Buch lesen: «Дем'ян Многогрішний»
Від автора
З усіх козацьких гетьманів Лівобережжя другої половини XVII—XVIII ст. Дем’ян Гнатович Многогрішний лишається, напевно, майже незнаним. «Про гетьмана Дем’яна Ігнатовича Многогрішного історикам відомо небагато, мабуть, найменше, ніж про будь-кого з усіх правителів Лівобережної України», – зазначає сучасний історик Віктор Горобець.
Досі цьому гетьману не присвячено жодного ґрунтовного монографічного дослідження, а в підручниках подано про нього мінімум інформації. Історики тривалий час не могли з’ясувати дат народження та смерті Дем’яна Гнатовича, тому і сьогодні в літературі знайти їх нелегко. Д. Многогрішного традиційно характеризують як «людину темну та неписьменну», хоча підставою для такого твердження є лише слова самого гетьмана, іноді надто скромного у власних характеристиках. Подібних «несправедливостей» щодо висвітлення постаті Д. Многогрішного є чимало.
На нашу думку, прикро й те, що Дем’яна Гнатовича в літературі, навіть науковій, досі називають Демком. Таку принизливу форму імені вживали в царській Росії для називання злочинців (наприклад, Гришка Отреп’єв, Ємелька Пугачов і т. д.). В російських документах так іменували й українських гетьманів, що вважалися зрадниками (Івашка Брюховецький, Петрушка Іваненко та ін.). Однак у літературі такі прізвиська звичайно не закріпилися. Не пощастило лише гетьману Демку Многогрішному. За яку саме провину до Д. Многогрішного на століття прикипіла «злодійська» форма імені (Демко), читач може дізнатися на сторінках цього видання.
Автор книги спробує на підставі опублікованих історичних джерел розглянути вже відомі науковцям сторінки життя та діяльності Дем’яна Многогрішного, хоча і невідомих сторінок у біографії цього гетьмана досі залишається чимало.
Від мужицького сина до сіверського гетьмана
Щодо місця та року народження Дем’яна Гнатовича Многогрішного різні дослідники подавали відмінну інформацію. Видатний український історик Володимир Антонович взагалі стверджував, що «про походження й початок козакування» Д. Многогрішного «немає відомостей». Згодом науковці визначили місце його народження – місто Короп на Чернігівщині. Рік народження майбутнього гетьмана більшість істориків вважали невідомим й іноді називали: «близько 1630 р.». Нарешті, сучасні історики В. Горобець та З. Хижняк в енциклопедичних виданнях «Українське козацтво. Мала енциклопедія» та «Києво-Могилянська академія в іменах» подали не лише майже точне місце – «село поблизу м. Короп Чернігівського воєводства, тепер Коропський район Чернігівської області», – але й точну дату народження Дем’яна Гнатовича Многогрішного – 1621 рік.
На сьогодні достеменно встановлено соціальне походження Д. Многогрішного: історики здебільшого не сумніваються в тому, що майбутній гетьман народився в селянській родині. Батьки його належали до стану «посполитих». За часів Руїни, коли саме Д. Многогрішному судилося керувати Гетьманщиною, походження практично кожного гетьмана було приводом для закидів. Наприклад, Івану Виговському ставили на карб те, що він походив з української шляхетської родини, і кляли як «шляхтича» й навіть «ляха»; Івана Самойловича за те, що він народився у сім’ї священика, принизливо називали «поповичем». І пощастило лише тим гетьманам, що походили з козацьких родин (наприклад, Петрові Дорошенку, який був «з діда й прадіда козак»). Гетьману ж Д. Многогрішному, як зазначає сучасний історик Володимир Борисенко, «при найменшій нагоді недоброзичливці кололи очі “мужицьким” походженням».
Вочевидь, високої освіти Д. Многогрішний дістати не зміг. Пізніше він сам називав себе «людиною темною і неписьменною». Але не варто думати, що Дем’ян Гнатович, поступившись освітою таким своїм попередникам на гетьманській посаді, як Богдан Хмельницький чи Іван Виговський, насправді не вмів писати та читати. А надто що Д. Многогрішний неодноразово виявляв себе здібним політиком та дипломатом, а його листи та висловлювання свідчили і про певну обізнаність зі світовою історією, літературою тощо.
