Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Лист 52

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Ви забороняєте мені, добродійко, говорити вам про любов, але де я знайду мужність, необхідну для того, щоб вам підкорятися? Поглинений почуттям, яке мало бути таким солодким, але яке ви робите таким тяжким; скніючи у вигнанні за вашим наказом; зазнаючи в житті лише прикростей і жалкувань; виснажуючись муками тим більш жорстокими, що вони ввесь час нагадують мені про вашу байдужість, – невже мушу я на довершення всього поступитись єдиною втіхою, що залишилася мені, а що ж мені залишається, як не можливість зрідка відкривати вам душу, яку ви наповнюєте тривогою та гіркотою? Невже ви відвернете свій погляд, аби не бачити сліз, вами ж викликаних? Невже відмовитеся ви навіть од поклоніння з боку того, хто приносить потрібні вам жертви? Хіба не було б більш гідним вас, вашої благородної та лагідної душі пожаліти того, хто страждає через вас, замість того щоб збільшувати його страждання забороною і несправедливою і надмірно суворою?

Ви прикидаєтеся, що любов страхає вас, а не хочете зрозуміти, що тільки ви і є причиною зла, яке їй приписуєте! Ах, ясна річ, почуття це болісне, коли воно не поділене істотою, що його вселила. Але де знайти щастя, якщо його не дає взаємна любов? Де, як не в любові, знайти ніжну дружбу, солодку та справді безмежну довіру, полегшення страждань, примноження радощів, чудові спогади? Ви обмовляєте любов, адже для того, щоб насолодитися всіма благами, які вона обіцяє, вам потрібно лише не відкидати їх. Я ж, захищаючи її, забуваю про муки, що їх я зазнаю.

Ви змушуєте мене захищати й себе самого, бо, хоча я присвятив усе своє життя поклонінню вам, ви зайняті в житті лише тим, що шукаєте в мене гріхів: ви вже вважаєте, що я вітрогон і обманщик і, обертаючи проти мене деякі помилки, в яких я ж сам і признався, готові бачити в мені, яким я став тепер, ту саму людину, якою я був раніше. Не задовольняючись тим, що я приречений вами на муку жити далеко від вас, ви додаєте до неї жорстоке знущання з приводу насолод, до яких, – ви самі це прекрасно знаєте – я через вас же став нечутливим. Ви не вірите ні обіцянкам моїм, ні клятвам. Так от, у мене є перед вами свідок, якого ви вже ніяк не зможете відкинути: це ви самі. Я тільки прошу вас запитати щиросердо саму себе, – і якщо ви не вірите в мою любов, якщо ви хоч на мить засумніваєтеся, що єдиновладно пануєте в моїй душі, якщо ви не впевнені, що прикували до себе серце, яке було доти і справді занадто мінливим, – тоді я згоден відповідати за цю вашу помилку. Я стогнатиму від горя, але не зроню жодної скарги. Якщо ж, навпаки, ви, віддаючи належне нам обом, змушені будете в глибині душі визнати, що у вас немає і ніколи не буде суперниці, тоді, благаю вас, не змушуйте мене битись із примарами і залиште мені хоча б одну втіху, – що ви не сумніваєтеся в почутті, якому дійсно настане, дійсно зможе настати кінець, але тільки з кінцем мого життя. Дозвольте мені, добродійко, просити вас дати позитивну відповідь на цю частину мого листа. Хоч я й готовий засудити ту пору мого життя, яка, мабуть, так шкодить мені у ваших очах, але зовсім не тому, щоб у мене в найгіршому разі не було аргументів для її захисту.

Чи не в тому, врешті-решт, була вся моя провина, що я не чинив опір виру, в який мене було ввергнуто? У світ я вступив зовсім іще юним і недосвідченим, мене, можна сказати, з рук до рук передавав цілий натовп жінок, кожна з яких своєю готовністю на все поспішала випередити роздум, для неї, як вона прекрасно розуміла, напевно невигідний. Чи міг я сам подати приклад стійкості, який мені зовсім не протиставляли, чи мусив за мить помилки, до якої частенько бував залучений мимоволі, покарати себе постійністю, напевно даремною і навіть сміхотворною в очах людей? Вступивши в ганебний зв’язок, чи можна виправдати себе інакше, як швидким розривом?

