Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Лист 24

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Ах, добродійко, хоч би з жалості примусьте себе заспокоїти замішання моєї душі і сказати мені, на що я можу сподіватись і чого мені страшитись. Я перебуваю ввесь час у невідомості між надміром щастя й надмірністю страждання, і це спричиняє жорстокі тортури. Навіщо я говорив з вами? Чому не встояв перед владною чарівністю, що змусила мене відкрити вам свої думки? Поки я задовольнявся тим, що безмовно поклонявся вам, любов була для мене радістю, і чисте це почуття, ще не затьмарене виглядом вашого страждання, здавалося цілком достатнім для мого щастя. Але це джерело радості стало джерелом відчаю з тієї миті, коли я побачив ваші сльози, коли я почув це жорстоке: «О, я нещасна!». О пані, ці три слова довго звучатимуть у моєму серці. З волі якого фатуму найніжніше з почуттів уселяє вам лише жах? Чого ви лякаєтесь? Ах, не того, що поділите моє почуття: серце ваше, яке я погано знаю, не створене, вочевидь, для любові. Тільки моє, на яке ви безупинно зводите наклеп, здатне відчувати. Ваше ж не відчуває навіть жалості. Якби це було не так, ви не відмовили б хоч в одному слові втіхи нещасному, що відкрив вам свої страждання, ви не сховалися б від його поглядів, тоді як бачити вас – його єдина розрада, ви не гралися б так жорстоко його тривогою, повідомивши, що ви хворі, і не давши йому дозволу прийти до вас, аби дізнатися про ваше самопочуття, ви зрозуміли б, що та сама ніч, яка для вас була тільки дванадцятьма годинами відпочинку, для нього вилилася у ціле століття страждань.

Чим, скажіть мені, заслужив я на цю вбивчу суворість? Я не боюся зробити вас своїм суддею. Що ж я вчинив? Лише піддався мимовільному почуттю, навіяному вашою красою і виправданому вашою доброчесністю; воно завжди стримувалося шанобливістю, і безневинне визнання в цім стало наслідком довірливості, а зовсім не сподівання. Чи зрадите ви мою довіру, яку, здавалося, самі ви заохочували й якій я без вагання віддався? Ні, я не можу так думати. Це означало б припустити, що у вас є хоч би одна вада, а серце моє гнівається тільки при думці про це; я зрікаюся своїх докорів; я міг написати ці слова, але я не їх мав на увазі. Ах, дозвольте мені вірити у вашу досконалість: це єдина радість, яка залишилася мені. Доведіть, що ви дійсно такі, великодушно виявивши турботу про мене. Ви надавали допомогу нещасним, а хто з них потребував її більше, ніж я? Ви повергнули мене в безумство – не залишайте ж мене в нім. Ви викрали мій спокій – позичте ж мені свій і, виправивши мене, просвітіть, аби завершити вашу справу.

Я не хочу обманювати вас: перемогти мою любов вам не вдасться, але ви навчите мене стримувати її. Керуючи моїми вчинками, намовляючи мене, що я маю говорити, ви хоча б позбавите мене жахливого нещастя бути вам докучливим. А головне – розсійте мій убивчий страх. Скажіть, що жалієте, що прощаєте мене, дайте мені увірувати у вашу поблажливість. Так, як я цього бажав би, у вас її ніколи не буде; але я прошу лише того, що мені вкрай потрібне; чи відмовите ви мені в цьому?

Прощавайте, добродійко. Прийміть прихильно вияв моїх почуттів: вони не зменшують моєї шанобливості.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 25

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Ось учорашній бюлетень.

