Казки

© А. Ю. Курков, 2006, 2011

© О. О. Ломака, переклад українською, 2019

© А. В. Хміль, ілюстрації, 2006

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2006

Василько і Миколка

Коли сонечко зазирало у віконце лікарняної палати, її білі стіни ставали яскраво-жовтими, ніби квіти кульбабок. Кульбабки цвіли у дворі, і білявий кирпатий Василько, який мешкав у цій палаті уже протягом декількох місяців, часто милувався ними. Кульбабки цвіли й відцвітали, підсихали й розліталися довкола маленькими білими парашутиками. Деякі підлітали до вікна і, якщо воно було відчиненим, залітали у палату. Тоді Василько підходив до летючого парашутика і грався з ним. Дмухав на нього, від чого парашутик злітав до стелі, а потім плавно спускався донизу.

У палаті стояло два ліжечка. На другому ще кілька днів тому лежав Миколка. Але його виписали з лікарні. По нього приїхала бабуся і забрала додому. Щоправда, він лишив Васильку новенького плюшевого кота Фіму. Але кіт Фіма здавався Василькові сердитим. Інші іграшки, які розкладали під стінами палати, виглядали набагато привітніше. Але всі вони були старі й поламані. Автомобілям бракувало коліс, у літачків відвалювалися вже декілька разів підклеєні крила. Навіть ляльок, котрих тут теж було багато, і тих одягнули в давно непраний одяг.

Василько нахилився до дерев’яної вантажівки. Розігнав її рукою і пустив у дальній куток палати. Вантажівка проїхала кілька метрів і перевернулась. Одне дерев’яне колесо закотилося під його, Василька, ліжко, а друге – під батарею.

Василько задумався. Він пригадав, як Миколка, їдучи, обіцяв навідуватися. Навідувалися до нього рідко. Мама і тато з братиком жили в іншому місті. Приїжджали по черзі раз на два тижні. Частіше приходила нянечка Соня, зачісувала його своїм гребінцем і вчила розкладати іграшки під стіною палати, щоб довкола був «цілковитий порядок». Так вона любила казати.

Цього ранку вона так само акуратно причесала Василька.

– У тебе ж скоро день народження? – запитала вона.

– Так, шість років буде! – усміхнувся Василько, подумавши про майбутні подарунки.

– Нагадаєш, і я тобі тортик спечу! – сказала нянечка Соня.

Йдучи, нянечка Соня спіткнулась об зламану вантажівку і ледь не впала.

– Ой! – скрикнула вона. Потім подивилася під ноги і додала: – Іграшки твої зовсім зламалися! Треба нові придбати!

Залишившись на самоті, Василько знову підійшов до віконця. Визирнув у двір. Прямо під вікном продовжували цвісти кульбабки. Трохи віддалік стояв дитячий майданчик з гойдалками і пісочницею, а ще далі за нею зеленів паркан дитячої лікарні. За парканом іноді проїжджали машини, але їздили вони тут тихо, ніби не хотіли нікого турбувати. Тільки коли по рейках проїжджав трамвай, то його дзенькіт ще довго лунав у літньому повітрі.

Цього ж вечора, після вечері, в палату знову увійшла нянечка Соня. У неї в руках був великий полотняний мішок.

– Нумо приберімо цей мотлох звідси, а завтра я скажу, щоб на нові іграшки грошей дали! – сказала вона. – Чого стоїш? Допомагай!

Василько, допомагаючи нянечці збирати старі іграшки в полотняний мішок, задумався: «А що вона з ними робитиме?» Подивився на стареньку спідлоба. Йому було шкода розлучатися з іграшками. Він кинув погляд на плюшевого кота Фіму. Той сидів у кутку кімнати і, здавалося, навіть радісно спостерігав, як старі іграшки одна за одною зникали у мішку.

– Ну от, – нянечка Соня перевела дух, випросталася, дістала з кишені халата шнурок і зав’язала ним мішок. – Тепер ми віднесемо це, а там, може, вже завтра-післязавтра будуть у тебе нові іграшки!

Василько хотів запитати у нянечки: «Куди віднесемо?» Хотів, але чомусь засоромився. Він звик довіряти дорослим.

Коли двері за нянечкою Сонею зачинилися, він підбіг до вікна. Відчинив і прислухався. Через пару хвилин у дворі скрипнули вхідні двері. Він визирнув з вікна якомога далі, щоб роздивитися, куди нянечка Соня понесе мішок. І побачив її на мить, але нянечка раптом завернула за ріг лікарні. Зникла.

