Мертвяк їде на Захід

Розділ перший

Мене називають Мертвяком. Я виліз з могили, мене називають Мертвяком. І я вже звик. Звісно, в мне є ім’я, але не кожному бруднющому ковбоєві та блохастій корові треба зі мною вітатися. У мене є стара сіра кобила, старий кольт та ще одні штани у згортку на сідлі. Мені цього вже вистачає на один перегон. Якщо ми доберемося до Абіліну, то можна буде казати про щось інше, але поки що я працюю на Фрейзера та бажаю від усього серця, щоб йому ступило в спину. Він настільки жадібний, той Фрейзер, що їсть раз на день. І нас так само годує. Ми ж не корови!

– Мертвяк! Чи ти спиш? Ми фургона загубили!

Як можна загубити фургон з припасом? Він же великий та з білим тентом! Але тепер мені треба шукати.

А небо збирається на дощ. Погано, бо мули утечуть або втопляться. Сліди наче отам, мули, підковані, четверо, ще й колія. А де Чак? Мули ж не могли самі запрягтися? Де Ед? Хто готувати буде, я, чи що?

То наші мули подались кудись зашвидко для них. О, кастрюляка. А це мішок бобів. А це – наш бідон зі смальцем. Що таке? Ед кидав речі, щоб втекти? То не простіше випрягти мула? А ось Ед, з діркою між очей. Погано. А отут Чак. Теж мертвий, як дошки. Але тіло ще тепле. Значить, вбили недавно.

То кому ж наш фургон потрібен? Або Фрейзер? Або хтось, хто сховався тут, у пилюці, прерії, коровах. Фрейзер наймає усіляких людей, от як мене або Еда. Але ми – мілка рибка. То кому потрібен тільки фругон, а не їжа у ньому? Не індіанці, вони ніколи не відмовляться від смальця, бобів, мулів. Вони радше спалять сам фургон. Значить це… руку зводить болем, важким та довгим, як коли кістки зламані у декількох місцях.

Це – вони. Чому тут? Хоча якраз тут і зручно, немає свідків. Є куди втекти, а Фрейзер зіпсував відносини з усіма, ще й з генералом Санта-Анною на додачу. Але тепер треба не думати, а дивитись уважно, щоб не було, як тоді, коли десяток корів пішов та втопився у болоті, а ми їх шукали-шукали.

Видно тоненьку таку цівочку дима. Може, це якісь солдати, може, це індіанці. Руку роздирає, пульсує, як зуб. Ні. Все ж таки вони.

І мені цікаво, хто вони такі та що я їм зробив? Я не просив, щоб мене ховали живцем. Я їх вперше бачив. Я приїхав в місто, продав теля, купив гвіздків, поїхав додому. І зустрів отих чотирьох. Я не знаю, як їх звали, бо не питав. Але вони знали мене. Добре знали. Бо ще й покликали. Тобто хтось хотів мій скальп, добре, що не дійсно скальп на стінку причепити. Бо тоді б я постійно замерзав. Але я не знаю, чому я виліз з могили. І не вмер. Чому? Навіщо? З такими пораненнями не живуть, та й я це сам знаю, не один раз стріляв людям у живіт.

А ще я тепер дуже добре знаю, що можна довго гратися в фермера: посадити картоплю, завести корову, побудувати ферму, лякатися неврожаю, але тебе все одно наздоженуть. І усі твої сусіди, з якими ти пив у суботу, не допоможуть. Ні один. То чого варті оці залицяння та підморгування у церкві та гуляння навколо ферми її батька, якщо мене ніхто не шукав навіть? Наче я не людина, а пацюк якийсь. Чого варті оті проповіді про добрих сусідів, якщо навіть не можна продати теля? То я занадто поринув в спогади, та й що доброго, як подумати, стало мені від отого копирсання в землі? Картопля не вродила, будівничий з мне не дуже вправний, бо як дощ, то тече дах у сімох місцях, а в мене один глечик, одна миска та сковорідка. Родина? Було б добре, та не розумію я, як це люди зустрічаються? Поганенький фермер з вічним неврожаєм – не найкращий наречений чи навіть чоловік. А вмілий найманець для доброчесної дівчини якось теж не доречний.