Об одинадцятій годині я зайшов до пані де Розмонд і під її охороною введено мене було до уявної хворої, яка ще лежала в ліжку. Під очима в неї були кола: сподіваюся, вона спала не більше за мене. Я знайшов хвилинку, коли пані де Розмонд відійшла, і простягнув свого листа. Його не взяли, але я залишив його на ліжку і почав дбайливо підсовувати до неї крісло моєї тітоньки, що побажала сісти ближче до своєї милої дівчинки, якій довелося затиснути листа в руці, щоб уникнути скандалу. Хвора, на свою біду, заявила, що в неї, здається, невеликий жар. Пані де Розмонд попросила мене помацати їй пульс, всіляко розхвалюючи мої знання в медицині. Спокусниця моя зазнала подвійної прикрості: їй довелося простягнути мені свою руку, відчуваючи в той же час побоювання, що її маленька брехня зараз виявиться. Я дійсно взяв її руку і затиснув у своїй, а іншою почав обмацувати цю свіжу пухку ручку від кисті до ліктя. Лицемірка залишалася незворушною, і я, відійшовши від ліжка, сказав: «Пульс анітрохи не прискорений». Припускаючи, що погляд її був суворий, я, щоб покарати її, не прагнув упіймати його. Незабаром вона сказала, що хоче встати, і ми залишили її на самоті. Вона спустилася до обіду, який пройшов дуже понуро, і заявила, що не піде на прогулянку, даючи цим зрозуміти, що нагоди поговорити з нею у мене не буде. Я зрозумів, що тут потрібно вдатися до зітхань і стражденного вигляду. Мабуть, вона цього чекала, бо за ввесь день це був єдиний раз, що мені вдалося зустрітися з її поглядом. Хоч вона і скромниця, а в неї, як у всякої іншої, є свої хитрощі. Я уловив хвилину, щоб запитати її, чи зволить вона сповістити мене, яку мені вготовано долю, і дещо здивувався, почувши у відповідь: «Так, добродію, я вам написала». Мені не терпілося отримати цього листа, але – чи хитрість це знову, чи незручність, чи боязкість – вона передала мені його лише ввечері, перед відходом до сну. Посилаю вам його разом із чернеткою мого листа до неї. Прочитайте і судіть самі, з яким вражаючим лицемірством вона запевняє, що не відчуває любові, у той час як я переконаний у протилежному. Адже якщо я потім обману її, вона гніватиметься, хоча обманула мене перша! Чарівний друже мій, навіть найпромітніший чоловік може у кращому разі лише зрівнятися з найправдивішою жінкою. Доведеться мені, однак, удати, ніби я вірю всім цим байкам, і вибиватися з сил, розігруючи відчай, тому що добродійці хочеться зображувати суворість! Ну, як не мріяти про відплату за всі ці підступи?… Але – терпіння… Тим часом прощавайте. Мені треба ще багато писати.

До речі, лист святенниці ви мені поверніть. Може статися, що згодом вона надумається набивати ціну всім цим дурницям, і треба, щоб у мене все було в порядку.

Я нічого не кажу про маленьку Воланж. Ми поговоримо про неї при першій же зустрічі.

Із замку ***, 22 серпня 17…

Лист 26

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Ніколи, високоповажний добродію, ви не отримали б від мене жодного листа, якби безглузда моя поведінка учора ввечері не змусила мене порозумітися з вами сьогодні. Так, признаюся, я плакала. Можливо, вирвались у мене і слова, на які ви так наполегливо посилаєтеся. Ви помітили і сльози мої, і слова. Доводиться роз’яснити вам усе.

Я звикла викликати лише благопристойні почуття, чути лише розмови, які можу слухати не червоніючи, і, отже, відчувати себе у безпеці, на яку, смію це стверджувати, я цілком заслуговую. Тому я не вмію ні прикидатися, ні протистояти враженням, що наринули на мене. Ваша поведінка здивувала мене і змусила ніяковіти; становище, в яке я не мусила б потрапляти, вселило мені якийсь незрозумілий страх; може, викликала в мені обурення і думка, що мене сплутано з жінками, яких ви зневажаєте, і я можу зазнати такого ж легковажного поводження. Все це, разом узяте, викликало в мене сльози і, можливо, змусило – небезпідставно, вважаю, – сказати, що я нещасна. Вислів цей, який ви вважаєте таким сильним, напевно, звучав би дуже слабко, якби причина моїх сліз і моїх слів була інша, якби, замість того щоб засуджувати почуття, що мають бути для мене образливими, я могла вже побоюватися, що здатна їх розділити.

