грудей.

Але знайди мені в тому окремому кварталі куртизанку, що, відчувши потребу в тобі, пригорнеться до твого плеча!..

І все-таки інколи дехто з моїх людей, не багатший і не бідніший за решту, вважає своє золото немов за насіння, що його дерево прагне кинути вітрові, й тому, будучи солдатом, нехтує запаси.

Такий воїн походжає вночі навколо вертепів у пишноті своєї величі. Як сівач ячменю, він ступає широкими кроками до пурпурової землі, гідної приймати його.

Мій вояк цвиндрить своє багатство, не маючи бажання берегти його для себе, й він єдиний пізнає любов. Можливо, добре, що він пробуджує її і в тих дівчат, бо танцював тут інший танок, і в цьому танці вони теж отримували.

Кажу тобі, величезна помилка – нехтувати, що отримувати – зовсім інша річ, ніж приймати. Отримують передусім дарунок, і цей дарунок – ти. Скнара – не той, хто не доходить до руїни, роздаючи подарунки, а той, хто не дає сяйва свого обличчя в обмін на твій дарунок. Скнарою стає земля, яка не кращає, коли ти вкинув у неї своє насіння.

Куртизанки і п’яні воїни інколи випромінюють сяйво.

LXIV

Однієї пори в моїй імперії завелися грабіжники. Бо ніхто в ній уже не створював людини. А патетичне обличчя було вже не маскою, а віком порожньої скрині.

Адже вони йшли від знищення Буття до знищення Буття. Відтоді я не бачив у них нічого, вартого смерті. Отже, того, що було б варте життя. Адже те, за що ти погоджуєшся вмерти, – єдине, чим ти можеш жити. А вони знищували давні будівлі й раділи, чуючи, як падають храми. А храми, падаючи, не лишали натомість нічого. Отже, вони знищували власну здатність самовираження. Знищували людину.

Скажімо, певна людина помиляється з приводу причин своєї радості. Адже спершу вона сказала: «Село». І його обов’язкові опір, звичаї та обряди. З цього народилося завзяте село. Потім він усе перемішав. Він прагнув створити свою радість не зі структури, яка повільно розвинулась і сформувалася, а з утвердження в чомусь, що було запасом, наче вірш. Марна надія.

Село – не вірш, у якому можна просто утвердитись у теплі вечірньої юшки, людського братерства і приємного запаху худоби, що повернулася в хлів, і радіти вогню радості на площі, бо нині свято, – бо що пов’яже свято з тобою, якщо воно не має відлуння в чомусь іншому? Якщо воно не є спогадом про визволення після рабства, любов після ненависті або диво серед відчаю. Ти був би не більш і не менш щасливий, ніж твої бики. Але село в тобі будується повільно і, досягаючи того, що є, ти повільно вибирався на гору. Адже я сформував тебе відповідно до моїх звичаїв та обрядів і на основі твоїх зречень, обов’язків, твоєї неодмінної люті й твоїх прощень, твоїх традицій, спрямованих проти інших, – і не привид села понукав сьогодні співати твоє серце, – надто легко було б бути людиною, – а повільно засвоєна музика, проти якої ти спершу воював.

А ти йдеш у це село й занурюєшся у його звичаї і, радіючи від цього, грабуєш їх, бо вони вже не розваги та ігри, а якщо й розважатимуть тебе, цьому ніхто не повірить. І від звичаїв не лишиться нічого. Ані для них самих, ані для тебе…

LXV

– Я, – казав мій батько, – засновую порядок. Але не відповідно до простоти та економії. Адже не йдеться про виграш у часі. Хіба має для мене значення, якщо я знаю, що люди погладшають, збудують комори замість храмів і акведуки замість музичних інструментів: адже я зневажаю все скнаре і марнославне, навіть якщо і пишне тепер людство, і тому мені важливо насамперед знати, про яку людину йдеться. Людина, яка цікавить мене, – це людина, яка довго купатиметься в змарнованому часі храму, немов споглядаючи Чумацький Шлях, що надає їй широти, і навчатиме своє серце любові через молитву, на яку Господь не відповів (адже оплачена відповідь молитви зробить людину ще більшою скнарою) і в якій часто відлунюватиме вірш.

