Buch lesen: «Стрі-чен-ня»

Стрі-чен-ня, або Повість про пригоди Наталки Безрідної та її друзів Року Господнього 1677

Скажи мені правду, мій добрий козаче,

Що діяти серцю, коли заболить?

Як серце застогне і гірко заплаче,

Як дуже без щастя воно защемить?

Як горе, мов терен, всю душу поколе,

Коли одцуралось тебе уже все,

І ти, як сухеє перекотиполе,

Не знаєш, куди тебе вітер несе.

Е ні, скажеш мовчки, скосивши билину,

Хоч рано і вечір водою полий,

Не зазеленіє; кохай сиротину,

А матері й батька не бачити їй.

(Українська народна пісня)

І. Калиновий міст

Неждана цього року видалась весна.

Негадана.

Налетіла над тихі київські хутори перелітними птицями, розмалювала цвітом людські садочки, позеленила свіжим мохом тини з перетрухлими призьбами, повипускала з-під стріх горобчиків.

І вже, дивися, й поперла-потаскала по городах лобода зі щирицею, по гаях кропива з лопухом та полином, по дворах обабіч стежок спориш.

І спустились на землю довгі ночі-ніченьки, ясними зорями та понурим місячним серпом, що поволі то одбував, то прибував у рівненький кругленький коржик.

І все частіше й частіше вили по ближніх селах та хуторах тими ночами пси, і все частіше будили тії пси таких, як оце я, сплячих тонким тривожним сном хазяїв, підіймали з лежанок та печей, виривали з бачених і давно прожитих жахіть.

І набивались у полунічний час люльки тютюном, і курились тії люльки похапцем, і знов хотілось спатоньки, і знов спалося, але тільки-но вкинешся в оті недотерплені муки совісті, коли вже, дивися, й тарабанять у далекому граді Києві дзвони церков, уже ранок став на світ Божий, і думаєш, що то сьогодні, либонь, свята неділя.

День празничний.

Славний день.

А скоро ж бо ще й славніший за нього день надійти має.

Роковий день.

Великдень.

Але як сталося все оте чудне й незбагненне, ще був не сам ясний Великдень і не світле Христове Воскресіння, а всього лише чистий четвер.

Еге ж, вечір чистого четверга.

То ж улігся я того вечора, як зараз пам’ятаю, у себе в хаті на печі спати раніше, ще засвітла.

Було ж се все в невеличкому, Богом забутому хутірці верстов за десять од Києва, котрий, хутірець отой, носив назву чи то Роздоріжний, чи то Береговий.

Отож улігся я був, а воно чогось усе не спиться й не спиться; я усе крутився з боку на бік, обдумував, як завше, оте своє прожите, одшуміле, призабуте і бозна-бозна-скільки раз позаторішнє.

 
– Зацвів терен рясно, да любив козак,
Ой любив він да дівчиноньку…
 

Виводили з трійко дівочих голосів на вулиці, хоча воно ж бо й піст, і не можна б наче, і Страсний же тиждень, не такий собі…

Хоча постій, підожди, Хведьку. Розплющ очі, прислухайся, чи не сниться то все тобі.

Сниться. Сниться ж бо.

Тихо-тихо на вулиці, ані тобі чичирк, а співи ж ті – то лише сон.

І терен, і козак, і любив, і дівчинонька – все то тобі сниться, Хведьку, все ж то тобі лише видиться уві сні і мучить совість твою, не більше.

Нема того всього, Хведьку, то сон.

Нема і не було того, ні життя, ні парубкування, ні козакування того злополучного, ні красивої молодої сотниківни Катрусі, ні Соснівської різанини.

Нічого того не було, Хведьку!

То все тобі приснилось такої як оце вчора глупої місячної ночі.

Коли віє над хутором і гуляє степом вітрюга і хилить верби над ставом, оповитим туманцем, а разом з ними скрипить кладка і двері хліва, і мерехтять у вишині холодні одинокі зорі, і ти наче ще більш одинокий за них в оцій безлюдній хаті, наче мрець у тісній домовині – таким ти себе відчуваєш, і таким живеш, і миришся з усім отим.

Біжать хвилини і роки, а ти все згадуєш і все миришся з отим усім.

Отож забудь, викинь із голови, змети як мітлою пам’ять свою і не відай, не знай, не живи колишнім, бо нема вже його давно.

Мо’, й було коли, та нема вже.

Нема гарного товариша Шевчика.

Спочиває в сирій матінці-землі.

