Buch lesen: «Князь Ігор»
Князь Ігор
Русичи великая поля чръленыя щиты прегордиша!
Розділ перший
1
Місяць лютий літа 1184-го видався на Посуллі, як і по всій Руській1 та Половецькій2 землях, сніжним і суворим. Ріки й озера закувало міцним крижаним панцирем, степи лежали під товстим покровом сліпучо-білого снігу мертві, безмовні, а соснові бори та березові гаї, здавалося, дрімали в холодному тихому сні, осяяні блискучим сонцем.
Лише звірі та птахи іноді порушували цю застиглу морозяну тишу. То раптом десь на видноколі застугонить мерзла земля під копитами тарпанів, що, збиваючи снігові вихори, мчать хтозна-куди, то з глибокого байраку долине вовче виття, то з голубого неба шугоне зі свистом униз, на здобич, сокіл-гострозорець.
Ось такої сонячної морозної днини по засніженій рівнині, що розкинулася між річками Хоролом та Сулою, поволі їхали на захід, з Половецької землі в Руську, два вершники – старий і молодий. Обидва в латаних, ношених-переношених, але теплих – вовною назовні і вовною всередину – половецьких кожухах, що сягали колін, у волохатих баранячих шапках та стоптаних постолах з кожушини, підшитих цупкою повстю. Їхні коні були худі, стомлені і через силу брьохалися в глибокому снігу, ледве волочачи ноги.
Один з верхівців, старший, бородатий, зігнувся, важко дихав, безупинно хапався за груди і натужно заходився хрипким кашлем. Молодший їхав поруч і підтримував свого супутника, щоб не впав з коня, а коли той задихався і закочував очі під лоба, розпачливо шепотів:
– Чекай, отче, не вмирай!.. Скоро-скоро Сула… А на тім боці – рідна земля… Україна… Там свої люди не дадуть загинути… Доберемося додому… На Сейм…
Коли старшому ставало легше, він збивав з бороди паморозь, з натугою і гіркотою в голосі відповідав:
– Додому?.. Не доберуся я вже додому… Відчуваю, як тануть мої сили… Як пече в грудях і ноги холонуть… Клята Половеччина всі соки висмоктала… Три роки неволі, поневірянь, голоду та побоїв далися взнаки!.. Був, як дуб, а став, як висохла билина… Туга серце сточила, мов іржа залізо, – за спаленою хатиною, за порубаними дітками найменшими, за нашою матір’ю, що десь у бусурменському полоні невтішно сльози ллє, якщо жива, за Настею, твоєю сестрицею, яка стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина… Один ти в мене залишився, Жданку, бо Іван хтозна, чи живий… Одна моя надія – ти… Сподіваюся, що доберешся на рідну землю і пустиш у неї коріння… Щоб рід наш не перевівся!
Ждан злякано глянув на батька, бо в голосі того звучала явна приреченість, і сказав підбадьорливо:
– Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром Лубен чи Ромен… Або натрапимо на якийсь інший городок на Сулі… Там обігріємося, підгодуємося – і далі в путь, додому!
Батько не відповів, тільки сумно похитав головою і знову схопився за груди, забухикав, а Ждан міцніше стиснув його за лікоть і вйокнув на присталих коней.
Зимовий день короткий. Сонце швидко опускається за далекий червонястий небосхил. А Сули все не видно й не видно. Невже ще одну відчайдушно жорстоку студену ніч доведеться провести у сніговому заметі? Чи ж витримає батько?
Юнак піднімається на стременах, почервонілими очима вдивляється в біло-синю долину. Обличчя його загострилося, заросло русявою м’якою борідкою, засмагло й потріскалося на холодному сонці, на пекучих морозяних вітрах.
Він напружує зір, сподіваючись на високому правому березі Сули побачити фортецю чи якесь інше людське житло, але сліпуче сонце, що б’є прямо в обличчя, та іскристий сніг нагонять на очі сльозу, і все попереду мерехтить, грає веселковими барвами. Небо зливається з землею.
У серце юнака закрадається тривога. Невже збилися з путі? Від Хоролу до Сули верст тридцять. Пора б уже показатися українному порубіжжю! А його все нема, й нема, й нема… Є від чого впасти у відчай!
Десятий день тікають вони з далекої Половецької землі.
Перед внутрішнім зором Ждана пропливають події останніх трьох років.