Адже час, зекономлений на будівництві храму, що є кораблем, який пливе куди-небудь, або на вдосконаленні вірша, який породжує відлуння в людському серці, годиться використати, щоб радше ошляхетнити рід людський, ніж відгодувати його. Отже, я вигадаю вірші і храми.

Отже, знаючи про час, змарнований на похорони, бо люди длубають землю, щоб закопати там здобич смерті, тоді як могли б використати цей час, щоб орати землю і збирати врожай, я забороню відтепер вогнища, на яких спалюють трупи, бо що мені важить здобутий час, якщо я втрачаю передусім любов мертвих. Адже я не знайшов ніякого кращого образу, щоб скористатися ним, як могила, на яку приходять ближні й шукають неквапом свій камінь серед іншого каміння, знаючи, що він увійшов у землю, мов урожай, і став природним тістом. Проте я знав, що від тієї скрині зі скарбами, безперечно, порожньої, але наповненої колись такою силою див, щось таки лишиться: якась реліквія в осуарії, форма руки, що пестила, кістка черепа. Я наказав збудувати, коли трапилася змога, будинок, ще більш безвартісний і дорогий, для кожного мерця, щоб там можна було зібратись у святкові дні й зрозуміти – не самим тільки розумом, а всіма рухами душі й тіла, – що мертві та живі поєднуються одні з одними і становлять одне дерево, яке росте. Якщо мати звичай бачити той самий вірш, той самий вигин судна, ту саму колону, що йде крізь покоління, то людина стає гарнішою та чистішою. Звичайно, вона приречена на загибель, якщо розглядати її обличчя впритул, як це роблять короткозорі, що підступають надміру близько, а не в тіні, яку відкидає людина, у відображенні, що вона лишає від себе. Якщо я заощаджу час, змарнований на поховання трупів і на будівництво приміщення для них, і якщо я прагну використати цей змарнований час на створення зв’язку між поколіннями, щоб завдяки йому створіння піднімалося прямо до сонця, мов дерево, якщо я віддам наказ про це піднесення, гідніше людини, ніж збільшення обсягу черева, тоді я здобуду час, яким порядкуватиму, і змушу його служити, добре зваживши його використання, похованню мерців.

– Порядок, який я засновую, – казав мій батько, – це порядок життя. Адже я кажу, що дерево – це порядок, дарма що є водночас корінням, стовбуром, гіллям, листям і плодами, і стверджую, що людина – також порядок, дарма що має дух та серце й не зводиться до однієї функції, як зводяться хлібороб і продовжувач роду, бо людина водночас вирощує хліб і молиться, любить і опирається любові, працює і відпочиває та слухає вечірніх пісень.

Загальновизнано, що могутні і непереможні імперії славилися своїм порядком.. Тупість логіків, істориків і критиків спонукала їх вважати, ніби порядок імперій був матір’ю їхньої слави, натомість я стверджую, що і їхній порядок, і їхня слава були результатом лише їхнього завзяття. Щоб створити порядок, я створюю обличчя, яке треба любити. А вони пропонують порядок як мету в собі, й такий порядок, коли сперечаються про нього і вдосконалюють його, стає передусім економією і простотою. Уникають того, що важко висловити, тоді як нічого з того, що справді має значення, не висловлюють, і я ще не знав викладача, що міг би просто мені сказати, чому я люблю вітер у пустелі під зорями. Доходять згоди про звичайне, бо мова, яка висловлює звичайне, невимушена. Можна стверджувати, не боячись спростувань, що краще мати три мішки ячменю, ніж один. Дарма що я думаю, ніби дам людям більше, якщо просто зобов’яжу їх ходити коли-небудь уночі під зорями в пустелі, щоб вони черпали саме з цього незмірно багатого джерела.

Порядок – знак існування, а не його причина. Так само як план вірша – це знак, що вірш закінчений, це печать його досконалості. Ти працюєш аж ніяк не задля плану, але працюєш, щоб мати його. Але дехто каже своїм учням: «Бачите цей величний витвір і порядок, який він засвідчує? Створіть мені спершу порядок, і ваш витвір завдяки йому буде величний», тоді як насправді витвір буде безживним скелетом і музейним мотлохом.