Нема отамана Безрідного Максима, похмурого завжди, але завжди мудрого й розсудливого, нема вже його такого, і дружини його пані Галини нема вже давно на світі білому.

В раю вони, либонь.

Либонь, в раю.

І Катерина моя з ними в раю.

А де ж я?

Де ж я, Хведько?

Я ж бо в труні.

В оцій розтриклятій хаті-труні, і не вилізти з неї далі, бо нікуди мені йти.

Такі негожі думки терзали мою голову того вечора, терзали, аж доки я й сам не помітив, як заснув.

Доки не провалився у темну холодну яму без дна і без краю, без світла і без снів.

Перебував же я там, у тій безодні, вже й не згадати скільки, мо, й годину, а мо, й цілу вічність.

Хтозна.

Не пам’ятаю.

Пам’ятаю тілько, що був той сон мені як ніколи милий, за скільки років тривожних і лихих снів.

Милий, бо пустий, беззмістовний.

Отож я і милувався тою темрявою, натхненніше навіть, ніж милувався б світом Божим, бо ж остогидли вже сни змістовні, з обрисами якихось далеких, невідомих (чи мо’, й відомих) мені степів з могилами і бойовищ на них, широких просторих рівнин з мереживом курних шляхів, бань монастирів і сіл у низинах між гаїв над спокійними плесами річок, лісів та дібров на гірських схилах.

То ж все мені снилось завше і встигло вже набриднути вельми.

Набрид кривавий захід сонця над пожарищами по вулицях полкових і сотенних містечок.

Набрид запах крові і вовкулаче виття у степах.

Набридли обриси упирських зграй на тлі глибокого темно-синього, засипаного зорями неба.

Все те мені вже страх як набридло, але його чогось не було сьогодні, сеї ночі.

Замість того була лише тьма і пустота, яка тішила і берегла моє зранене серце.

І я б спав ще, спав би, либонь, і аж до скону літ, аби мене раптом не розбудили.

А розбудило ж мене тоді – що б ви подумали? – церковні дзвони.

Так, так, я і сам було подумав, що оті київські, передзвін котрих доноситься погожими літніми чи осінніми ранками аж до нашого хутора, і будять тоді мене, бо я сплю чутко до далеких звуків.

Я сам було подумав зразу, що то вони – дзвони київських околиць, я був у цьому навіть упевнений, але, як виявилось, помилявся.

Я помилявся, бо через хвилю чи дві, ще навіть не розплющуючи очей, я втямив, що дзвонять не там далеко, за верстами курних шляхів і вишнево-яблуневих садочків.

Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут, поруч.

Дзвонять у нашій хутірській церкві.

Як тільки я це зрозумів, так тут же і з’явилась у голові думка:

«Ти ж постій, підожди, та ж церква… Вона ж років з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь київський дячок відьму мертву одспівував, а вона з труни встала на третій день і зі своїми чортами на шмаття розірвала його. Після того ж церква і запустіла, кажуть, там у ній нечисть та досі є…Та і ніч же ж надворі. Що ж то воно тоді?»

– Чого куняєш, Хведько? Розчумуйся! – почулось од столу.

Я зиркнув туди і вгледів мерця.

Людина, що сиділа за столом, вмерла вже давно, ще за часів моєї юності.

– Що вилупився? Не радий?

Мрець сидів за столом.

Виглядав він увесь як мрець, синій і худий, кістлявий, вишкрябував руками сир з мілкої мисочки і набивав ним рот.

Не плямкав при цьому зовсім.

– Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… – мовив я, всівшись на полу печі і звісивши ноги до землі, при цьому все ж її не торкаючись з чималенького, знаєте, остраху.

– Не лякайся, Хведько, діло до тебе у мене є, – мовив мрець.

– Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене діло може бути? Хіба туди забрать?

– Ні, рано ще.

– А що ж?

– Ну… Сьодні ж день такий як-не-як.

– Який?

– Як який? Мертвецький великдень. Забув?

– Забув.

Я був вельми насторожений цим гостем.

А ви хіба не були б?

– Сьодні всі наші по вулицях швендяють.

– Які ваші?

– Мертвяки.

– Тьху на вас, Степане Івановичу!

– Та вже що є, те є.

Я з острахом зиркнув у бік вікна.

– І багато вас? Таких? – спитав.

– Вистачає. Та не в тому річ. У мене тут…

Мрець поліз рукою під полу свитки, і я не втримався – ледь не поклав на груди хресне знамення.

