Buch lesen: «Батяр з Клепарова»
Він гуляв і вбивав по-королівськи. А королева була така прекрасна…
Еміль Золя
1
У безконечній тиші безмежного Всесвіту згасали останні акорди. Оркестр завершив тріумфальне прем’єрне виконання джазової композиції. Мелянхолійна і така млосно-тягуча пауза нараз оповила всю залу, запанувала у її видимому й невидимому просторі, який мерехтів у пасмах легкого туману від гарячих потоків потужного освітлення, людського тепла, папіросного диму та випарів з кухні. Тут не обійшлося й без хитромудрих фокусів пана Адама. Йому, звичайному електрику, вдалося вміло поєднати магію музики з магією світла.
У такі нетривкі миті щастя, яке пронизувало аж до сліз, водночас присипляючи та заспокоюючи душу, багатьом постійним відвідувачам цього знаного на пів-Львова закладу Зеника Смаги бажалося лише одного – померти! В ту ж мить покинути грішну Землю, ніколи більше не повертатися до її вічних проблем, до думок і балачок про гроші, злидні і хвороби, до тих нестерпних, тепер уже постійних репортажів та розмов про нову, велику війну…
Труба Енвера Булфара в загальному звучанні всього оркестру не розчарувала і нікого не лишила байдужим. То було несамовите переживання чогось незвіданого, чогось, що ніяк не передається словами. І, як ознака доброго дива музики, після завмирання останньої ноти ще довго тиша панувала у просторі.
Та ось публіка з відчутним задоволенням, бо несила було вже тамувати подих, поволі виходила з навислої паузи. Спочатку полинули поодинокі плескання рук, і вже за кілька секунд одностайно і бурхливо, зі схвальними вигуками, а подекуди вже й на американський манір – свистом, зала дякувала оплесками щасливим, усміхненим музикантам, яким цього разу вдалося проникнути в найпотаємніші і найтемніші закутки нутра вибагливої львівської публіки.
Від щастя Зеник перебував на сьомому небі. Сьогодні був його день. Йому випало пережити саме той рідкісний момент у житті, про який кажуть, що зорі на небі зійшлися, і доля подарувала йому хвилини найвищого піднесення та блаженства.
Нове, дорогоцінне придбання Зеника Смаги – геть юний трубач, татарин Енвер Булфар. Неймовірно талановитий, геніальний музикант, унікальний і своїм хистом, і своєю манерою гри, що всі у Львові, навіть витончені поціновувачі джазу, не могли надивуватися: як таке могло статися, як воно могло з’явитися у місті, де ніколи не існувало видатних традицій джазового музикування, та ще й у татарській, мусульманській родині…
Вперше Зеник побачив Енвера досить давно, на виступі в ресторації «Колізей», коли юному генію заледве минуло п’ятнадцять літ. Гра Енвера настільки заполонила Зеникову душу, що він твердо постановив – за будь-яку ціну переманити молодого трубача до себе.
Енвер, хоча й був ще зовсім хлопчиськом, та на диво дуже добре знав собі ціну. Мабуть, далася взнаки спадкова підприємницька жилка народу, до якого він належав, а особливо виховання в його не бідній і напрочуд ліберальній родині. Багато родичів Енвера навчалися у найпрестижніших університетах Європи, ставали з часом відомими юристами, фінансистами, лікарями, науковцями. І батьки Енвера крізь пальці дивилися на ті його захоплення музикою, а на всі закиди своїх єдиновірців відповідали: якщо Аллах дарує їхній дитині такі здібності, отже, така Його воля! І вони не мають жодного права ні сумніватися, ні, тим більше, змінювати волю Аллаха! А крім того, Енвер був наймолодшим у традиційно чисельній татарській сім’ї і, звісно ж, пестунчиком, улюбленцем усієї родини.
Енвер одразу заломив Зенику таку ціну за свій перехід до нього, що той іно присвиснув, закотив свої пукаті очиська до неба і відступив. Так тривало чотири роки, поки Енвер не перебродив майже по всіх львівських рестораціях, клюбах та дансингах. І всюди його щось не влаштовувало, всюди йому починала грати його гаряча татарська кров. Всюди починалося з незадоволення, продовжувалося напруженням, закінчувалося шкандальом, розривом і переходом у інший оркестр.