Несподівано на Посем’я напала орда хана Кзи – сплюндрувала багато сіл, малих і старих винищила, а дорослих потягла в неволю.
Їм з батьком пощастило: вони опинилися разом у кочів’ї половця3 Секен-бея, а матір і сестру запроторили кудись далі. Життя було підневільне, собаче. У кого дома залишилися якісь статки, тих родичі викупили. У них же не було ні статків, ні родичів, і їх ніхто не викупив. Вони стали довічними рабами – пасли табуни коней, череди овець, стада верблюдів та худобини, обробляли байські бахчі. Заготовляли для зимівників дрова, шили одяг та взуття, лагодили вежі, тобто половецькі вози з халабудами-юртами, вимочували шкури та виконували десятки інших робіт. І весь час, де б не були і що б не робили, думали про втечу.
Звичайно, найкраще було тікати влітку, коли тепло і коли кожен кущик заховає тебе чи пустить переночувати. Однак влітку з полонеників не спускала ока варта, а в пустельному степу, що розділяє Половецьку і Руську землі, постійно рискала кінна сторожа, яка стерегла половецьке пограниччя від нападу руських князів і виловлювала втікачів. Не один такий нещасливець потрапляв їй до рук, і тоді йому виколювали або випікали око, відрізували вухо чи розпеченим залізом ставили на щоці тамгу4.
Тому вони вирішили влітку не тікати. Краще – взимку. Коли завіє завірюха і степ занесе снігом, коли вдарять морози, половці послаблюють пильність, а іноді й зовсім не стережуть невільників. Бо ж хто наважиться тікати у голу засніжену пустелю? Ступиш кілька кроків – і слід миттю викаже тебе. А в путі на сміливця чекають і люті морози, і голод, і вовчі зграї. Та й половецькі роз’їзди легко можуть помітити… Тому майже не було випадків, щоб хто-небудь утік узимку.
До втечі готувалися довго і ретельно: заощадили харчів, прилагодили одяг та взуття, роздобули дві теплі кошми5 для спання в снігу, насушили труту, щоб викресати вогню, вибрали в табуні, який доглядали, найвитриваліших коней – і однієї ночі, коли захурделила буремна хуртовина, рушили в дорогу. Сніг відразу замів їхні сліди і, ніким не помічені, вони промчали понад берегом ріки, а під ранок по льоду перемахнули на той бік. Там, у лузі, попасли коней, що, як і їхні дикі родичі-тарпани, були призвичаєні всю зиму добувати собі корм з-під снігу, розгрібаючи його копитами, трохи самі задрімали в заметі, закутавшись по половецькому звичаю в кошму, а потім знову рушили в путь.
Хуртовина не вщухала п’ять діб – занесла всі сліди, всі степові стежки-доріжки. Їхати стало важко. Коні стомилися, почали худнути. Зате не зустрівся жоден половець, і в серцях втікачів почала зростати надія на порятунок.
Коли б тільки не батькова хвороба!
Позаду залишилися трирічні поневіряння і труднощі останніх днів, а попереду ось-ось покажуться окраїнні землі Русі… Там свої люди, там порятунок!
Ждан раптом відчув, як батько схитнувся і поволі почав хилитися коневі на шию.
– Отче, тримайся! – гукнув стривожено. – Вже зовсім близько! Ген-ген ліс і широка долина! А за нею височіють горби… То, напевно, Сула… Ще трохи – і ми знайдемо людське житло! Тримайся!
Батько з натугою підвів голову. На юнака глянули почервонілі, каламутні очі. Зчорнілі, вкриті смагою губи пожадливо хапали морозяне повітря, а посинілі від холоду руки судорожно шарили біля серця.
Жданові стало лячно: невже помре?
Він у відчаї поглянув уперед і тут несподівано для себе справді побачив і приметений снігом ліс, і річкову долину, і високой тогобічний ліс, що мрів у надвечірній імлі.
– Отче, Сула! – вигукнув голосно і вдарив коней.
Незабаром вони в’їхали в ліс і широкою галявиною почали спускатися до берега. Довкола стояли під сніговими шапками темні дерева і лапаті кущі. З-під них швидко виповзали густі сутінки. Наставав вечір.
