Володимир Сосюра

 
Такий то я, мої братове,
хотів писати про Махна,
а написав про Примакова…
 

ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 15, арк. 12 зв.

Утім, авторський задум розширювався у процесі роботи над твором. Згадавши про репресованих письменників, державних і партійних діячів, В. Сосюра намагався в поетичній формі увічнити десятки імен, які на той час поверталися із небуття. Не обминув він і тих, про кого «забули» в часи хрущовської відлиги (М. Хвильовий, М. Яловий), і перейшов навіть до своїх живих сучасників. У поемі є чимало цікавих сторінок, гідних високого поетичного таланту В. Сосюри, але, на жаль, там є і слабкі місця, де мовиться про О. Гончара, М. Руденка, А. Хижняка, М. Равлюка та інших. Згадки про них є доволі суб’єктивними.

У журналах «Україна» (1988. – № 1. – С. 8–9) та «Вітчизна» (1988. – № 1. – С. 93 – 107) було надруковано фрагменти цієї поеми. Журнальна публікація у «Вітчизні» – це лише третина повного тексту твору, але навіть таке оприлюднення викликало невдоволення в одного з «героїв», про що треба сказати ширше.

У передмові до публікації нами було дано пояснення: «“Героєм” поеми став П. Г. Воробйов – колишній начальник Укркниготоргу, «заслуги» якого в скороченні тиражів видань українською мовою і дістали належну оцінку В. Сосюри» (Вітчизна. – 1988. – № 1. – С. 92). П. Воробйов звернувся до редакції журналу з протестом, погрожуючи притягти публікатора до судової відповідальності нібито за наклеп. Пізніше редакція журналу надрукувала спростування П. Воробйова (Вітчизна. – 1988. – № 5).

Проте сама характеристика начальника Укркниготоргу ідентична як у рукописному, так і в авторизованому машинописному варіантах. До того ж серед рукописів В. Сосюри є ще дві епіграми на П. Воробйова («Небезпека» і «Ще є, щенята зінські…») та поетичне послання міністру культури України Р. Бабійчуку, в яких автор засуджує «продуктивну» діяльність цього чиновника. Звичайно, причетним (більшою чи меншою мірою) до колишньої владної еліти неприємно було читати такі критичні пасажі (не самі ж, ми, мовляв, це робили)… Об’єктивно коїлася-таки та наруга над українською літературою й мовою, і причетні мають визнати свою частку вини, – настав час відповідати і за свої вчинки. А поет, крім того, писав не заднім числом, він мав громадянську мужність у ті роки виступити зі своїм болем і гнівом.

В. Сосюра намагався, де вважав за потрібне, пом’якшити зміст деяких місць; вивчаючи один із машинописних варіантів, можна переконатися в тому, що він вилучив рядки з критикою М. Стельмаха, А. Хижняка та інших письменників. Із записної книжки (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 1, № 93) автор не вніс до остаточного варіанта різко негативні характеристики Л. Новиченка та М. Шамоти, переробивши згодом ці фрагменти текстів на епіграми.

Безумовно, поема «Розстріляне безсмертя» – це твір, у якому непропорційно поєднано талановито написані фрагменти та окремі не дуже вдалі сторінки.

Чимось подібною за змістом до поеми «Розстріляне безсмертя» є поема «Слово» (без дати; написана орієнтовно десь на початку 1960-х років), у якій В. Сосюра дає негативні характеристики своїм сучасникам Я. Городському, М. Тардову, Х. Гільдіну, Івану Ле, Г. Полянкеру, Л. Пріцкеру, Л. Смульсону, А. Малишку, О. Корнійчуку, Н. Рибаку і стриману, з деякими доріканнями («З народом треба злитись вам, // а не звисать мостом до нього») – П. Тичині. Цей твір присвячено поету І. Гончаренку, а тому, звичайно, про нього сказано лише теплі слова. У доброзичливому тоні В. Сосюра говорить про М. Рильського («Максим Тадейович! Мій брат! // Людина! Світла ти людина, // і слів, і діл аристократ. // Це не Бажан і не Тичина»), М. Гарцмана. Останній, наприклад, удостоївся поваги В. Сосюри, бо живе «у підвалі // з двома дітьми і без штиблет, // хоч він справжнісінький поет. // Поет, як кажуть, то від Бога, // Куди там Феферу до нього!..»

