XIV
Недовго пливли козаки. Тiльки, сидячи у дубi, поснiдали та пообiдали, аж тут уже й Новi Кайдаки, де жила дружина Гайдабури.
За часiв Нової Сiчi у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька фортеця, пiсля ж скасування Сiчi Новi Кайдаки зразу були повернутi на повiтове мiсто нової Новоросiйської губернiї, а городничим мiста було призначено полковника Шостака.
Коли запорожцi прибули до Кайдакiв, там будувалося чимало нових казенних будинкiв, стiни ж фортецi руйнувалися,
Наказавши Гайдабурi, щоб до ночi був з своєю родиною у дубi, Петро з товаришами пiшов обдивлятись по мiсту та купити якнайбiльше харчiв, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу.
Тiльки вспiли запорожцi пiднятись на гору до церкви, де був базар та крамницi, як їх оточили з усiх бокiв Кайдачани i сунулися за ними слiдом, дивуючись, звiдкiля взялися козаки, коли вже два роки було заборонено запорожцям не тiльки носити зброю, а навiть одежу, i звати себе запорожцями.
Чимало й тут знайшлося товаришiв i навiть приятелiв наших дунайцiв. Розпитуванням про життя на Дунаї i тут, як у Романковi, не було кiнця краю i козакам зовсiм не давали ходу.
Тiльки простяглися було нашi козаки до однiєї перекупки, з рундука котрої на них приємно дивилися оселедцi, тараня й чухонь, як їм перепинив шлях полiцай у бiлих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптанi з шаблею при боцi. Знать було, що то непростий полiцай, бо позад нього йшло ще двоє городовикiв.
— А стiйте лишень, — сказав вiн, ставши напроти Петра, — що ви за люди?
— Хiба не пiзнали? — одповiв Петро. — Ми ж запорожцi!
— Якi такi запорожцi? — почав гримати полiцай. — Немає тепер запорожцiв! Мабуть, розбишаки якiсь або втiкачi. Як насмiлилися шаблi чiпляти?
— Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешнi запорожцi, а вiльнi, з-за Дунаю!
— Цить, цить! — замахав на Петра руками полiцай. Ходiть усi за мною до городничого.
Петровi се не подобалося; проте, маючи в кишенi бiлет з печаттю посланця князя Потьомкiна, вiн не вагаючись пiшов з товаришами за полiцаєм.
Кодацький городничий Шостак був уже пiдстаркуватий i гладкий чоловiк. На своєму вiку вiн уже послужив чимало у вiйську i тепер у чинi полковника одпочивав на посадi городничого. Коли до нього привели запорожцiв, вiн пiсля смачного обiду й доброї пляшки горiлки вже виспався i тепер сидiв у хатi, смокчучи люльку на довгому чубуцi.
Коли полiцай одрапортував йому, ще привiв таких запорожцiв, котрi втекли на Дунай, вiн вип’яв на козакiв свої здивованi очi i почав гримати.
— Отеє добре вскочили ви до моїх рук! Якже се ви смiли тiкати до бусурманiв. Ось я зараз всiх вас голубчикiв у колодки!
— Пiдождiть, пане полковнику! Не хапайтеся! — сказав Петро. — Те вже давно цариця нам подарувала, а свiтлiший князь вже аж двiчi засилав до нас за Дунай посланцiв, закликаючи нас назад. Вiн i землi нам, i вiльне життя обiцяє. От на те нам од полковника, князiвського посланця, i бiлет дано, щоб нам нiде нiякої перешкоди не чинили!..
Прочитавши бiлет, городничий почав неймовiрно розглядати його з усiх бокiв i навiть проти вiкна на свiт.
— Не чув я про такi бiлети нiчого... — сказав вiн згодом,— i наказу такого у мене немає. Чи не самi ви, голубчики, сей бiлет написали. Певно, що воно так i буде.
— Iванов! — звернувся вiн далi до старшого полiцая. Який у нас наказ про запорожцiв?
— Наказ свiтлiйшого князя вiд 1776 року, щоб всiх, якi знайдуться, непанськi, запорожцi вiддавати у пiкiнери.
— Чули? — гукнув городничий.— Признавайтеся менi зараз, хто з вас панський, а хто казенний?
