XI
Iде Демко понад Бугом i серце у нього радiє: скрiзь узброєнi запорожцi кiньми грають, червонi штани козакiв, мов той мак, по зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й жупани кармазиновi — так очi у себе й беруть. Зброя у всiх срiблом та золотом сяє... Де у кого рушницi за плечима чорнiють, а де у кого спис у руцi гострим залiзом виблискує. Чисто все так, як було й на Українi.
Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було пiсля двох рокiв пригнобленого життя побачити узброєне вiйсько запорозьке, що, гарцюючи тут кiньми, держало на гостряках свої списи, разом з бiлими прапорками — козацьку волю.
Переходячи вiд кордону до кордону, Рогоза доїхав до лиману i там справдi здибав велику ватагу запорожцiв. Вони рибачили трьома вiйськовими байдаками, закидаючи у лиман великi сiтi. Демко знайшов тут чимало своїх товаришiв, та знаючи, що всяка прогаяна хвилина завдає нових мук Галi у її тяжкiй неволi, вiн не хотiв спинятися бiля товариства i тiльки спитав, як їхати до Сiчi.
— Їдь, товаришу, на Тилигул на Хаджiбей до Вилкова, а там розпитаєш. У Вилковi наших багато.
Бiля Тилигулу та Хаджiбею Рогоза побачив однокурiнцiв, що будували собi хати. Чимало з братчикiв вже поженилися i вихвалялися Демковi, що вiльної землi по Буджаку скрiзь багато i турки не забороняють займати займища.
«От, сюди я й приведу Галю... — мрiяв козак.— Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Україна».
Через кiлька днiв Рогоза прибув до невеликого молдавського мiста Вилково, що стояло на самому березi Дунаю, а у тому мiстi сидiв полковник Запорозького Вiйська Свербинiс з кiлькома сотнями товариства, постачаючи звiдсiля на Сiч борошно, крупу й iншi харчi.
Почувши вiд Демка про його пригоди, Свербинiс почав смiятись.
— А лиха мати вас там держала? Ото було б не вiдбиватись от товариства, а йти разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навiть борода одростає.
— Та як би ж я голив її у дорозi? — виправдувався Рогоза.
— Ну, гаразд, так виходить, що запорозька соломаха смачнiша за московську патоку?
— Бодай i вороговi не коштувати тiєї патоки!
— Та от, якщо хочеш до Сiчi, так треба тобi їхати дубом. До Сiчi, братику, конем немає ходу. Тут ще з десяток є таких саме втiкачiв, як i ти, так от мої хлопцi везтимуть завтра до Сiчi борошно, та й вас усiх заберуть.
Другого дня великий байдак, навантажений борошном, виїхав кiлiйським гирлом Дунаю у Чорне море. Сiч Запорозька тодi ще була не на Дунавцi, як в останнi часи перед зруйнуванням її 1828 року, а бiля Читал на Сулинському гирлi; через те запорожцям доводилося об’їздити Чорним морем великий острiв.
Хоч з нап’ятими вiтрилами байдак i бiг хутко, а все-таки у Сулинське гирло вiн повернув тiльки надвечiр.
Серце запорожцiв радiло, коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як i у Великому Лузi на Днiпрi... Тi самi верби, дуби, осокори, шелюги з червоної лози та очерету. Так само герготiли тут по озерах та протоках гуси, так само буркотiли горлицi, стрекотiли сороки й кували зозулi... Здавалося, що вже не було чого запорожцям бiльше бажати i всi мало не плакали од щастя, почувши вiд дунайцiв, що все це належить товариству i тут всякому запорожцю вiльно i рибачити i полювати.
Ще бiльше зрадiв Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю у протоку, привернув до берега i вiн побачив на островi тридцять вiсiм новеньких курiнькiв, що пiдковою обступили майдан, так само як i у Сiчi на Пiдпiльнiй; там же, де пiдкова зближалася кiнцями, стояли: паланка, скарбниця i розпочата в будовi церква.