Більшість письменників В. Сосюра наділив негативними характеристиками за те, що жили, на його думку, в розкішних п’ятикімнатних квартирах, одержували високі гонорари, незважаючи на свої скромні літературні таланти.

Талант ліричний і дерзновенний

Пригадується, як іще в студентські роки, у другій половині 1960-х, ми мало не з-під поли читали окремі твори Володимира Сосюри («Любіть Україну», «Юнакові»). Деякі поезії вже тоді ходили по руках, поширювалися у списках.

22 травня 1967 р., під вечір, біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві зібралося чимало людей, переважно студентської молоді. Читали твори Кобзаря, співали пісень на його слова. Не було промов і національних прапорів, але всіх читців фотографували, поміж натовпом сновигали нишпорки в цивільному, а довкола Шевченківського парку, як з’ясувалося потім, був «частокіл» міліції.

І от один із промовців почав читати вірш В. Сосюри «Юнакові». Загальна атмосфера була напруженою. Правоохоронці намагалися стягти когось із газона, а той навмисно (демонстративно!) не піддавався. Було зрозуміло, що шукали привід для конфлікту, провокуючи на це тих, хто зібрався пошанувати пам’ять Т. Шевченка.

Лунає поезія В. Сосюри, а до читця наближається (по газону!) кілька міліціонерів у високих чинах.

 
О мово рідна! Їй гаряче
віддав я серце недарма.
Без мови рідної, юначе,
й народу нашого нема.
Поглянь! Ідуть сини Росії…
 

І тут «сини», чи точніше – прислужники Росії, скрутили промовця і потягли до машини. Туди ж волочили ще кількох, без сумніву, спровокованих на конфлікт із правоохоронцями. Натовп ринув від пам’ятника до червоного корпусу університету, але машини вже зникли. Трохи вгамувавшись, люди знову повернулися до пам’ятника і, порадившись, вирішили піти до будинку Центрального комітету партії, щоб висловити протест тодішньому першому секретареві Петру Шелесту. Вирушили невеликими групами, йдучи до Хрещатика хідниками бульвару Шевченка, але на розі кожного кварталу вже чатували міліцейські пікети, отож доводилося переходити на протилежний бік вулиці.

Був пізній вечір, однак на Хрещатику в цю пору ще завжди людно. Перехожі зупинялися, цікавилися, що це за громади (загалом близько ста осіб) прямують у бік консерваторії. Вгору вулицею Жовтневої революції (теперішній Інститутській) ішли більш-менш скупчено, але дорогу знову перепиняли міліцейські пікети, а в напрямку ЦК шугали одна за одною міліцейські та поливальні машини. До «білого дому» дійти не вдалося: міліція зуміла взяти демонстрантів у напівкільце, притиснувши їх до одного з будинків. У під’їздах, у підворіттях – всюди була міліція та особи в цивільному. Оточення було настільки щільним, що в гурті хтось знепритомнів. Поливальні машини з-за міліцейського кордону готові були «привести до тями» протестантів, які вимагали звільнення заарештованих і зустрічі з першим секретарем ЦК КПУ і міністром внутрішніх справ. Приїхав на лімузині якийсь дебелий чолов’яга у вишитій сорочці, просив розійтися, обіцяв задовольнити одну вимогу – звільнити заарештованих. Нарешті зійшлися на тому, що звільнених привезуть до пам’ятника Шевченку, куди знову всі повернуться. Так воно й сталося десь за північ, бо до студентського гуртожитку ми верталися пішки – була друга година ночі і транспорт уже не ходив.

Усі подальші двадцять років 22 травня, у день пам’яті Кобзаря, біля його пам’ятника горланили потужні репродуктори, аби не було чути людського голосу. Так, задля того, щоб заглушити безстрашних речників вільнолюбної нації, започаткували гучний фестиваль «Київська весна», а кожного, хто покладав квіти до підніжжя, обов’язково фотографували. Не варто стверджувати, що саме поезія В. Сосюри стала причиною травневого конфлікту, адже то було нерівне протистояння: всесильного державного молоха – і нечисленної, переважно студентської молоді, яка кинула виклик цій людожерській системі, що після короткотривалої «хрущовської відлиги» знову нагулювала жир для здійснення нових репресій, розпочатих у середині шістдесятих років.