— Так якi ж там у Туреччинi пани? — обiзвався Петро. Чуднi ви, пане. Ви гадаєте, що й там князi та графи?.. Там пашi, мурзаки та беї.
— Се ми все розберемо: хто ви й вiдкiля. Перше за все я ваш бiлет пошлю до губернського правлiння у Кременчук, щоб там роздивилися, чи вiн певний.
— А скiльки ж то мине часу? — спитав Петро.
— А мiсяцiв зо три мине...
— А якже ми будемо без бiлета?
— У в’язницi вам все одно вiн непотрiбний!
Тепер i Петро зрозумiв, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться шаблями та чингалами собi до дуба стежку прокладати. Проте, ранiше нiж проливати кров, вiн вдавався до хитрощiв. Почувши, що дехто з товариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожцi вiльнi люди, вiн зразу спинив їх i повiв розмову сам:
— Ви пробачте нам, пане полковнику. Як ми третiй рiк уже не бували тут, то й не знаємо, що тут дiялося i як воно є. От, будь ласка, скажiть, як воно сталося, що запорожцi були вiльнi, як от примiром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи немає помiж вами панських?
— Бачу, що в тебе в головi горобцi лiтають. Не дурно ж вона як винницький казан завбiльшки. Було колись ваше, та минулося, а тепер всi запорожцi, що по панських землях сидять, так то панськi крiпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають у пiкiнери на царську службу. От що!
— Так виходить, пане, так, що як хто запорожець, так або рабуй у пана, або служи царицi?
— Нарештi таки збагнув! Так же воно й є!
— Так про що ж ви, пане полковнику, турбуєтесь? Адже ж ми з тим i прибули сюди з Дунаю, щоб у пiкiнерах царицi послужити!
Городничий глянув на Петра здивовано, а його товаришi ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися, зрозумiвши, що Петро хоче обморочити городничого.
— Як? Самi, охотою йдете? — спитав Шостак.
— Та вже ж нiяк! Запорожцевi що? Звiсно, або гуляти, або воювати... Гульня нам за два роки прямо остогидла, а воювати — так аж руки сверблять... От ви, пане полковнику, i напишiть, значить, до губернського правлiння, щоб нас прийняли у пiкiнери, а ми поки що на прощання погуляємо!
— Так ви б же так зразу й говорили, що приїхали служити пiкiнерами, а то почали верзти нiсенiтницю про якесь вiльне життя. У пiкiнери я можу вас i без губернського правлiння вiддати... на те у мене наказ є. Якщо так по добрiй волi йдете, то iдiть з Богом догуляйте, а завтра я й виряжу вас у Самар.
— От спасибi, що недовго тут держатимете... — сказав Петро. — Коли б скорiше до вiйська, бо воювати притьмом хочеться!
Вклонившись городничому, Петро махнув рукою товаришам:
— Ну, панове, ходiмте та вдаримо сьогоднi ще лихом об землю!
— Тiльки глядiть, бешкету не чинiть, — гукнув услiд козакам городничий i почав розпитувати пiдручного про iншi справи в мiстi.
Петро справдi повiв товаришiв знову на базар та завiв до шинку, на берег же до дуба нiкого й не пустив iти, щоб полiцаї не вистежили, що у запорожцiв стоїть дуб напоготовi. Тiльки коли вже смеркло, козаки пiшли у берег i, дiждавши Гайдабуру з його жiнкою, пiсля третiх пiвнiв вiдпихнули дуба на воду i попливли вниз за водою.
На сходi небо почало бiлiти. Зiрки зблiдли, стеряли свої яскравi промiння i одна по однiй зникли з очей козакiв. Темний, як нiч, Днiпро почав на сходi вкриватись спершу срiбним, а далi срiбно-рожевим килимом. Кайдаки мiцно спали, як i та воля, що її приспали тут пани городничi.
Демко Рогоза, що був пiд час всiєї подорожi дуже сумний i небалакучий, нарiкав щодня на те, що брат Петро не поспiшає, тепер повеселiшав, радiючи як з того, що так щасливо вони уникнули у Кайдаках пригоди, так i з того, що до Базавлуку тепер було вже недалеко, i вiн скоро побачить свою Галю, пригорне її до серця, приголубить, заспокоїть пiсля нелюдського життя, тяжких образ та мук i повезе разом з любим сином на вiльне життя, до лиманiв, пiд захист нової Задунайської Запорозької Сiчi.