А що це таке стирчить посеред прерії та біля нього сидить хтось незнайомий на сірому коні? А то ж наш фургон!

– Ти хто такий?

Це він мені?

– Ти глухий? Що ти тут робиш?

– А ти що робиш біля нашого фургону, ще й їжу повикидав?

– Вашого?

– Взагалі це власність старого Йенса Фрейзера, жмикрута та ранчера. Ми женемо його корів, але самі траву не їмо. Несмачно. У фургоні були Чак та Ед. Нащо їх вбивати?

– Свідки, синку. Свідки.

– Якщо ти мій батько, то до тебе таке питання: як можна пропити діряве відро?

– Що?

– Ти перший почав. Я ж не можу бути твоїм сином, бо я ж від тебе старший.

Вершник на сірому коні засопів та потягся до зброї. Повільно, занадто повільно, щоб прийти додому та повечеряти. Я міг би його вбити навіть з заплющеними очима та маминою качалкою на пироги. Гарна качалка була, важкелезна. Та револьвер не гірше. Ось так! От тобі куля межи очі, не встанеш! А мені тепер треба усе підбирати, включно з Чаком та Едом, і пояснювати Фрейзерові, що їх хтось незнайомий ні за що ні про що убив. До речі, не зовсім незнайомий, на його коняці знайоме мені тавро: «три зірки». Я його вже бачив, на мулі одного з них.

Фрейзер був, якщо чесно, не в захваті. І звільнив мне з такими словами, що навіть мули перелякались. Ще й грошей за цей місяць не виплатив. Ну й вдавися своїм доларом! Це не я фургона вкрав і боби згубив. Поки я доїхав до місця, де лежав отой мішок, його вже не було. Цікаво, хто його свиснув? Чи любить він квасолю? То хай собі їсть на здоров’я, бо це вже не моя біда!

А дощ вже крапає, треба знайти якийсь прихисток, бо ще кобила змокне, застудиться та здохне. А тут хтось взагалі живе, крім таємничого поціновувача квасолі? Я не знаю. Але я дуже добре знаю, що не треба про себе казати зайвого. Нейта вважають мертвим. Може, й мають рацію.

Куди подівся той веселун, якому покажи пальця – і радості вистачить на тиждень? Що сміявся, вбиваючи людей? Мабуть, туди ж, куди й моє ліве око, яке тепер чухається на зміну погоди. Чи може, Нейта ніколи й не було, а я завжди був тим, хто я є зараз? Бо, скільки я себе пам’ятаю, я хотів не бути тим, ким мене хотіли бачити. Батько ненавидів веселощі та пустощі? Я пофарбував сарай в клітинку, порізав сусідчину спідницю на повітряного змія, замість школи ходив рибалити, коли вже вивчився читати-писати. Нащо далі? Нащо робити те, що робить мій молодший брат? Нащо? Життя коротке. Вчора сидиш, лагодиш ковзани, гостиш лезо, змащуєш салом ремінці, а сьогодні тріснув лід, і таким чином я залишився без старшої сестри. І чого варто тепер те, що вона ніколи не тікала з школи полювати на кроликів та білок?

Батько цього не розумів. Мати – навпаки, але її розуміння було трошки не таке, бо вона чогось боялась потрапити туди, донизу. У Пекло. Пекло! Я кажу це слово і мені нічого не робиться. І ніколи не робилось від слів. Так, слова можуть вбити, але не так і не тому. я для цього маю револьвер, ще й не один, бо забрав другий у того, на сірому коні. Гарний, новий, нікельований, тільки не почищений. От хто так робить!

Якщо живеш з землі, то мусиш пантрувати худобу, плуг, поле. Якщо живеш зі зброї, то можеш сорок років не митися і не голитися, як той німець з казки, але зброя має сяяти. О, наче видно через дощ якісь дерева та наче як димар. Хоч у сараї трошки посиджу.

В будинку хтось живе, бо в мене з вікна хтось цілиться з рушниці.