Ждан з сумом подумав: «Не встигнемо на той бік. Та чи є там поблизу сільце яке-небудь чи городок? Знову доведеться – в котрий раз – ночувати в сніговому ліжку…»
За себе він не боявся. Хоча й холодно – переспить. А батько? Йому потрібна тепла хата, гаряча їжа…
Похиливши голови, стомлено тюпали коні, скрекотала, перепорхуючи з гілки на гілку, сорока, а Ждан гарячково думав, як бути, що робити, і нічого не міг придумати. Одне твердо вирішив – не переправлятися ввечері через широку річкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлий прогній, а діждатися ранку. Отже, треба шукати затишне місце, розкласти багаття і відігріти батька.
Раптом його погляд упав на велику кучугуру снігу, поверх якої стримів дуплистий осиковий окоренок. Невже мисливський зимівник? Він потягнув повід «соб» і незабаром спинився на узліссі, перед напівзаметеною лісовою хатиною-землянкою. Все ще не вірячи такій несподіваній удачі, він притьмом сплигнув з коня, розгріб руками сніг біля дверцят і відчинив їх. В зимівнику давно ніхто не жив. Пахло сирістю. Дерев’яні стіни і стеля взялися памороззю, посеред землянки, якраз під димарем, чорніло викладене з дикого каменю вогнище, на якому стояв закіптюжений горщик, а попід стінами виднілися широкі лави з грубо обтесаних плах.
Ждан вискочив надвір.
– Отче, злазь! Я знайшов зимівник! Зараз розпалимо вогонь, нагріємось, щось зваримо! – голос його дзвенів радістю.
Та батько вже не міг сам злізти з коня. Ждан взяв його на руки, вніс у землянку, простелив кошму на лаві, поклав на неї хворого.
– Полеж тута! Я принесу дров!
Повернувся він з оберемком сухих соснових гілляк і смолистих сучків, поламав їх на дрібні цурупалки, щоб швидше загорілися, ножем настругав стружок та наколов лучини, а потім, діставши з-за пазухи кремінь, кресало і трут, викресав вогню. Незабаром посеред землянки весело загоготіло полум’я. Дим, що спочатку наповнив майже все приміщення, скоро знайшов собі вихід через димар, і дихати стало легше.
Ждан ожив, повеселів. Він повірив у те, що відігріє батька, вилікує, поставить на ноги, і вони завтра вирушать далі в путь. На радощах присунув до вогню горщик з снігом, вніс торбинку, де ще було трохи пшона, перемішаного з шматочками замороженого м’яса, і почав варити куліш. Коней стриножив і пустив на луг пастися, а також заготовив на цілу ніч дров.
За якусь годину в невеликій землянці стало тепло. Зварилася нехитра страва, і Ждан, потримавши горщик в снігу, щоб остудити гаряче запашне вариво, подав його батькові.
– Їж!
Старий посьорбав трохи і відклав ложку. Дихати йому було важко, боліло в грудях, його знову почала тіпати пропасниця.
Тоді Ждан приклався до кулешу і виїв півгорщика. Тепла сита їжа розморила хлопця, і він, похилившись на лаву, незчувся, як заснув. Розбуркав його батьків голос:
– Христе Ісусе, Мати Божа, Царице Небесна, порятуйте мене або прийміть мою душу, аби-сь не мучився! – бубонів старий. – І ти, Дажбоже, і ти, Роде, і ти, Велесе, теж порятуйте мене, виженіть з мене злого духа, що вселився в моє тіло, дайте сили, щоб добратися додому і востаннє поглянути на рідні місця!..