Досі сперечаються науковці й щодо часу входження «мужицького сина» Д. Многогрішного до козацької еліти Гетьманщини. В. Антонович уважав, що це відбулося вже під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, стверджуючи: «В козацькому реєстрі 1649 року він записаний у чині військового осавула. В грудні 1650 року Демко разом із брацлавським полковником Нечаєм подав до київської городської книги королівську грамоту, яка потверджувала статті Зборівської угоди. 1651 року перед Берестецькою битвою Іван Богун послав у погоню за поляками, які відступали з Кам’янця, загін козаків під орудою Многогрішного, але під Купчинцями він зазнав поразки». У козацькому реєстрі, складеному згідно зі Зборівською угодою, насправді стояв такий собі «Демко осавул войсковий». Що ж до участі славнозвісного полковника Д. Нечая та Д. Многогрішного в поданні королівської грамоти 1651 р., то козацький літописець Григорій Граб’янка писав: «Генеральний писар Іскоростинський копії цих привілеїв, скріпивши їх військовою печаткою, роздав старшині козацькій. На копіях гетьман власноручно підписався так: Богдан Хмельницький, гетьман його королівської величності війська запорізького. цей документ у присутності полковника браславського Нечая та генерального осавула Дем’яна Многогрішного і намісника королівського пана Остапа Виговського 8 березня був записаний до Київських реєстрових книг».
На противагу цим свідченням уже згадуваний Віктор Горобець зазначає: «Твердження відомого українського історика В. Антоновича про те, що Многогрішний уже 1649 р. в уряді Б. Хмельницького обіймав посаду генерального осавула, видається неправдоподібним. Поза всяким сумнівом, “осавул Демко” з Реєстру 1649 р. є не хто інший, як Дем’ян Лісовець». На думку В. Горобця, до складу козацької старшини Дем’ян Гнатович потрапив значно пізніше – не за часів Визвольної війни, а за часів Руїни: «Перша достовірна згадка про Многогрішного міститься в документі, датованому аж 1664 р., де він титулується полковником чернігівським», – пише дослідник.
Історикам досі невідомо, як «мужицький син» Д. Многогрішний раптом став козацьким полковником (слід нагадати, що полковник на Гетьманщині був не лише командиром козацького полку, але й «губернатором» відповідної території). В. Горобець дивується цьому «кар’єрному злетові», зазначаючи: «Досить стрімкий, майже унікальний злет для козака-неофіта, який, крім того, що був “чужим” у козацькому середовищі… – унікальний випадок в історії українського гетьманства другої половини XVII—XVIII століть!» Хай там як, а цей злет свідчив про неабиякі здібності вихідця з селянської сім’ї Дем’яна Гнатовича Многогрішного.
Чернігівським полковником Д. Многогрішний став за часів гетьманства Івана Мартиновича Брюховецького, який прийшов до влади на сумнозвісній Чорній раді 1663 р., що знаменувала собою остаточний прихід Руїни в українські землі. Розбрат серед козаків, війна лівобережних та правобережних гетьманів між собою, наступ на українські землі численних іноземних військ – польських, російських, татарських та, нарешті, турецьких, руйнація господарства та винищення населення – все це знаменувало ту пору. Тоді ж поволі було обмежено і права козацької автономії – найбільші здобутки Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Важливим етапом на шляху до цього обмеження став візит І. Брюховецького до Москви й підписання Московського договору, «інкорпораційного», за визначенням сучасних істориків, згідно з яким Україна втрачала судову та фінансову автономію, натомість кількість українських міст, де стояли російські гарнізони з воєводами, зросла до десяти, а гетьман отримав звання російського боярина. Під час візиту І. Брюховецького до Москви боярські звання та маєтки отримав не лише він, але й чимало його підлеглих, зокрема полковники. У «реєстрі, кому саме звелено надати великого государя жалувані грамоти на дворянство й на маєтки та на млини» 1665 р., серед інших згадано і полковника чернігівського Ігнатенка, тобто Дем’яна Многогрішного.