Але я можу сміливо сказати, що це сп’яніння почуттів – можливо, навіть несамовите марнославство – не проникло глибоко в моє серце. Воно народжене було для любові, залицяння ж могло його розважити, але не зайняти. Я був оточений створіннями привабливими, але такими, що заслуговують на презирство, і жодне з них не торкнулося моєї душі. Мені пропонували насолоди, а я шукав доброчесностей, і тому лише, що я був ніжним і чутливим, я почав уважати себе непостійним.

Але коли я побачив вас, усе стало мені ясним: незабаром я зрозумів, що справжнє джерело любовних чар – душевні якості, що лише вони можуть породжувати і виправдовувати безумство любові. Словом, я зрозумів, що для мене однаково неможливо не любити вас і полюбити кого-небудь, окрім вас.

Ось, добродійко, те серце, що йому ви боїтеся довіритись і доля якого залежить од вашого рішення. Але хоч яку б долю ви йому підготували, ви не зміните почуттів, що прив’язують його до вас: вони так само непохитні, як і доброчесності, що їх породили.

Із ***, 3 вересня 17…

Лист 53

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Я бачився з Дансені, але домігся від нього лише напівпризнання. Особливо наполегливо замовчував він ім’я маленької Воланж, про яку говорив мені, як про жінку дуже доброчесну й навіть трохи святенницю. Щодо решти ж він розповів мені свою пригоду досить правдиво, особливо ж останню подію. Я підігрівав його, як тільки міг, і всіляко висміював його скромність і педантичність, але, мабуть, він не має наміру з ними розлучатись, і я за нього не відповідаю; втім, я сподіваюся, що післязавтра я можу інформувати вас із цього приводу детальніше. Завтра я везу його до Версаля і дорогою постараюся вивідати у нього все, що можна.

Деякі надії покладаю я й на побачення закоханих, яке відбудеться сьогодні. Можливо, там усе станеться згідно з вашими побажаннями, і нам із вами залишиться тільки вирвати признання та зібрати докази. Зробити це буде легше вам, ніж мені, бо юна особа довірливіша або – що, по суті, одне і те ж – балакучіша, ніж її скромний поклонник. Проте і я зроблю все, що зможу.

Прощавайте, мій чарівний друже, я дуже кваплюсь. Я не зможу побачити вас ні сьогодні, ні завтра. Якщо зі свого боку ви що-небудь дізнаєтеся, напишіть мені два слова до мого повернення. Я, напевно, до ночі повернуся в Париж.

Із ***, 3 вересня 17…, увечері

Лист 54

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Ну, вже буцімто у Дансені нам є що вивідувати! Якщо він вам і натякнув на що-небудь, то просто з хвастощів. Не знаю нікого, хто був би у любовних справах безглуздіший, і все більше докоряю собі за свою доброту до нього. Чи відомо вам, що я ледве не скомпрометувала себе через нього! І що все це марно. О, я йому помщуся, будьте певні!

Коли я вчора заїхала за пані де Воланж, вона не захотіла виїжджати, пославшись на нездоров’я. Мені довелося використати все своє красномовство, щоб переконати її, і я вже почала боятись, як би Дансені не з’явився до нашого з нею від’їзду; це було б особливо невчасно, оскільки пані де Воланж сказала йому напередодні, що її вдома не буде. Її дочка і я – ми обидві сиділи як на голках. Нарешті, ми вийшли, і мала з таким почуттям потиснула мені руку, прощаючись зі мною, що, незважаючи на її рішення про розрив і щиру її впевненість, що вона продовжує твердо триматися цього рішення, я чекала від цього вечора справжніх чудес.

Але тривоги мої на цьому не скінчилися. Не провели ми у пані де *** і півгодини, як пані де Воланж насправді відчула себе кепсько, навіть дуже кепсько, і, цілком природно, почала збиратися додому. Мене ж це зовсім не влаштовувало, оскільки я боялася, що, коли ми зоставимо молодих людей удвох, у чому цілком можна було поручитися, матері здадуться підозрілими мої наполегливі вмовляння вирушити разом із нею в гості. Я вирішила залякати її погіршенням нездоров’я, що, на щастя, було неважко, і протягом півтори годин не погоджувалася везти її додому, удаючи, що боюсь, як би їй не зашкодило трясіння в екіпажі. Врешті-решт, ми повернулися додому в обумовлений час. Коли ми приїхали, я помітила, що у дівчинки дуже вже збентежений вигляд, і, признаюся, почала сподіватися, що зусилля мої не пропали марно.