Жданові стало лячно, він не поворухнувся, щоб не перервати батькової молитви, його задушевної розмови з богами – нинішніми, ромейськими, і старими, прабатьківськими. Бо хто відає, які боги справжні, сильніші – сьогочасні чи давні?! Правда, всі вже на Русі ходять до церкви і вірують у триєдиного Бога – Бога Отця, Бога Сина і Бога – Духа Святого. Однак і давнім, прабатьківським, богам багато хто молиться тихцем, щоб ніхто не почув і не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови позбутися, якщо дізнається хто-небудь з людей можновладних – піп, єпископ, посадник, огнищанин6, боярин чи сам князь. Двовір’я вони не терплять, особливо попи, і розправляються з двовірцями нещадно. Та старі боги живучі: бог сонця – Хорс, або Дажбог, покровитель русів – Велес, бог весни – Ярило, бог вітру – Стрибог, бог грому – Перун… Попи повикидали в річки або поспалювали на вогнищах дерев’яні боввани цих богів, а в пам’яті людській самих богів знищити не змогли. Хоч минуло вже двісті літ, як грізний князь Володимир відрікся від старих богів і привіз від ромеїв нових, як кажуть, справжніх, люди від старих богів не відцуралися і на свята дають їм требу7 – ставлять на покуть у горщику та в мисці кутю з узваром, виносять на кладовища душам померлих різні напої та наїдки, у місяці червні на честь Купала молодь розкладає в лісах, біля річок, великі багаття, веселиться, співає, стрибає через той священний вогонь, щоб очиститися від усілякої скверни, тобто нечистих духів, а дівчата плетуть вінки і пускають у воду, щоб дізнатися про свого судженого… І вже всі без винятку – старі, малі, князі й смерди – вірять у нечисті сили: у чортів, відьом, відьмаків, у русалок та мавок, водяників, лісовиків, у домовиків та потерчат, що живуть, невидимі, десь поряд і можуть вчинити людині добро або зло, найчастіше – зло. Їх задобрюють, їм виносять потай требу, а коли це не допомагає, прикликають на поміч попа – і той хрестом проганяє нечисту силу або освячує осквернену нею оселю чи місцевість…
Ждан теж вірив і в нових, і в старих богів, вірив у нечисті сили і не здивувався, коли почув, як батько молиться всім тим богам, благаючи їх вигнати з болящого тіла злих духів, що поселилися в ньому.
Тим часом старий на якийсь час затих, а потім тихо покликав:
– Жданку, Жданку!
– Чого тобі?
– Якщо помру, не залишай мого тіла звірам та хижим птахам на розтерзання… Спали мене тоді… По предковічному звичаю племені нашого!..
– Не помреш, батьку… Я сидітиму біля тебе, поки видужаєш…
Батько на це не відповів нічого, – повернувся на другий бік, обличчям до стіни, і затих.
Ждан довго прислухався до його важкого нерівного дихання, а потім заснув.
Коли прокинувся, то йому здалося, що він спав зовсім недовго. Однак вогонь встиг погаснути, жар зачах, і в землянці віяло холодом. Крізь шпаринку в дверях пробивався вузький жмутик сонячного проміння.
Ждан швидко відкинув теплу кошму, відхилив дверцята і виглянув надвір. Над лісом підбивається зимове сонце. Оце так поспали!
– Вже ранок, отче… Як тобі?
Батько мовчав.
– Ти спиш?
Батько і цього разу не відповів. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки, що лежала поверх кошми. Рука була холодна, мов лід.
– Отче! – зойкнув у розпачі юнак. – Отче!
Батько лежав на лаві неприродно витягнутий, мовчазний і застиглими очима дивився в закіптюжену стелю землянки.
Ждан опустився біля нього на коліна і беззвучно заплакав. Тепер він залишився один у цьому чужому, холодному світі і, хоча вже мав дев’ятнадцять літ, почував себе скривдженим, знедоленим сиротою.
Стояв над батьком довго, аж поки не відчув, що змерз. Тоді підвівся і вийшов надвір. Потрібно було виконати батькове прохання – спалити його на вогнищі.
Спочатку по слідах у снігу розшукав коней, привів до зимівника, потім настягав з лісу на галявину чималу купу сушняку і поклав на неї батька. Робив це, як уві сні, все ще не вірячи в те, що сталося. Стомившись, присів під дерево на пеньок – трохи відпочив, поринувши у свої важкі думи, потім підвівся, викресав вогню.
Жовтогаряче полум’я несміливо лизнуло смолисті тріски, згодом затріщало, завирувало і шугнуло високо вгору, поглинаючи і кострубате суччя, і товсті смолисті гілляки, і задерев’яніле тіло покійника. Від багаття війнуло нестерпним жаром. Ждан відступив назад і знову сів на пеньок. Мов закам’янів від горя. І здавалося йому, що то не батькове тіло, а його душа палала на тому пекельному вогні. Нічого не чув, не бачив, крім тріску палаючих головешок та шипіння снігу, що танув довкола.
Так сидів довго, то дивлячись, як обвуглюється труп батька, то завмираючи від туги. Гарячі сльози туманили його зір. Бідний отець! Як він мріяв ще раз побачити батьківщину, думкою не раз і не двічі летів до неї через безмежні степи, повноводні ріки, через ліси і байраки! Як хотілося йому побачити рідну оселю або хоча б згарища її! Сподівався, що, може, хто-небудь з найменших діток урятувався і пережив лихоліття у добрих людей… Та ба! Боги розсудили інакше і покликали його до себе.