Творчий шлях Володимира Сосюри, як і багатьох великих талантів у добу тоталітаризму, був складним, а в окремі періоди життя – драматичним і навіть близьким до трагізму. Його особиста драма полягала в тому, що він був козаком петлюрівської армії, в 1918–1919 рр. брав участь в українських визвольних змаганнях. Можливо, саме це пізніше спричинилося до роздвоєння унікального ліричного таланту: він стає поетом – співцем революції, котру в своїх споминах «З минулого» (розділ «Проти червоних») відверто називає «жовтневим переворотом». В. Сосюра змушений був писати те, що вимагала система: продукувати твори «на злобу дня», творити «календарну» поезію – «жовтневі» й «першотравневі» вірші тощо. Але впродовж творчого життя він не міг приховати в собі те, що розкрило найкращі грані його поетичного таланту.

В. Сосюра був одним із тих українських письменників, чию творчість, як і біографію, представляли читачеві далеко не в повному обсязі. Те, що юний поет пішов «до Петлюри, як громами в степах загуло» і зі зброєю в руках боронив незалежність Української Народної Республіки, тодішні ідеологи вважали його великим гріхом перед радянською владою і тому табуювали для сучасників, а журнал «Червоний шлях» (1926, № 10) з уже названими споминами Сосюри («З минулого») про той період визвольних змагань і участь у них – переховували у спецфондах. Навіть фахівці-дослідники не мали доступу до джерел, у яких відображений період його творчості (1918–1920).

Ніхто з дослідників ніколи не смів згадувати вірші В. Сосюри, опубліковані влітку 1918 р. на сторінках газети «Український козак» – друкованого органу армії УНР. Звичайно, вірші такого змісту не могли увійти навіть до найповніших видань творів поета.

У спадщині В. Сосюри є твори, які не одразу і не просто увійшли до золотого фонду української літератури. Є вірші та поеми, що буквально збуджували суспільну свідомість – від пересічного читача або слухача і аж до державних діячів найвищого рангу. Такою була поема «Махно» (1924), про яку вже мовилося вище. Текст цього твору, напевне, назавжди поховано «в сумних архівах ГПУ», тобто в недоступних спецсховищах колишнього всемогутнього Державного політичного управління (ДПУ, російською – ГПУ) СРСР чи УРСР.

Із найповніших видань творів поета, що виходили за радянського режиму, вилучали вірші й поеми із правдивим описом подій так званої громадянської війни в Україні, де мова йшла про національні питання чи про репресованих діячів науки, культури. У В. Сосюри, як виявилося після вивчення його творчого архіву, що було розпочато нами ще в 1973 р., збереглося чимало неопублікованих творів, серед яких найпомітнішою є поема «Мазепа», про яку буде сказано окремо.

Неопублікованими за життя В. Сосюри залишилися і його поеми релігійної тематики: «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (<1948–1949 рр.>). Чому поет у складний післявоєнний час (після нещадної критики 1947 р. творів літературних побратимів – Максима Рильського, Юрія Яновського, Івана Сенченка) звертається до біблійної тематики, не є якоюсь складною загадкою: він не міг, як інші літератори, повністю віддаватися писанню про «щасливу мирну працю радянських людей», а тому заглибився в уявний світ «золотої легенди людства» – у Старий Завіт, його улюблену з дитинства книгу, легендарні сюжети якої почав творчо переосмислювати у полудень свого віку.

Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», як і багато інших творів поета, не народився просто із його творчої уяви, а став полум’яним вислідом багатолітніх переживань за долю України, її історію, культуру, мову і, найголовніше, за її незалежність. «Ти власним світом, Україно, сіяти будеш на землі», – таке пророче передбачення В. Сосюри прозвучить у посланні «До брата» (1960) за тридцять років до проголошення незалежності України, і майже стільки ж пролежало воно за чавунними дверима в спеціальному архівному сховищі, доки дійшло до читача.

