Buch lesen: «ТТ»

Гоша витягнув з-за пояса ТТ. Пістолет був абсолютно новий. Ще заводське мастило, від часу засохле світлими розводами по вороненій сталі, довелося видаляти бензином.

Він приніс його додому після того, як знайомий СБУшник Віктор нарешті погодився продати йому ТТ зі своїх особистих запасів, залишивши-таки марні спроби всучити пістолет Макарова. Незважаючи на те, що ПМ був і дешевшим, й більш звичним, Гоша наполіг на ТТ, і тепер змоченою в бензині ганчіркою відтирав консерваційне мастило, яке місцями міцно присохло до вороненої сталі пістолета.

Віктор був сепар. Незважаючи на те, що вони дружили в далекому дитинстві, зараз Гоші на нього було глибоко наплювати: настав час вибору – і кожен цей вибір зробив. Віктор залишився служити в СБУ, але вже іншій владі, Гоша – Георгій Сичов, у минулому теж мент, старлей, командир взводу ВВ, – не залишився, написав рапорт, зібрав деякі речі, забрав матір і вони виїхали в Дніпро.

– Ти воювати, чи що зібрався? – здивувався Віктор, коли передавав пістолет, ховаючи бакси, і пару разів неспокійно озирнувши поглядом навкруги.

Гоша сунув ТТ до однієї кишені, три пачки набоїв до іншої: – Для роботи.

СБУшник криво посміхнувся:

– Сич, ну не мені тебе вчити, як я розумію, у наших краях давно ти не був, тому не раджу – потрапиш до підвалів на Щорса, там і згинеш. А вже якщо повоювати захотілося, так нема проблем, сам бачиш, з будь-якого плаката Армія ДНР і зазиває, й запрошує, хочеш – ТТ дадуть, або «Калаш», а захочеш – і танк на додачу.

– Я подумаю. Якщо що, з підвалів визволити допоможеш?

Віктор знову посміхнувся:

– У тебе грошей на це просто не вистачить.

* * *

Гоша непогано розбирався в зброї. Пістолет він розібрав, відмив від старого мастила, деталі уважно оглянув – сколів, тріщин, зазубрин не було, хоча сама обробка металу була не ідеальна, воно й зрозуміло – серійне виробництво. Найбільш вразливі для тертя місця обробив нульовкою, потім відполірував, змастив збройовим маслом, протер ганчірочкою набої й спорядив їх в обойму, зібрав пістолет, кілька разів пересмикнув затвор, натиснув на спусковий гачок, уставив магазин, знову кілька разів пересмикнув затвор – набої легко входили до ствола й легко викидалися назовні.

Випробував пістолет у підвалі гаража – ТТ бив точно й потужно, як і очікувалося.

* * *

Після полудня, незважаючи на середину жовтня, пригріло сонце; казна-звідки повилазила й розлетілася мошкара, розцвірінькалися горобці, поїдаючи напівсонну мошку та тлю. Кілька довгих павутинок, повільно пролітаючи повз, зачепилися за зовнішнє бічне дзеркало автомобіля та, гойдаючись у легкому русі повітря, грайливо виблискували на сонці.

На величезній парковці біля гіпермаркету «Ашан» машин було небагато і, що ще впадало у вічі, моделі були не з престижних. Дві й зовсім пофарбовані в темно-зелений колір звичайним пензлем, невеликий мікроавтобус і середніх розмірів позашляховик мали насторожений і водночас лякаючий вигляд.

Виходити з машини Сич не поспішав. Він зупинився в середній частині стоянки й зараз думав, де залишити машину: там, де зупинився, або ближче до одного з входів. Найближчий до нього автомобіль був метрів за десять, тому його машина виглядала самотньо, більш скупчено автомобілі розташувалися біля ближнього входу, але більшість усе ж перебувало поруч із дальнім. Сич здогадався чому: з того входу покупець потрапляв відразу до продуктового залу, а з ближнього – до промтоварного. Ішла війна, тому попитом користувалися здебільшого продукти харчування.

У машині було не те, що тепло, поступово ставало все спекотніше, навіть відкрите вікно не допомагало, сонце пригрівало зовсім по-літньому, і день цей, такий приємний, здавалося, був ще далеко не з останніх у цьому році.

Він вийшов зі своєї «дев’ятки», у якій ніколи не було ані центрального замка, ні сигналізації, закрив двері на ключ і, не поспішаючи, пішов у бік дальнього входу, так і не визначившись, де все ж краще було залишити машину.