Злякала і вивела його з задуми стріла, що гостро цьвохнула над головою і встромилася в малинову купу жару. Він отетеріло оглянувся і побачив позад себе чималий загін половців, що поволі наближався. Тікати було нікуди та й ніяк. Запізно.
2
Це був лише передовий загін. Невдовзі галявину вщерть запрудили половці. Попереду на баских конях сиділи два вершники, що, судячи по одягу та прикрасах на кінській збруї, були беями або ханами.
Ждана підвели до них.
Вершники пильно вдивлялися в полоненого. Старший не відзначався ні зростом, ні силою, ні владністю погляду. Сидів він у сідлі, як лантух, стомлено, обважніло. Брезкле обличчя – безживне, жовте, в очах – ніяких почуттів. Другий же, молодший, відразу привертав до себе увагу. Одягнутий у добротний кожух з вовчого хутра і лисячу шапку з малиновим верхом, він чимось скидався на дужого пса-вовкодава. Могутня статура, велика голова, пронизливий погляд бистрих чорних очей, міцна рука, що держала повід, крупний дзьобатий ніс посеред обпаленого морозом, злегка вилицюватого обличчя – все дихало в ньому незвичайною силою і рішучістю.
Він якийсь час мовчки розглядав юнака, а потім з легкою насмішкою в простудженому голосі сказав:
– Я Кончак! Ойє!.. Це хан Туглій – славетний джигіт!.. Чував про таких? А ти хто, жовтовуха свиня? Урус?
Ждан і так був приголомшений тим, що сталося щойно з ним, а тепер, почувши, що перед ним сам Кончак, втягнув голову в плечі, мовби ждав удару. Хто ж не чув про хана Кончака? Вся Русь знає його! Матері лякають ним дітей. Дорослі, зачувши це ім’я, хрестяться. Та й не дивно: не раз і не двічі протягом останніх десяти—дванадцяти років приходив він з мечем на Переяславську та Київську землі і проявляв там нечувану жорстокість – села і міста палив, старих і немічних вирізував, дужих у полон тягнув, а малолітніх дітей наказував брати за ноги і бити об дерева, об стіни будівель або просто об землю, аби їхні голівки репалися, мов гарбузи. За час своїх спустошливих нападів Кончак зніс майже все Посулля. Залишалися тільки укріплені городи Посульської оборонної лінії, зрубані ще князем Володимиром Святославичем у 988 році, – Воїнь у гирлі Сули, Римів, Лукомль, Сніпорід, Лубен, Кснятин, Лохвиця, Ромен, Дмитрів… Тепер, видно, він добирався і до них.
Також знав Ждан, що Кончак мав велику силу серед половців, бо зумів зброєю, хитрістю, підкупом та умовляннями підбити під свою руку або поставити собі в залежність багато половецьких родів і племен, які кочували на широкому просторі між Волгою, Дніпром та Азовським морем. Навіть сильний, гоноровитий хан Кза, що сам намагався очолити так званих «диких» половців, котрі кочували північніше, зрештою був змушений визнати зверхність Кончака.
Ждан відчував, як терпнуть у нього ноги і щось болюче давить у грудях. Все пропало! В одну мить розвіялися його надії на визволення. Замість того, щоб перейти Сулу і ступити вільною людиною на рідну землю, про яку мріяв довгі роки і до якої добирався так важко, з такими труднощами, він знову стоїть ось нікчемним рабом, невільником перед самим ханом Кончаком, і той зі злорадісною усмішкою на устах, граючись ним, як кіт мишею, жде на його відповідь.
– Я Ждан, – видавив із себе потерплими губами юнак, – урус.
– Судячи по слідах, на які ми випадково натрапили сьогодні вранці, ти їдеш з Половецької землі… Ти був там у полоні?
– Так.
– Де?
– У Секен-бея, що з племені хана Кзи.
– Ти добре розмовляєш по-нашому…
– Я жив серед половців три літа.
– Ось як! Справді, за такий час можна навчитись! – погодився Кончак і, помітивши на вогнищі перепалений кістяк людини, запитав: – А то хто?
– То мій батько… Ми разом тікали. Він захворів у дорозі і вночі помер.