Зеник усе вичікував. Він дуже добре відчував, що конфлікти Енвера з тими всіма львівськими фраєрами від музики пов’язані не з грошима. Вони для Енвера – не головне. Для Енвера головне – музика. Якось не складалося йому зігратися з жодною джазовою групою у Львові так, як би він того хотів… А все тому, що постійно бракувало до його таланту відповідної майстерності, відчуття гармонії та ансамблю у грі інших музикантів.
Зеник терпляче вичікував. Добре знав – рано чи пізно то мусить статися. І цей час настав. Енвер сам прийшов до нього. Стояв на бетонній долівці його закладу якось невпевнено, похнюплено, у довжелезному, завеликому як на його щуплу фігурку сірому плащі, ховаючи руки в глибоких кишенях, і розглядав Зеників дансинг, порожню наразі сцену.
Досі Енвера стримувало те, що Зеник був українцем і знався з львівськими батярами, а це могло б спровокувати зайвий інтерес з боку влади, особливо поліції. Зеник свято запевнив понадміру обережного Енвера і навіть заприсягся усіма найтвердішими батярськими клятвами, що з львівською владою у нього ідеальні стосунки, а всі дільничні поліцаї у нього в кишені, після чого юридичні справи вони владнали і підписали папери напрочуд швидко.
І от сьогодні – особливий день, справжнє свято, другі уродини старого Зеника. Відбулася прем’єра, перший виступ Енвера Булфара з його новим, повністю укомплектованим оркестром! Для Зеника то була найдорожча мить щастя – почути Енверову трубу на своїй сцені зі своїм оркестром! Така то була мить щастя, що йому здалося – більше таке не повториться, і в своєму житті він уже не зможе ніколи ні відчути, ні пережити чогось подібного.
Оплески, свист, схвальні вигуки не вщухали. Публіка шаленіла від непідробного задоволення, від справжньої насолоди. Ось на авансцені знову з’явився Енвер. Овації в залі з новою силою підірвали всю публіку. Енвер, розчахнувши руки, тримав у одній свій коштовний інструмент і, ніби обіймаючи кожного з присутніх, обвів широким жестом увесь простір зали й вклонився вдячній публіці. І ніби не відпускаючи ту хвилю найвищого захоплення, за невловимим помахом невидимого диригента, оркестр завзято вшкварив латиноамериканську самбу. Всі присутні в залі зірвалися з місць і, перекидаючи по дорозі стільці, повискакували на танцювальний пляц та й поринули в ритми запального, модного танцю.
Про надзвичайну майстерність музикантів Зеникового оркестру слава Львовом ширилася дедалі більше. Тривав стійкий запит на концерти та виступи, відповідно – кишені тих музикантів, яким ще вчора крім жебрацького вуличного музикування, нічого більше не світило, наповнювалися дзвінкими золотівками. А все то – добрий геній всіма шанованого пана Зеника! Дай йому Боже довгих і щасливих літ життя! Достатку і міцного здоров’я! Щастя й радості! З роси і з води!!!
І музиканти сповна віддавалися шаленству музики, чесно відпрацьовуючи всі ритми бойових танців зулусів, акорди і такти незнаних нетрів дикої Амазонки вкупі з африканськими джунглями та спекотними саванами кратеру Нґоро-Нґоро.
Жвавий танець нарешті скінчився, вимотавши майже всю енергію з ошелешених відвідувачів. Знеможена публіка, кволо аплодуючи, пленталася до своїх місць. Всі потребували короткого перепочинку, доброї випивки та закуски.
Ось і сам пан Зеник у дорогому, елегантному світлому костюмі з яскравою краваткою-метеликом, задоволено піднімався на сцену. Гарно кланявся на всі боки чисельній публіці, підносив догори долоні, лагідно припрошуючи втихомиритися і дозволити йому промовити кілька слів. Зеник підійшов до рампи, де на важкому металічному штативі незграбно стовбичив мікрофон, що скидався на великого павука-хрестовика, який чатує на здобич посередині своєї павутини. Не скидаючи зі свого обличчя посмішки, Зеник театрально здивовано закотив брови догори й ошелешено розглядав це диво техніки. Потім прокашлявся. Залою одразу пролунав гучний звук, який викликав серед публіки регіт задоволення.