У повітрі відчувався якийсь запах – незнайомий, незвичний, навіть десь хвилюючий, а з північно-західного напрямку було чутно ледве вловимі вухом, непостійні, приглушені й неясні звуки. І раптом, миттєво все навколо якось напружилося, стислося й потім, несподівано здригнувшись, жахнуло. Здавалося, захиталася стіна гіпермаркету, птахи хмарою зірвалися з найближчих дерев і очманіло понеслися в бік мікрорайону Донський; сигналізації автомобілів немов сказилися всі раптом і відразу: заволали, завили, заквакали, проганяючи зграю переляканих бездомних собак у найближчу лісосмугу. Гоша зупинився, інтуїтивно втягнув голову в плечі й трохи присів, коліна підігнулися самі собою, і не стільки від несподіванки, скільки від могутності й сили, яка кружляла поруч й відчувалася на кожному кроці навколо.

Віддалік тонкий жіночий голос тихенько зойкнув, зовсім поруч бородатий мужик, навпаки, голосно вилаявся матом, ззаду інший тремтячим тенором приречено констатував: «Блін, по аеропорту гатять. Дістало вже все це…». Тепер Гоша зрозумів, чим пахло в повітрі – розривами від снарядів. «Ні, тікати, і як найшвидше, тікати й ще раз тікати, – уже вкотре тихо сам собі пробурмотів він. – Прилетить болванка кілограмів на п’ятдесят – і гаплик йому, та й тим, хто зараз поруч вешталися. Тікати».

Завтра вранці він збирався покинути Донецьк – власне, вже нічого його тут і не тримало. Основне завдання – придбання зброї – було виконане. Також перевірив квартиру, на прохання матері залишив 600 гривень сусідам про всяк випадок, оплатив на рік уперед за гараж у гаражному кооперативі – ось, власне, і все. Зі знайомих ні з ким не зустрічався, якщо не брати до уваги Віктора, але це було у справі, та й багато з них зараз покинули місто, і потім, особливо бачити нікого не хотілося, а друзів і зовсім не було. Залишалося купити трохи продуктів на вечір, уранці поснідати та в дорозі перекусити.

Напівпорожній «Ашан» – ще те видовище, напівпорожні полиці теж. У ковбасному відділі натрапив на трьох бійців ДНР у формі, двоє із затертими «Калашами» на шиї, третій з новенькою СВД на плечі, потім зустрів ще одного, теж у формі з нашивками, з ручним кулеметом у продуктовому візку.

Додому він не став їхати через Калінкіна, вискочив на об’їзну, на «Дубку» повернув на Макшосе і, не поспішаючи та не з’їжджаючи в лівий ряд, покотив у бік міста.

Лівий ряд – табу, краще не потикатися – зметуть і не помітять. Власне, нарватися на неприємність можна було в будь-якому ряду, будь-якому місці й стані, адже «днрівці» носилися по місту на граничних швидкостях, не дотримуючись правил, не бачачи дорожніх знаків і сигналів світлофорів.

На кільці Мотелю проїхав блокпост, посилений БМП. Люди в плямистому камуфляжі, з похмурими, темними, неголеними обличчями й автоматами напоготів косим поглядом зачепилися на його автівки, але не зупинили.

Тут, у районі Мотелю раніше була його ментівська частина ВВ, де він служив взводним. Зовсім нещодавно це було, трохи більше півроку тому, а здавалося – пройшла ціла вічність. Майдан, гумові покришки колес, коктейлі Молотова, Інститутська, Грушевського, закрутилося все, завертілося… Мигцем поглянув у дзеркало заднього виду на фігурки, що віддалялися, на темний силует БМП – і тільки полегшено зітхнув. Ні, не його ця сторона барикад, не по дорозі йому з ними, вибір свій він зробив.

За мостом, на проспекті Ілліча розвернувся, проскочив під естакаду і в’їхав у гаражний кооператив. Відкрив ворота свого боксу, загнав машину, після чого замкнув ворота й двері теж.

Залишалася ще одна дуже важлива справа: пістолет та набої треба було сховати. Думка була – під стелю салону автомобіля: у дев’ятки вона була досить твердою, не давала можливості щось намацати під нею.

Гоша обійшов машину, зупинився біля водійських дверей, у верхній частині дверного отвору відкріпив викруткою гумове ущільнення, опустив край пластикової оббивки й просунув руку. Як йому здалося, за бажання там можна було заховати навіть невеликий арсенал. Обернув пістолет ганчіркою й щільно уклав його, проштовхнувши ближче до лобового скла, набої висипав у поліетиленовий пакунок і розподілив поруч з пістолетом, ущільнювальну гумку повернув на місце, закрив-відкрив двері, постукав по стелі – нічого незвичайного, чи несподіваного він не бачив.