Коли вже звечоріло, Василько тихенько відчинив вікно і зістрибнув униз, на зелену траву, покриту жовтими плямами кульбабок. Озираючись довкола і прислухаючись, він пішов туди, за ріг лікарні, куди кілька годин тому нянечка Соня віднесла мішок зі старими іграшками. Якби він був собакою або цуценям, він би за мить узяв би слід нянечки і знайшов би мішок. Але, на жаль, за рогом лікарні знаходилося господарче подвір’я за залізним парканом і воротами, на яких висів старий амбарний замок. Так і не знайшовши мішок зі старими іграшками, Василько повернувся до себе в палату і ліг спати.

Уранці до нього в гості приїхав Миколка. Він жив десь неподалік. Дві зупинки на трамваї.

Миколку підстригли під їжака. Синя сорочка з короткими рукавами була ретельно випрасувана. На обличчі – задоволена усмішка.

– Ну як ти? – запитав він.

– Непогано, – відповів Василько. – Тільки нудно.

Він зітхнув і обвів поглядом білостінну палату.

Миколка теж роззирнувся, і щось здалось йому дивним. Щось тут було не так.

Помітивши, як насупився Миколка, Василько усе зрозумів.

– Старі іграшки віднесли… Няня зібрала їх у мішок… Я потім шукав, але не знайшов. Темно було.

– Там же гарні були! – серйозно сказав Миколка. – І вантажівка дерев’яна. Ну то й що, що колесо відлітало!

Обидва замовкли. Обом друзям стало сумно і шкода іграшок, з якими вони провели тут чимало днів.

– Ходімо ще пошукаємо! – запропонував Миколка.

Василько з готовністю кивнув.

– Тільки через вікно, щоб не побачили! – сказав він.

Зустрілись уже надворі. На небі світило сонце. Теплий вечір ворушив волосся Василька.

– Мабуть, вони там, – Василько показав поглядом на залізний паркан господарчого двору.

Ворота на господарчий двір були трохи відчиненими. Помітивши це, друзі поспішили туди.

На соснах і дубах, які росли на території лікарні, дзвінко щебетали пташки. На лаві під вишнею сиділи дві дівчинки із сусідньої палати. Про щось теревенили.

Миколка і Василько прошмигнули на господарчий двір і роззирнулися. Тут стояли розкидані залізні ліжка, старі тумбочки й дерев’яні вішаки для пальт. Зліва під парканом лежали зламані лави і поруч одна полагоджена. Двірник дядя Семен у вільний час приходив сюди і щось лагодив. «Речі повинні жити довше, ніж люди!» – приказував він, коли хтось знаходив його під час роботи над черговою тумбочкою або лавою.

Василько, почувши ці слова від дядька Семена вперше, дуже здивувався.

«Неправильно це, – подумав він. – Люди повинні жити довше, ніж речі».

– Дивися! – Миколка схопив Василька за руку.

Василько озирнувся і побачив знайомий полотняний мішок, приставлений до стіни цегляного будинку для сміття.

Обидва підійшли швидким кроком. Розв’язали в чотири руки шнурок, яким був зав’язаний мішок, і запустили в нього руки.

На обличчі Василька з’явилася усмішка, коли його пальці намацали і пізнали ту саму дерев’яну вантажівочку.

Миколка задумливо захитав головою. Подивився на друга.

– Давай зараз його переховаємо, а ввечері, коли людей буде менше, віднесемо до мене додому!

– Давай! – погодився Василько.

Вони винесли мішок із господарського двору і сховали у кущах, між лікарняним дерев’яним парканом і старою, давно не фарбованою альтанкою.

– Я тобі у віконце камінець кину! – пообіцяв Миколка. – Коли стемніє!

Василько кивнув. Настрій у нього був гарний.

– Васько! Де ж ти ходиш! – донісся до нього з порога лікарні дзвінкий голос медсестри Тамари.

Вона махнула йому правою рукою, а лівою показувала якісь вітаміни.

Василько попрощався з другом і побіг до лікарняного порога.

* * *

За віконцем стемніло. Василько лежав у ліжку і читав книжку про Гаррі Поттера. Коли маленький камінчик дзвінко вдарив у шибку, хлопчик здригнувся. Але переляк минув зразу ж. Він згадав про свою домовленість із Миколкою. Швидко піднявся, одягнувся і відчинив вікно.