– Я не бандит! В мене долар є, віддам за можливість трохи висохнути. Можу свиню зарізати чи дров нарубати.

– Та в мене тільки корова!

– То я й подоїти можу, дощ просто страшний, не бачу, куди їхати.

– Ви всі так кажете, а у моєї доньки вже шестеро онуків, на свого батька кожен схожий!

– То ви в неї спитайте, я ось тут опинився взагалі перший раз у житті та про доньку вашу тільки зараз почув.

– Едно! Едно! Йди сюди!

З вікна визирнула якась товста леді.

– Оцього не знаю.

– То мені можна десь дощ перечекати?

– Отам хлів, корову не чіпай!

Було б з-за кого так нервувати! Корова звичайна, руда, з рогами. В мене колись така була, стоїть у стійлі та плямкає. Цікаво, чого вона не пасеться? День надворі, трава чудова. І де діти? Всі померли чи сховались, бо незнайома людина під’їхала? То чим оцей дід займається? Але то мене не стосується. Дощ наче вщух, дякую за дах над головою, то й поїду собі.

А за будинком – аж шість могил, от тобі і онуки! Треба тікати, бо якось не хочеться перевіряти, чи можу я вмерти. Тоді, в власній могилі, я просто викопався нагору, як божевільний хробак. А чи вмер тоді – того не знаю. Але тепер я можу відчувати отих чотирьох, болем у шрамах на місці тих, дивом зажилих ран. Чому так? Я не втрачав свідомості, я це добре пам’ятаю.

Я просто давився кров’ю, землею, дурів від болю та чекав. Чекав, доки вони підуть, ті четверо. Я їх добре запам’ятав: і мідні бляшки на ремні одного з них, довгі вуса другого, персні на пальцях третього, якими він вибив мені зуб, і четвертого, який казав тим трьом, як мене вбивати. Міг би й нагадати, за що! Мені б легше було.

Бо як це розуміти? Я нікого не чіпаю, я не вбивав людей аж рік поспіль! Я придбав ферму, розчистив колодязь і все таке, навіть не бився ні з ким і не дражнив собаку! Хто мене знайшов? І як? Мені ж око вибило, я трохи змінився. Так змінився, що мене моя знайома нафарбована леді не впізнала, а про родичів я вже й не кажу.

Я вже давно не з ними, що б там батько не вичитував про блудного сина з Доброї Книги, от тільки я зрозумів, що того сина удома любили та чекали, а не як мене – проклинали. І з-за чого? Я просто не пішов ні за сірих, ні за синіх, а втік у Неваду та охороняв там диліжанси. І живий та цілий, бо око мені вибили минулого року, а не тоді. І хто в виграші? Мертвяк в виграші! Правда, тепер моя молодша сестра навіть не вітає мене з Різдвом телеграмою, але я її ніколи не любив.

О, бачу якийсь караван з трьох фургонів та солдат верхи. Це платню за два місяці везуть до форту, у такій компанії ніхто не причепиться, навіть оті. А цікаво, от мені колись казали, що взяти такий обоз дуже легко, бо солдати тікають, а не боронять гроші. Мабуть, жартували. То ж дуже весело – пожартувати з чужинця, новачка, плюнути йому в пиво, нагодувати його вареною гримучкою. До речі, вона була на смак як курка з болотяною водою. Підсолити, цибулькою затовкти – а ще такого можна? А потім якийсь розумник викликав мене на дуель за луїзіаньским кодексом, на шаблях. То як мене викликали, то я маю вибирати зброю чи він? А поки він над цим міркував, я його і застрелив. Бо я той кодекс зроду не читав, дуелі у Луїзіані заборонені вже, то він мені спокійно міг набрехати. Та й йому на користь пішло, вже нікого не чіпав, у земельці догнивав.

Розділ другий

А ось і місто. Можна або помитися, або побитися. Бо на обидві дії у мене грошей не вистачить. А тепер треба дивитись, де тут можна щось зробити: отам салун, далеко від мене, поруч – похоронне бюро, біля якого сидить білий пес, далі чиїсь будинки, а ліворуч по вулиці – стайня. Треба десь узяти грошей, купити когось кращого, чим моя кобила. За станею – начебто контора шерифа, знов будинки.