– Ви з батьком сміливі люди. Не кожен зважиться взимку тікати через безлюдні засніжені степи…
– Краще смерть, ніж неволя!
– Ой-бой! Я бачу, сміливість і досі не покинула тебе. Але ж тепер ти знову невільник, раб!
– Тепер мені однаково… Ви уб’єте мене?
Кончак усміхнувся. З-під покритого інеєм вуса блиснули міцні білі зуби. Ця посмішка трохи скрасила його тверде суворе обличчя.
– Ні, не вб’ємо. Для чого вбивати? Ми ще не ступили на Руську землю, а вже взяли здобич. Це добра прикмета!.. Ти був полонеником хана Кзи, тепер будеш моїм!.. А от якщо спробуєш тікати, тоді я накажу осліпити тебе або й стратити. Зрозумів?
– Зрозумів.
– Зараз тобі дадуть свіжого коня, бо твої такі загнані, що годяться тільки на м’ясо… Будеш у поході при мені – товмачем, а також помагатимеш кухарю, доглядатимеш коней. Добре служитимеш – матимеш достатньо їжі, хитруватимеш – будеш битий!
На знак того, що й ці слова дійшли до нього, Ждан кивнув головою.
Тут же на мовчазний погляд хана молодий курт8 підвів бранцеві коня і прилаштувався поряд.
Широкою галявиною орда рушила до Сули і по льоду перейшла її.
Першою жертвою стало невелике сільце, що заховалося між лісами у розлогій долині. Орда швидко обійшла його з двох боків, оточила, – жодній живій душі не пощастило вислизнути з нього.
Кончак і Туглій зі своїми почетами зупинилися на узвишші і спостерігали, як воїни вривалися в хатини, виводили надвір переляканих людей і тут же одних убивали, а інших – дівчат, юнаків, молодих жінок та чоловіків – в’язали сирицею по десятку, щоб відправити під вартою в Половеччину. Однак таких було значно менше. Більшість гинула під шаблями нападників.
– Так ми всіх переб’ємо! – вигукнув Туглій, побачивши, як лютують воїни. – Хіба не краще потягнути всіх у полон, щоб потім мати непоганий зиск? Ми б змусили переяславського князя Володимира Глібовича добряче потрусити кишені!
Кончак думав інакше. Він зверхньо глянув на невисокого товстуна і жорстоко кинув:
– Хай убивають! Це я наказав! Бо багато цих урусів розплодилося!.. Я поклявся Тенгріханом, що винищу, витопчу всю Переяславську землю аж до Десни і Сейму, а Київську – до самої Либеді! Ці землі повинні належати кипчацьким родам! Тут вони ставитимуть свої юрти, тут випасатимуть табуни! Ми твердо станемо на обох берегах Дніпра аж до самого Києва, і я своїм списом застукаю у його Золоті ворота! Тсе-тсе!
Ждан чув ці холодні слова, чув жіночий лемент, дитячий плач, крики й прокльони чоловіків, рев худоби, гоготання вогню – і невтримний дрож стрясав усе його тіло. Ах, коли б мав меча, коли б мав списа, то, не роздумуючи, всадив би в широку ханову спину!
Коли закінчилася огидна розправа над мирним населенням, коли все в долині пойнялося вогнем і кілька десятків воїнів погнали полон, табуни скоту і нав’ючених всіляким добром коней на схід, Кончак підвівся на стременах і гукнув:
– Уперед! На Дмитрів! Обминемо Ромен – хай до пори до часу залишається у нас позаду… Він зараз не страшний… Попалимо всі поселення між Роменом і Дмитровом – і роменці самі здадуться або подохнуть з голоду!.. Вперед! І нікого не жаліти! Це наказую вам я, хан Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана!
І він, широко розпроставши свої могутні плечі, вдарив коня і перший помчав на північ, де біліли чисті, не рушені ні людською ногою, ні кінськими копитами сніги…
3
Вогняним смерчем прокотилися половці понад середнім Посуллям, попалили села, спустошили їх дощенту і врешті обложили Дмитрів – чимале городище, розташоване на рубежі Переяславської та Новгород-Сіверської земель. Кончак хотів узяти його з ходу, та дмитрівці встигли зачинити ворота, закласти їхні провушини міцними дубовими балками, а стіни облили водою, і вони на морозі відразу взялися гладеньким, мов скло, льодом.