Мені так хотілося гарненько все розізнати, що я затрималася біля пані де Воланж, яка негайно ж лягла. Повечерявши коло її ліжка, ми рано залишили її під приводом, що їй потрібен спокій, і вирушили до кімнати дочки. Вона, виявляється, зробила все, чого я від неї чекала: зникли сумніви, було відновлено клятви у вічній любові й т. д. й т. ін. Загалом вона охоче пішла на все, але дурило Дансені ні на крок не зрушився з місця, на якому перебував. О, з таким красенем можна сваритися скільки завгодно: примирення не приховують ніяких небезпек.

Мала5, одначе, запевняє, що він хотів більшого, але що вона зуміла захиститися. Б’юся об заклад, що вона або хвастає, або прагне знайти йому виправдання. Я навіть майже переконалася в цьому. Мушу сказати, що на мене найшла примха впевнитися, на який такий захист вона здатна, і я, всього лише жінка, від слова до слова, до того заморочила їй голову, що… Словом, можете мені повірити, немає істоти, більш здатної піддатися раптовому пориву почуття. Ця крихітка і справді надзвичайно мила! Вона заслуговувала б на іншого поклонника! В усякому разі, у неї буде хороший друг, бо я до неї вже щиро прихилилась. Я обіцяла їй, що завершу її виховання, і, здається, додержу слова. Я часто відчувала необхідність мати повірницею жінку, і ця підійшла б мені більше за всяку іншу. Але я не можу нічого з неї зробити, поки вона не стане… тим, чим мусить стати. Ще одна причина бути невдоволеною Дансені.

Прощавайте, віконте. Завтра до мене не приходьте, хіба що вранці. Я поступаюся наполяганням кавалера провести з ним вечір у моєму будиночку.

Із ***, 4 вересня 17…

Лист 55

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

 

Ти мала рацію, дорога моя Софі. Твої пророцтва вдаліші, ніж поради. Як ти й передбачала, Дансені виявився сильнішим за сповідника, за тебе, навіть за мене саму – і ось ми знову там же, де були. Ах, я не розкаююсь, а ти якщо і лаятимеш мене, то лише тому, що не знаєш, яка це радість – любити Дансені. Легко тобі говорити, як слід поводитися, тобі ж ніщо не заважає. Але коли б ти відчула, який біль заподіює нам горе того, кого ми любимо, як його радість стає нашою радістю і до чого важко говорити «ні», коли дуже хочеться сказати «так», – ти б перестала з чого-небудь дивуватись. Я й сама відчула це, і відчула дуже ясно, хоча як слід іще не розумію, чому це так. Чи думаєш ти, наприклад, що я можу бачити сльози Дансені й сама при цьому не плакати? Запевняю тебе, що це абсолютно немислимо. А коли він задоволений, я так само щаслива, як він сам. Можеш говорити все, що хочеш: ніякі слова не змінять того, що є, і я абсолютно впевнена, що це саме так.

Хотіла б я бачити тебе на моєму місці… Ні, я не те хотіла сказати, оскільки вже, напевно, не погодилася б поступитися будь-кому своїм місцем, але я хотіла б, аби ти кого-небудь полюбила. І не лише заради того, щоб ти мене краще розуміла й менше лаяла, а річ у тому, що ти теж стала б щасливішою або, вірніше сказати, ти б тільки почала ставати щасливою.

Наші ігри, наші веселощі – все це, бачиш, дитячі забавки: скінчаться вони, і після них нічогісінько не залишається. Але любов, ах, любов!.. Одне слово, один погляд, усвідомлення, що він тут, поруч, – ось що таке щастя. Коли я бачу Дансені, мені більше нічого не хочеться. А коли я його не бачу, так тільки його й хочу. Не знаю, як це вийшло, але можна подумати: все, що мені подобається, схоже на нього. Коли його зі мною немає, я про нього думаю, і коли я можу думати тільки про нього не відволікаючись, – наприклад, коли я зовсім сама, – я теж щаслива. Я заплющую очі, й мені відразу починає здаватися, що він переді мною, я згадую його слова, я його мовби чую. Від цього я зітхаю, а потім відчуваю якийсь жар, хвилювання… Не знаходжу собі місця. Це – наче мука, але мука, що приносить невимовну насолоду.