У найскладніші періоди свого життя поет не замовкав, а був «мов вибух динаміту», не проголошуючи гучні декларації, а демонструючи справжню синівську любов до України. У 1927 р. (десятиліття Жовтневого перевороту!) він пише в Одесі вірш «Навколо радости так мало…» (вважається одним із варіантів вступу до поеми «Мазепа»), де розкриваються найглибші переживання за трагічну долю України. Адже зневіреному в ідеях соціалізму В. Сосюрі, як і багатьом його сучасникам, довелося вже тоді поламати крила «у леті марному до зорь».

Висловлювання В. Сосюри про «печальний образ України», який реально уявлявся йому не від фатального Жовтневого перевороту, а «в тьмі тисячоліть» (навіть не від часів Київської Русі), – могли б скласти окрему книжечку під назвою «Любіть Україну». І то був би ключ до розуміння невеликого за обсягом вірша «Любіть Україну», де сконденсовано любов поета до Батьківщини.

І от – немов гроза на безхмарному небі – в газеті «Правда» від 2 липня 1951 р. з’явилася нещадна редакційна стаття «Об идеологических извращениях в литературе»…

А 3 липня 1951 р. газета «The New York Times» друкує статтю «“Правда” б’є по червоних в Україні»:

«Москва, 2 липня 1951 р. – «Правда», офіційний орган Комуністичної партії, сьогодні піддав критиці Центральний Комітет Української Комуністичної партії за те, що він недостатньо переймається «ідеологічними питаннями».

Така критика міститься у довгій передовій, у якій «Правда» виносить догану відомому щомісячному журналові «Звезда» за те, що він надрукував націоналістичну поему «Любіть Україну», яку написав сім років тому В. Сосюра.

Передова, під заголовком «Проти ідеологічних перекручень у літературі», нагадала читачам про визначення Прем’єром Сталіним поняття совєтського патріотизму:

«Національні традиції народів поєднуються гармонійно у совєтський патріотизм зі спільними життєвими інтересами усіх трудящих у Совєтському Союзі».

«Правда» пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить тему «любові до соціалізму і батьківщини, яка збуджує у наших серцях великі патріотичні почування». Навпаки, пише газета, його вірш «викликає настрої розчарування і протесту».

«Правда» зазначає: поема говорить про безбарвну, несучасну Україну безвідносно до інших національностей у «Совєтському Союзі».

«Добре відомо, що суть націоналізму полягає в прагненні ізолювати і замкнути себе у власній національній лушпині, у прагненні не бачити того, що об’єднує трудящі маси совєтських національностей, і бачити лише те, що відокремлює їх», – говориться в передовиці.

Пережитки капіталістичних звичаїв в умах людей є значно сильніші й дієвіші в царині національних питань, ніж у будь-якій іншій. Вони більш живі, тому що можуть маскувати себе національними кольорами».

Але найдошкульніше «били» в Україні, згадуючи поетові його давні гріхи – службу в петлюрівській армії, адже він щиро зізнався в цьому.

Творча спадщина В. Сосюри, як і багатьох інших українських письменників, зазнавала постійного ревізування з боку офіційної влади. Навіть незавершені й неопубліковані твори (поеми «Махно», «Мазепа» та численні вірші) вилучали з літературного процесу, забороняли, а значить – прирікали на забуття. Інші ж твори прискіпливо редагували. Із них вихолощували насамперед національну символіку, проблематику. Так, у поемі «Червона зима» (1921) було замінено колористично виразні поетичні образи нейтральними (про це вже згадувалося вище).

До найповнішого десятитомного видання творів В. Сосюри, що побачило світ у 1970–1972 рр., не ввійшло багато віршів, балад і поем, які друкувалися у двадцятих роках і в періодиці, і в окремих збірках чи томах вибраних поезій. Табуювали майже все, що стосувалося національного питання, особливо мовних проблем, історії. У книжці вибраних творів поета «Засуджене і заборонене» (Нью-Йорк, 1952) було опубліковано лише деякі вірші й уривки із поем, більшість яких не передруковувалася в Україні. Але там не було значної кількості творів із варіантами, що, здавалося, навічно заховані у «спецхранах» державних архівів. Там вони пролежали до кінця вісімдесятих, трохи не до проголошення незалежності України, коли з майже всього доробку поета було знято офіційну заборону.

Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкращу частину якої десятиліттями тримали у спецфондах недоступною навіть для дослідників його творчості, ще раз переконуєшся в тому, яким великим і незнищенним був талант поета. Власть імущим не вдавалося приручити його ні державними преміями, ні урядовими нагородами. Попри наявність значної кількості кон’юнктурних творів (про партію, з якої його двічі виключали, чи про «жовтень», проти поборників якого він воював у лавах війська УНР), В. Сосюра лишався (за його ж словами) «мов вибух динаміта» і міг потрясати читачів і слухачів своєю поезією. Багато його творів, серед них і неопубліковані, які розповсюджувалися у списках, робили велику справу – не давали заснути національній свідомості. Велика творча інтуїція підказувала йому в той час (у травні 1944 р., коли вже було зламано хребет нацизму), що перемога над «чужинцями в зелених мундирах» може стати заслугою одного народу, а інші мають розчинитися «в слов’янському морі», точніше – в російській культурі. А тому й вірш «Любіть Україну!» в багатоголосому хорі пісень і гімнів на честь переможного наступу радянської армії і «вождя народів» Сталіна був чи не єдиним твором, який нагадував, застерігав, що

 
Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну.
 

В. Сосюра, очевидно, найбільше з-поміж українських письменників переймався (і головне – не мовчав!) найнагальнішими болями свого народу – здобуттям незалежності і збереженням рідної мови.

В. Сосюра висповідався перед читачем у своїй поезії, а ще більше – в автобіографічному романі «Третя Рота». Але, звичайно, його спадщина потребує нового прочитання й осмислення. Не зайвою була б і наукова біографія, жанр якої сьогодні став чомусь непопулярним. Отже, слово за дослідниками творчості В. Сосюри, які мають чесно та об’єктивно сказати про одного з найвідоміших українських поетів-ліриків XX ст. Згадаймо при цьому позицію делікатного Павла Тичини, який у 1957 р. на подарованому В. Сосюрі тритомнику своїх «Вибраних творів» зробив такий напис: «Дорогому Володимирові Миколайовичу Сосюрі – одному з найбільших поетів Радянської України, – та ні, – поетів усього світу! Лірик – а разом з тим сміливий, дерзновенний. Задушевний – а разом з тим – бойовий у нього тон, наступальний».

Останні дні земного життя Володимира Сосюри (з історії хвороби, смерті і похорону поета)

На початку 1980-х років доля звела мене з видатним лікарем-терапевтом, поетом і перекладачем Миколою Демидовичем Фененком, який на той час працював в академічному санаторії «Феофанія».

Я давав Миколі Демидовичу читати ще не опубліковані твори В. Сосюри, а він розповідав мені про останні дні життя поета, яке обірвалося 8 січня 1965-го в санаторії «Конча-Заспа». Лікар обіцяв повідати мені ще багато дечого, але моя путівка закінчилася, і я мусив приступати до роботи.

На жаль, розповіді М. Фененка я не записав, а його передчасна смерть, причиною якої стали недоброзичливці, котрі завдали лікареві-фронтовику й інваліду війни тяжкої психологічної травми, не дали змоги його доньці Оксані завершити навчання в аспірантурі Інституту літератури.

Якось поет Олексій Довгий розповів мені, як у видавництві «Дніпро» в 1962 році мала вийти збірка поезій Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Її вже підготували до друку, але без дозволу згори, тобто із ЦК КПУ, книжки тоді не виходили, а тим більше такої опальної авторки, як Ліна Костенко. І не тільки її – ще чимало рукописів надовго залягало в архіві видавництва. Побоюючись за долю авторського примірника «Зоряного інтеграла» з багатьма правками і вставками в тексті, О. Довгий на свій страх і ризик забрав її з архіву видавництва і передав на ознайомлення Г. Кочуру. Мудрий і досвідчений конспіратор Григорій Порфирович передав її «на розгляд» Д. Паламарчуку, який вирішив «одягнути» рукопис у темно-оранжеві палітурки, щоб познайомити ще декого з цією невиданою книжкою. Рукопис розглядала таємна редакційна рада – І. Світличний, Г. Кочур, Д. Паламарчук, М. Лукаш і звичайно ж О. Довгий. Очевидно, саме з цього примірника робили самвидавівські копії, які поширювали серед довірених людей. Напевно, саме за одним із авторських примірників було видано «Зоряний інтеграл» за кордоном, а першотекстом стала авторська верстка з видавництва «Дніпро». Але оригінал єдиного примірника збірки завідувач редакції поезії, драматургії та кінодраматургії О. Довгий вирішив передати на збереження в надійні руки – своєму лікарю М. Фененку, про що я довідався майже через сорок років.