— Добре викрутилися, — обiзвався пiд той час Петро,та тiльки що будемо робити без харчу? За тими полiцаями не довелося навiть хлiб купити.
Всi сидiли стомленi й невеселi.
Саме тут на бiлуватому обрiї неба виник з темної пелени Днiпра Монастирський острiв, а проти нього, над скелями Днiпра, визначилася бiленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник, Демко пригадав, що у старого запорожця чимало в млинi робiтникiв, а де багато людей, там повинно бути й багато харчiв.
— Не журися, Петре, — обiзвався вiн. — Пiдверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас i харчi.
XV
Коли трохи розвинiлося, дуб пробiгав уже повз Половицю. Не бiльше як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покiйним своїм тестем, а вже якi помiтнi сталися тут одмiни. Запорозьких зимовникiв понад Половицею вже не було, а натомiсть по долинi будувалися великi будинки. У праву ж руку од хати Глоби, помiж скелями та по камiннях будувалася цiла слобода.
Дуб наближався вже до протоки мiж Монастирським островом та млином Глоби. Чарiвне було се мiсце за часiв Запорожжя, не те, що тепер, коли всю голову острова побили на камiнь та продали на брук Катеринославських вулиць та на будiвлю мосту через Днiпро. Та голова була дуже висока i скидалася на велике замчище. З правого боку протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такi високi скелi, що од води до верху їх iз рушницi б не досягнути. I от тi височеннi скелястi гори, уквiтчанi кучерявими дубами, мов вартовi, стояли по обидва боки протоки, зазираючи у її прозiрнi води.
Всi подорожнi, захопленi красою берегiв, з напруженням дивилися, як їхнiй дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звiра.
— Ану, ти, вчений! — зненацька гукнув Петро до Демка. — Прочитай лишень, що то на тих дошках написано!
Демко тiльки тепер, коли брат звернув його увагу, помiтив, що й на островi i на березi стояли стовпи, а на стовпах були поприбиванi дошки. Придивившись убiк острову, Демко голосно прочитав:
— Острiв князя Прозоровського!
Перевiвши ж очi на берег, додав:
— Власнiсть свiтлiйшого князя Потьомкiна!
— Бодай би тобi зацiпило з твоєю наукою! — знервовано гукнув Петро i плюнув набiк спересердя.
— Та се ж Глобин сад i млин, i хата! — загукали всi. Ми ж всi знаємо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками!
— Ще й досi не розумiєте? — сердито буркнув Петро. — Ще й пан Шостак не навчив вас розуму! — Було все Глобине, а тепер виходить, що й все, що придбав Глоба, i сам вiн стали власнiстю свiтлiйшого!
Смутнi стали козаки i одвели очi од скель, неначе тi скелi вже нелюбi їм стали... А велика бистря Днiпрової протоки, неначе навмисне, щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так пiдхопила дуба, що козаки й незчулися, як промайнули повз млин, що своїм великим колесом розкидав пiд скелями по повiтрю цiлi пасма блискучих бризок.
Вже далеченько вiд млина пристав Петро дубом до берега i разом з Демком та кiлькома товаришами пiшов до Глоби.
Хоч було ще дуже рано, а проте козаки здибали старого вже у млинi. Вiн саме давав розпорядок, чиє зерно ранiше засипати i кому з робiтникiв що робити.
Побачивши перед собою узброєних запорожцiв, Глоба здивовано й радiсно гукнув:
— Пугу, пугу! Звiдкiля вас Господь принiс. Чи по волi, чи по неволi?
— Добрi молодцi все по волi ходять! — одповiв за всiх Петро, чемно вклонившись старому. — Зарадьте, дiду, нашому лиховi: дайте нам на тиждень харчiв.
Петро розповiв про те, звiдкiля й куди мандрували запорожцi i через що опинилися без харчiв, Демко ж розказав про свою лиху годину й про смерть тестя.