Кончак наказав приготувати драбини. Та вони стояли неміцно, ковзалися по льоду, тріщали під вагою багатьох тіл, і захисники Дмитрова, озброєні дерев’яними вилами-дворіжками, легко зсували їх набік або просто назад, і вони з гуркотом падали на мерзлу землю, на смерть розбиваючи тих, хто по них ліз.
Кончак лютував. Стояв на пригірку і лихим оком зиркав на городище, що не хотіло здаватися.
– Спаліть його! – вигукнув, окрилений новою думкою. – Закидайте палаючими стрілами! Викуримо урусів із їхніх гнізд!
Сотні вогнистих смолоскипів шугнули через заборола на город. Здавалося, ніщо тепер не врятує його. Однак приметені снігом солом’яні та очеретяні дахи не хотіли займатися.
– Ну що ж, – сказав Кончак, – тоді ми заморимо їх голодом! Я змушу їх їсти собак та котів!
Минув тиждень. Дмитрів мужньо тримався і не думав здаватися. Кончак плюндрував навколишні села, а награбоване багатство та полонених з охороною відправляв у Половеччину.
Жив він у просторій хаті дмитрівського попа неподалік від городища, вставав рано, снідав і йшов до війська, що облягло фортецю. Там вигадував усе нові й нові способи, щоб узяти її, та всі намагання були марні, і він, змерзлий і злий, повернувшись вечором, люто кляв і мороз, і глибокі сніги, і урусів, що не хотіли здаватися, і своїх батирів, котрі, на його думку, проявляли слабодухість та невміння воювати.
– Ждане, ти урус, ти знаєш свій народ і свої звичаї краще, ніж я. Скажи, як узяти цю кляту фортецю, і я не тільки випущу тебе на волю, а й дам стільки багатства, що вистачить тобі на все життя! – питав полоненого, якого чомусь уподобав і тримав при собі, доручаючи всілякі домашні роботи – топити піч, носити воду, допомагати кухареві-половцю мити посуд чи рубати дрова.
Ждан тільки здвигнув плечима.
Одного разу здобичники притягнули гурт бранців, яких Кончак мав справедливо, як йому здавалося, поділити між своїми родами. Нещасні полонені тулилися один до одного, щоб хоч трохи зігрітися. Серед них виділявся чоловік років сорока п’яти. Він був без шапки, без верхнього одягу – в одній сорочці; на ногах – незвичні для слов’янина половецькі стоптані чирики; борода і чуб – скуйовджені, вкриті памороззю, ліве око запливло синцем, а з розбитої губи сочилася кров. Він тремтів від холоду, мов сухий листок. Нічний мороз, безперечно, доконає бідолаху! Та чи дотягне він до ночі?
Кілька разів проходив Ждан двором з оберемком дров, і кожного разу у нього стискувалося серце: замерзає старий, на очах замерзає!
Тоді він наважився: прослизнув у попівську комірчину, де ханський кухар став тепер повновладним господарем і куди іноді посилав юнака по те або по інше, зняв з жердини старого, витертого кожуха, що не приглянувся половцям, таку ж шапку-бирку, із-за скрині витягнув запилені, але ще цілі чоботи-шкарбуни, зав’язав усе це в стару попівську рясу і, вибравши хвилину, коли варта не могла його помітити, прослизнув до гурту бранців і тицьнув вузла старому в руки:
– Одягайся, а то замерзнеш!
Бранці миттю обступили їх, щоб не помітили вартові.
Старий натягнув на себе кожуха, шапку, рясу розірвав на онучі – взувся.
– С-спасиб-бі, х-хлопче, – не сказав, а процокотів зубами. – Ти хто?
– Мене звати Жданом.
– А мене Самуїлом… – і замовк.
На подвір’я у супроводі кількох беїв та хана Туглія в’їхав Кончак. Він змерз і, видно, був злий. Ще один штурм Дмитрова зазнав невдачі.
Конюші притримали його коня. Хан важко сплигнув на землю і, опустивши голову, ні на кого не дивлячись, рушив до хати. Та раптом з гурту невільників назустріч йому виступив Самуїл і перегородив дорогу.
– Х-хане К-кончак! Х-хане К-кончак! – процокав зубами і низько вклонився. – Дозволь слово мовити!
Кончак суворо глянув на нього, але зупинився.
– Ти хто?