Я одразу ж зателефонував доньці покійного лікаря Оксані Фененко й попросив пошукати в батьківській бібліотеці той унікальний рукопис епохи тоталітаризму.

За кілька днів я вже тримав у руках той рідкісний примірник, який приховав поет і редактор О. Довгий, а зберіг лікар М. Фененко. Тоді ж Оксана Фененко буквально приголомшила мене ще однією знахідкою в батьківському архіві, – вона принесла й подарувала для архіву В. Сосюри оригінал історії його хвороби, яку вели лікарі впродовж чотирьох останніх днів життя поета. Її зберіг і не передав до санаторного архіву лікар і великий патріот М. Фененко.

Отже, погортаємо цю фатальну історію, яка не додасть жодного рядка до творчого спадку поета, але дещо скаже про роки, які теж були фатальними в його житті.

5 січня 1965 р., напередодні дня народження, В. Сосюра приїхав на лікування до клінічного санаторію «Конча-Заспа», що належав четвертому управлінню МОЗ УРСР.

Під час прийому у хворого поета артеріальний тиск «зашкалював» до 230/120 мм. У санаторно-курортній картці, заповненій лікарем 28 грудня 1964 р., зазначено, що 25 вересня 1964 р. В. Сосюра переніс інфаркт міокарда.

5 січня хворого оглянув лікар М. Фененко, якому В. Сосюра поскаржився «на періодичні болі в зоні серця, деяку загальну слабкість». До історії хвороби було записано, що «на гіпертонічну хворобу хворіє з 1951 року» – із того найстрашнішого року, коли поета за вірш «Любіть Україну» громили у всесоюзному масштабі. Нагадаємо, що сталося це після публікації в газеті «Правда» передової статті «Против идеологических извращений в литературе», де було сказано, що під таким твором могли підписатися найлютіші вороги народу Петлюра і Бандера. Твір мали засуджувати скрізь – у школах, ВНЗ, на підприємствах і навіть, як свідчив тогочасний в’язень сталінських концтаборів Олександр Ковінька, за колючим дротом.

Після такого розгрому тиск крові підвищувався до 250/140 і вище. «Особливо підвищувався тиск в 1959 році. Тоді лікувався близько трьох місяців в Ірпені, а потім – у «Кончі-Заспі». 1959 року переніс інфаркт міокарда. Бували головні болі та запаморочення».

Саме в тому 1959 році В. Сосюра продовжив після тридцятирічної перерви роботу над поемою «Мазепа», активно працював над романом-трилогією «Третя Рота».

М. Фененко в історії хвороби записав таке:

«25 вересня [1964 р. ] були сильні болі за грудиною, серцебиття, високий тиск крові, перебої в ритмі серця. Хворого було переведено до стаціонару, де болі в серці затамували й вони більше не з’являлися, аж доки лікувався у стаціонарі. Після виписки додому болі стали з’являтися часто. Виписався додому 2 грудня.

Хворий виходить на вулицю, у сквери. Болі в зоні серця стискаючі, нечасті, припиняються після того, як хворий подихає глибоко. Задишки немає. Набряків на ногах не буває. Головні болі та запаморочення не турбують».

Лікар зі слів В. Сосюри записав до історії й те, що в дитинстві він хворів малярією, в 1903 р. – гострим ревматизмом. У 1915 р. був ушиб (забій) голови, а в 1919 р. – забій голови та грудної клітки в зоні серця. У 1920–1921 р. переніс поворотний тиф. Остаточний діагноз був таким: «Гіпертонічна хвороба II – Ш ст. Атеросклероз. Атеросклеротичний та постінфарктний кардіосклероз. Кардіосклероз. Інфаркт міокарда передньобокової стінки 25.IX.64 p., (дрібноосередковий). Розлад жирового обміну».