І. Брюховецький, отримавши в Москві «царську ласку», в листах до російського царя послужливо називав себе «підніжком», «холопом» та «Івашкою». Наприклад, лист І. Брюховецького до російського царя від 27 травня 1666 р. починався так: «Божию милостью, великому государю князю Алексею Михайловичу, всея Великия и Малыя и Белыя России самодержцу, <…> вашему царскому пресветлому величеству, боярин и верного войска вашего пресветлого величества Запорожского, гетман Ивашка Брюховецкий, яко верный холоп, низко до лица земли пред пресветлым вашего пресветлого царского величества престола ногами со всем войском вашего царского пресветлого величества Запорожским упадаючи, смиренно челом бью на премилосерднейшей и рассмотрительнейшей отеческой вашего царского пресветлого величества милости <…>» (тут і далі цитати, подані мовою оригіналу, курсивом. – Т. Г.).
У цьому ж листі І. Брюховецький писав: «<…> посилав я, холоп, дворянина вашої царської пресвітлої величності й вірного війська Запорозького чернігівського полковника Демка Гнатова сина, <…> під Гомель, зрадницьке місто, з усім його Чернігівським полком, до того ж додавши й ті піхотні та кінні з різних боків збірні сотні, яких зібралося самовольством чимало на самому прикордонні від Запоріжжя, і я, вірний вашої пресвітлої царської величності холоп, запобігаючи тому, щоб і ці самовольством зібрані [козаки] з Запорозькими козаками не змовилися б і не відвернулися б від нас до них [тобто щоб лівобережні козаки не піддалися агітації запорожців. – Т. Г.], заради того я тих самих збірних козаків до того краю надсилав; також і Дмитрашку Райчу бряславського полковника з усім товариством волоських хоругв, що при ньому було».
І. Брюховецький назвав у своєму листі до царя Д. Многогрішного Демком цілком виправдано, адже і самого себе у цьому ж листі гетьман називав Івашкою. Водночас І. Брюховецький підкреслив, що Д. Многогрішний, як і сам гетьман, не лише «холоп» царської величності, а вже і боярин. Показово, що в похід під Гомель гетьман волів відправити неспокійні козацькі елементи – із запорозького прикордоння подалі на північ. Отже, завдання, покладене на Д. Многогрішного, було нелегким. Між іншим, як керівник не лише козаків свого полку, а й цілого козацького з’єднання, Д. Многогрішний у цьому поході фактично мав виконувати функції «наказного гетьмана» – а це було визнанням його воєнного хисту.
У «зрадницькому», як назвав його І. Брюховецький, Гомелі перебував тоді полковник Мурашко, що своїми діями вельми дошкуляв навколишнім українським теренам. (цікаво, що пізніше полковник вельми прислужиться Д. Многогрішному.) У 1666 р. з’єднанню під проводом чернігівського полковника Д. Многогрішного повоювати під Гомелем не судилося. У червні того року очевидці свідчили, що «під Гомелем козаки стоять обозом і шанці під місто підвели». Проте вже тоді російська сторона змусила І. Брюховецького припинити цю кампанію. Росія і Польща завершували підготовку до підписання перемир’я і далі розпалювати війну не збиралися. Козаків із-під Гомеля «усіх по домах розпустили», давши відповідний наказ і Д. Многогрішному, «що був на під’їзді» до міста. Пізніше, вже бувши гетьманом Лівобережжя, Д. Многогрішний надавав важливого значення Гомелю, й саме спроба поставити під свій контроль це місто стала підставою для того, щоб укотре звинуватити Дем’яна Гнатовича в «зраді».
Тим часом дії російських воєвод, які, згідно з Московським договором, почали збирати податки на Україні, збурили ненависть місцевого населення та його спротив як до російського підданства, так і до гетьмана, що запродав інтереси своєї держави. «Останньою краплею», що переповнила чашу терпіння українського козацтва, стали російсько-польські переговори й укладене в Андрусові 1667 р. перемир’я, за яким переговірники поділили Україну по Дніпру, так що навіть Київ було віддано полякам. Тут «прозрів» і І. Брюховецький: розірвав союз з Росією, почав воєнні дії проти царських воєвод і вирішив прийняти підданство турецького султана.