– Давай! – почув він із темряви голос друга.

Василько зістрибнув униз на м’яку, вкриту травою землю. Ніхто не почув, як він стрибнув і приземлився. Вони з Миколкою поспішили до кущів між дерев’яним лікарняним парканом і старою альтанкою. Підняли мішок і, обережно притримуючи, щоб не впав, спустили його на інший бік паркану. Потім перелізли самі.

– Куди його тепер? – запитав пошепки Василько.

– Несімо до мене! Тут поруч, дві трамвайні зупинки.

– А батьки? – засумнівався Василько.

– Вони на заробітках, за кордоном. Я у бабусі живу. Вона вже спить.

За двадцять хвилин, втомлені і спітнілі від нелегкої своєї ноші, вони зупинилися перед хвірткою, за якою спав, загасивши всі свої вікна, присадкуватий одноповерховий будиночок.

– А ключ у тебе є? – запитав свого друга Василько.

– А ми не зачиняємося, – прошепотів Миколка. – Піднімай і ходімо!

Коли вхідні двері зачинилися за ними, вони немов самі в темному мішку опинилися.

– А куди далі? – пошепки запитав Василько, з останніх сил підтримуючи обома руками мішок знизу.

Миколка потяг за собою далі в темряву і мішок, і Василька, який його підтримував. Рипнули двері, і вони опинилися в кімнаті, де хоч і не було світла, але з вікна падали відблиски вуличних ліхтарів.

Опустили мішок, і поки Василько стомлено позіхав, Миколка ввімкнув настільну лампу із зеленим абажуром. Її світло ніжно осяяло обох хлопчиків і сірий полотняний мішок, поставлений прямо посеред кімнати на пофарбованій коричневою фарбою дощатій підлозі.

– А бабуся не прокинеться? – злякано запитав Василько, озираючись на двері в коридор. Двері були суцільні, без скла.

– У бабусі будильник на третю годину ночі поставлено, – спокійно відповів Миколка.

– Вона так рано встає?

– Ні, їй о третій годині ночі треба таблетки випити, а потім знову о сьомій ранку. Вони їй жити допомагають.

– Таблетки? – здивувався Василько.

Миколка ствердно кивнув. Потім опустив погляд на мішок і махнув рукою.

– Давай, – сказав. – Треба подивитися, що там!

Вони акуратно витягли з мішка одну за одною всі іграшки. І ляльки, і літаки, і машини, і навіть відерце для пісочниці з відірваною ручкою.

– І вони хотіли все це викинути! – похитав головою Миколка. – Давай, як дядько Семен, все лагодитимемо, а потім назад віднесемо!

Василько задумався. І уявив собі цілу палату вилікуваних, тобто полагоджених іграшок. І уявив себе їх лікарем.

– Почнімо із вантажівки! – рішуче сказав Миколка і, вийшовши на хвилину в темний коридор, повернувся зі скринькою інструментів.

– Стукатимемо – твою бабусю розбудимо! – промовив Василько.

– Так, ти маєш рацію, – погодився Миколка. – Тоді давай поки знімемо з ляльок одяг і виперемо. У бабусі спеціальна каструля є з палицею і пральний порошок. На кухні.

Василько погодився, і, знявши з лялькових хлопчиків і дівчаток одяг, який не прався багато років, вони пішли на кухню. Пішли, навіть не вимкнувши ніжне зелене світло настільної лампи. Або ж не хотіли, щоб іграшки знову боялися темряви. Адже в темному мішку їм напевно було страшно.

Вранці бабуся довго не могла зрозуміти, що це за такі маленькі сукні та штанці сушаться на білизняний мотузці над палаючою газовою плитою. Потім, зайшовши в кімнату і спіткнувшись об полагоджену дерев’яну вантажівку, вона скрикнула. І розбудила хлопчиків, які задрімали під ранок на старому шкіряному дивані.

– Господи! – сплеснула вона руками, впізнавши Василька. – Тебе ж шукатимуть! Міліцію покличуть! Нумо швидко збирайся назад!

– Я з ним, – сказав, протираючи сонні очі, Миколка. – Ми лікарняні іграшки полагодили. Зараз назад відвеземо.

– Ось воно що! – знову вголос здивувалася бабуся, опустивши погляд на голих ляльок, що сиділи під стіною. – Але ж перед тим, як на вулицю виходити, треба вдягнутися тепліше.