— Покарав, покарав нас Господь, — кiлька разiв говорив Глоба, слухаючи оповiдання братiв. Коли ж вони скiнчили, вiн, похиливши зажурену голову, додав: — Його свята воля... От i моїх сусiдiв, що понад Половицею жили, покривдили: всi зимовники їхнi поруйнували, землю поодбирали, а їм звелiли на камiннях хати будувати.
— А ви ж, дiду, як? — спитав Петро. — Отже ми на скелi бачили дошку з написом про те, що ся земля вже не ваша, а князiвська...
XVI
На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя запровадив Демка у пiкiнери, вже не було кому згадувати про права запорожцiв та баламутити князiвських крiпакiв. Iвжин батько та Луб’яний були для того вже занадто старi i, ледве видужавши пiсля катування, залишили вже всякi змагання, вiдцуралися свого, нажитого довголiтньою працею, добра i в усьому корилися прикажчиковi.
Галя й Ївга одбували панщину, як i всi останнi жiнки й дiвчата. Не всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ївга знаходила хвилину та прибiгала до Галi, так вони, було, обнiмуться, пригорнуться одна до одної та так гiрко плачуть, що навiть чужостороннiм людям сумно було їх слухати.
— На кого ж вони нас покинули? — плакала одного разу Ївга. — Хто ж нас бiдних оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди?
Сердешна дiвчина не стiльки сумувала з того, що минулося її вiльне життя, як з того, що Галин брат Iван поїхав за Дунай i покинув її, не сказавши навiть «прощай». А вона ж то його з дитячих лiт любила, мов рiдного брата, та мала надiю, що й довiку житиме з ним укупi!
— Не нарiкай, голубонько! — одповiла крiзь сльози Галя.— Не своєю волею вони пiшли од нас: Демка повезли у кайданах, Iван же, ти знаєш, помстився за батька та й мусив раптом тiкати. Помолимося Богу за них, щоб хоч їм Господь послав щастя й долю, а ми вже якось перетерпимо. Наша доля жiноча: ми звикли з дитячих лiт коритися всiм, козаки ж не звикли коритися неправдi...
Минув тиждень i другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галi й умовляти її до любощiв, але вона не хотiла про те й слухати, перетерплюючи й лайку, й знущання, i важку роботу.
На третiм тижнi до управителя прийшла звiстка про те, що Рогоза втiк зi служби i куди подiвся — невiдомо. Покликавши до себе прикажчика, управитель загадав йому звiнчати Галю з якимсь парубком або удовцем.
— Князь буде гнiватись, — говорив управитель, — як довiдається, що молода жiнка та не дає йому приплоду... Треба з кимось її спарувати.
У прикажчика аж очi заграли з радощiв, що вiн може досягти того, чого бажає.
— Дозвольте менi взяти оту козачку за себе! — сказав вiн i навiть уклонився управителю.
Управитель глянув на нього здивовано.
— Хiба ти не нагледiв собi дiвчини, що хочеш взяти молодицю та ще й з дитиною?
— Дуже ся козачка менi в око впала! — одповiв прикажчик. — Дозвольте взяти!
— Ну, коли охота, то й бери!
— Шкода, що заходить Спасiвка... — сказав прикажчик. Доведеться два тижнi дожидати.
— Пiдождеш... Неабиякий великий час! — сказав управитель, посмiхаючись, i залишив розмову.
Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пiшов до Галi.
— Бачиш, хахлушка, — сказав вiн, — який я до тебе приязний: замiсть того, щоб тебе засiкли на смерть за непокiрливiсть, я зроблю тебе прикажчицею, моєю жiнкою. Будеш найстарша на селi.
Галя зрозумiла речi прикажчика так, що вона стала удовою, i зблiдла як крейда.
— Хiба Демко помер? — ледве вимовила вона.
— А дiдько його знає, чи вiн живий, чи помер! — одповiв прикажчик. — Втiк вiн зi служби i невiдомо, де єсть!
— Так вiн же живий!
— Однаково, що вмер, коли пропав без вiстi. Отже, лагодься до вiнця. Пiсля спасiвки зараз i поїдемо до Микитиного Рогу. Там саме тiльки посвятили церкву i пiп нас перших обкрутить.
Прикажчик пiшов геть, Галя ж навiть не збагнула, чи вiн жартував, чи правду говорив.