Ні, добродію, такого побоювання я не відчуваю. Якби воно було в мене, я тікала б за сотні льє від вас і всамітнилася б де-небудь у пустелі оплакувати злощасну зустріч із вами. Можливо, навіть незважаючи на щонайповнішу впевненість мою, що я не люблю вас і не полюблю ніколи, можливо, я вчинила б правильніше, якби послухалася поради друзів – не підпускати вас близько до себе.

Я вірила, – і це єдина моя помилка, – я вірила, що ви поставитеся з повагою до чесної жінки, яка найбільше прагнула бачити й у вас чесну людину і віддати вам належне, яка захищала вас у той час, коли ви ображали її своїми злочинними бажаннями. Ви не знаєте мене. Ні, добродію, ви мене не знаєте. Інакше ви не намислили б, що помилки ваші дають вам якісь права. На тій підставі, що ви вели зі мною розмови, яких мені не слід було слухати, ви уявили, що вам дозволено написати мені листа, якого я не мусила читати. І при всьому цьому ви просите мене керувати вашими вчинками, намовляти вас, що ви маєте говорити! Так от, добродію, мовчання й забуття – єдина порада, яку мені випадає вам дати і якої вам випадає додержуватися. Тоді справді ви набудете деякого права на мою поблажливість, і лише від вас залежало б дістати право навіть на мою вдячність… Але ні, я не звертатимусь із проханням до людини, що не виявила до мене пошани. Я не виявлю довіри тому, хто зазіхнув на мою безпеку.

Ви змушуєте мене остерігатися вас, можливо, навіть ненавидіти, чого я зовсім не бажала. Я хотіла бачити у вас лише племінника найшанованішого мого друга, і голос дружби підносила я проти голосу громадської думки, що звинувачував вас. Ви все зруйнували і, як я передбачаю, нічого не захочете відновити.

Мені залишається, добродію, заявити вам, що почуття ваші мене ображають, що освідчення в них є зухвалим викликом і, передусім, що я не лише не здатна коли-небудь розділити їх, але що ви змусите мене ніколи більше з вами не бачитись, якщо не змусите себе надалі до мовчання щодо цього. Мовчання, якого я, на мою думку, маю право від вас очікувати й навіть вимагати. До цього листа я додаю той, якого ви написали мені, і сподіваюся, що ви зволите, у свою чергу, повернути мені цього мого листа. Мені було б вельми прикро, якби залишився який-небудь слід події, що взагалі не мусила б мати місце. Маю честь… і т. д.

Із ***, 21 серпня 17…

Лист 27

Від Сесілі Воланж до маркізи де Мертей

Божечки, люба пані, які ви добрі! Як добре ви зрозуміли, що мені набагато легше написати вам, аніж говорити з вами! Тільки ось дуже вже важко все це сказати; але ж ви мені друг, чи не так? О так, ви мій добрий, щирий друг! Я постараюся не боятися. І, крім того, мені такі потрібні ви, ваші поради! Я страшенно від усього засмучуюся; мені здається, всі здогадуються, про що я думаю, а головне – коли він присутній, я червонію, тільки-но хто-небудь на мене погляне. Вчора, коли ви помітили, що я плачу, річ була в тому, що я хотіла з вами поговорити, а потім не знаю вже, що мене зупинило, і коли ви запитали, що це зі мною, сльози полилися самі собою. Я не змогла б і слова вимовити. Коли б не ви, мама все помітила б, і що б тоді було зі мною? Адже так я увесь час і живу, особливо останні чотири дні!

Усе почалося з того дня, добродійко, – так, я вже вам скажу, – з того дня, коли кавалер Дансені написав мені. О, запевняю вас, коли я виявила його листа, я і уявлення не мала, що це таке. Але я не хочу брехати і не можу сказати, що не отримала великого задоволення, коли читала його. Розумієте, я воліла б усе життя мати самі прикрості, ніж якби він мені не написав. Але я добре знала, що не мушу цього говорити, і можу вас запевнити, я навіть сказала йому, що дуже на нього за це гніваюсь, але він каже, що це було сильніше за нього, і я йому охоче вірю. Я ж сама вирішила не відповідати йому і, одначе, не змогла втриматися. О, я написала йому один лише раз і навіть частково лише для того, аби сказати йому, щоб він мені більше не писав. Але незважаючи на це, він увесь час пише, а позаяк я йому не відповідаю, я бачу, що він сумує, і мене це засмучує ще більше. Я вже не знаю, що мені робити, що зі мною станеться, і, по правді сказати, мене можна пожаліти.