6 січня (у день народження) лікар М. Фененко визнав стан здоров’я хворого задовільним, особливих змін у стані здоров’я не виявлено. В. Сосюрі було дозволено «прогулянки в межах коридору і можна виходити на подвір’я до 200 м двічі на день». Призначено вживати чверть склянки мінеральної води «Єсентуки» та необхідні медичні препарати.

7 січня (Різдво Христове). «Стан хворого задовільний. Скарг немає. Сон та апетит в нормі. Об’єктивно: шкіра та слизові оболонки нормального кольору. Пульс – 66 на 1 хв., ритмічний, достатнього наповнення. Тиск 200/110. Тони серця приглушені до глухих. II тон акцентовано на аорті. Живіт м’який. Болей при пальпації немає.

М. Фененко».

8 січня в час відсутності лікаря М. Фененка після прогулянки В. Сосюра повернувся в палату. О 16 год. 30 хв. з’явилися загрудинні болі, недостача повітря. Черговий лікар провів огляд і призначив необхідні ліки, строгий постільний режим, гірчичники на ділянку грудей, банки на спину, гарячу ванну для ніг. Через півгодини болі вщухли. О 17 год. 15 хв. хворого оглянули головний лікар санаторію П. Лазаренко та черговий. Стан хворого визнано «вполне удовлетворительным» (записи в історії хвороби українською мовою робив лише М. Фененко).

О 17 год. 40 хв. і о 18 год. 30 хв. черговий лікар записував до історії хвороби: «Общее состояние и самочувствие вполне удовлетворительные, жалоб нет. Боли в области сердца не беспокоят, дыхание свободное. […] больной в полусидячем положении, самочувствие удовлетворительное».

Але… о 19 год. 45 хв. сталося непоправне: «Внезапно наступила смерть».

Епікриз до історії хвороби вже записував М. Фененко:

«Хворий, Сосюра Володимир Миколайович, 67 років, поступив на лікування в клінічний санаторій «Конча-Заспа» 5 січня 1965 року зі скаргами на періодичні, короткочасні болі в зоні серця, які рідко з’являлися, на незначну загальну слабкість. Болі мають стискаючий характер, короткочасні, без іррадіації, припинялися після кількох глибоких вдихів. Задишки немає. Немає набряків на ногах. Головних болів та запаморочення не бувало.

25 вересня 1964 року переніс дрібноосередковий інфаркт міокарда передньобокової локалізації. Лікувався в санаторії IV Управління МОЗ УРСР, звідки виписався 2 грудня 1964 року. Протягом місяця був удома, гуляв по вулиці та у сквері. Стан хворого був цілком задовільний.

На гіпертонічну хворобу хворіє з 1951 року. Тиск крові піднімався до високих цифр, 250/140 і вище. У 1959 році переніс інфаркт міокарда.

Об’єктивний стан при вступі до санаторію. Загальний стан цілком задовільний. Хворий ходить. […] Тони серця приглушені до глухих. II тон акцентовано на аорті. Тиск крові – 230/120. Над легенями перкуторний звук з незначним коробочним відтінком. Дихання везикулярне, хрипів немає. […]

У санаторії поставили діагноз: гіпертонічна хвороба II–III ст. Атеросклероз. Атеросклеротичний аортокардіосклероз, коронаросклероз. ____________________ Перенесено дрібноосередковий інфаркт міокарда передньобокової локалізації (25.ІХ.64 р.). Ожиріння II ст. Хворому призначено 10-ту дієту, «Єсентуки» № 17 по 1/4 склянки двічі на день. «Rauvasani» по 1 стол. ложці натщесерце. Дозволено виходити і прогулюватись у коридорі та у дворі до 200 м двічі на день.