У вирі цих подій, як зазначає В. Борисенко, Д. Многогрішний «слухняно виконував розпорядження гетьмана і відверто став на його бік, коли той підняв козацькі полки на боротьбу проти засилля царських воєвод на Україні». Щоправда, за відомостями В. Горобця, саме в цей час, «на переломі 1667—1668 років, готуючись до вирішального двобою з Москвою, Брюховецький проводить кадрову рокіровку в Чернігівському полку, надавши полковничий пернач Івану Самойловичу <…>, а Многогрішного, усунувши від керівництва полку, задовольняє урядом генерального осавула. <…> Однак полковничий пернач ненадовго випав із рук Дем’яна Ігнатовича – вже у квітні 1668 р. полчани знову доручають йому керувати справами полку. <…> саме сіверським козакам випадало стримувати агресію царських військ…». Показово, що Д. Многогрішний та І. Самойлович тут виявилися конкурентами в боротьбі за владу. Пізніше І. Самойлович з допомогою спільників відбере у Д. Многогрішного більш престижну посаду – гетьманство.
Патріотичні дії І. Брюховецького наприкінці його правління не врятували гетьмана – колишнього «царського підніжка». На хвилі народного гніву на Лівобережжя прийшли війська правобережного гетьмана Петра Дорошенка. І. Брюховецького було вбито, а П. Дорошенко став на чолі обох боків Дніпра. «Після того, як 8 червня 1668 р. Брюховецького було вбито і гетьманом об’єднаної України проголошено Дорошенка, – пише В. Горобець, – у відставку пішов майже весь склад вищої старшини Лівобережжя. Лише за Многогрішним, який, за словами літописця, «найпершей отступил от Бруховецкого», було збережено полковництво, а через місяць, коли Дорошенко поспішно повернувся на Правобережжя, аби відбити наступ поляків, йому пожалувано й уряд наказного сіверського гетьмана».
Чому саме Д. Многогрішному судилося не лише зберегти свою посаду під час змінення влади, але й стати при новому гетьмані сіверським гетьманом, тобто наказним гетьманом усієї Лівобережної України? Причиною цього, на думку істориків, були давні зв’язки Д. Многогрішного та П. Дорошенка. Один з перших дослідників історії України Дмитро Бантиш-Каменський називав Д. Многогрішного серед тих, хто через кошового Запорозької Січі Івана Сірка запросив П. Дорошенка в похід на Лівобережну Україну й таким чином посприяв поваленню І. Брюховецького. «У цей час Сірко, – писав Д. Бантиш-Каменський, – домовившись таємно з генеральним осавулом Многогрішним і деякими старшинами, відрядив посольство до Дорошенка, прохаючи його стати до проводу. <…>Можна собі уявити, як зрадів Дорошенко, коли в його таборі з’явилось козацьке посольство, якого він уже давно чекав. Сповнилося тоді його бажання стати гетьманом обох боків Дніпра. Одаривши щедро представників народу, поквапився він вирушити в похід <…>». В. Горобець наводить факти листування чернігівського полковника Д. Многогрішного та правобережного гетьмана П. Дорошенка напередодні його наступу на Лівобережжя 1668 р. цей зв’язок Дем’яна Гнатовича з найвизначнішим українським гетьманом доби Руїни та палким українським патріотом, можливо, свідчив про те, що погляди П. Дорошенка і Д. Многогрішного на майбутнє України були близькими.
Проте стосунки Д. Многогрішного і П. Дорошенка швидко зіпсувалися, і причини для того були досить серйозні. Коли Петро Дорофійович повернувся до правобережного Чигирина, на Лівобережну Україну знов посунули російські війська. Московський цар аж ніяк не хотів миритися з утратою своєї «законної» (після Андрусівського договору) частини українських земель. «Повідомлення про повернення Дорошенка з військами на Правобережжя, – зазначає В. Горобець, – російське командування сприйняло як сигнал до початку контрнаступу на Лівобережжя. “Скупивши войска немаліє”, воєвода Г. Ромодановський скерував їх на Сіверщину. На Різдво Пресвятої Богородиці Ромодановському вдалося оволодіти Ніжином. Учинивши там показово жорстоку розправу над жителями міста, воєвода вирушив у похід на Чернігів. Не маючи достатньо сил, аби відбити наступ царської армії, Многогрішний звертається із закликами по допомогу до Дорошенка. Але той, зайнятий боротьбою з поляками та стривожений заколотом запорожців на чолі з П. Cуховієм, зміг відправити на Сіверщину суто символічну допомогу».