Я навіть гадаю, що, коли любиш, це поширюється й на дружбу. Проте моя дружба до тебе ніскільки не змінилась: усе – як було в монастирі. Але те, про що я тобі говорю, я відчуваю по відношенню до пані де Мертей. Мені здається, що я люблю її скоріше, як люблю Дансені, ніж як тебе, й іноді мені хочеться, щоб вона була ним. Можливо, так виходить через те, що це не дитяча дружба, як у мене з тобою, а можливо, і через те, що я часто бачу їх разом, і виходить, що я мовби помиляюся.

Словом, уся суть у тому, що вони обоє роблять мене щасливою, і, врешті-решт, я не вважаю, щоб моя поведінка була дуже поганою. Ось чому краще за все для мене було б, аби все залишалось, як воно є, і мене пригнічує тільки думка про заміжжя, бо якщо пан де Жеркур дійсно такий, як мені говорили, – а я в цьому не сумніваюся, – я просто не знаю, що зі мною буде. Прощавай, мила Софі, я, як і раніше, ніжно люблю тебе.

Із ***, 4 вересня 17…

Лист 56

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Для чого вам, добродію, відповідь, якої ви в мене просите? Вірити у ваші почуття – чи не означає мати зайву підставу побоюватись їх? Не заперечуючи їх щирості й не визнаючи її, хіба не достатньо мені – й чи не має бути достатньо і для вас – знати, що я не хочу й не маю права на них відповідати?

Якщо і припустити, що ви насправді мене любите (я погоджуюся на це припущення лише для того, щоби вже більше до цього не повертатися), хіба перешкоди, що розділяють нас, не залишаться такими ж непереборними? І що інше мусила б я робити, як не бажати, щоб ви зуміли скоріше побороти в собі це почуття, а головне – як не допомогти вам у цьому всіма моїми силами, рішуче віднявши у вас усяку надію? Ви самі погоджуєтеся з тим, що почуття це болісне, коли воно не поділяється істотою, яка його викликала. Тим часом ви чудово знаєте, що поділити його – для мене неможливо. А якби навіть таке нещастя зі мною трапилось, я стала б лиш іще більш гідною жалю, ви ж – аж ніяк не зробились би щасливішим. Сподіваюся, ви мене достатньо поважаєте, щоб ні на мить не засумніватись у цьому. Припиніть же, заклинаю вас, припиніть спроби збентежити серце, якому так потрібен спокій. Не змушуйте мене шкодувати про те, що я вас пізнала.

Мій чоловік, якого я люблю і шаную, мене плекає і шанує. В одній людині зосереджені й мої обов’язки й мої радощі. Я щаслива, я маю бути щаслива з ним. Якщо й існують гостріші насолоди, я їх не прагну, я не хочу їх пізнати. Чи є що-небудь радісніше, ніж перебувати у злагоді з самою собою, знати лише ясні дні, засинати без розкаянь совісті? Те ж, що ви називаєте щастям, є лише запамороченням почуттів, бурею пристрастей, яка страхає, навіть якщо її споглядаєш із берега. Як можна кинути виклик цим бурям? Як можна осмілитися вийти в море, всіяне уламками незліченних корабельних аварій? І з ким? Ні, добродію, я залишаюся на суші, мені дорогі узи, що прив’язують мене до неї. Я не побажала б розірвати їх, навіть якби мала можливість це зробити. А якби їх у мене не було, я постаралася б якнайскоріше зав’язати такі узи.

Навіщо ви йдете за мною по п’ятах? Навіщо вперто ведете це переслідування? Листи ваші, які ви мали б посилати зрідка, приходять один за одним. Їм слід було б бути скромнішими, а ви в них говорите лише про свою безумну любов. Думку про себе ви робите більш нав’язливою, ніж раніше були самі. Я усунула вас від себе в одному вигляді – ви з’являєтеся в іншому. Я прошу вас не говорити про деякі речі – ви знову про них говорите, тільки на інший лад. Ви тішитеся, бентежачи мене підступними аргументами, – мої ж аргументи проходять повз вас. Я не хочу і не відповідатиму більше вам… Як відгукуєтеся ви про жінок, яких спокусили! Із яким презирством ви про них говорите! Охоче вірю, що деякі з них цього заслуговують, але невже ж усі вони до такої міри нікчемні? Ах, без сумніву, це так, адже вони нехтували свій обов’язок, віддаючись злочинній любові. І з цієї миті вони втратили все, аж до поваги з боку того, кому вони всім пожертвували. Кара ця справедлива, але сама думка про неї примушує мене тремтіти. А втім, яке мені до цього діло? Чом би стала я займатися ними або ж вами? З якого права порушуєте ви мій спокій? Залиште мене, не намагайтеся побачити, не пишіть, – прошу вас, вимагаю. Лист цей – останній, який ви від мене отримаєте.