– О!.. Працює, до холєри! – Радісно розпочав свою промову Зеник. – Рухаємося в ногу з часом! Маємо теперка і в нашому улюбленому льокалі перший у Львові мікрофон! Хе-хе-хе!.. – І Зеник гучно у нього заплескав.
Моцний ляскіт оплесків, вкупі зі щирим реготом пронісся по залі, змушуючи публіку підтримати той черговий Зеників бзик. Ото вже той Зеник бзденькнув! Перший у Львові мікрофон! Ха-ха-ха!.. Та який то перший!.. Але хай вже старий тішиться! Той Зеник вічно любить фраєрство скорчити, як у воду пукнути. Далі оплески в залі супроводжувалися бадьорими вигуками з місць.
– Зенку, не кремпуйся! Гони віци, Зенку! Віци давай!..
– Вали кавали, Зенку! Кавали відпускай!..
Зеник з розумінням прикрив повіки своїх банькатих очей, закопилив губу і, ствердно кивнувши головою, заспокійливо замахав піднятою рукою.
– Ціхо-ціхо!.. Буде, буде!.. Всього нині буде досить – і віців, і кавалів!.. Та насамперед для нашої поважної публіки в такий феноменальний вечір буде багато доброї музики і чарівного співу! Так, панове?! – І на цій фразі Зеник рвучко з вказівним пальцем розвертається до музикантів оркестру, а ті, мов по команді, вмочили пару запальних тактів у гучному супроводі барабанів.
Це викликало нову хвилю оплесків, вигуків та свисту. Круговий рух долоні – і всі звуки оркестру потрапляють в Зеників кулак. Музика вмить змовкає. Постійні відвідувачі дансингу тішаться, мов діти, вони просто обожнювали ці фраєрські фінти Зеника і все глибше стверджувалася серед них загальна думка, що з роками до його поважного образу більше пасувала роль старого, досвідченого конферансьє. Зеник задоволено оглянув збуджену публіку, знову підніс заспокійливо руки догори.
– Отож, файно-сьмо відбули Великодні свята, та й мусимо трохи ся бавити, бо сам пан Бог так велів!.. Бо так ся стало і ніц тому не зарадиш, але маємо нині кілька уродинників! А то є наші шановні Михайло Цяпало, Іван-Орест Шиманський та всіма знана, кохана Домна Щур з ґонорової родини Когутів! Тож привітаймо їх всі разом!.. – Зеник першим заплескав бадьоро, вся зала піднялася зі своїх місць і підтримала його оплесками. А Зеник вів далі: – У такий приємний вечір вартує презентувати щось свіже. Чи не так, панове? – Зала підтримала слова Зеника схвальними вигуками. – А тому, крім уже чудесної композиції у виконанні нашої нової зіроньки – Енвера Булфара… Енверчику, вітаю, найщиріший респект!.. Оплески Енверу!.. Я з величезною радістю і з не меншою приємністю оголошую, що сьогодні весь вечір на цій сцені наш неперевершений, незрівнянний Северин Бабій!.. Привітаймо його, панове!..
Северин майже весь вечір сидів у темному кутку зали сам, він не скинув свого незмінного капелюха, а, навпаки, ще глибше натягнув його аж до самого носа, простягнув під столом ноги і куняв. Йому було добре. Йому було дуже затишно, а чарівна музика його просто заколисала, навіявши несподівані та неймовірно казкові образи.
Що-що, а ховатися, зникати в будь-якому просторі Северин у житті вмів найкраще. З ранніх літ, живучи на вулицях, які не раз в усі пори року, за будь-якої погоди ставали йому прихистком, домом, ліжком і, при потребі, криївкою, він дуже добре осягнув те хитре і таке необхідне для будь-якого батяра ремесло. Та сьогодні робив це зовсім не задля фраєрського форсу. Перехиливши кілька чарок доброго коньяку, він зробив висновок: «Той Зеник, скурвий син, видко, таки позбувся своїх знаменитих боргів, вицофався нарешті, старий пердун, з фінансової скрути, коли може собі дозволити пригощати публіку правдивими напоями, а не якоюсь там циганською цьмагою».