Я створюю любов до маєтку, і ось усе впорядковується, постає ієрархія хліборобів, пастухів, жниварів із батьком на чолі. Так само як упорядковується каміння навколо храму, коли ти наказуєш йому служити та славити Господа. Тоді порядок народжується з пристрасті архітекторів.

Тож не зашпортуйся у своїй мові. Якщо ти налагоджуєш життя, ти засновуєш порядок, а якщо ти слугуєш порядку, ти сієш смерть. Порядок задля порядку – це карикатура на життя.

LXVI

А втім, переді мною постає проблема смаку речей. Люди з цього табору виробляють гарні гончарні вироби. А з другого табору – негарні. Я розумію, спираючись на свідчення, що навряд чи можна сформулювати закон про поліпшення гончарних виробів. Їх не можна поліпшити ані завдяки витратам на навчання, ані завдяки конкурсам і почестям. Я навіть помітив, що ті, хто працював задля іншого наміру, ніж якість предмета, зрештою починали виготовляти предмети претензійні, вульгарні та складні, дарма що присвячували своїй праці цілі ночі. Адже ті ночі вони присвячували насправді своїй продажності, своїй розкоші або своєму марнославству, тобто самим собі, вони вже не віддавали себе, повнячись духу Божого, не віддавали себе предметові, який став джерелом жертви і образом Божим, у якому зосередилося дуже багато зморщок, зітхань, обважнілих повік і тремтячих рук, злилися вечірня насолода після праці й згасання завзяття. Адже я знаю тільки одну плідну дію – молитву, але знаю також, що всяка дія – молитва, якщо вона є даром самого себе задля розвитку.

LXVIII

Мені видалася разючою ще одна істина, яка стосувалася людини, тобто твердження, що щастя нічого не означає для неї й поготів нічого не означає для неї інтерес. Бо єдиний інтерес, який зворушує людину, – це лише інтерес бути постійною і тривати. Для багатія – це збагатитися, для моряка – плавати, а для мародера – влаштовувати засідку вночі. Натомість я бачив, як усі дуже легко зневажають щастя, коли це щастя – лише відсутність клопоту і безпека. Якось у почорнілому місті, в отій стічній канаві, що текла до моря, мій батько перейнявся долею повій. Вони гнили як білявий жир і загноювали подорожніх. Батько послав озброєних людей із наказом схопити кількох повій, як-от ловлять комах, щоб вивчити їхні звичаї. Патруль походжав поміж стін гнилого міста, що аж сочилися брудом. Інколи в якійсь брудній крамничці, звідки витікав, наче клей, спертий дух згірклого кухонного смороду, патрульні помічали, як на табуретці під лампою, яка позначала постать, сидить, сама бліда й сумна, мов ліхтар під зливою, дівчина, що чекає, а її важку, немов бичачу, маску усмішка прорізає, наче рана. Дівчина мала звичай співати монотонної пісні, щоб привертати увагу перехожих, і скидалася на м’яку медузу з клеєм у своїй пастці. Отож ті відчайдушні літанії лунали вздовж усієї вулиці. Коли якийсь чоловік давав піймати себе до пастки, двері за ним на кілька хвилин зачинялися, і кохання здійснювали серед найприкрішого розпаду, літанія на мить замовкала, поступаючись короткому віддихові того блідого страхіття й затятого мовчання солдата, що купував у того привиду право вже не думати про кохання. Він прийшов загасити жорстокі мрії, бо був, напевне, з батьківщини пальм та усміхнених дівчат. Мало-помалу під час далеких походів образи пальмових гаїв сформували в його серці нестерпно важкі крони. Струмок награвав жорстоку музику, а усмішки дівчат, їхні теплі груди під тканиною, тіні їхніх угадуваних тіл, і зграбність, властива їхнім рухам, – усе це поєднувалось і дедалі невситиміше пекло йому серце. Ось чому зі своєю вбогою платнею він прийшов в окремий квартал просити, щоб його позбавили мрії. Коли двері нарешті відчинялися, він знову опинявся на землі, зміцнений у собі, суворий і зневажливий, на кілька годин знебарвивши свій єдиний скарб, сяйва якого він не витримував.