Цікаво, скільки тут живе убивць, ґвалтівників, злочинців? Скільки тут живе таких, як я, фарбованих леопардів? Але місто таке, охайненьке. Аж два дерева росте, тротуар дерев’яний. По ньому якась жіночка йде, у чіпку біленькому, що років сто як немодний. Біля салуну коні стоять. Що ж його зробити? О, собака на перехожого гавкне – піду помиюся, а не гавкне – то дам комусь в зуби з носака. Собака узяла та й пішла кудись за будинок. Тю.

До мене хтось іде. Шериф. Тю ще раз. Я ж нічого не роблю, гріюся на сонечку. Отам можна помитися? У бюро? А мене там не набальзамують помилково? А тут десь можна поїсти на сорок центів? У ресторані? А він де? Я ж тут вперше.

Шериф відстав. Ніхто не буде чіплятися до наївного дурника. Вони бачать те, що назовні. Вони всі бачать. Зараз трохи важче, з оком та зубами, але щербатих або однооких на світі багацько, хто там мене впізнає? Але то було раніше. Зараз мені якраз треба, щоб впізнали. Так що митися я не буду, блохи ще не так сильно кусають.

Салун без назви, пиво – двадцять п’ять центів? Та я тверезим комусь в вухо вріжу! Ось оцьому, в чорних штанях. Ану йди сюди! Ти щось про мою кобилу казав? Не казав? То що вона тобі зробила, що ти таку славну тварину не помічаєш? На тобі у вухо! Не влучив, бо той заїхав мені під ложечку. Сильний, паскуда. Нічого, розігнусь та доведу тобі, що моя кобила старіше твоєї бабці! Отак краще, я роз’юшив йому носа. Вже біжить шериф. Та дайте ж мені тому, в чорних штанях, око пальцем виколупати! Я тільки почав! Штраф? Та в мене усіх грошей аж сорок центів! Може, можна який-небудь паркан полагодити, чи ще що? У салуні стола полагодити? Згоден, згоден. Бо у вас в в’язниці пацюки живуть, я до них не хочу.

Перша частина першої частини мого плану виконана. Тепер на мене будуть витріщатись багато хто, крім отого, який вже напився-нажлуктився, та й хропить собі у куточку. А як люди дивляться, то з ними можна побалакати, наприклад, чи не бачили вони коней, корів, мулів з тавром «три зірки»? Або чоловіка, у якого на правій руці, на вказівному, середньому та підмізинному пальцях – три срібних персня? Або вусатого такого, білявого і немолодого? Ні, ще не шериф. У нього теж вже спитав. Тавро не тутешнє?

О, а це той, учорашній. Я ж вже вибачився! Чи тобі ще раз носа зламати? Чи ти ще чогось від мене хочеш? Що значить – стіл тепер різнокольоровий? Це салун, тут люди п’ють, а не меблі роздивляються. І я тепер його можу пофарбувати, щоб довше простояв, і він буде одного кольору.

Що значить – в мене руки не з того місця ростуть? Ти все ж хочеш отримати ще раз? Не хочеш? Я й молотком можу. Так, мене за це повісять, але тебе вже не буде. А, то ти бачив таке тавро про яке я розпитував? Ну. Тоді вибачай, я не те собі думав. Хто їздить? А, то тавро власника, який тих мулів розводить? От не знав, дякую дуже.

Отакої. Я думав, що вони працювали на якогось ранчера чи банкіра, і це його тавро, а воно отак вийшло. Треба тепер про них розпитувати, але тут таке, що вони могли купити своїх коней та мулів у ще когось, або на ринку. Та й купляти худобу – не злочин, так що питати я буду ой довго. Але все одно буду, бо мені ніхто таке не робив! Я теж не янгол, але я нікого живцем не ховав. Я завжди горлянку різав чи взагалі голову замовнику приносив. Смердюче, але ніяких проблем з грошима!