Г. Ромодановський, як зазначалося, скерував свій удар саме проти Чернігова, що його полковник Д. Многогрішний був зобов’язаний захищати. «Під час форсування Ромодановським Десни, – пише далі В. Горобець, – Дем’ян Ігнатович, який з військами перебував тоді поблизу Сєднєва, наважується атакувати противника, але наміри наказного гетьмана наштовхуються на різкий спротив частини старшини. Між ним і стародубським полковником Петром Рославцем виникає на цьому ґрунті навіть серйозна сварка. За таких умов 25 вересня Ромодановський оволодіває Черніговом, і наступного дня Многогрішний під тиском старшини розпочинає переговори з царським воєводою про припинення бойових дій».
Мотиви Д. Многогрішного тут зрозуміти неважко, адже Руїна у той час, здається, вже охопила всю Україну й дісталася його Чернігівського полку, а чинити опір великій російській армії він не мав сил. «Отак у той нещасливий і пагубний час, – писав козацький літописець Самійло Величко, – Нужда з Бідою, розпростерши свої прапорці, нищили і внівець обертали бідну малоросійську Україну, оскільки з одного боку, від Дніпра, виникла з низодніпровських лугів манія, згаданий Суховій, який зі своїм козацьким та ординським військом, як тільки хотів, сваволив і шкодив людям, а з другого боку, від Московського царства, знову для помсти, наступав на Україну із сильними військами князь Ромодановський: він одержав певну звістку, що Дорошенко відійшов з цього боку до Чигирина. Перебравшись через річку Десну, він приходить під Чернігів, де, спаливши частину нового міста, прийшов до згоди і поєднався після недовгого воєнного змагання з тодішнім чернігівським полковником Дем’яном Ігнатовичем Многогрішним».
Отже, «після недовгого воєнного змагання» Д. Многогрішний піддався російським військам. Мало того, як зазначає В. Горобець, «прагнучи припинити кровопролиття», Дем’ян Гнатович був ладен знов прийняти російське підданство й «уповноважив своїх представників на вельми далекосяжні поступки московській стороні», аби завершити війну. Але тут Лівобережну Україну врятував П. Дорошенко, кинувши частину своїх козаків разом з татарами проти військ Г. Ромодановського, що поспіхом залишив Україну. це дозволило Д. Многогрішному, незважаючи на те, що татари та козаки П. Дорошенка повернулися на Правобережжя, говорити про російське підданство вже на інших, набагато кращих для України, умовах. «Дем’ян Ігнатович рішуче висловлюється щодо можливості повернення під зверхність царя лише за умови визнання ним козацьких прав та свобод, закріплених статтями Богдана Хмельницького 1654 р.», – зазначає В. Горобець.
17 грудня 1668 р. у Новгороді-Сіверському зібралася старшинська рада, на якій було обрано Д. Многогрішного сіверським гетьманом й узято чіткий курс на повернення в підданство російського царя. Великий вплив під час обрання Д. Многогрішного сіверським, а потім і повноправним гетьманом Лівобережної України справив його приятель, видатний український церковний та літературний діяч, архієпископ Чернігівський та фактичний керівник православної церкви на Лівобережжі Лазар Баранович (1616—1693).