Перед тим як закуняти, він майже годину спостерігав за залою, шукаючи поглядом ту загадкову панну, ту чарівну незнайомку, яку помітив уже давно. Уперше зауважив її, коли у дуже доброму гуморі і відповідному градусі шпарив на всю губу батярських пісеньок, аж уся зала підтримувала його п’яним хором. В ту мить крізь тьмяний серпанок він натрапив поглядом на цікаву незнайомку в коштовному і звабливому вбранні, яка незворушно вмостилася на стільці, закинувши ногу на ногу. Опершись ліктями на край столика, вклала ніжне підборіддя на зігнуті зап’ястя рук з довгими тонкими пальцями, а очі і майже півобличчя ховалися під широкими крисами елегантного капелюшка. Уздрівши таке, Северин відчув, як його добре лупнуло моцним розрядом струму. Але найбільше його зачепили витончені, неймовірно чуттєві губи незнайомки…
Та треба було догравати на сцені свою батярську роль, доспівувати останній куплет. А незнайомка зникала щоразу непомітно, так само як і з’являлася. Своїм мистецтвом ховатися вона, очевидно, набагато перевершувала Северина. З того часу всі його думки й бажання, вся його уява були заполонені містичним для нього образом невловимої незнайомки, яка так несподівано замешкала у його душі та помислах.
Але й в інші дні, коли надворі дощило, коли було зимно та слякітно на вулицях і публіки в дансингу збиралося небагато, коли серце краяли сумні думки і душу опановував тужливий настрій, коли Северин виконував лише ліричні пісні, вона з’являлася теж. І хоч як не намагався Северин розгледіти її у натовпі перед своїм виступом, то все було намарне.
У нових, розкішних сукнях ця таємнича панна виникала несподівано серед публіки і завжди вибирала недостатньо освітлений столик, залишаючись лише тінню. А густі хвилі туману з вулиці та п’янкого тютюнового диму, розмиваючи її силует, лише поглиблювали відчуття містичної з’яви чарівної панни. Ця загадка незнайомки дедалі дужче роздрочувала уяву Северина, бо щойно остання пісня у його виконанні добігала фіналу, як вона несподівано підводилася і, не озираючись, повільно і граційно оминаючи столики, зникала у темряві коридору.
Северин не мав права уривати на півслові пісню, не міг, не уклонившись публіці, полишити сцену. Йому залишалося завжди безнадійно спостерігати за тим невмолимим зникненням незнайомки і проводжати її осину талію та пружні, спокусливі сідниці поглядом, сповненим невимовного жалю…
Йому так і не вдалося жодного разу хоча б на секунду зазирнути у її очі, побачити все обличчя. Ось і цього разу він намагався помітити її серед гостей закладу, прагнучи заговорити, познайомитися… Цей образ невловимої красуні не міг його не зацікавити, адже вона з’являлася лише на його виступах!.. Ця незнайомка його збуджувала, вабила, не давала спокою…
Несподівано в його кольорові марення продерлося: «Наш неперевершений, незрівнян-н-ний Севери-и-ин Ба-а-абі-і-ій!» Залунали оплески, світло прожекторів забігало по залі, аж поки не упіймало Северина і не застигло. А він повільно підвівся, пружно розправив широкі плечі, скинув і недбало повісив на спинку віденського стільця свою стареньку маринарку. Залишаючись у самій сорочці без краватки, в камізельці і капелюсі, абияк закатав манжети сорочки. Тоді з руками в кишенях, з виразом шляхетної нудьги, оглядаючи залу з-під крисів капелюха, пробирався поміж столиків до сцени. А там, в яскравому сліпучому світлі, яке перетворювало публіку на суцільну темну масу, Северин подарував їй свою безцінну, чарівну і таку звабливу для сотень найпалкіших прихильниць усмішку. Потім підійшов до мікрофона, витягнув з кишені руку і підняв догори. І зала принишкла. Залунав його густий і глибокий оксамитовий голос. Він дякував публіці, а відтак дякував Енверові за його фантастичну гру. Та раптом Северин затнувся. Зала напружено завмерла. Тієї секунди всім здалося, що їхній кумир на сцені настільки перейнявся і музикою, і грою Енвера, що не може стримати свого розчулення. Публіка отетеріло, не порушуючи мертвої тиші, зачаровано спостерігала за Северином, жадібно всотувала всі його рухи й навіть мовчанку. А той все не міг відірвати свого погляду від столика під стіною.