Проте через кiлька днiв вона почула, що прикажчик справдi лагодиться до шлюбу i упорядковує свою господу. Нещаснiй жiнцi свiт потьмарився в очах з тiєї звiстки i вона ледве дiйшла до своєї хати. Душу її сповили тяжкi думки:
«Що чинити? — думала вона з мукою у серцi. — Може, справдi москалi не такi християни, як ми, i у них таки й можна вiнчати од живого чоловiка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надiю жити з любим Демком? Невже мати за чоловiка свого ворога, чужинця?»
Тут саме в колисцi прокинувся Миколка i простяг до неї свої рученята. Галя вхопила його i почала тулити до лона.
— Дитинко ж моя рiднесенька... Сирiтка од живого батька! Та коли б же не ти, так знала б я що чинити: лиман глибокий... У ньому знайшла б я край своїм стражданням. Куди ж я тебе подiну, дороге моє немовлятко?
Далi молода жiнка, держачи дитину бiля лона, стала навколiшки до образiв i почала молитись:
— Не попусти, Боже, такої неправди! Ти звiнчав мене з Демком, то й поверни менi його! Не дай мойому вороговi, чужинцю-нехристу, знущатись над моїм тiлом i душею. Не попусти, щоб син мiй звав батьком когось iншого од рiдного свого батька, Демка!
Довго стояла Галя перед образами i те молiння заспокоїло її. Вона встала повна надiї, що те не може статись, щоб її звiнчали з прикажчиком. Та не вспiла вгамуватись її збентежена душа, як прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галинiй хатi.
— Що ж, моя молода, — говорив вiн жартливо, — чи все упорядкувала до шлюбу?
— Не буде того нiколи! — одповiла Галя спокiйно й рiшуче.
— Як то не буде нiколи, коли управитель звелiв!
— А так, що й пiп од живого чоловiка не звiнчає.
— На те єсть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна його жiнку звiнчати з iншим.
— Не може бути таких наказiв, бо то було б проти Бога. До того ж пiп повинен спитати мене, чи згодна я пiти за вас, я ж скажу, що незгодна.
Прикажчик почав глузливо смiятись:
— Ой, яка ж ти дурна... сказано хахлушка! То тiльки у панiв так, що своєю волею дiвки замiж iдуть: крiпачки ж iдуть за того, за кого пан звелить.
— Як-то? — злякано спитала Галя. — I пiп не питає про згоду?
— Може, й питає, якщо то так ведеться, та тiльки не звертає уваги на те, що молода говорить, а робить те, що наказує пан. Не потурати ж дiвкам. Може, яка i зовсiм не хотiла б замiж iти, так пановi ж треба, щоб був приплiд, щоб крiпакiв у нього бiльшало. Отже я ласкою кажу тобi: покинь ти дрочитись, бо все одно я й зв’язану звiнчаю тебе з собою. Не першу тебе силою будемо вiнчати, знаємо, як те зробити!
Знову смертельна нудьга опанувала душу Галi i вона ридала, поки знесилена не впала на лаву.
Минали один по одному тяжкi днi. Наближалася друга Пречиста, а там уже можна було й вiнчати. Не знаходячи собi нiякого порятунку, Галя знесилилася серцем i нею опанувала розпука. Проте ся розпука не знищила її завзяття — вона рiшуче стала на тому, щоб не дати себе звiнчати, а як уже не буде їй нiякого порятунку, так вкинутися у лиман разом з сином; поки ж що вона рiшила втекти з хати.
— Як маєш рости, синочку мiй, нещасним крiпаком, — плакала вона над Миколкою, пригортаючи його до лона, — так лiпше я сама понесу тебе з собою на той свiт!
А немовлятко неначе хотiло розважити матiр: випручає рученята, гукає до неї та смiється... Смiялася й матiр, радiючи на дитину, але очi її росили ту усмiшку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нiкому смiятися таким смiхом, як смiялася Галя, лагодячись нести свою дитину в холоднi хвилi лиману!
Як тiльки через кiлька день, Галя почула од прикажчика, що завтра рано їхати до церкви, вона, дiждавши вечора, взяла в торбу хлiба, а на руки Миколку i, ховаючись у темрявi, вийшла в сад. Проминувши там батькову пасiку, перелiзла вона через перелаз до левади, спустилася до лиману i пiшла попiд кручею, берегом, до того мiсця, де росли очерети. Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч i добре розумiла, що се переховування ненадовго вiдтягне час її згуби, бо не на великий час їй вистачить хлiба.