– Я київський к-купець… Самуїл… Н-не впізнаєш?.. Позаторік я привозив т-товари в твою з-землю, хане… На Тор… І ніколи ніхто не чіпав мене… Б-бо ж купців ніде не чіпають… А тут твої люди пограбували мій обоз, з яким я йшов у Сіверську землю, візників побили, товари й коней забрали, а мене роззули, роздягли і притягли сюди, яко пса…
Кончак, видно, не все второпав, бо наморщив лоба, замислився. Уздрівши Ждана, кинув нетерпляче:
– Що каже цей урус? Чого він хоче?
Ждан швидко переклав.
Кончак з цікавістю глянув на купця.
– А й справді, мені пригадується твоє обличчя… Чекай, чекай… це ж у тебе мої доньки купували і намисто, і мило, і лляне полотно, і різне узороччя?
– Так, так, хане, у мене, – зрадів Самуїл. – Такі гарнесенькі дівчата – кароокі, чорнобриві!
– Гм, я волів би, щоб у мене було більше синів, – усміхнувся Кончак і, враз спохмурнівши, додав: – Я ніколи не чіпав купців, а навпаки, завжди ставився до них доброзичливо. На доказ цього я запрошую тебе до себе на вечерю. Ось Ждан проведе… Там і поговоримо, бо маю щось тебе розпитати…
І швидко попростував до хати.
Коли Самуїл у тісній, але теплій кухні трохи відігрівся, умився і розчесав чуба та бороду, Ждан повів його до світлиці. Тут за столом уже сиділи хани Кончак та Туглій, Кончаків син Атрак, названий так на честь свого діда, та кілька беїв. Кончак показав на вільний ослін:
– Сідайте! – і вп’явся у смажену баранячу лопатку. – Їжте!
Всі були голодні і довго їли. А коли наситилися, Кончак запитав:
– Зігрівся трохи, Самуїле?
Купець витер рота полою кожуха.
– Дякую, хане, зігрівся… А то думав – пропаду.
– Де ж тебе перестріли мої люди?
– На Удаї, біля Прилуки.
– Куди ж ти прямував?
– У Путивль… Віз жіночі прикраси, одяг, сіль… І все пропало… Та ще четверо хлопців на додачу, а з ними – сани, коні, збруя… Накажи, хане, хай твої люди повернуть мені моє майно!
– Чого захотів! Піди, дізнайся, де воно!.. Е-е, чоловіче, що з воза впало, те пропало! Дякуй долі, що сам лишився живий…
– Я й дякую.
– От і добре… А тепер скажи мені, чи ти не бачив, коли їхав з Києва, князів з дружинами?
Самуїл поволі підвів голову, пильно глянув у вічі ханові..
– Аякже, бачив.
– Де?
– Стоять за Альтою.
– Хто саме?
– А хто?.. Великий князь київський Святослав, великий князь землі київської Рюрик, князь переяславський Володимир та князь чернігівський Ярослав… Схоже, очікують ще когось.
– Невже до Києва дійшла чутка, що я перейшов Сулу?
– До мене не дійшла, бо інакше я повернув би назад… А от чи до князів дійшла, того не знаю…
– Однак вони чогось стоять, – замислено проказав хан Туглій. – Не на прогулянку ж вийшли!
Кончак насупився. Кошлаті чорні брови зійшлися до перенісся, як дві грозові хмари. Грубе, тверде обличчя потемніло ще дужче. Видно було, що він вражений несподіваною звісткою і стурбований нею не на жарт.
А Туглій не вгавав:
– Я так і знав, що ми під цим клятим городищем прогайнуємо дорогий час! – і грюкнув кулаком по столу. – Вся Русь уже оповіщена про наш напад! Добре, якщо князі й досі стоять за Альтою… А якщо рушили сюди? Що буде? Вай-пай!.. – Кончак ще дужче засопів носом, похмуро глипнув очищами.
– Помовч, хане! Поговоримо про це пізніше! А зараз подякуємо нашому другові Самуїлові за таку важливу звістку. – І повернувся до купця: – З цієї хвилини ти вільний і можеш їхати на всі чотири сторони! Що б ти хотів у мене попросити?
Самуїл підхопився на ноги і низько вклонився.
– Дякую, хане, за таку велику ласку… Воля для людини – то найбільший скарб!.. Але якщо ти дозволяєш звернутися до тебе з просьбою, то я насмілюся просити у тебе…