Помилитися він не міг. Це була вона!..
Пауза дещо затягнулася…
Отямившись, Северин промовив:
– Перш ніж запропонувати вам чудовий львівський романс, я хотів би запросити на цю сцену всіма нами знаного гумориста Міська Макальондру!..
З-за одного зі столиків піднялося двоє хлопаків і попід лікті винесли та поставили твердо на ноги опецькуватого чоловічка, який усе похитувався. Вони, мабуть, були дуже втішені, що нарешті позбулися своєї почесної місії! Сам Северин найняв тих юних батярів приглядіти пильно за Міськом і в жоднім разі не дати йому більше ні грама випити аж до самого виступу. Батяри поставилися до цього прохання з глибоким розумінням, хоча це далося їм дуже непросто, а відтак з полегшенням зітхнули й відразу поквапилися до буфету пропивати чесно зароблені Северинові золотівки.
Місько Макальондра під сміх та оплески зали викотився перевальцем на сцену, тримаючи в руках дворучну пилку і смичок. З масною посмішкою на круглому обличчі він розчулено кланявся збуреній залі. Жестом руки Северин стишив залу, а сам аж сяяв від задоволення – дякувати Богу, Місько ще перебував у робочому стані.
– Маю надію, коханий наш Міську, що гумору нині буде аж забагато, нє?!.. Та мушу всіх здивувати, бо наш любий пан Макальондра з’явився туткай не для гумору. Зараз ми продемонструємо ще один, мало кому відомий талант нашого Міська, який люб’язно погодився підтримати мене у виконанні нової пісні. Будь ласка, принесіть стільчика для пана Макальондри!..
Пан Макальондра нарешті всівся, прикрив повіки і, одухотворено зосередившись, за якусь мить поважно кивнув Северинові головою. Той розвернувся до оркестру і подав знак – можна починати. Зала затихла. Пан Макальондра приставив до рівного краю пилки смичок. Оркестр заграв перші такти ліричної мелодії і змовк. Після короткої настроєвої паузи м’яко і ніжно залунала в залі дворучна пилка. Северин з ясним і чистим поглядом захоплено вслухався у ті тендітні, неземні звуки. Оркестр, дочекавшись свого вступу, легко підтримав і повів далі мелодію ліричної пісні.
Довгі, міцні пальці Северина обхопили стояк мікрофона. Всі жінки в залі вже вмлівали. Екзальтовані панянки, які ніколи не проминали виступів Северина, стверджували, що крім його феноменального тембру, його чарівного співу, їх насамперед розпалювали ті його жилаві руки, ті витончені, міцні, кощаві пальці. Вони творили з ними щось несамовите, доводили до цілковитого екстазу, кидали їх у гарячий піт, у сльози, робили їх усіх мокрими. А-а-аххх!.. І той голос, і ті його пальці доводили їх до такого стану, що ті нещасні панянки заледве себе стримували, аби не кинутися на сцену і не роздерти того чортового Северина на кавальчики!
Після кількох вступних тактів Северин заспівав, спрямувавши всі хвилі найніжніших емоцій, найчистіших почуттів у той тьмяний куток зали, де в струменях гарячого повітря тремтів її силует…
Ми нині стрінулись знову,
По днях розлуки й туги,
І розпочали розмову,
Яку давно вже вели.
Знаю я, знаю, кохана,
З ким вечорами стоїш,
З ким ходиш квіти збирати,
Про кого мрієш та сниш.
Завтра я візьму револьвер,
І груди свої прострелю,
Дай, мила, уста ружові,
Дай, заки я ще жию.
2
Викликало сумнів, чи личило той заклад на Підзамчі, відкритий у приміщенні складу збанкрутілої ткацької фірми «Соломон Рубінштейн і син», посеред інших цехів і варштатів, так гучно називати «дансингом». Дехто вважав, що Зеник під старість геть звар’ював. Ще мало за життя під спідниці ріжні залазив, то ще йому, на старості років – дансинг подавай! Бо сам вже ся сунути туда не годен, то хоч си подивит – як то єнчі баби ниньки ся перекидают!