Всю нiч i весь другий день вона просидiла в очеретi. Земля пiд нею була дуже вогка, а повiтря мiж очеретом вiдбивало болотом, проте Галi здавалося тут дуже гарно: вона почувала себе тут вiльною i навiть щасливою на самотi з своїм сином.
— Ой, синашу! — зверталася вона до Миколки, ненадовго нам щасливе життя. Завтра я доїм свою паляницю i тодi, синашу мiй любий, пiдемо ми з тобою у лиман до русалочок! Не бiйся, серце, що вода холодна, я пригорну тебе до лона i зогрiю тебе й у хвилях. А там, пiд водою, кажуть, єсть чарiвне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева самоцвiтами блищать, а по деревах золотi яблучка ростуть — буде тобi чим бавитись.
Увесь день так щебетала Галя з своїм Миколкою. Тiльки надвечiр спокiй її нарушено. Вона почула голоси людей, що її розшукували. Люди йшли очеретами, ламаючи їх i розгортаючи на всi боки. Навкруг неї розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала його до грудей i занiмiла, сперши дух. Люди проходили повз неї близько, проте на неї нiхто не натрапив.
Смерклося. Навколо стояла таємна тиша: тiльки й чути було, як очеретини терлися од вiтру одна об одну i шелестiли.
За кiлька мiсяцiв до сього, Галя нiзащо в свiтi не лишилася б сама на нiч в очеретi,— вона боялася б i русалок, i вовкулакiв, i польового, й лiсовика, тепер же вона боялася тiльки людей, бо упевнилася, що люди лютiшi i за лiсовикiв, i за всяких примар.
Вже зовсiм було пiзно, коли Миколка чогось прокинувся i почав плакати.
Пiд ту добу край очерету, на лиманi, почулися плески води. Галя налякалася гадками, що то її шукають, їдучи човном понад берегом, i затулила Миколцi рота, але той випручався i заплакав ще дужче.
— А цитьте! — почувся голос з лиману.— Неначе дитина плаче.
Серце Галi заколотилося, мов пташка у сiльцi, а кров вдарила їй у голову i заграла по всiй її iстотi, їй здалося... та нi, сього не може бути... їй почулося, неначе з лиману доходив голос Демка.
Миколка знову заплакав i замовк. Галя занiмiла, сперши дух.
— Боже мiй! — почула Галя з лиману голос чоловiка. Се моя дитина плаче. Се Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет!
— Демко! — несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги.
Тепер вона була вже певна: се їхав вiн, Демко, її любий чоловiк. Вiн не зрадив! Вiн похвалився прибути по неї i прибув.
Її поклик голосно пролунав понад лиманом i вiдбився в очеретах.
— А, ось де ти! — почувся в ту ж хвилину неподалеку голос прикажчика i навкруг Галi зашелестiв очерет. Знати було, що до неї бiгло очеретом багато людей.
— Демку, рятуй! — скрикнула Галя i кинулась бiгти убiк лиману, але в ту ж мить двi дужих руки прикажчика вхопили її за стан.
— Задавлю гадюку! — прохарчав вiн, стерявши з серця голос.
— Демку! — гукнула Галя ще раз i той поклик її був останнiм, бо прикажчик затулив їй рота, а челядь, набiгши з усiх бокiв вхопила її на руки i понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах вiд думки, що вона може загубити в очеретi Миколку i бiдна матiр так притиснула його до себе, що хлопець кричав не вгаваючи.
Тим часом дуб протиснувся крiзь очерет до берега i Демко, Iван та Гнат, вискочивши на землю, першими побiгли на голоси, слiдом за тими, що понесли Галю; плач же Миколки добре подав їм звiстку, куди треба бiгти.
Не знаючи, що до берега пристало аж десять узброєних запорожцiв, прикажчик i не тiкав, а тiльки поспiшався вибитись з очеретiв; дiйшовши ж до левади, вiн спинився. З ним було двадцять крiпакiв i вiн, маючи надiю захопити Галиного чоловiка, якщо той справдi наважиться йти на її поклик, розстановив крiпакiв зараз там, де кiнчався очерет.