А за вікном світило ранкове сонце, і його ніжні, вже теплі промені бігали по бабусиних щоках, по руках, носах і навіть очах Миколки і Василька. Вони мружилися, нахиляли голови ближче до ляльок, поки вдягали їх у все чисте.

– Але ж сьогодні четвер! – раптом сказала бабуся, котра допомагала їм одягати ляльок. – Чистий четвер!

Ретельно залатані і чистенькі іграшки вони повезли вже втрьох на трамваї. І не в мішку, а в трьох великих кошиках.

На сніданок Василько запізнився, але його не сварили. А в палаті на тумбочці стояв тортик із шістьма свічками.

Миколка і його бабуся слідом за Васильком зайшли в його палату й ахнули від подиву.

– У тебе що, день народження? – запитав Миколка.

Василько кивнув.

У палату, мабуть, уже не вперше за цей ранок, зазирнула нянечка Соня. Побачивши нарешті свого улюбленця, та ще й з гостями, вона запалила шість свічок на торті. Потім загадково показала Василькові пальцем на подушку. Василько підійшов. Підняв її і побачив, що там сховався плюшевий рожевий кролик.

– А нові іграшки обов’язково куплять, – пообіцяла знову нянечка. – Може, через місяць.

– А мені непотрібні нові! – Василько гордим поглядом показав на три кошики, що стояли на підлозі праворуч від віконця.

Нянечка, роздивившись полагоджені іграшки, перевела здивований погляд на двох хлопчаків.

– Молодці! А тепер мерщій за тортик! – вона витягла з кишені білого халата кілька чайних ложечок і дві з них простягла друзям. Третю передала бабусі Миколки, а четверту залишила собі.

Василько вже націлився ложечкою на кремову троянду на торті, але нянечка його зупинила.

– А свічки задувати хто буде?

Василько задув свічки з першого разу і озирнувся на Миколку. Той дивився на тортик сумно і навіть зробив крок назад.

– Ти чого? – здивувався Василько.

– Якщо я їстиму з тобою разом, то можу заразитися…

– Та ти що! – усміхнулася нянечка. – Ця хвороба через тортики не передається! Їжте! Їжте! І ми вашим тортиком поласуємо! – нянечка Соня поглянула на бабусю Миколки, яка підійшла ближче.

Миколка і Василько сіли на ліжко, посунули тумбочку з тортиком, щоб було зручно, і взялися за солодке частування.

– Ти знаєш, – поспостерігавши за друзями, прошепотіла нянечка Василькові. – Я тобі таємницю скажу! Тебе завтра виписують! Поїдеш нарешті додому…

Василько страшенно зрадів, але коли його погляд знову впав на іграшки, йому раптом стало сумно.

– Тільки ви за ними доглядайте, будь ласка, – попросив він. – А якщо поламаються, не викидайте! Напишіть мені листа, я приїду, і ми разом з Миколкою їх полагодимо.

Миколка, жуючи тортик, серйозно закивав головою.

– Якщо дрібна поломка, я і сам зможу полагодити, – додав він. – Я ж ближче живу.

* * *

Наступного дня за Васильком приїхали батьки і братик.

– Рожевого кролика не забудь! – зазирнула в палату нянечка Соня, коли Василько збирав речі.

Він підвів голову. Подивився на кролика, який сидів на підлозі під стіною поруч з іншими іграшками.

– Ні, тітонько Соню, нехай він тут залишається! Нехай з ним інші діти граються! А я, якщо приїду, обов’язково і його, і вас провідаю!

Виходячи з воріт лікарні, Василько побачив рудоволосу дівчинку років п’яти. Вона стояла тут, біля виходу, і махала ручкою татові, який уже не бачив її. Тато йшов до трамвайної зупинки.

– Зачекайте! – сказав Василько батькам.

А сам підійшов до дівчинки.

– Ти ж тут живеш? – запитав він, показуючи рукою на будівлю лікарні.

– Поки так, – кивнула дівчинка.

Василько перейшов на шепіт.

– Нянечку Соню знаєш?

Дівчинка кивнула.

– Підійдеш до неї і скажеш, щоб вона тобі всі мої іграшки віддала. Мене Васильком звати, а взагалі-то я просто Василь.

Вона ще раз кивнула, тільки тепер на її обличчі з’явилася усмішка.

А Василько продовжував шепотіти:

– Там рожевий кролик є, ти його бережи.

– Добре, – пообіцяла дівчинка.

– Ну, бувай! – Василько розвернувся і поспішив до своїх батьків.