Рогоза пiшов понад протокою до Сiчi. Берегом стояло багато великих i малих човнiв i тут же запорожцi працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сiтi. Козаки здивовано оглядали незвичайного гостя — ченця, не пiзнаючи Рогози; вiн же не хотiв нi до кого признаватись, поспiшаючись до Платнирiвського куреня, де мав надiю здибати свого старшого брата Петра.
Петро Рогоза був рокiв на десять старший за Демка. Вiн був далеко завзятiшої вдачi, нiж Демко та меншi брати. Завжди суворий i рiшучий з надзвичайною мiццю, вiн був страховищем не тiльки для татарiв та туркiв, коли зустрiчався з ними у бойовищах,— його боялося й сiчове товариство. Боронь Боже було, коли хто скривдить товариша, або не по правдi подiлить здобич — уже Петро й тут... I досить було йому показати свого великого i, як довбня, важкого кулака на товстiй, вкритiй чорним волоссям руцi, щоб той, хто скривдив, не тiльки згоджувався дiлитись по правдi, а ще й свого додавав покривдженому, аби збутися лиха.
Уславився Петро Рогоза помiж товариством ще на Днiпрi i пiд час переходу був обраний за осавула у тiй частинi вiйська, що мандрувала суходолом через Дике Поле.
Демко Рогоза, їдучи до брата, був неспокiйний, бо знав, що Петре дуже гнiвається на нього за те, що вiн покинув товариство, лишився на Запорожжi й одружився.
— Дивiться: чернець, чернець! — почув вiн од берега хлоп’ячий голос.
Той голос здавався Демковi дуже по знаку i, глянувши на хлопця, вiн пiзнав свого найменшого брата Василя. З Сiчi хлопець пiшов за братом Петром зовсiм малим, за останнi ж два роки вiн добре вирiс i склався на молодика.
— Васильку! — радiсно скрикнув Демко. Хлопець не зразу пiзнав брата i тiльки згодом, добре придивившись, радiсно кинувся йому на шию.
— Демку, Демку!.. — гукав вiн, обнiмаючи брата. — Нащо ти пiшов у ченцi?
— Скажи краще, Василечку, — одповiв Демко, — де брат Петро?
— Тут, Демку... тут усi: i Петро, i Гнат. Ходи сюди! Хлопець потяг брата пiд кручу до води i там Демко побачив Петра, що разом з середнiм братом Гнатом конопатив дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати її дьогтем, свої ж широкi як четвериковi лантухи, штани вiн пiдкачав угору i прив’язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате вiд волосся, тiло було в усiй своїй красi. В однiй руцi вiн держав на довгому держаку квач, а в другiй кудель, i коли Василь гукнув братам, що iде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибiг йому назустрiч, Петро ж так i зустрiв брата, не випускаючи з руки квача.
— Ото замiсть того, щоб одружитись, так пiшов у ченцi? Що ж, се дiло добре: лiпше спасти душу у монастирi, анiж запровадити її у пекло через жiночу спокусу!
Демко зразу розказав, що вiн не тiльки не чернець, а справдi оженився й оселився на Базавлуку. Не потаїв вiн i того, яке лихо випало на його голову.
Оповiдання Демка не викликало у Петра нiякого до брата спiвчуття, навпаки, слухаючи його, вiн навiть неначе радiв з того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли вiн, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжi i предрiкав все те лихо, що сталося.
— Чого хотiв, того й добув, — сказав вiн врештi, коли Демко скiнчив. — Нема на кого нарiкати... Не будь зрадником та не покидай товариства!
— Брате! — скрикнув Демко, — не один же я лишився на Українi!.. Половина товариства лишилася там!
— Вiд того ж i лихо наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобi дiвка милiша й дорожча була за матiр-Сiч — ну так i живи, як знаєш!
— Бiйся Бога, Петре! Чи не однiєї ж ми матерi дiти? Я до тебе за порадою прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати їх обох з неволi.
— А який бiс намовив тебе придбати собi ту пеню?
— Та годi бо про се, Петре, вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти пожалiй мене. Глянь, що тi кати менi поробили!..