Справдi, як тiльки Демко, Iван та Гнат вибiгли з очерету, князiвськi крiпаки оточили їх цiлим натовпом, та тiльки побачивши у запорожцiв шаблi, кинулися тiкати до прикажчика.
— Пусти мою жiнку! — скрикнув Демко, добiгши до прикажчика i схопивши його за груди.
— Не пущу, вона завтра буде моєю жiнкою, ти ж, харциз, втiкач, пiдеш на шибеницю! Хватайте його, хлопцi, ззаду! — гукнув прикажчик до крiпакiв. — Валiть його на землю!
— Не хочу тебе рубати не узброєного... — говорив прикажчиковi Демко, одмахуючись шаблею од тих, що намагалися схопити його ззаду. — А не пустиш по добрiй волi, так буду рубати!
— Хiба так розмовляють запорожцi? — почувся з-за Демка голос Петра i важкий, мов довбня, та твердий, мов залiзо, кулак старшого Рогози впав на голову прикажчика.
Захрустiли в Галиного ворога кiстки; кров порснула з нього носом, ротом i вухами i, мов важкий снiп, впав вiн на землю, потягши за собою й Галю, бо руки його прикипiли до її стану.
Демко пiдхопив свою, залиту кров’ю напасника, дружину, але вона була непритомна, руками ж все тулила Миколку до свого серця.
— Галю! Галочко! Серце моє!.. Кохана моя зiронько!.. Обiзвися... Розплющи очi!.. — гукав Демко, бiдкаючись коло дружини, та вона все не озивалася i була блiда, як крейда.
Петро дав волю братовi клопотатись бiля своєї жiнки, сам же зараз почав порядкувати справою:
— Хто ще хоче покуштувати запорозького кулака? — звернувся вiн до розтеряного натовпу крiпакiв.
Охочих дивитись на кулак Петра пiсля пригоди з прикажчиком не знайшлося, i всi крiпаки з ляком поточилися од запорожця-велетня.
— Ведiть мене до хати прикажчика та глядiть: хто наважиться тiкати, того зараз же застрелю з пiстоля! — сказав Петро до крiпакiв i, вийнявши з-за пояса свого великого пiстоля, примiривсь, як буде стрiляти.
Лишивши бiля дуба старого Гарабурду, а бiля Галi — брата Демка, Петро з рештою товаришiв, не поспiшаючись, погнав весь натовп крiпакiв поперед себе до хати прикажчика. Там вiн спитав, хто в прикажчика був пiдручним, звелiв йому одiмкнути комори й стайню, назбирав налигачiв i шнурiв i разом з товаришами поперев’язували всiх крiпакiв, не тiльки тих, що були з прикажчиком, а навiть i тих, що спали по хатах.
Управившись з тим i довiдавшись, що в прикажчика грошей було обмаль, а всi грошi були в управителя в економiї, Петро лишив наглядати за пов’язаними Iвана Балана, як тутешнього, сам же, взявши з стайнi восьмеро коней, поїхав ними з сiмома товаришами та пiдручними прикажчика до економiї.
Iван, лишившись у слободi, зразу ж пiшов до зимовника Луб’яного. Старий козак i його дочка Ївга спали, нiчого не вiдаючи про наскок запорожцiв. Коли Iван постукав до них у вiкно, у хатi прокинулися, засвiтили свiтло i впустили його у дверi.
Чи розкаже ж хто, скiльки там було дивовання й радощiв! Старий запорожець плакав сльозами, Ївга ж кидалася на шию то Йвановi, то батьковi i вже згодом, опам’ятавшись, почала розпитувати, чи прибув Галин Демко.
— Прибув, прибув! — одповiв Iван. — Вiн бере її з собою на Буджак, а я заберу тебе, Ївго, якщо твоя на те згода!
Дiвчина з радощiв i забула, що Iван їй стороння людина, i почала цiлувати його i в уста, i в чоло, i у невеликi чорненькi вусики.
Нiякого вагання не було. Луб’яний зразу почав складати своє невелике збiжжя, а Iвга почала бiгати по хатi, дбаючи про харчi, i через кiлька хвилин, всi троє, з клунками на плечах пiшли шукати Галю i Демка.