Козацькі літописці й історики по-різному оцінювали поведінку Д. Многогрішного протягом буремного 1668 р. У «Літописі Самовидця» припущено, що Дем’яна Гнатовича характеризували перш за все природжена схильність до зради та надмірне владолюбство; саме тому Д. Многогрішний спочатку зрадив І. Брюховецького, далі – П. Дорошенка, а потому «почал <…> трактовати з москвою». Однак тут слід звернути увагу на постать імовірного автора «Літопису»: бувши жертвою чергової війни між Правобережною та Лівобережною Україною, що спалахнула внаслідок переходу сіверського гетьмана Д. Многогрішного на бік московського царя, цей імовірний автор, Роман Ракушка-Романовський, за словами істориків, після повалення І. Брюховецького втратив посаду ніжинського наказного полковника й наприкінці 1668 р. з’явився на Правобережній Україні, ставши в Брацлаві протопопом. У цей час він активно виступає проти гетьмана Д. Многогрішного, який захопив його майно в Ніжині. Звичайно, це не могло не відбитися на оцінках, що їх давав автор «Літопису» Д. Многогрішному як гетьману.
«Самовидець» у своєму літописі називав Дем’яна Гнатовича виключно Демком, таким чином указуючи на подальший арешт та заслання гетьмана. Інші козацькі літописці – Григорій Граб’янка та Самійло Величко – називали Многогрішного Дем’яном або Дем’яном Ігнатовичем. Прикро, але деякі історики, слідом за надто необ’єктивним у твердженнях щодо постаті Многогрішного «Літописом Самовидця», також називали і продовжують називати цього українського гетьмана принизливим іменем Демко. Дивина! Ніхто ж з істориків, здається, не називає, слідом за відповідними царськими наказами, «злочинців» І. Мазепу та І. Брюховецького Івашками, «ханського гетьмана» П. Іваненка Петрушкою, О. Пугачова Ємелькою тощо. У російській історіографії зменшене ім’я – Гришка – закріпилося хіба за Григорієм Отреп’євим. В українській історії в цьому плані не пощастило лише Дем’яну Многогрішному. З легкої руки ображеного сіверським гетьманом у 1668 р. Р. Ракушки-Романовського («самовидця») Многогрішного «акі злочинця» продовжують іменувати в науковій та навчальній літературі Демком (достатньо почитати сучасний підручник Наталі Яковенко та ін.).
Згідно з джерелами, Д. Многогрішний на раді в Новгороді-Сіверському за старим старшинським звичаєм вагався, чи брати йому гетьманську булаву. Однак у «Літописі Самовидця» сказано, що Дем’ян Гнатович лише «ламав комедію», «як стара дівка від хорошого жениха» відмовлявся від гетьманства, щоб отримати для себе більше вигоди.
«Демко Многогрішній, – писав Самовидець, – будучи наказним гетманом от Дорошенка за тое поставлен, же он найпершей отступил от Бруховецкого, здрадивши его. А хочай Бруховецкій марне згинув, на тое не уважаючи, жеби и его тое не споткало, себі гетманства жичачій, назбирал компанії з литви, ляхов и иних немало, жеби оному зичливими били, и изобравши усю старшину поблиз себе задніпрскую до Новгородка, и приказал оним, жеби собі цалого гетмана настановили, не сподіваючися на оборону гетмана Дорошенка. Що старшина, будучи у дворі зачинени, которих было омаль, а при Многогрішном немало его компанії, и боячися що болше мовити, але пошовши гуртом, просили его Многогрішного, жеби он над ними гетманом был. Чого он отмовлявся, як старая дівка хорошого жениха, бо того сам потребовал и позволився на тое, которому и присягу виконали на послушенство. И так зараз послов своїх до его царского величества послал, просячи, жеби знову приняти били попрежнему, що и одержали. И знову рада была в Глухові, на которой князь Ромодановскій был, и статі новіє постановили. И от того часу юже воеводам приказано, жеби ні во що не втручалися, и воеводи тилко в Києві, Чернігові, Ніжині и в Переясловлі зоставали, и то нічого не беручи у людей, але усе на гетмана зліцено».