Із ***, 5 вересня 17…

Лист 57

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Учора після повернення я знайшов вашого листа. Ваш гнів мене донезмоги розвеселив. Якби Дансені провинився супроти вас особисто, ви, мабуть, були б не дужче обурені. Мабуть, із помсти привчаєте ви його кохану зраджувати його у дрібницях. І лиходійка ж ви! Так, ви чарівні, і я не дивуюся, що вам чинять опір менше, ніж кавалерові Дансені.

Ну, цей прекрасний герой роману вивчений мною до решти. У нього більше немає від мене таємниць. Я посилено проповідував йому, що чесна любов є вище благо, що сильне почуття коштує більше, ніж десять пригод, та так посилено, що сам ставав у цю хвилину боязким закоханим. Насамкінець він упевнився, що ми з ним однаково дивимося на речі, і, прийшовши в цілковитий захват від мого щиросердя, розповів мені все і присягнувся в безмежній дружбі. Це, одначе, ніскільки не просуває вперед нашого плану.

Передусім він, на мою думку, дотримується того погляду, що до дівиці потрібно ставитися бережніше, ніж до жінки, бо вона більше втрачає. А головне, він вважає, що ніщо не виправдовує чоловіка, який своєю поведінкою змусив дівчину або вийти за нього заміж, або опинитися збезчещеною, коли дівчина значно багатша за чоловіка, як у цьому разі. Довіра матері, невинність дочки – все його бентежить і зупиняє. Складність для мене – не в тому, щоб спростувати його погляди, незважаючи на всю їх справедливість. Із певною спритністю й за допомогою його пристрасті їх скоро можна розбити, тим більше що вони роблять його смішним, а я в цьому разі спирався б на загальну думку. Важко з ним упоратися тому, що і в нинішньому своєму становищі він почувається щасливим. І дійсно, якщо перша любов здається нам узагалі благороднішим і, як то кажуть, чистішим почуттям, якщо вона принаймні повільніше розвивається, то причина цьому зовсім не чутливість чи боязкість, як заведено вважати. Річ у тім, що серце, уражене почуттям, доти не звіданим, мовби зупиняється на кожному кроці, щоб насолодитися зачаруванням, якого воно зазнає, і зачарування це має таку владу над недосвідченим серцем, що абсолютно поглинає його і змушує забувати про всі інші радощі. Це настільки вірно, що навіть закоханий розпусник, – якщо розпусник може бути закоханий, – із цієї хвилини не так сильно рветься до насолоди і що, зрештою, між поведінкою Дансені з маленькою Воланж і моєю з недоторкою пані де Турвель різниця тільки в мірі.

Щоб розпалити нашого юнака, потрібно було б, аби на шляху його стала куди серйозніша перешкода і, передусім, аби йому доводилося дотримувати більшої таємничості, бо таємничості веде до відваги. Я недалекий від думки, що ви зашкодили нашим задумам, надавши йому таку допомогу. Ваша поведінка була б чудовою по відношенню до людини бувалої, що відчуває самі лише жадання, але вам слід було передбачати, що для юнака порядного і закоханого головна цінність зовнішніх виявів любові в тому, щоб вони були її запорукою, і що, значить, чим більше він упевнений у взаємності, тим менше буде заповзятливий. Що ж тепер робити? Не знаю. Але я не сподіваюся, що мала втратить невинність до шлюбу; ми з вами залишимося ні при чому. Дуже шкода, але я не бачу, чим тут можна допомогти. Поки я тут просторікую, ви зі своїм кавалером займаєтеся справжньою справою. Це нагадало мені про те, що я отримав від вас обіцянку зрадити його зі мною. У мене є письмова ваша обіцянка, і я зовсім не бажаю, щоб вона перетворилася на довгостроковий вексель. Я згоден, що термін платежу ще не вийшов, але з вашого боку великодушно було б не чекати цього. Я з вас не зажадаю зайвих відсотків. Невже вам не набридла постійність? Кавалер, мабуть, і справді творить дива? О, дозвольте мені діяти, я хочу змусити вас визнати: якщо ви виявляли в нім якісь достоїнства, то лише тому, що забули мене.