Тi були вже в своїй хатi. Галя давно прочуняла, виплакалася радiсними сльозами на грудях у чоловiка i тепер заспокоєна збирала решту свого пограбованого добра.
Галя та Ївга кинулися одна до одної. Разом вони страждали, разом тужили, разом тепер i дiждали великої радостi.
— Iване!.. — звернулася Галя до брата, — чому б тобi не взяти Ївгу за себе, як вона ще трохи пiдросте?
— Та вона сьогоднi цiлувала мене, — одповiв весело Iван, — так тепер уже повинна моєю нареченою зватись!
— Куди ж менi ще рости, Галочко? — весело говорила тим часом Ївга. — Глянь: я вже така заввишки, як i ти!
Всi радiснi й щасливi пiшли з клунками до дуба, та вже на дорозi згадали про Галиного дiда Лантуха i пiшли спитати його, чи не хоче й вiн з своєю старою покинути зруйноване рiдне гнiздо та поїхати на вiльнi землi.
Хоч старих через їхню немiч i не ганяли на панщину, а проте й вони не схотiли лишитись помiж чужими людьми i теж прилучилися до своїх родичiв.
Гарабурда давно перетяг дуба до верб левади, де колись Демко вперше побачив Галю i почув її пiснi, i там старий козак сидiв у дубi до свiту. Iван з Демком позносили вже на дуб цiлi лантухи хлiба й iнших харчiв, щоб вистачило на далеку дорогу, а Галя помолилась вже над могилою свого батька i знову повернулася до дуба.
Жiнки Гайдабури й Гробаря упадливо розпитували Галю, чого так плакав Миколка, коли вони пливли лиманом, i Галя зваживши на те, що Миколка тепер мiцно спав, не знайшла iншої причини, як волю Божу.
— Се Господь, — говорила вона, — устами дитини подавав звiстку його батьковi, де шукати свого сина.
Почало вже свiтати, коли Петро з товаришами повернувся з князiвської економiї. Вiн спитав Демка, чи не набрали харчiв, i довiдавшись, що набрали, пустив коней у степ, пiдручному прикажчика дозволив розв’язати крiпакiв, товариству ж загадав сiдати в дуба, i коли всi сiли, власною рукою одпихнув його од берега, скочивши на дуба останнiм.
Проходячи до чердака повз Галю, Петро кинув їй на запаску двi жменi золотих грошей, кажучи:
— Се вам на нове життя на вiльних землях!
— Куди менi стiльки? — скрикнула здивовано Галя. Подiлiть, брате, на всiх!
— Не турбуйся про те, всi, хто зо мною ходив, себе не забули!
— Ну, так я подiлюся з Ївгою! — сказала Галя. — Їй теж на молоде господарство потрiбнi грошi. А вам же, брате?
— А менi нащо ота полова? — суворо одповiв Петро i, обернувшись до Демка, кинув йому до рук пасму волосся з невеликим, кругленьким шматочком скривавленої шкурки.
— А се тобi, — сказав вiн,— прислав князiвський управитель за твiй оселедець!
Демко здригнувся i, зрозумiвши, що шкурка з волоссям вирiзана з людини, вкинув страшний подарунок у лиман.
— Ти вбив його? — спитав вiн брата, бажаючи в душi, щоб того не було. Вiн був тепер щасливий i все лихо, що йому управитель заподiяв, зразу забулося.
— Нащо? — одповiв Петро. — Шматочок шкурки невеликий, видужає!.. А наука добра: пам’ятатиме довiку, як рiзати запорожцям оселедцi, та й дiтям закаже до запорозьких оселедцiв доторкатись.
Дуб плив лиманом на пiвдень, i оселя, що у нiй народилася й зростала Галя, разом з садком i вербами меншала й зникала з очей, сповиваючись туманом. Галя не шкодувала тепер за тим, що рiдної оселi скоро не видно буде, бо та оселя була мiсцем її нелюдських страждань. Всi думки молодої жiнки тепер линули за море, до Дунаю, в ту привiтну сторону, де, як розказували Демко та Iван, люди ще працювали тiльки для себе i жили так само вiльно, як жили колись запорожцi понад Днiпром.