Скажіть мені, будь ласка, добродійко, чи дуже було б погано, якби я йому час від часу відповідала? Тільки доти, поки він сам не вирішить припинити мені писати, і все не стане, як було раніше. Бо, що стосується мене, то, якщо це триватиме, я не знаю, що зі мною буде. Ви знаєте, коли я читала його останнього листа, я так плакала, що ніяк не могла заспокоїтись, і я впевнена, що, коли я йому й тепер не дам відповіді, ми зовсім змучимося.

Я вам надішлю його листа або зроблю копію, і ви самі зможете судити. Ви побачите, він нічого поганого не просить. Проте, якщо ви вважатимете, що відповідати не можна, я обіцяю вам утриматись. Але я гадаю, ви зі мною погодитеся, що нічого поганого тут немає. Оскільки вже зайшла про це мова, добродійко, дозвольте мені поставити вам ще одне запитання: мені казали, що любити кого-небудь – погано. Але чому? Я тому запитую, що пан кавалер Дансені стверджує, ніби нічого поганого в цьому немає і що майже всі люди люблять. Якщо це так, то не бачу, чом би я не мала собі цього дозволяти. Чи, можливо, це погано тільки для дівиць? Адже я чула, як мама казала, що мадемуазель Д*** любить пана М***, і говорила вона про це зовсім не як про щось особливо погане. Проте я впевнена, що вона розсердилася б на мене, якби дізналася про мої дружні почуття до пана Дансені. Вона, мама, досі поводиться зі мною, як із дитиною, і нічого мені не каже. Коли вона взяла мене з монастиря, я гадала, вона хоче видати мене заміж, а тепер мені здається, що ні. Не те щоб мене це дуже хвилювало, запевняю вас, але ви з нею в такій дружбі й, можливо, знаєте, як іде справа, а якщо знаєте, я сподіваюся, ви мені скажете.

Довгий вийшов лист, люба пані, але ви ж дозволили мені писати вам. Я і скористалася цим, щоб усе вам повідати, і дуже розраховую на вашу дружбу.

Маю честь і т. д.

Париж, 23 серпня 17…

Лист 28

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

Отже, мадемуазель, ви, як і раніше, відмовляєтеся відповідати мені? Ніщо не може похитнути вас, і кожен новий день забирає з собою сподівання, яке він мені обіцяв! Ви визнаєте нібито, що між нами існує дружба, але що це за дружба, якщо вона недостатньо сильна, щоб зворушити вас моїми стражданнями, якщо ви все так само холодні та незворушні, тоді як мене спалює лютий пломінь, якого я не в силах погасити; якщо вона не тільки не вселяє вам довіри, але її не вистачає й на те, щоб пробудити в вас жалість? Як, друг ваш страждає, а ви нічого не робите, щоб йому допомогти! Він просить одного лише слова, а ви йому відмовляєте! І ви хочете, щоб він задовольнявся таким слабким почуттям, у якому ви, попри все, ще й боїтеся зайвий раз запевнити його!

Учора ви сказали, що не хотіли б бути невдячною. Ах, повірте мені, мадемуазель, прагнення заплатити за любов дружбою означає не побоювання бути невдячною, а лише страх видатися такою. Проте я більше не зважуюся говорити вам про почуття, яке може бути лише обтяжливим для вас, якщо воно вам чуже. Я мушу вміти хоч би таїти його, поки не навчуся перемагати. Я добре розумію, як це буде важко; я не приховую від себе, що мені знадобляться всі мої сили; я випробую всі засоби; один із них буде особливо тяжким для мого серця: без кінця повторювати собі, що ваше серце бездушне. Я постараюся навіть бачитися з вами якомога рідше і вже знаходжу для цього відповідний привід.