Отже, озброєні люди повернулися зі своїми нічними коралами, що їх засліпило яскраве світло сторожового посту. Батько показав їх мені:

– Я поясню тобі, – сповістив він, – що передусім керує нами.

Він звелів одягти повій у нове вбрання й помістив кожну з них у новий будинок, прикрашений фонтаном, і доручив їм як роботу гаптувати тонкі мережива. Й давав їм платню, тож вони тепер заробляли вдвічі більше, ніж давніше. Потім заборонив наглядати за ними.

– Звичайно, це сумовита пліснява болота, – казав він мені, – але тепер вони щасливі. Чисті, заспокоєні і впевнені…

Проте одна за одною дівчата зникли й повернулися в клоаку.

– Бо, – сказав мені батько, – вони оплакували свої злидні. Не внаслідок дурної прихильності до злиднів, на відміну від щастя, а тому, що людина насамперед іде до власної насиченості. І бачить, що позолочений дім, мережива і свіжі фрукти – це відпочинок, гра і дозвілля. Проте ці речі не можуть наповнити людського існування, і люди нудьгують. Адже довгим є навчання світла, чистоти і мережива, якщо воно має перестати бути втішним видовищем і перетворитись у мережу зв’язків, в обов’язок і вимогу. Ці дівчата отримували, але нічого не давали. Ось чому вони шкодували за тяжкими годинами свого чекання, – не тому, що ті години були прикрі, а незважаючи на ту прикрість, – коли вдивлялися в чорний прямокутник дверей, де час від часу поставав подарунок ночі, впертий і сповнений ненависті. Вони шкодували за легким запамороченням, яке наповнювало їх непевною отрутою, коли солдат, штовхнувши двері, розглядав їх, як дивляться на позначену тварину, прикипівши очима до горла… Адже траплялося, що інколи вояк протикав якусь дівчину кинджалом, наче міх; наставала тиша, а потім викопував під кількома цеглинами або черепичинами монетки її капіталу.

Отже, дівчата шкодували за брудним вертепом, де вони були в себе вдома, за миттю, коли окремий квартал відповідно до низки наказів нарешті закривали і коли, п’ючи чай або підраховуючи прибуток, вони лаялись між собою і просили провістити собі майбутнє, простягаючи долоні своїх безсоромних рук. Можливо, їм навіть провіщали й будинок, повитий квітами, де жили гідніші від них. Диво такого збудованого подумки дому полягає в тому, що в ньому живеш уже не ти, а твоє перетворене Я. Так само дивовижна й подорож, яка має змінити тебе. Та якщо я замикаю тебе в такому палаці, ти зберігаєш там свої давні бажання, давню злобу і давню огиду, ти кульгаєш там, якщо ти кульгавий, бо не існує магічних формул, щоб змінити тебе. Я можу тільки дуже повільно, вдаючись до примусу і до страждань, зобов’язати тебе змінитися, щоб ти розвинувся. А дівчина, що прокидається в простому й чистому приміщенні та позіхає там, не змінилася і, дарма що їй уже не загрожують удари, тепер без причини втягує голову в плечі, коли стукають у двері, а коли стукають знову, так само без причини сподівається, бо вже немає нічних подарунків. Уже не втомлюючись після своїх сморідних ночей, дівчата не радіють звільненню на світанку. Їхня доля відтепер, може, й бажана, але тепер вони вже не мають залежної від мінливих передбачень долі на кожен вечір, передбачень, які обіцяли їм у майбутньому таке дивовижне життя, якого вони не мали ніколи. Ось вони вже не знають, як погамувати раптові спалахи люті, ці результати брудного й нездорового життя, які находять на них усупереч їхній волі, як-от у забраних з узбереж тварин трапляються м’язові скорочення, які надовго замикають їх у собі в години, коли відбувається приплив. Коли на них нападає така лють, уже немає несправедливості, якою можна було б обурюватися, і ось вони миттю стають схожі на матерів, що в них померла дитина і тепер збирається в грудях уже непотрібне молоко.

Адже людина, кажу тобі, шукає власної насиченості, а не свого щастя.