Прощавайте, чарівний друже, цілую вас так само міцно, як бажаю вас. І не сумнівайтеся, що всі поцілунки кавалера, разом узяті, не такі полум’яні, як мої.

Із ***, 5 вересня 17…

Лист 58

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Чим заслужив я, добродійко, ваші докори та гнів, який ви на мене спрямували? Найпалкіша і в той же час найшанобливіша прихильність, найбезмовніша покірність щонайменшому вашому бажанню – ось двома словами вся історія моїх почуттів і моєї поведінки. Я зазнавав мук любові без взаємності, і єдиною втіхою моєю було бачити вас. Ваш наказ позбавляв мене цього – і я підкорявся, не дозволивши собі ремствувати. У нагороду за принесену жертву ви дозволили мені писати вам, а тепер хочете відняти у мене й цю єдину радість. Невже я мушу примиритися з цією втратою, не намагаючись навіть захищатися? Певна річ, ні! Хіба не дорога ця радість моєму серцю? Вона – єдине, що в мене залишилось, і дарували її мені ви.

Ви кажете, що листи мої «занадто часті»? Але подумайте тільки, прошу вас, що вигнання моє триває вже десять днів – і не існувало миті, щоб думки мої не були зайняті вами, а тим часом ви отримали від мене всього два листи. «Я говорю в них тільки про свою любов»? Але про що ж можу я говорити, як не про те, про що ввесь час помишляю? Єдине, що я міг зробити, – це послабити вислови, і, можете повірити мені, я відкрив вам лише те, що приховати було просто неможливо. Ви, врешті, погрожуєте, що перестанете відповідати? Значить, ви не задовольняєтеся тим, що так суворо поводитеся з людиною, яка дорожить вами над усе і шанує вас навіть більше, ніж любить, – ви її ще і зневажаєте! Але до чого ці погрози, цей гнів? Хіба в них є потреба? Хіба не впевнені ви в моїй покорі навіть найнесправедливішим вашим вимогам? Чи можу я чинити опір будь-якому вашому бажанню, і хіба не довів я вже, що не можу? Невже ж ви зловживете своєю владою наді мною? Чи зможете ви з легким серцем втішатися таким необхідним для вас, за вашими словами, спокоєм, після того, як через вас я стану остаточно нещасним, після того, як ви вчините несправедливість?

Невже ви ніколи не скажете собі: «Він зробив мене володаркою своєї долі, а я зробила його нещасним; він благав про допомогу, а я не кинула на нього співчутливого погляду!». Чи знаєте ви, до чого може довести мене відчай? Ні, ви не знаєте.

Щоб полегшити мої страждання, ви мали б знати, до якої міри я вас люблю; але серця мого ви не знаєте.

У жертву чому ви приносите мене? Примарним побоюванням. І хто у вас їх викликає? Людина, що обожнює вас, людина, над якою ви завжди збережете безмежну владу. Чого ж ви боїтеся? Чого можете ви остерігатися в почутті, яким завжди будете вільні управляти за своїм бажанням? Але ваша уява створює собі якихось чудовиськ, і жах, який ви перед ними відчуваєте, ви приписуєте любові. Трохи довіри до мене – і примари ці зникнуть.

Один мудрець сказав, що, для того, аби розвіялися страхи, достатньо усвідомити їх причину.^[33] Істина ця особливо застосовна до любові. Полюбіть, і страхам вашим настане край. На місці того, що вас жахає, ви знайдете солодке почуття ніжного і покірного вам коханого, і в усі дні ваші, позначені щастям, у вас не виникне іншого жалю, крім того, що ви втратили ті дні, які провели в байдужості. І я сам, відколи розкаявся у своїх помилках та існую лише для любові, я жалкую за часом, який проводив, як здавалося мені, в насолодах, і відчуваю, що лише вам дано зробити мене щасливим. Але, благаю вас, нехай радість, яку я відчуваю, коли пишу вам, не затьмарена буде страхом прогнівити вас! Я не хочу не послухатися вас, але, припадаючи до ніг ваших, прошу зберегти мені щастя, яке ви бажаєте у мене відняти. Я волаю до вас: почуйте мої благання, подивіться на мої сльози. Ах, добродійко, невже ж ви відмовите?

Із ***, 7 вересня 17…