– Я ж тобі кажу – не лякайся, – прорік на те мрець і виклав на стіл торбу.

Порився в ній і видобув відти книгу та ще жменьку якихось маленьких кульок, що випромінювали тьмяне мерехтливе сяйво.

А ще ж пак довгий згорток із чорної матерії з чимось важким усередині.

– Ось, – мовив мрець, важко зітхнувши. – Оце моя справа до тебе. На Чернігівщині в одному з отаких, як цей, тихих хутірців мешкає одна знайома нам обом особа, котрій треба все це передати. І приглянути за тою особою на тяжких путях життя.

– Хто ж це? Хтось із побратимів? – кинувся я перебирати в пам’яті живих і неживих друзів юності, котрі були якимось чином пов’язані із мерцем.

– Майже, – перервав він мої роздуми. – Ім’я Наталя Максимівна Безрідна тобі про щось говорить?

Я закляк.

Наталка – дочка покійного отамана Максима, маленький теплий вузличок на руках у покійної пані Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тільки, що забрали її отого злополучного літа рештки козаків Безрідного кудись, невідомо куди.

Перед очима проплили, наче воскреслі, молоді літа.

– Отож бо, Хведько. Туди тобі й дорога. Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею. Тепер живим пора, – прорік ще мрець. – А я піду.

– Куди, Степане Івановичу?

– За Калинів міст. Там мене вже ждуть.

І він піднявся з-за столу.

– Коли вирушати? – спитав я.

– Зараз же. Дорога сама тебе приведе.

– Зараз? В ніч?

– В ніч. Давай, Хведько. І не озирайся на прожите.

Мрець одягнув шапку, і в цю ж хвилю заспівав перший півень.

З тим він і зник з моєї хати і з мого життя.

ІІ. Їхав козак полем, містом…

З Києва до Ніжина немала доріженька.

Але рання тиха українська весна вела мене саме туди.

Я не знав, у якому хуторі жила Наталка, але мені, либонь, і не треба було знати.

Я їхав, куди їхалось, а на шляху мені то річка розлилась (казали місцеві – чорт греблю зірвав сеї ночі); я прицмокував, бо зроду не вірив у чортів, і смикав коня за повід в об’їзд; там ліс – кажуть мені: не їдьте, добрий пане, через ліс, там розбійників зграя завелась, та такі люті, що он у братового (або сватового) кума підводу з волами одібрали, а позавчоріш дівчата йшли з вечорниць з одного хутора в інший навпростець, так усі повтікали, а одну, що накульгувала, розбійники ті спіймали…

Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав коня їхати через поле, і так мене дорога виводила куди мені треба.

А на полях же хіба не зустрічав я чого чудного?

Наче кишіли ці землі та в цю весну всілякою нечистю!

Ото заночував я раз у полі коло якоїсь дібровки, там же до дерева коня припнув та й приліг на торішньому листі.

І дрімалось, і не дрімалось, а святий Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимої за своє життя, а разом з тим і од чогось світлого, яскравого, що підіймалось у душі, чим дужче я під’їжджав до славного полкового містечка, отак затіг неголосно:

 
– Добрий вечір тобі,
зелена діброво,
Переночуй хоч ніченьку
мене молодого.
 
 
Не переночую,
Бо славоньку чую,
Вже ж на твою, козаченьку,
Голову буйную.
 
 
Добрий вечір тобі,
Та темний байраче!
Переночуй хоч ніченьку
Доленьку козачу.
 
 
Не переночую,
Бо жаль мені буде:
Щось у лузі сизий голуб
Жалібненько гуде.
 
 
Ой як крикнув козаченько, – заволав уже я натужно од тих думок:
До гаю, до гаю
Наїжджайте, воріженьки,
Сам вас викликаю!
 

І не помітив зовсім, що останні слова доспівував не сам.

– Гарно співаєш, козаче, ой не міг, не міг, знаєш, утриматись, – почулась суха, наче шурхотіння житнього снопа, мова.

Переді мною, наче з-під землі, постав дивний, зарослий довгим волоссям, в піваршина зросту чоловічок.

Його оченята поблискували в променях вечірньої заграви, що саме розпливалась над полями і віддаленими селами.

– Ви, пане, хто? – не зрозумів був я. – Звідки тут?

– Як звідки? – здивувався пан. – Це ти тут, козаче, звідки, а я тут хазяїн. Я польовик.

– Хто? – недовірливо витягнув я.