О, а це ще хто? Недороблено, чи ти сліпий? Бачиш – стіл догори ногами, я ще ніжку не упхнув, сідай де завгодно, тільки не отут. І ти хто? Бармен? Салун за десять хвилин відчиняється? Зараз, зараз! Отак! Впхнулась! Гарний салун, до речі, чистенько, оте, куди плюють, теж чистеньке, ще й блищить гарно, над стійкою малюнок з Леді Годівою висить, правда, в її коняки крива шия і шість ніг. Та шість, дивись сам: права передня, ліва передня, ліва задня, ліва середня, права середня і отут в коняки розташовані дві задніх ноги, біля хвоста.

А шериф мені ще й заплатив за стіл. Дивно. Але гроші зайвими не бувають! Продам сіру, то разом з тими грошима вистачить. Так, хто тут в нас? Таке, моргани, суміш морганів з мустангами, віслючок, мули, голів шість. Мулів я куплять не буду, а на коней подивлюся. Ось цей чалий наче нічогенький, мерин, сумирний має бути. На жеребцях хай генерал Кастер їздить! А мені треба не перед солдатами вихвалятися, а куди-небудь доїхати. З другого боку, кажуть, що чалий кінь – погана прикмета, на такому Смерть їздить. Але я хто? То Мертвяку якраз і треба таку масть. І ще досить пристойна ряба кобила, руда з білими плямами. Кого б вибрати? Кобила наче вищенька і більш сухенька, у неї в родині якісь скакові коні пробігали, швидка, мабуть, або швидша трохи. Чалий більш важкий, нижче від кобили, рихлий, ноги коротші. Але може бути витривалішим. Монетку підкинути? О, подивлюся їм на зуби. Яка коняка молодша, на таку і сяду.

А нащо ж мене кусати? Та що ж я вам зробив? Так, кобила буде чекати якогось дурнуватого, бо не можна так кусати! Сорочку подерла! Чалому, якщо зуби в нього не обпиляні, років шість-сім, шерсть блищить. Але на праву задню ногу якось не ступає на повне копито, береже. Та й підкований тільки на задні ноги. Не треба мені такого.

Так, містере, а покажіть мені іще. От того, плямистого. Теж рябий, але чорний з білим, чи білий з чорним, це як вважати. Так, на різкі рухи не кусається, сам такий міцненький, і, що мені найбільш подобається, теж кастрований. А проведіть його переді мною, отак. Ходить наче гарно, не шпортається, ніг не береже. Так, тепер на зуби подивимось. Гарно, гарно, йому теж років п’ять-сім. І скільки отакий красень коштує? В мене є тільки п’ятірка. Вісім? Ні, кінь, звісно гарний, але на ньому нема нічого, боки, круп, стегна чисті. Ви де такого узяли, містере? Я чув, що деякі конокради ставлять тавро через мокру ганчірку, припалюється тільки шерсть, а рубця на самій шкірі немає. А через деякий час шерсть відростає і тавра вже не видно. І як доведеш, що то твій кінь, а не сусідський? А ніяк! То п’ятірка, або я заберу кобилу назад. У мене ще три долари тоді залишиться. Я ж не на перегони збираюся.

Трошки нахабства, дрібочка шантажу – і у мене гарний коник! Навіть масті досить звичної, бо один свідок з десяти скаже, що білий кінь, другий – що чорний, а інші все переплутають. А хто бовкне правильно, то в мене на такі довгі язики є гарний ножик.

А це ще хто? Чи не Ден Робертс? А що він тут забув?

– Нейте? Нейт, це ти?

– Може я, а може й не я. Все залежить від того, хто мене питає.

– Я питаю, бо голос знайомий, а от…

– Пика не дуже. Та я і сам знаю, куля об каменюку зрикошетила, шматком каменю мені в око прилетіло. То хто мене питає? Ден Робертс, з яким ми охороняли диліжанси? Чи Ден Робертс, у якого попід хатою розвелися вовки?

Трошки нахабства, дрібочка шантажу – і у мене гарний коник! Навіть масті досить звичної,бо один свідок з десяти скаже, що білий кінь, другий – що чорний, а інші все переплутають. А хто бовкне правильно, то в мене на такі довгі язики є гарний ножик.