Та старий Смага дуже добре знав, що робить. Не так його ті баби турбували, як давня, незгасима пристрасть до живої музики, до того вулканічного чорного джазу, до танґо, самби і фокстроту. Сам Зеник за своє бурхливе життя перепробував усі можливі музичні інструменти і потрохи вмів грати на кожному. Та якась непояснима пристрасть володіти всіма інструментами одразу брала у ньому гору. Він усе своє життя намагався влаштовувати якісь концерти, виступи, збирав батярів грати в джазових оркестрах, сам грав на танцях, весіллях, похоронах, хрестинах, уродинах. Де тільки не звучала музика на Замарстинові, Рогатці чи Клепарові, кожен, хто раптом шукав Зеника Смагу, сміло міг йти туди і знайти його там, бо він там був.
Зеника любили й шанували, та не всі. Усе своє життя мав він одну проблему – свої його не дуже сприймали і все зиркали на нього підозріло через оту дурнувату, як вони гадали, пристрасть, оте захоплення тим бісівським, прости Господи, джазом! Отими всіма заокеанськими, чужинецькими музичними витребеньками, що й музикою не назвеш!.. Тьху!.. І все намагалися навернути його на українську класику.
Треба сказати, що вся та неймовірна історія Зеника Смаги, яка фантастичним робом пов’язала його долю з долею ткацької фірми «Соломон Рубінштейн і син», тягнулася вже дуже давно. Сам Зеник ніколи в життю не зміг би взяти той склад у свою власність, якби не щасливий для Зеника і нещасний для родини Рубінштейнів драматичний збіг обставин. Річ у тім, що Зеник дуже добре знав єдиного, безталанного сина Соломона Рубінштейна Самуїла.
Бідака Самуїл через нещасливу любов до прекрасної і недосяжної Рахілі почав іноді вчащати до однієї дуже славної і не менш сумнівної кнайпи біля Краківського базару. Там вони й познайомилися з Зеником, і якось так дуже швидко заприятелювали, а потім і подружилися. Та так, що Зеник одразу став найріднішим кумплем Самуїла на все життя. Настільки рідним, що Зенику не раз доводилося тягнути п’яного Самуїла на своєму карку до його помешкання і довго потім вислуховувати дошкульні і несправедливі образи, ще й погрози не в міру злих родичів Самуїла віддати Зеника під арешт! За що?… Зеник того ніяк не міг второпати. Він же ж добре зробив для Самуся, принісши його додому.
Хоч як він не виправдовувався і не намагався роз’яснити ситуацію, хоч як не божився, його слова не мали такої сили. Врешті, шляк трафив Зеника щоразу пояснювати одне й те саме, і він у відповідь вже сам погрожував тим бісовим євреям поліцією. Бо його вини в тому не було жадної!.. Гик!.. Він не винен, що той Самусь їхній п’є. Зеник йому ніколи не наливає! І то всі можуть підтвердити… Гик!.. Навпаки, то Самусь сам його постійно пригощає! І ваш Самусь вже не маленький, щоби за ним постійно доглядати! І вони, його родичі, ще мають бути вдячні Зенику… Гик!.. який щоразу допроваджує їхнього Самуїла додому цілим, неушкодженим і не пограбованим! Але якщо таке в них ставлення до його доброти, то Зеник… Гик!.. клянеться ніколи більше не зв’язуватися з їхнім коханим Самуїлом, і нехай він від нього відчепиться!.. Назавжди!.. Гик!.. А ні, то тепер Зеник заявить на них у поліцію!.. І на тому – фертик!.. Честь!.. Гик!..
І Зеник гордо відступав у глуху, темну ніч…
Та родичі нещасного Самуїла й самі все дуже добре знали, що Зеник – хлопака чесний, справедливий і щирий, віддано переймається музикою, і що всі слова його про Самуїла – то чистісінька правда. Та крім усього той Зеник вмів добре тримати свого язика за зубами, а для них то, в такій делікатній ситуації, було найціннішим. От тільки не знали вони, що мають чинити зі своїм нещасним Самуїлом. Врешті, так погадавши, вирішили – нехай! Нехай вже той дивакуватий Зеник приводить чи приносить їхнього Самуїла додому, ніж би то мали робити поліцейські. І за якийсь час уже Самусь знову розшукував по кнайпах Краківського передмістя свого укоханого Зеника.