* * *

Квартира в хрущовці, у якій Гоша прожив усе своє життя, від гаража була недалеко, в межах кілометра, ближче до Покровського ринку. Хоча, все життя, сказати не можна: відразу після школи пішов він у ментівку вчитися, правда, знань було не зовсім достатньо. Вступити допоміг Віктора батько, ніби як тоді дружили вони, а, вірніше, разом вешталися по вулицях і пацанів з інших районів били та гроші відбирали. Поки в ментівці навчався, жив у гуртожитку; потім, коли розподілили в частину на Мотелі, жив там же: з матір’ю не міг, якось не складалося в них, відвідувати – іноді відвідував, але не більше. Батька свого не знав і зовсім.

Гоша йшов дворами – так було ближче. Коли повернув за паркан дитсадка, по ходу вперед біля під’їзду одного з будинків побачив машину поліції ДНР – відвертати не мало сенсу, було пізно. Неприємний холодок пробіг у нього по спині, майнула думка: «Невже Вітя здав? Добре, що з собою нічого забороненого не мав».

Двері машини повільно відчинилися, безсумнівно через інтерес до його персони. Неприємний холодок застряг десь поміж п’ятим і шостим шийними хребцями, непомітно перетворившись на легкий, прохолодний піт. Комендантська година ще не настала, але було темно й безлюдно, тривожно та навіть моторошно. Ходити по темних дворах було не тільки ризиково, а й небезпечно, може, навіть, смертельно небезпечно. Тут не було ані слідчих, ні судів, ні адвокатів і прокурорів, а діяв закон ствола й сили, тупої і нещадної.

Двері авто відчинилися ширше й вийшов поліцейський, поправив автомат-короткоствол на ремені та спокійно, по-хазяйськи сказав:

– Стояти.

Гоша зупинився. Поліцейський підійшов до нього, обійшов навколо:

– Руки в сторони.

Гоша поклав на тротуар пакунок, підняв руки й розвів їх, як було наказано. Поліцейський поплескав по ньому долонями від пахв до щиколоток, зачепив пальцем пакет, посвітив ліхтариком і зазирнув усередину:

– Куди топаєш?

– Додому.

– Документи!

Гоша простягнув паспорт. Ретельно не придивляючись, поліцейський перегорнув сторінки, підійшов до своєї машини й сунув комусь усередину салону, знову поправив автомат:

– Буду ставити питання – відповідати швидко, не думаючи. Номер квартири?

– 35.

– Під’їзд?

– Другий.

– Квартира на майданчику за рахунком?

– Третя.

– У будинку поверхів?

– П’ять.

– Телефон сюди.

Гоша передав мобільний. Поліцейський, натиснувши на деякі кнопки, повернувся до машини, перекинувся кількома словами з тими, хто знаходився в салоні, узяв назад паспорт і протягнув разом з телефоном Гоші:

– Чому не в армії?

Гоша знизав плечима – якщо можна було промовчати, то краще було так і зробити, адже будь-яке сказане слово могло бути перекручене, спотворене й підведене до розуміння, що він щось має проти, а потім – арешт з відповідними наслідками, тому вирішив не наражатися.

– Відсиджуєтеся по домівках, а класні пацани вмирають за вас.

Поліцейський знову поправив автомат, хотів щось ще сказати про службу в Армії ДНР, але не став:

– Топай звідси. А будеш бовтатися після десятої вечора – заберемо, нутрощі відіб’ємо.

Після цієї зустрічі з поліцією ДНР у Гоші з’явилося відчуття тривоги, і досить обґрунтовано, адже завтра їхати, й зі зброєю. З таким почуттям він ліг спати, з ним же й прокинувся рано-вранці.

На першому блокпості був близько дев’ятої ранку, останній, вже український, пройшов далеко за південь. Після Курахового повернув праворуч на Красноармійськ, а далі – Полтава й Київ.

* * *

Величезна, сонна, у зелених відтінках муха спочатку сіла на двірник лобового скла, повернулася праворуч, потім ліворуч, склала крила й перебралася на скло, піднялася до даху машини й завмерла, немов заснула. Гоша витягнув з-за пояса ТТ, відтягнув злегка затвор – патрона в стволі не було, досилати його не став, відпустив затвор – той злегка клацнув, прицілився в муху й сказав: «Бах».

Штопаний сидів за кермом «Газелі» й постійно совався на сидінні – швидше за все він нервував, а на вигляд здавався малим непохитним. Гоша не втримався й запитав:

– Чи не здрейфив?

– Ти, краще, дивись, не пальни прямо тут, перед банком.