З останнiм словом Демко зняв з голови свiй пiдкапок i вiдкинувши рукав, показав тавровану руку.
Побачивши на головi брата замiсть оселедця лише кiлька випадково не одрiзаних волоскiв, Петро Рогоза вип’яв на нього повнi жаху очi.
— Де оселедець? — грiзно гукнув вiн через хвилину.
— Се так з нас, запорожцiв, знущаються: таврують нас, як волiв, i на глум, привселюдно, одрiзують нам оселедцi.
— Хто саме одрiзав? Говори! — ще голоснiше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожцi почали оточувати братiв колом.
— Князiвський управитель!
— Яку ж смерть ти йому заподiяв? — з погрозою спитав старший брат.
Демко соромивсь одмовити на се питання i винуватим голосом почав розказувати, як вiн лагодився зарiзати управителя, i як Галя не допустила його до того.
— Нiкчемний бабiй! — несамовито скрикнув Петро i так вдарив квачем по дубовi, що квач розтрощився на дрiбнi трiски,
Дуже боляче було Демковi почути вiд брата таку образу замiсть спiвчуття, так що вiн навiть поступився од нього назад.
— Так от яка у тебе, Петре, для брата порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дiдьком, а я пошукаю мiж товариством таких, що дадуть менi пораду й помiч i без тебе!
З тим Демко хотiв йти до Сiчi, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до нього спиною, тепер враз обернувся до брата:
— Пiдожди! Коли ти подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над козацькою честю! Той, хто одрiзав тобi оселедця, умиється своєю кров’ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь.
Меншi брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рiдного батька, i дуже зрадiли, коли вiн згодився їхати з Демком. Вони почали розважати обох братiв, щоб вгамувати збентеженi їхнi душi, i врештi Петро таки пом’якшав i навiть пожалiв Демка. Покинувши роботу, вiн повiв його до куреня, звелiв скинути рясу i дав йому своє зайве запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повiв його показувати Сiч.
Надвечiр, коли все товариство позбиралося до куренiв вечеряти, Демковi припала ще одна велика радiсть: мiж козаками вiн побачив свого шуряка Івана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у плавнi, прибули на Дунай дубом за два тижнi до сього.
Того ж вечора троє старших братiв Рогозяних i Балан з Люлькою вже радилися, як iти на Україну, щоб помститись на знущання над запорожцями i щоб узброєною рукою забрати Галю й Миколку.
Всяк з козакiв висловлював свої думки: той радив їхати морем та Днiпром, iнший кiньми, тим шляхом, що ним iшов Демко; тiльки Петро не казав, якої вiн думки, а коли його про те спитали, вiн сказав:
— Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робiть те, що я казатиму, а я сам, як знаю.
Знаючи завзяття Петра, всi охоче згодилися обрати його за отамана i покластись на його досвiд та метку вдачу.
XII
На другий день по Сiчi пiшла чутка, що з росiйської сторони прибув посланець од князя Потьомкiна з тим, щоб умовити запорожцiв повернутись на Україну.
Козаки захвилювалися. За два роки до Сiчi на Дунай прибуло чимало простих селян, що тiкали з України пiд нелюдськими утисками крiпацтва, покидаючи там хто жiнку, хто дiвчину, хто батька й матiр. Таких втiкачiв було на Сiчi пiд той час мало не стiльки, скiльки й певних запорожцiв, що вийшли з Днiпровської сiчi iз зброєю й деякими клейнодами, i хоч тi селяни на Дунаї одяглися у козацьке вбрання i носили при боцi шаблi, а проте їх тягла до рiдного краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звiстка про можливiсть вороття на Україну освiтила душi втiкачiв надiєю на з’єднання з родинами при щастi-долi, i вони нетерпляче дожидали того часу, коли посланець прочитає лист Потьомкiна.
Пiсля обiду, справдi, довбиш вдарив у котли, скликаючи козакiв на майдани. Товариство посунуло туди з куренiв, мов комашня, а разом з iншими пiшли туди й брати Рогозинi.
Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла вiйськова старшина й росiйський посланець, невiдомий полковник.
У руцi сивоусого кошового була срiбна булава, а при боцi виблискувала дорогими самоцвiтами у золотих пiхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демковi Петро, подарував першому кошовому, Андрiю Ляху, турецький султан з тим, щоб вона переходила од кошового до кошового.
Позад кошового дужий запорожець держав волосатий бунчук. Вiйськовий суддя держав свiй пернач, писар-каламар, бiля довбуша були тулумбаси... Все було так, як i в Сiчi на Днiпрi, навiть клейноди були однаковi.
Коли майдан був уже повний, кошовий вклонився на всi чотири боки i оголосив, що прибув посланець од вiдомого всiм запорожцям князя Потьомкiна, по прiзвищу Грицька Нечоси, а з чим той посланець приїхав, так про те вiн скаже сам.
Пiсля кошового почав говорити той полковник. Вiн повiв розмову аж вiд часiв київських князiв, доводячи, що українцi й росiяни одної матерi дiти; далi перейшов на те, що i у князя i у царицi дуже болить серце за своїми, мовляв, «блудними дiтьми» i вони закликають запорожцiв повернутись до рiдного краю.
На доказ того, що вiн говорить правду, полковник прочитав листа, пiдписаного князем, а у тому листi, справдi, було написано, що велика цариця, як рiдна ненька, дарує запорожцям всi їхнi провини, закликає повернутись до рiдного краю i жити, де хто схоче.
Коли посланець скiнчив, кошовий сказав йому голосно, щоб усi чули:
— У нас, мостивий пане, всi козаки вiльнi. Кого вабить до рiдної України, нехай собi йде з вами. Ви ходiть собi вiльно по куренях i умовляйте козакiв, як хочете. Ми того не забороняємо. Хто з товариства пiде на Україну та знайде собi долю, ми з того будемо радiти; хто не знайде долi, той знову до Сiчi повернеться та ще з собою й iнших приведе, так що Вiйську Запорозькому шкоди з того не буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усiм вiйськом, як князь пише, так про се ми порадимось з товариством завтра на радi, сьогодня ж обмiркуємо сю справу помiж собою.
На тому рада й скiнчилася до другого дня. Надвечiр полковник почав ходити по куренях та умовляти козакiв згоджуватись на пропозицiю князя.
— Хто хоче повернутись на Україну, — додавав вiн у всякому куренi,— не дожидаючи, поки пiднiметься все вiйсько, нехай бере у мене бiлет з печаттю, а з тими бiлетами, хто б не йшов, вiльно пропустять на кордонi.
Увесь вечiр i мало не всю нiч запорожцi хвилювалися. У Сiчi стояв великий гомiн. Всi купчилися, гомонiли, радилися й сперечалися. Часто промовцi переходили од натовпу до натовпу. Часом декiлька окремих куп товариства сполучалися в один великий натовп, що займав навiть пiвмайдану.
Бажання побачити рiдний край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитись на пропозицiю князя i тi, що згоджувалися, були не тiльки з пiзнiших українських втiкачiв, а навiть i з давнього сiчового товариства.
— Яку землю дав нам султан? — гукав у одному натовпi вiйськовий старшина Бучинський.— Отсi болота, що нi до чого не здатнi? Яка се Сiч, що з неї конем не можна виїхати через те, що скрiзь вода? Де нашi конi? Де нашi степи? Якi ми запорожцi без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожцi!
— Там на Днiпрi вiльнi степи! — гукнув за ним Iван Губа. — Там святi Божi церкви, а тут навкруги самi бусурманськi поганi мечетi!
Зачувши, що говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовцiв мокрим рядном;
— А ви ж чули у листi, щоб князь обiцяв повернути нам рiднi степи? Чули ви, щоб вiн обiцяв нам нашi стародавнi запорозькi землi й вольностi?
Бучинський i Губа замiшалися.
— Хоч i не чули, а певно, що все те нам повернуть...