Так то тривало доти, поки вся родина Рубінштейнів не пересвідчилася остаточно, що їхнього нещасного родича скосила унікальна і надзвичайно рідкісна для жидів недуга – алкоголізм. Та так скосила, що якогось вечора, коли Зеник у родинних справах був десь поза Львовом, Самуїл, перебуваючи у стані глибокого відчаю, що не може знайти свого кумпля, невідомо яким робом опинився на Кульпаркові.
Вся та пригода мала б залишитися в таємниці, але вона зненацька завдала страшного удару по слабкому серцю старого Соломона Рубінштейна, і той удар був такий моцний, що старий невдовзі помер. А що він до нестями любив свого нещасного синочка Самуїльчика, і до останньої миті надіявся, що той схаменеться, що все у нього ще налагодиться в житті, то й зробив його спадкоємцем усіх своїх статків.
Спочатку родина Самуїла намагалися контролювати фінансові витрати свого безталанного родича. Та справи фірми й без того йшли вкрай зле. Багато що залежало тільки від волі власника, і кредитори, відчувши цю слабинку, були невблаганними: або – або! Правдою було й те, що фірма ця, хоча й опинилася в жалюгідному стані, та все ж на підприємницькому ринку ще зберігала до себе інтерес, залишаючись і далі ласим шматочком.
Врешті родичам Самуїла якось вдалося заборонити йому без їхньої згоди порядкувати фінансами фірми. Але такий крок лише погіршив загальну ситуацію. Самуїл почав позичати невідомо де, невідомо в кого, роздаючи направо і наліво підозрілі векселі. А потім він шукав свого коханого Зеника, і починалося невеселе свято з присмаком невтішної гіркоти за нерозділеним коханням до такої недосяжної Рахілі. Самуїл все розповідав та все виливав із себе потоки гірких слів та сліз. А Зеник мусив то все слухати і співчувати нещасному Самуїлу.
Дійшло до того, що Самуїл став позичати гроші у Зеника також. Знаючи достеменно всю ту історію з тими позичаннями і передбачаючи, чим то все могло би скінчитися, Зеник вирішив сам звернутися до його родичів з пропозицією доброчинного ґешефту. Нехай уже він, Зеник, опікуватиметься їхнім Самуїлом, якщо той так прикипів до нього. Але Зеник хотів би мати якісь гарантії, що його гроші й зусилля компенсуються.
Фірма «Соломон Рубінштейн і син» одною ногою вже стояла на межі банкрутства і родичі Самуїла відчайдушно розробляли плани можливого порятунку. Але й із Самуїлом треба було щось теж вчинити. Тож пропозиція Зеника виявилася надзвичайно доречною. Тому Зеникові запропонували під заставу отой старий, занедбаний склад, який не використовувався ще за життя старого Соломона.
Радості Самуїла не було меж! Бо виходило так, що Зеник відтепер мовби ставав його компаньйоном. А родичі на якийсь час здихалися клопотів із Самуїлом. Він щовечора пунктуально з’являвся у супроводі Зеника, нікого не турбуючи, опинявся у своєму ліжку і тихо, мирно засинав.
Невідомо скільки б воно ще так тривало, але все частіше Самуїл, з невідомих причин не зустрівши свого Зеника по знайомих кнайпах, знову і знову опинявся на Кульпаркові. Врешті опинився він у тому закладі остаточно. Бо вже перебував у такому стані, що випускати його серед людей було б небезпечно. Зеник роки два навідувався до нього, приносив якісь смаколики. А одного сонячного дня Самуїла не стало – помер від туберкульозу.
Все рухоме і нерухоме майно фірми «Соломон Рубінштейн і син» було продано за борги. Нові власники спробували забрати у Зеника склад, але той навідріз відмовився просто так віддавати склад і поставив питання руба: або повертають йому витрачені на покійного Самуїла гроші і фінансово компенсують увесь змарнований на нього час і зусилля, або відмовляються від претензій на те приміщення.