Як! Я змушений буду відмовитися від солодкої звички бачити вас щодня! Ах, в усякому разі, я ніколи не перестану жалкувати про це. Вічне горе буде розплатою за ніжну любов, і це станеться з вашої вини, і це буде справою ваших рук. Я відчуваю, що ніколи не знайду знову щастя, яке нині втрачаю. Лише ви одна створені були для мого серця. З якою радістю дав би я клятву жити тільки заради вас. Але ви не хочете прийняти її. Ваше мовчання ясно говорить мені, що у вашому серці я не народжую ніякого відгуку, воно краще за все доводить вашу байдужість і одночасно найжорстокішим способом дає мені це зрозуміти. Прощавайте, мадемуазель.

Я не смію вже сподіватися на відповідь: любов написала б його, не зволікаючи ні хвилини, дружба – з радістю, і навіть жалість – із добрим почуттям. Але і жалість, і дружба, і любов однаково чужі вашому серцю.

Париж, 23 серпня 17…

Лист 29

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Я ж казала тобі, Софі, бувають випадки, коли писати можна, і запевняю тебе, розкаююся, що послухалася твоєї поради, яка заподіяла нам, – кавалерові Дансені й мені – стільки горя. На доказ, що я мала рацію, скажу тобі, що пані де Мертей – жінка, яка в усіх цих речах уже напевно чудово розбирається, – врешті-решт, почала думати, як я. Я їй в усьому призналася. Спершу вона, щоправда, говорила те ж, що і ти, але, коли я їй усе пояснила, вона погодилася, що це зовсім інша справа. Вона лише вимагає, щоб я показувала їй усі мої листи й усі листи кавалера Дансені, позаяк хоче бути цілком упевненою, що я пишу тільки так, як треба. І тепер я абсолютно спокійна. Господи, як я люблю пані де Мертей! Вона така добра! І до того ж вона жінка дуже шанована. Таким чином, проти цього нічого й заперечити.

Із якою радістю напишу я панові Дансені, й який він буде задоволений! Він зрадіє навіть більше, ніж думає, оскільки досі я говорила йому тільки про дружбу, а він увесь час хотів, щоб я сказала про свою любов. Я-то вважаю, що це одне і те саме, але все-таки не зважувалась, а він наполягав. Я сказала про це пані де Мертей, і вона відповіла, що я маю рацію, що освідчуватися в любові треба лише тоді, коли мовчати вже немає можливості. А я якраз упевнена, що більше в мене не вистачить сил стримуватися. Врешті-решт, це ж однаково, а йому буде приємніше.

Пані де Мертей сказала мені також, що дасть мені книги, в яких про все це говориться і які навчать мене правильно поводитись і писати краще, ніж я це роблю. Бо, бачиш, вона вказує мені на всі мої недоліки, а це означає, що вона мене міцно любить. Вона тільки порадила мені нічого не говорити про ці книги мамі, тому що хто-небудь, можливо, ще скаже, що вона нехтувала моїм вихованням, а це може їй бути неприємно. О, звичайно, я їй нічого не скажу.

Як усе ж дивно, що жінка, майже мені чужа, більше піклується про мене, ніж рідна мати! Яке щастя для мене, що я з нею познайомилася!

Вона попросила також у мами дозволу взяти мене післязавтра в Оперу, в свою ложу. Мене вона повідомила, що ми там будемо самі й зможемо ввесь час розмовляти, не побоюючись, що нас почують. Це навіть краще, ніж сама опера. Ми поговоримо про моє заміжжя, оскільки, за її словами, я дійсно незабаром маю вийти заміж, але нам не вдалося поки що поговорити про це детальніше. До речі, хіба не дивно й те, що мама ні слова мені про це не сказала?

Прощавай, моя Софі. Йду писати кавалерові Дансені. О, я страшенно рада.

