Buch lesen: «Талант»
В селі К. згубила себе з романтичного причинений церковна хористка… Ховати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір'я, поставили перед вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція.
(З газетної хроніки)
І
Буйне зелення в саду вже осінні золотарі позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне.
Тихо в моїй кімнаті. Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й холодне, дише, як вино. Зверху по стіні блукають од далеких хмар рожево-зеленяві тіні.
Сиджу, зігнувшись над своєю торбою-мандрівницею, похапцем різне паперове шмаття в дорогу переглядаю, читаю давнє дрібне писання, – суворо шелестять у руках папери, ніби псалтир над мертвим.
Листи, що забув уже од кого, щоденника якогось обірваний шматок… Вірші… зелені, зелені, як рута…
Все поодцвітало, поопадало, як із дерева посохлий лист восени: спокійно, дрібно – на шмаття – й за вікно, без жалю… Летіть вітрам на забавки, вечори змарновані, а ночі недоспані.
Жмут пожовклого паперу, давнього, полинялого… якісь конспекти, рисунки, химерні мережива з різних математичних значків… Навіщо він мені, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою? Думаю, дивлюся…
Поміж дрібним лісом цих колючок та дерези, і на полях, і всередині визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальовані. Ось вірша початок якогось чи пісні…
Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?…
Одразу задзвеніло в ушах, задзвеніло ясно, як тоді колись уночі несподівано у вікно, в мою кімнату:
«Ви оце не спали іще, книжник і чернець?…»
І став пожовклий папір оживати. Стиха-стиха, ніби з глибокої води, зринають на йому у віночках із довгих вій блискаві карі очі, вихватилась коса ясна, що повісьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
Дивиться у вікно, сміється:
«Ви ще не спали?»
Мене підіймає од мого збіжжя, водить по кімнаті, поставило коло вікна, мов залізом прикувало; поставило туди очима, де сонце падає. А там все хмари, хмари рожеві, а за ними сині, а за синіми грізні… розцвітають і гаснуть, знову червоним маком полуменіють, одна одну заступають, що тії дими димлять. Поміж ними, ніби в хвилях, вечірнє сонце потопає, борсається, мовби упіймалося в сіті; промінням за хмари хапається палить сіті чаром-золотом.
Димлять дими, грають, очі одводять, будують диво… І не видно вже хмар на обрії, бачу я: ліс вікодавній стіною зростає, чорний в жалобі велетень ліс… І виступає з лісу того чорного у спокою та у величі процесія мовчазная, сувора… Стяги майорять фіолетові, темні, вихитуються корогви червоно-огненні, а під корогвами у квітках несуть когось… У квітах, у стрічках, у гірляндах хризантемових білих, у вінках золотих…
Ой… на марах, на марах…
Оце ж ті юноші, що з карими очима, попи старі – в їх бороди сиві – несуть, щоб у землю поховати, оце ж ті юноші… Оце ж вони тії, що були, як іскра, та невпокійні, непокірні…
Що були і свіжі, і білі, як ароматовий, як білий на веснах уночі очеремховий цвіт…
Вже чую: встає, іде, гуде на мене з тих днів, що минули, хмара-спогаданка…
Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мовби тую дощовую, тут не перестою.
Усю – од осіннього жовтого листя до листя…
І встає перед очима руїна – чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині – провалений дах Стріха з одного боку висока, з другого – схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо.
На дверях – великий заржавілий замок. А бур'яну того кругом, як лісу! Шумить, розкошує він на дозвіллі; не потовпившись у шкільному подвір'ї, вискочив на старий дах, що поріс мохом, темніє вгорі, як повітряний сад.
Ходжу кругом школи, обдивляюся подвір'я і знову вертаюся до дверей, туди, де хурщик поскладав мої подорожні речі.
Сонце зайшло; у небі затучилось. Із поля, з того місця, де лисніє в долині рудка якась, що поросла очеретом, дує різкий холодний вітер.
Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.
Бере нудьга…
В темряві обізвався незнакомий голос:
– Зараз одчинимо, зараз.
Виростає високий силует у кудлатій шапці, що в присмерку скидається на дерев'яне відро.
– Хто це? – питаю.
– Свій, сторож… Я, казати правду, нікого вже й не сподівався: Андрій Маркевич казав, що тільки в неділю вернеться, та я вже не думав сьогодні й навідуватись сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цієї пустині.
Говорить до мене, ніби давно вже мене знає. Не спитав навіть, чи я той, що вони дожидали.
Поволі одімкнув двері й через тісненькі сінці увів у якусь кімнату.
– Отут має бути й ваша квартира, – мовив він, засвітивши маленький каганчик, чорний од кіптю.
Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване… свіжа на йому солома…
Стою, задумавшись, над ліжком; стоїть поруч мене дід; милуючись, дивиться старими очима на свою роботу:
– Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, ніж долі.
Погомонів про те, про се, збирається йти:
– Цю ніч я ще переночую вдома – не прихватив із собою нічого з одежини, а ночі вже холодні. Спіть спокійно, – злодійщини у нас не чути.
Оддав добраніч, пішов..
Не хочеться чогось ні розташовуватись, ні роздягатись.
Взяв каганець, пішов дивитись у клас. Ніби щось аж сполохнулося, коли убоге світло хитнуло в класі темрявою. Дмухнуло вогким, холодним льохом. Роздивляюся: стеля схилилась низько, а далі в глибині ще нижче. Посередині, де її можна було досягти рукою, стоять підпірки-стовпи. По боках – манячать ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних школярськими ножами. У вікна давить чорна ніч. Надворі тюжить дощ, і через стелю чвіркають десь на парту краплі води. Поставив каганчик на столі, сам сів на стільці, нероздягнутий, як був у дорозі.
Думаю: «Знову починати, знову привикать, нагрівати собі місце в цьому сумному закутку?… Знову попи, урядники, горілка, гризота, безпораддя?… Ні, ні, не буду тут я довго, сюди – на час. Тільки на який час…»
І помалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те, що завжди тепер світить і гріє мені, – університет… Все зникає з очей.
Минає невелика година; ходжу од порога до стіни, мов п'яний спотикаюся на парти.
І увижається він мені, цей храм юності чарівний, десь далеко-далеко, палацом надхмаряним… Шляхи до його, єдині доступні мені шляхи, юнакові бездипломному, хащами позаростали непролазними… Мурами високими їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та сміливо й радісно топчу я ті хащі ногами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні… Лечу…
Самотньо й лунко одгукується в німих стінах моя помірна хода, ясно палає огонь моїх мрій.
Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне – не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію.
І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер сміялись, проте не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.
Думаю: «Все одно – ніхто того не буде бачити…» І я швидко біжу по чемодан, несу його в клас.
Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі хліб у другий, швидко витягую книжку, що олівцем посередині закладена, і поміж розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.
«Я тільки хоч погляну очима», – умовляю себе. І, розгорнувши книжку, зразу, як у воді, потонув у їй…
Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелі, гучно ляскає на мостину… Кидаюсь, як зо сну:
«Де я?»
Порощить дощ за вікном. Під партою десь одноманітно скрегоче миша, тягаючи сухар. Як червона зірочка з туману, блимає перед очима каганець. Дощ шумить, не вгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. Ніч все темніша стає та глибша…
А з усіх боків шумлять вікна – плачуть… Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними, і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця ані ясних днів.
В мене грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так, бувало, колись ми, малі діти, розумом недійшлі, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночі засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому…
Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце – буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!…
В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.
ІІ
Ранок. Щось стукає в двері.
– Хто такий?
За дверима здавлений голос:
– Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я – тутешній дяк…
Увіходить: сива шапка, пальто – наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері – гарний…
Знайомиться:
– Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому…
Понесло горілкою, разом із тим бачу – в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге… Про попа.
– Дерій, зажера, заїдливий…
Питаю:
– Не в миру з ним?
– Не любимо й на перехід один одного. Не людина – собака пінява…
Помовчав.
– Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село – з'їсть.
Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.
Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько – в консисторії, і люди – теж за дяком. Крім того, поблизу – штунда.
– То й що? – питаю.
Осміхається. Помовчавши:
– Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе – вподобали…
Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.
Інтимно:
– Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то – в монастир на покуту.
– І це було? – заохочую.
– Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся…
– За що?
– Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, – додав він скромно. Зітхнув: – Ех, огидло все це мені до краю.
– То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?
Підвів голову й серйозно подивився на мене:
– В москалі візьмуть.
Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:
– А ви самі – якого роду?
Я сказав.
– Умгу…
– А що таке?
– Я – так.
Заспокоївся.
Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.
Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело – по-бурсацькому.
До мене:
– Ви співаєте?
– Співаю.
– Цю знаєте? – І на всю школу несподівано шугнуло:
Де ти бродиш, моя доля…
Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:
– У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?
Я сказав, що горілки не буду пити.
Він не почув чи не зрозумів:
– Що?
– Кажу, що я пити не буду.
– Чому?
– Не п'ю.
Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:
– Ви – козак?
Сміюся:
– Козак.
– І не будете? – В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.
Кажу спокійно й рішуче:
– Ні.
Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.
– Не треба. Казали – приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе…– Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.
У порозі спинився, саркастично зажмурив око:
– Знаю, звідкіля цей вітер… Певне, вже наговорили… Ну і к чорту – плакати не буду.
Ляснув дверима, зник.
Дивлюсь услід.
Химерна якась людина.