Зеник Смага – то був ще той батяр! Зовні такий добрий, лагідний, привітний, що й хробака не образить, він тим своїм виглядом багатьох уводив в оману. Кому здавалося, що з нього можна шнурки вити – ага, якраз!.. Внутрішньо Зеник Смага був хлоп твердий, як мур! І коли надумав домогтися свого, ставав непоступливим як бик, затятим і таким, що краще цофнутися йому з дороги на бік!
Так і сталося. Родичі спробували судитися, але програли, і Зеник несподівано став повноправним власником омріяного приміщення складу. Нарешті його підприємницький дух заграв усіма фантастичними ритмами та акордами. Зеник знайшов свою нішу, в якій міг розкрутитися його талант на всю потужність. Матінка Природа щедро обдарувала Зеника чудовими організаційними здібностями. І якби ж то Зенику більше пофортунило в житті, і дав би йому Бог вродитися не тут, а, скажімо, в Італії, Німеччині або у Франції, то став би там наш Зеник успішним музичним продюсером, або ж особистим імпресаріо якої-небудь світової знаменитості, власником музичних студій, концертних зал, симфонічних оркестрів, музичних театрів. Бо весь його музичний талант витав саме у цій, такій не дуже шанованій у колі митців підприємницькій сфері.
Всі, хто знався з Зеником, помічав його особливу, аж до якоїсь маніакальності потребу мати свій власний джазовий оркестр. Отож, спочатку добрі чутки, цікавий поговір, а потім і слава про Зеника, як найкращого організатора дворових оркестрів, рознеслася чи не на весь Львів. Зеник надзвичайно любив ту свою пристрасть, віддавався їй по вінця і ніколи не жалівся на брак запросин грати на різних дефілядах. Тому ніколи й не жалівся на брак грошей. Єдине, що стримувало його у тій діяльності – то постійна відсутність свого приміщення як для репетицій, так і для виступів. Бо оренда витягувала з нього такі грубі гроші, що Зеник, бувало, лишався з нічим. Саме в такі миті його й можна було зустріти і п’яним, і злим, і… готовим на все!..
Але нарешті доля йому усміхнулася, склад вдалося відвоювати, підписати усі папери, і Львів облетіла новина: на Підзамчі незабаром відкриється новий розважальний заклад з капітальним, просторим пляцом. Того дня Зеник першим ділом помчав до церкви Св. Юра і віддав на храм усі гроші, які мав при собі. Поставив з десяток найгрубших свічок за всіх, кого в ту мить згадав, включно з Самуїлом і його родичами. Потім ревно висповідався і попросив благословення у святих отців на богоугодну справу.
З чистою, як крапля води з карпатського джерела, душею, в легкому і безтілесному стані, не чуючи під ногами землі, полетів Зеник далі творити свої великі справи.
Найбільше його турбували дві речі: відсутність доброго джазового оркестру і вдалої назви для нового закладу. Вже все перебрав, що було влучного, що було гучного, такого, що могло б одразу привабити потрібну публіку, багато публіки… Ніщо не підходило! Врешті, стомившись, вирішив Зеник обмежити своє коло пошуків на модних слівцях, назвах, іменах, пов’язаних з античною, грецькою та римською міфологією. Яких тільки порадників він не мав! Чого тільки він не почув! Все не те!.. Голова пухла, в очах темніло, у вухах шуміло, а назви як не було, так і немає, і не годен було знайти…
У відчаї Зеник плюнув на ту безнадійну справу і вирішив: перша ліпша назва, яка тут прозвучить, і стане офіційною назвою цього закладу. Так уже склалося, що в житті Зеникові часто фортунило. У дверях складу, щедро залитих сонячним промінням, з’явився невисокий темний силует у старомодному «мельонику». Несподіваним гостем виявився давній кумпель Зеника, моцний батяр з Личакова, гуморист Місько Макальондра.
Зеник був і безмежно втішений, що бачить таку рідну душу, і не радий особливо – в залі ще тривав ремонт, було не прибрано, тому й мусив через ту знамениту галицьку делікатність, замість привітання, голосно про це нагадати.