Із ***, 24 серпня 17…

Лист 30

Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені

Нарешті, добродію, погоджуюсь я написати вам і завірити вас у моїй дружбі, в моїй любові, якщо вже без цього ви будете нещасні. Ви кажете, що в мене немає сердечної доброти. Запевняю вас, що ви помиляєтесь, і сподіваюся, що тепер у вас уже не залишилося ніяких сумнівів. Якщо ви страждали через те, що я вам не писала, то невже ви думаєте, що і я теж не засмучувалась? Але справа в тому, що я ні за що у світі не хотіла б зробити чого-небудь поганого, і я навіть, напевно, не освідчилася б у коханні до вас, якби могла утриматися, але ваша печаль була для мене занадто тяжкою. Сподіваюся, що тепер ви вже перестанете сумувати, і ми будемо дуже щасливі.

Я розраховую на задоволення бачити вас сьогодні ввечері й на те, що ви прийдете раніше; однаково це ніколи не буде так рано, як мені хотілося б. Мама вечеряє вдома, і я гадаю, що вона запросить вас залишитися. Сподіваюся, що ви не будете зайняті, як позавчора. На тій вечері, куди ви вирушали, було, напевно, дуже весело? Адже ви поквапилися піти дуже рано. Але про це не говоритимемо. Я сподіваюся, що тепер, коли ви знаєте, що я вас люблю, ви залишатиметеся зі мною так довго, як тільки зможете.

Я ж радію тільки тоді, коли буваю з вами, і хотіла б, щоб і для вас це було так само.

Я дуже засмучена, що нині ви ще сумні, але це вже не з моєї вини. Я попрошу вас принести мені арфу, як тільки ви прийдете, щоб ви негайно ж отримали мого листа. Нічого кращого придумати не можу.

Прощавайте, добродію. Я дуже люблю вас, усім серцем. І чим частіше я про це говорю, тим стаю щасливішою. Сподіваюся, що і ви будете щасливі.

Із ***, 24 серпня 17…

Лист 31

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

Так, певна річ, ми будемо щасливі! Щастя моє забезпечене, позаяк ви любите мене; вашому ніколи не буде кінця, якщо воно продовжиться стільки ж, скільки любов, яку ви мені вселили. Як! Ви любите мене, ви вже не боїтеся запевнити мене у своїй любові! Чим частіше ви мені про це говорите, тим ви щасливіші! Прочитавши це чарівне я люблю вас, написане вашою рукою, я тут же почув це освідчення з ваших прекрасних уст. Я побачив, як на мені зупинився привабливий цей погляд, що його ніжне почуття зробив ще чарівнішим. Я отримав од вас клятву жити тільки для мене. Прийміть же і мою – присвятити все моє життя вашому щастю, прийміть її і будьте певні, що я ніколи її не зраджу.

Який блаженний день провели ми вчора! Ах, чому в пані де Мертей не щодня є що сказати по секрету вашій мамі? Чому думка про перешкоди, які очікують нас, мусить домішуватися до солодкого спомину, який володіє мною? Чому не можу я безперервно тримати у своїх руках чарівну ручку, що написала мені слова: Я люблю вас! – укривати її поцілунками, хоч цим винагороджуючи себе за вашу відмову в більшій милості!

Скажіть, моя Сесіль, коли ваша мама повернулася, коли її присутність змусила нас обмінюватися лише байдужими поглядами, коли ви вже не могли запевненнями у своїй любові втішати мене в тому, що не хочете мені її довести – невже не відчували ви ані найменшого жалю, не сказали собі: «Поцілунок зробив би його щасливішим, але я сама позбавила його цього щастя?». Обіцяйте мені, милий мій друже, що при першій же слушній нагоді ви виявитеся менш суворою. У цій обіцянці знайду я мужність перенести всі негаразди, уготовані нам долею, і жорстокі злигодні будуть пом’якшені хоча б упевненістю, що ви також жалкуєте про них.

Прощавайте, чарівна моя Сесіль, настав час іти до вас. Я не в змозі був би зараз покинути вас, коли б не думка, що я роблю це лише для того, щоб побачитися з вами. Прощавайте, так мною кохана! Ви, яку я любитиму все більше й більше!

Із ***, 25 серпня 17…