— Овва! А чому ж вони не повертають вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжi? Я вам скажу чому: нашi землi вельможi вже розмежували помiж себе, а товаришiв наших пiдвернули пiд себе у крiпаки, та ось що з ними виробляють!..
Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далi заголив йому руку й показав синє тавро.
— Бачили, люди добрi, як одрiзують нашим братчикам оселедцi, щоб не було й згадки про запорожцiв? Чули ви коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу?
Великий натовп, що був навкруг Петра, захвилювався й загомонiв з обурення.
— Отже, глядiть!.. — говорив далi Петро. — Буде так усiм дурням, хто послухає брехунiв Губу та Бучинського i повернеться на Україну! Не на те закликає нас князь, щоб повернути Вiйську Запорозькому його землi й вольностi, а, мабуть, через те, що має на мислi туркiв воювати, так шаблi нашi йому потрiбнi, а як скiнчиться вiйна, так поголять нам чуби та повернуть у пiкiнери, або потаврують, як худобу, у крiпаки. Тодi, може, знову. схотiли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тодi султан кого-небудь з нас прийме.
Поки Петро скiнчив, засоромленi Бучинський та Губа вже заховалися в натовпi козакiв i пiшли геть.
Такi суперечки йшли по всiх куренях, по всiх купах запорожцiв i що далi йшов час, то все бiльше козацтво поверталося до думки, що лiпше бути вiльним, хоч i у чужiй сторонi, анiж невольником у своїй рiднiй.
На другий день пiсля обiду знову загудiли тулумбаси i козаки зiбралися на майдан, як i вчора. Кошовий уклонився товариству i почав говорити до козакiв про те, що у листi князя немає обiцянки, щоб запорожцям повернути їхнi стародавнi права й. землi, а є тiльки обiцянка подарувати провини; а що нiяких провин Вiйсько Запорозьке не вчинило i навiть свої землi, кров’ю батькiв политi, без змагання вiддало, то нам, коли б повернулися ми на Україну, нема на що сподiватись.
Пiсля кошового говорили дехто з старшини, а далi й простi козаки i стiльки тут довелося посланцю Потьомкiна вислухати докорiв i за покривдження старої сiчової старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохнi й iнших, i за поневолення тих з товариства, що лишилися на своїх землях, що вiн вiдразу стеряв надiю на згоду вiйська повернутись на Україну... I справдi, коли кошовий сказав, щоб тi, хто за згоду виходити з Дунаю всiм вiйськом, переходили у праву руку, нiхто не рушився з мiсця.
Коли всi нагомонiлися, кошовий пiдняв булаву i, визвавши до спокою козакiв, звернувся до полковника?
— От тепер ви самi чули, чого хоче Вiйсько Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя i у тому листi напишемо, що коли хоче вiн, щоб ми всiм вiйськом повернулися у рiдну сторону, то нехай ранiш визволить з крiпацтва й з неволi всiх наших покривджених братiв i поверне їм стародавнi права i одвiчнi нашi землi по давнi границi: по Орель, Буг та Берду. Тодi й ми пiднiмемо свої клейноди i радо повернемося до рiдного краю.
На тому й скiнчилася рада. Увечерi по Сiчi вже чути було музики, спiви й регiт: козацтво гуляло, згадуючи сiчове життя на Пiдпiльнiй.
Вже зовсiм було темно, коли у паланку до посланця-полковника прийшло двоє козакiв. То були Петро та Демко Рогозянi.
— А що вам, козаки? — спитав полковник.
— Прийшли по бiлети! — одповiв Петро.
— Хочете на Україну?
— Та вже ж нiкуди. Там у мене жiнка й дiти... — брехав Петро. — Якого дiдька я буду тут бурлакувати. Отеє мiй брат, теж жонатий, та ще й третiй брат є. Всi ми хочемо повернутись до рiдного краю. Та й товаришiв ще з собою пiдмовляємо. Ви, пане, дайте менi бiлет на десятьох, та, глядiть, з печаткою, щоб нiхто до нас не чiплявся. Нехай вони щезнуть отсi болота та нетрi.