Оте порівняння Д. Многогрішного зі «старою дівкою» так сподобалося історикам, що вони раз у раз наводять його в дослідженнях, присвячених козаччині та гетьманству. Приміром, В. Горобець про події останніх місяців 1668 р. писав: «Розвиток політичних процесів в Україні восени 1668 р., а саме: гостра міжусобна боротьба між Дорошенком та Суховієм, чию владу на Лівобережжі визнавали південні полки, підштовхнула Многогрішного до думки про можливість ведення власної політичної гри. Після того, як на кінець осені Суховій виводить з Лівобережжя вірні йому війська на Правобережжя, де зав’язує вирішальний двобій з Дорошенком, наказний сіверський гетьман, “себі гетманства зичачій”, 17 грудня 1668 р. скликає старшин на раду до Новгорода-Сіверського, “жеби собі целого гетмана настановили, не сподіваючися на оборону Дорошенка”. Оскільки на раду Многогрішний запросив лише тих старшин, котрі “оному зичливими були”, результати виборів неважко було передбачити. Лише задля дотримання традиції претендент певний час відмовлявся від гетьманства – “як старая дівка хорошого жениха”». Насправді, старшинська рада, що відбулася 17 грудня 1668 р. у Новгороді-Сіверськім, вочевидь, була скликана для годиться (як і численні інші старшинські і навіть загальновійськові ради на Гетьманщині того часу, коли реальної козацької демократії вже не існувало). І «скромність» Д. Многогрішного, вочевидь, була вдаваною. А проте довіряти оцінкам постаті Дем’яна Гнатовича, вміщеним у «Літописі Самовидця», треба досить обережно.
Інший козацький літописець, вищезгаданий Г. Граб’янка, «хитання» Д. Многогрішного в 1667 р. пояснював тим, що Дем’ян Гнатович був таємним російським «зичливцем» (прихильником), а П. Дорошенко не зумів розгледіти цієї зовнішньополітичної орієнтації в поглядах свого приятеля. Коли ж виникла нагода, Д. Многогрішний відкрив свою схильність до союзу з московським царем. «Року 1669, – зазначав Г. Граб’янка, – після відходу Суховія і татар, Многогрішний уже без всякої боязні почав заприязнюватись та погоджуватися з Москвою. І хоч був залишений гетьманувати Дорошенком, проте після його відходу зібрав грошову компанію (комісію) і присилував міських полковників присягти йому, як гетьманові, змусив їх послати своїх послів до його царської величності і просити його монаршу милість затвердити Многогрішного гетьманом. цар відразу ж милостиво погодився». Однак, як показали наступні події, Д. Многогрішний аж ніяк не ставив інтереси московського царя понад українські.
Третій козацький літописець, С. Величко, вважав, що Д. Многогрішний просто побачив можливість для себе стати гетьманом, повноправним господарем Лівобережної України, взяти її під свій «реймент», тобто владу, і це було головним мотивом його дій. Тут слід зауважити, що Дем’ян Гнатович неодноразово говорив про своє небажання бути гетьманом, проте історики йому не вірили (хоча, наприклад, вірили його ж словам про власну «темність та неписьменність»).
Слід зазначити, що сіверський наказний Д. Многогрішний у непростий час свого гетьманування підписував універсали – законодавчі акти, якими гетьмани від часів Б. Хмельницького визначали внутрішнє життя козацької України. У сучасному збірнику універсалів українських гетьманів подано 14 текстів універсалів та наказів Д. Многогрішного, підписаних у пору з червня 1668 р. й до підписання «Глухівських статей» 12 лютого 1669 р. (насправді їх, звичайно, було більше). Написані ці універсали, як тоді було заведено, літературною, тобто церковнослов’янською із численними вкрапленнями канцеляризмів та народних слів, мовою. Д. Многогрішний підписував їх так: «Демьян Игнатович, полковник Войска Запорожского черниговский и наказный гетман северский» або «Демьян Игнатович, полковник Войска Запорожского черниговский и всего Севера гетман наказний». цими універсалами наказний гетьман усієї Півночі вирішував чимало соціально-економічних питань на підвладній йому (далеко вже не такій великій) території. Зокрема, Дем’ян Гнатович підтверджував та захищав права монастирів та церков на зéмлі й майно: Максаківському монастирю було надано захист від мешканців сотень Чернігівщини, які «ґрунти монастирські <…> без відома ігумена поорали» (універсал від 28 червня 1668 р.); тій самій обителі пізніше було видано підтвердження на маєтки в Ніжинському полку (універсал від 12 серпня 1668 р.); Успенській церкві Новгорода-Сіверського, з огляду на її спустошення, надано доходи від Путивльського перевозу (універсал від 6 липня 1668 р.); церкві Чудотворця Миколи у Стародубі, щоб її можна було «образами та аперотами прикрасити», надано водяний млин на річці Писці (універсал від 21 липня 1668 р.) тощо. Така політика стосовно православних монастирів та церков була традиційною для українських гетьманів, починаючи від владарювання Б. Хмельницького.