А це ще хто? Чи не Ден Робертс? А що він тут забув?

– Нейте? Нейт, це ти?

– Може я, а може й не я. Все залежить від того, хто мене питає.

– Я питаю, бо голос знайомий, а от…

– Пика не дуже. Та я і сам знаю, куля об каменюку зрикошетила, шматком каменю мені в око прилетіло. То хто мене питає? Ден Робертс, з яким ми охороняли диліжанси? Чи Ден Робертс, у якого попід хатою розвелися вовки?

– Хтось середній між тим та тим, Нейте.

– А нащо?

– Та так, зустрів знайомого. Що, не можна побалакати у такий гарний день, без дощу та спеки?

– Та можна, от тільки я тебе дуже добре знаю, Робертсе.

– Та й я тебе знаю. Ти ніколи не відповідаєш прямо.

– Таке вже у нас з тобою життя, Робертсе.

– То ти своїм оком добре бачиш, чи прибираєш тут у стайні, бо милостиню тобі ніхто не подає, а їсти треба.

– Та не скаржусь, поталанило.

– То, якщо хочеш трошки підзаробити, приходь по обіді до готелю, у дев’ятий номер. А я тобі за це дещо цікаве розповім, про вусатого та про чоловіка з трьома перснями.

– А ти звідкіля про це знаєш?

– Одна пташка проспівала ввечері в садочку.

– А наскільки я можу тобі вірити?

– Ти ж досі живий, Нейте.

– Тепер мене називають Мертвяком, після зустрічі з тими хлопцями.

– Та хоч преподобним Лавкрафтом.

– А він хто?

– А ніхто, – Робертс весело затрусив своїми підборіддями, – я його тільки що вигадав з голови.

І от що такому товстуну-веселуну сказати? Як відмовити? Тим більш, мені дійсно треба знати те, що він обіцяв. Звісно, Робертс слизькіший від сома на дні річки, але мені він ще не брехав.

О, за такий номер не гріх і заплатити десять доларів за добу! Ой, дарма я не помився. Бо мої бруднючі джинси та роздерта на спині сорочка невідомо якого кольору якось не пасують до розкішного синього крісла. Про чоботи я мовчу, бо вони розірвались у чотирьох місцях та тримаються докупи тому, що дуже брудні. Робертс як завжди, торба сала в елегантному кремовому костюмі. На столі – великий порцеляновий таріль з тістечками.

– Що ж з тобою стало, Нейте? Ти ж завжди вилизькувався, як кіт, на тебе дівчата задивлялися.

– Перегін корів до Абіліну, того й отак. Та я звільнився позавчора, помитись нема за що.

Робертс з’їв вже третє тістечко та помахав біля носа хусточкою з монограмою.

– У тобі загинув актор.

– Їж тістечка та слухай мене. Солодкі тістечка, з цукром, з заварним кремом. Так от, мою людину вбили. Гроші, які він віз, – Робертс відкусив шматочок від четвертого тістечка, – не знайшли.

– Зрозуміло. Я маю знайти вбивцю.

– Ні. Ти маєш знайти тих, хто знав, що він віз ті гроші, бо вони були мічені. Ти їж, їж.

Тістечка були липкі та дійсно солодкі, аж зуби заломило. Як можна таке їсти?

– То як, згоден?

– А що ж мені ще робити?

Новий кінь йшов досить швидко, і до ранчо Робертса було дві-три години дороги. Цікаво, а нащо Робертсові ранчо? Він же такий чистий та пещений, як пухнастий кіт. Такий білий лінивий котисько, гріється на сонці та роздирає мишей, насолоджуючись їхнім писком. І брудні дешеві корови та самотність якось не підходять любчику та матусиному синочку, який думав, що ковбаса росте на дереві. Мабуть, він там або ховається, або когось переховує. Але то не моя справа. Так, саме ранчо невеличке, будинок крихітний, двері червоні, дах теж червоний, біля будинку вороний кінь прив’язаний. Ще декілька різних коней пасуться у корралі за будинком. І Робертс, чимчикує до дверей та чхає від пилюки.