Полковник був радий, що як не все вiйсько, так хоч окремi ватаги запорожцiв повернуться на Україну, i вiн покаже князю, на скiльки козакiв видав бiлети.
— Так ви берiть кожний на десятьох козакiв, — сказав вiн, сiдаючи писати бiлети, — та пiдмовляйте йти з собою якнайбiльше товаришiв.
— Як так, то й так! — одповiв Петро.
Через кiлька хвилин Петро, посмiхаючись собi у вуса i ховаючи бiлети у кесет з тютюном, виходив од полковника.
XIII
Через кiлька днiв троє братiв Рогозяних: Петро, Демко й Гнат, а з ними разом Iван Балан та Якiв Люлька прибули до Килiї, щоб купити там коней. Бiля них було ще п’ять сiчових товаришiв, що їх Петро закликав з собою. Двоє з них: Гробар та Гайдабура мали жiнок — один у Романковi, а другий у Нових Кайдаках i хотiли перевезти їх на Буджак так само, як Демко хотiв перевезти Галю; останнi ж троє: пристаркуватий i загартований у бойовищах та походах Гарабурда та двоє братiв Пугачiв пiшли з Петром, щоб пограти кiньми по рiдних степах, а як буде потрiбно, то й у пригодi стати своєму побратимовi Петровi.
Всi товаришi були з грошима: Демко мав тi грошi, що взяв у Вилковi, продавши монастирського коня, Петро мав чималi грошi ще з Днiпра, з часiв турецької вiйни; з останнiх козакiв теж дехто мав грошi вiд тих часiв, iншi ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по Дунайських городах: Тульчi, Килiї, Смаїловi, Браїловi i навiть Силiстрiї.
Прибувши у Килiю, козаки купили собi десять добрих коней i узброєнi, як годилося козакам шаблями, чингалами й пiстолями, виїхали з Килiї тим самим шляхом, що ним їхав Демко до Бугу.
У всiх було вiльно й радiсно на серцi. Пахощi Буджацьких степiв виповнили душi козакiв згадками про свої рiднi, запорозькi степи, i вони жваво вигравали кiньми, Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так крутив тепер свого коня i кидав його в усi боки, пригадуючи всi витiвки запорозького герця, що сердешний кiнь його, хоч i був дужчий за коней iнших товаришiв, тiльки хекав та хропiв.
Через тиждень походу козаки вже перейшли Буг на Овечому бродi i прибули прямо до московського кордонного ротмистра. Той мав уже наказ од Потьомкiна пропускати всiх запорожцiв на руську сторону, i, прочитавши бiлет, що показав йому Петро, почав говорити приязно:
— Мабуть, жiнки у вас єсть на Українi, що ви вертаєтесь, а коли б не жiнки, то, мабуть, чортового батька вас тут би й побачили.
— Та звiсно, пане ротмистре, — одповiв Петро, — бабське колiно, хоч воно й нiкчемне та плаксиве, а все ж без нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить i вiд нього вадить. От i вам тут, пане ротмистре, без жiнки, мабуть, не з медом живеться.
— Погано, що й казать... Ну, їдьте собi з Богом далi, от вам ваш бiлет.
Рушили вiд Бугу, запорожцi пiшли на схiд сонця рiдними степами на Iнгул, Iнгулець та Жовтi Води, прямуючи до Днiпра на Романково, щоб забрати там родину Гробаря.
Де-не-де по колишньому Дикому Полi тепер уже будувалися панськi оселi, по степових кряжах мiж травою вже визначалися колiї шляхiв i на тих шляхах козаки кiлька разiв перестрiвали великi валки переселенцiв з дiтьми й всяким збiжжям. То все були крiпаки: пани скуповували їх на Українi й Росiї i, як гурти худоби, переганяли на подарованi їм степи Дикого Поля.
Петро дуже вороже поглядав на панськi будiвлi й на переселенцiв:
— Ач, як засмiтили вражi пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним полком запорожцiв вичистив би його знову. Всi отi будiвлi зникли б так, мовби їх корова язиком злизала.