Традиційним було й те, що сіверський гетьман універсалами затверджував маєтки за старшинами та іншими мешканцями підвладних йому земель. Так, за військовим товаришем Юрієм Буначенком закріплено було млин, збудований ним у с. Шептаках (універсал від 21 липня 1668 р.). За стародубським полковим сотником Павлом Андрієвичем – куплене ним урочище Семківщина з прилеглими до нього бортними угіддями та сіножатями (універсал від 21 липня 1668 р.). За чернігівським війтом Григорієм Яхимовичем (універсал від 14 жовтня 1668 р.) – половину Недачинської рудні (тобто закладу з плавлення руди та виготовлення залізних виробів), зважаючи на те, що співвласник рудні, як сказано в універсалі, втік на Правобережжя «під час приходу під Чернігів [військ] неприятельського московита» (цікаво, як собі міг дозволити Д. Многогрішний такий вислів щодо своїх російських союзників?). Було підтверджено права чернігівського отамана Івана Домонтовича на села Смолин та Максим, надані свого часу ще «універсалами світлої пам’яті небіжчика Богдана Хмельницького» (універсал від 19 жовтня 1668 р.). Крім того, підтверджено права стародубського полкового обозного Гаврила Дащенка (універсал від 22 грудня 1668 р.) на с. Литовське, млин на р. цитві та інші угіддя, надані раніше «універсалом небіжчика світлої пам’яті гетьмана Брюховецького» (дивна повага до гетьмана, якого тоді росіяни вже називали «зрадником») та ін.
Як бачимо, своїми універсалами сіверський гетьман продовжив традицію сприяння розвитку ремесел та промислів на Гетьманщині: закладанню млинів, рудень, бортних угідь та ін. Не дивно, що і мешканці деяких міст уже тоді отримали від Д. Многогрішного «охоронні універсали». Універсал від 21 липня 1668 р., підписаний у Чернігові «усього Севера гетьманом наказним», підтвердив чинність магдебурзького права в місті Стародубі та права на земельні володіння з млинами, за цим містом закріплені. А універсалом від 4 січня 1669 р. «Дем’ян Ігнатович, гетьман війська його царської пресвітлої величності Запорозького Сіверський», «бачачи, <…> що місто Чернігів через теперішню війну до великого пустошення прийти був змушений», звільнив мешканців цього міста від надання проїжджим гінцям підвід та кормів. Окрім того, Д. Многогрішний у вказаному універсалі оголошував: «І зберігаємо також [Чернігів] при давніх правах усіляких від гетьманів Військ Запорозьких антецесорів наших наданих на усілякі пожитки, тобто озера, перевіз, села [і від них на чернігівського] війта, на ратушу, на бургомістрів, як перед тим <…> усілякі податки збирали, так і тепер <…>, при тих усіх пожитках затверджуємо <…> і суворо наказуємо, аби ніхто тому не перешкоджав під [загрозою] суворого покарання військового <…>». Підтвердження магдебурзького права, звільнення міст від податків та інших повинностей, затвердження за ними земель – це, безперечно, дії, які міг собі дозволити лише правитель держави або досить широкої автономії. Загалом, від текстів вищезгаданих універсалів складалося дивне враження. Д. Многогрішний на час їх підписання був лише наказним, тобто тимчасовим, гетьманом і, за власними словами, на «справжнє» гетьманство особливо не претендував. А зміст універсалів свідчить, що внутрішню політику на підвладному йому невеликому «шматку» земель Лівобережжя Дем’ян Гнатович проводив ґрунтовну, цілком у дусі гетьманів України «обох боків Дніпра» 1648—1668 рр.
Der kostenlose Auszug ist beendet.