– Та… махнув рукою пан і заговорив півшепотом. – Знаю, куди їдеш, знаю. І небезпеки там тебе жде аж три. А я… Ти слухай, не перебивай, – огризнувся пан, коли вгледів якусь мою байдужість, хоч я перебивати й не збирався. – Так от. Я тобі у винагороду за твої співи повім. Поїдеш перед самим Ніжином на північ до хуторів, і там будуть болота. Ти людей там стрінеш і з ними підеш. Іди в саму гущу боліт і людей за собою веди. Дехто іти туди відмовиться і піде в інший бік – там він і згибне. А ти іди в самі болота. Оминай вогники віддалених сіл уночі, бо то загибель. То селення покинуті, і там відьми з купальницями веснянок співають, літо прикликають, зайдеш у таке село – не вийдеш більш. От. А в болотах ночами не спи. Три доби тобі потрібно буде, щоб болота пройти – три доби не спи. Як хочеш, але видержи. Як виїдеш з боліт, тоді хоч і серед битого шляху простягнися, а в болотах, у хащах болотяних не спи. З тобою люди будуть – вони схочуть спати і спатимуть. І згибнуть тим. Їх уночі шерстистий подушить.

– Хто?

– Шерстистий. Демон лісовий. Ворог мій заклятий. І останнє…

Я слухав не так уже й байдуже, мені стало навіть цікаво.

– На останній день побачите мандрівного дячка. Він буде складно говорити і повість, що йде з Чернігова в один тутешній монастир в лісах. Він ректиме, що знає дорогу і всіх проведе. Всі зголосяться і підуть з ним. А ти не йди. Ні єдиному слову його не вір. То болотяник, злий дух боліт, а монастир той – місце безлюдне, лячне. І він, демон, супутників твоїх у драговину заведе, всіх до одного. А ти вийдеш на дорогу. І та дорога веде до хуторів. То твоя дорога. Це перша небезпека.

– А друга?

– Друга на хуторі. Хутір здаватиметься тихим і глухим, але то омана. Повного місяця бійся. То хутір вовкулачий, лихий. Тамтешні вовкуни бояться людини, до котрої ти їдеш.

– Наталки?

– Тобі ліпше знати. Але до певного часу. Врешті в одну ніч вони переборють свій страх, і тут починається вже третя небезпека. Серед людських ватажків, великих ватажків…

– Козацької старшини? – мовив я.

– Тобі ліпше знати. Так от, серед них є вурдалак. Знатного роду. І натравить на вас усе своє воїнство.

– На нас із Наталкою?

– Побачиш. Оце головна твоя небезпека, той упир.

– І як її, ту небезпеку, оминути?

– Її не оминеш. Тут усе залежить од людини, до якої ти їдеш.

– А… – ще мовив був я, але пан перепинив мене, взявши за руку.

– Все. Більше нічого сказати не можу, і так усе сказав.

І тільки тут я вгледів, що то не волосся у чоловічка довге – то в нього замість волосся житні колоски, а лице і руки – чорні, як земля.

І очі світяться червоним аж ніяк не од заграви.

В ту ж хвилю я прокинувся.

Над полями стояли вранішні тумани, і далеко на сході займалась блідо-рожева зоря.

В оддалених селах голосили когути.

Я зібрався і рушив у дорогу.

І вже на першому чималому роздоріжжі згадав про той дивний сон, так легко забутий зранку. Там на роздоріжжі я надибав чотири запряжені волами підводи, що були повні різного краму.

Добрі люди, що ними правили, були либонь усі до одного базарні і жваво сперечались між собою. Там були чоловіки, жінки та навіть двійко дітей-підлітків, хлопчик і дівчинка, років, мо’, по тринадцять-чотирнадцять од роду.

Я під’їхав ближче й спитав тих добрих базарних людей, як їхати до Ніжина, і вони мені майже в один голос повіли, що і самі туди їдуть, отож нам по дорозі, але їхати близ Чернігова, мовляв, ніяк не можна, бо там на шляхах промишляють татарські загони.

Я тому сказаному віри не йняв і дорікав добрим людям тим, що не можуть бусурмани чинити розбій у цих місцях, у глибині України.

Мені перечили при цьому дуже завзято, а дехто висловив думку, що то ніякі не татари чинять беззаконня, то, мовляв, люди пана гетьмана Самойловича, котрому чимсь не догодили місцеві старшини.

– Ні, то Дорошенка! – кричав хтось із возів. – Із західної сунуть. З-за Дніпра.