Невеселi думки сповивали чола й останнiх запорожцiв: вони наочно бачили, що їхнi одвiчнi землi беруть у цупкi пазурi новi володарi i що не може бути вже надiї на те, щоб сi землi знову їм повернули, як сподiвалися того багато дехто з запорожцiв.
На п’ятий день ходу од Бугу козаки побачили з високої гори широкий блискучий Днiпро i бiля нього пiд горою — Романково.
Село Романково, як i iншi села вище Днiпрових порогiв, як от Тритузне, Карнауховка, Таромське, Кам’янка (лiвобiчна), обидва Кодаки й Чаплi, побудувалися ще за часiв Старої Сiчi i належали до запорозького пiдданства; пiсля ж зруйнування Нової Сiчi, вони дуже побiльшали, бо по них оселилося чимало сiчового товариства. Великому зросту сих сел сприяло ще те, що вони малися на росiйських картах i через те їх не вiддали панам, а записали у казеннi села.
Проте й на сi села скоро набiгло лихо: мало не всiх парубкiв та й з жонатих, хто був молодший, побрали у пiкiнери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли у пiкiнери, втекти на Дунай.
Бiля хати Гробаря, до котрої заїхали запорожцi. скоро зiбралося мало не все Романково, дивуючись на козакiв, бо при зброї їх тут не бачили вже два роки.
Дехто з селян пiзнали серед дунайцiв своїх товаришiв i порозбирали їх по своїх хатах на гостювання. До тих хат сходилися люди, i розпитуванням про життя на Дунаї не було кiнця краю.
Тiльки Петро та Демко Рогозянi не гостювали нi у, кого. Демко по дорученню брата продавав всiх коней, що на них прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбiльшого у всьому Романковi, щоб ним плисти Днiпром повз пороги до Базавлуку та, забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так надумав Петро, хоч i досi нiкому своїх думок не виявляв.
Поки брати клопоталися по справах, молодi козаки Гнат Рогоза та Iван Балан, що пiд час походу вже вспiли побрататись, зачувши на околицi мiста дiвочi спiви, пiшли туди. Вбранi у червонi запорозькi жупани, з шаблями при боцi й шапками набакир, молодi козаки почали залицятися «на вулицi» до дiвчат, закручуючи свої, ще дуже невеликi, вуса на заздрiсть та безголов’я Романкiвським парубкам, що побоювалися за своїх дiвчат.
Дiвчата тулилися одна до одної, немов захищаючись од чарiв запорожцiв, а самi тим часом запускали їм очами таких бiсикiв, що, здається, й мертвого привабили б до себе.
Пiсля спiвiв всi почали грати у горидуба. Пристали до того й молодi запорожцi.
Зразу довелося горiти Гнатовi. Оглядiвся вiн, аж у заднiй парi стоїть чорнява, прехороша дiвчина, заквiтчана червоним маком. Гнат зустрiвся з нею очима.
— Будеш ти зо мною у парi! — сказав вiн собi i як уже та дiвчина не викручувалася, як не ухилялася од нього, а врештi таки опинилася в його обiймах.
До того часу Гнат, зростаючи з малих лiт на Сiчi, тiльки один раз i бачив дiвчину, як iшов з вiйськом з Днiпра на Дунай, та й то тому вже минуло два роки, через те не дивно, що гнучкий та м’який дiвочий стан, затрiпотiвши в його обiймах, мов жаром обпалив всю його молоду iстоту. Тiльки, зважаючи на прохання засоромленої дiвчини, вiн випустив її з обiймiв i, взявши за руку, повiв до гурту.
Йдучи поруч з дiвчиною, вiн тiльки розглядав її. Розглядав шию, що визирала з-помiж разкiв намиста i бiлу, гаптовану шовком сорочку, що ворушилася вiд хвилювання дiвочих грудей, i смагляве, хороше обличчя, що вiд погляду козака палахнуло жаром i скидалося на той мак, що був устромлений у її волосся, i на карi оченята, що вона соромливо ховала за рясними вiями.
— Як тебе, дiвчино, звати? — спитав Гнат, коли вони стали у парi.
— Настею!
— А чия ти?
— Батькова та материна! — жартуючи одповiла дiвчина i весело глянула йому в вiчi... I що вже то був за погляд! З того погляду козак навiть забув, про що хотiв далi питати.
— Чому ж ви не бiжите? — гукали їм з усiх бокiв. Вони побiгли. Парубок, що тепер горiв, хотiв вхопити Настю i навiть доторкнувся до неї, та Гнат перечепив його ногою i той впав, Гнат же знову вхопив дiвчину.
Той парубок був завзятий i, скочивши на ноги, наскочив на Гната.
— Ти якого бiса перечiпаєшся? Пусти дiвчину, я її вловив.
— У моїх вона руках, так я й вловив, — одповiв Гнат. Не вiддам, хоч ти тут розсядься!
— Пусти, бiсiв паливода. Вона моя дiвчина... Бо як не пустиш, так я не подивлюся, що у тебе шабля при боцi.
Парубок був закоханий у Настю i не хотiв дозволити Гнатовi женихатися з нею; проте й Гнат не хотiв одступатися од дiвчини, що так йому уподобалась. Зчинився бешкет. Парубок однiмав Настю i м’яв Гнатовi руки, та не помагало. Дiвчина почала плакати, iншi парубки заступилися за свого товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правдi перечепив парубка. Вони обступили вже Гната та Iвана цiлим натовпом, погрожуючи кулаками.
— Хто доторкнеться, зарубаю!.. — гукав Гнат, зовсiм не розумiючи, що робить. — Моя дiвчина!.. Не оддам нiкому!
Невiдомо чим би скiнчився той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро.
Побачивши, що Гнат держить дiвчину так цупко, мов кiт мишеня, вiн так i палахнув з пересердя.
— Ти що тут коїш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справдi запорожець. Ще на губах молоко не обсохло, а вже у гречку стрибаєш! Чи не київ тобi схотiлося?
Суворий погляд брата зразу вибив чад з голови Гната. Руки його рознялися, дiвчина вирвалася i побiгла до своєї хати, а парубки одiйшли далi вiд велетенської й суворої постатi завзятого сiчовика.
— Ходи, бiсiв сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з дiвками женихатися!
З тим Петро повернувся йти у берег, до Днiпра, а слiдом за ним мовчки пiшли i Гнат з Iваном.
Ранком другого дня запорожцi, забравши на дуба жiнку й дiтей Гробаря, рушили дубом униз по Днiпру.
Гнат сидiв невеселий, замислений.
«Невже ж то, — думав вiн, — увесь вiк менi прожити бурлакою, як брат Петро? Навiщо ж тая воля, що у Сiчi, коли вона гiрша за неволю? Тутешнi парубки хоч не у кармазинах ходять i без шабель, так за те вони кохаються з дiвчатами, живуть серцем... щастя кохання знають. Нащо ж i жити на свiтi, як не знати того щастя?»
Вiн виявив свої думки Iвановi i той згодився з ним.
— Бог з ним, з сiчовим життям... — говорив Iван.
— Яка там утiха?.. Тiльки що пити... На Буджаку можна й так прожити вiльно бiля землi. Вiзьму я отеє разом з Галею ще Ївгу... Чогось менi без неї сумно та журно. Одружуся з нею та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком.
В ту хвилину дуб пропливав повз високу скелю бiля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелi Настя з вiдрами стоїть та бiлою хусточкою слiзоньки втирає, а далi як углядiла його на дубi, та й ну хусточкою у повiтрi махати.
— Прощай, прощай бравий козаче! — вимовляла та хусточка.— Не довго судилося нам з тобою у парi бути!
Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну махати нею.
— Прощай, прощай, дiвчинонько! Як живий буду, то по тебе прибуду!
Далеко вже дуб од Романкова. На рожевiй вiд промiння ранкового сонця пеленi Днiпра вiн здається дрiбною комашкою, а дiвчина все ще стоїть на скелi i дивиться услiд тому, хто так несподiвано збаламутив її молоде дiвоче серце.