8 січня після прогулянки хворий прийшов у палату і викликав чергового лікаря. Скаржився на недостатність повітря, на незначні загрудинні болі та відчуття страху. Було констатовано напад астми середнього ступеня з незначним набряком легенів, який тільки починався. Пульс – 120–130 на 1 хв., аритмічний, тони серця приглушені, II тон акцентовано на аорті. Тиск крові – 200/120. У легенях дихання жорсткувате, вологі, дрібноосередкові хрипи. Після введеного кордіаміну з атропіном та промедолу внутрім’язово, нітрогліцерину під язик, ножних гарячих ванночок, гірчичників на зону грудини всі явища припинилися, самопочуття хворого стало задовільним. Хворий залишався у ліжку в напівсидячому стані. Пульс – 90–94 на хв. з поодинокими екслурасистолами (нерозб. – С. Г.). Тони серця приглушені. На аорті II тон акцентований. Тиск крові – 180/120.

Але о 19 годині 45 хв. раптово настала смерть.

Діагноз. Гіпертонічна хвороба III ст. церебрально-кардіальна форма. Атеросклероз із переважним враженням судин головного мозку та серця. Атеросклеротичний та постінфарктний кардіосклероз. Емфізема легенів (нерізко виражена). Розлад жирового обміну II ст.

Раптова смерть настала, очевидно, внаслідок гострої коронарної недостатності, хоч і не виключено можливості крововиливу в життєво важливі центри головного мозку.

Лікар М. Фененко».

Лікар-патологоанатом у підписаному ним протоколі додав до визначених діагнозів ще й захворювання селезінки та гострий некроз підшлункової залози.

Смерть В. Сосюри стала великим ударом для його родини і друзів, для всієї української літератури.

На похороні поета виступив А. Малишко, промова якого стала несподіванкою для партійних і спеціальних органів. Одразу ж після похорону про виступ А. Малишка доповідав А. Скаба на засіданні президії ЦК КПУ.

Текст промови, яку записали деякі присутні на похороні, поширювався поміж людей. 29 березня 1965 р. голова КДБ при РМ УРСР В. Нікітченко надіслав до ЦК КПУ секретне повідомлення про поширення промови серед молоді й творчої інтелігенції, долучивши до нього і текст, записаний на похороні кадебістською агентурою. Серед усіх доступних нам кількох джерел тексту промови найточнішим є, очевидно, той, який зберігся в архівах КДБ (нині – Служба безпеки України).

Тексти повідомлення і виступу А. Малишка, скопійовані й опубліковані проф. В. М. Даниленком, подаються нижче за оригіналами документів.

Інформаційне повідомлення КДБ при РМ УРСР до ЦК КПУ про промову А. Малишка на похоронах В. Сосюри

29 березня 1965 р.

Секретно

Экз. № 1

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ

ИНФОРМАЦИОННОЕ СООБЩЕНИЕ

По имеющимся в КГБ при СМ УССР данным, среди отдельной части творческой интеллигенции и молодежи распространяется текст речи, якобы произнесенной поэтом А. Малышко на похоронах В. Сосюры.^[3]

Председатель Комитета госбезопасности при Совете Министров Украинской ССР

В. Никитченко

На документі штампи: «Особий сектор ЦК КП України. ТАЄМНА ЧАСТИНА. Вх. № 1091/16 «5» арк. «29» III 1965 р. ПІДЛЯГАЄ ПОВЕРНЕННЮ»; 2. «Контроль»; резолюція: «т. Скаба А. Д. Доповісти. П. Шелест»; помітка: «На президії про цю промову я доповідав зразу ж після похорон. Скаба».

ГДА СБ України, ф. 16, оп. 3 (1968 р.), спр. 2, арк. 56.

Оригінал. Машинопис на бланку.

[Додаток]

РЕЧЬ А. МАЛЬІШКО НА ПОХОРОНАХ В. СОСЮРЬІ

«Дорогі люди, тяжко, невиносимо тяжко прощатися з тим, хто був тобі вчителем і братом, порадником і другом по зброї і по душі, а прощатися ж треба. Склав свої крила соловей нашої пісні, кароокий син України, Володимир Сосюра. Віддзвеніли червоні зими, відпадали його сині зорі, змовкли уста, які так недавно славили людське кохання, красу і ніжність. Чарівне його слово, його пісня поселялись в серці кожної людини, робили її добрішою, благороднішою, ласкавішою. Мудрі люди казали колись: «Життя коротке, та безмежна мука і незгладиме творче ремесло…»

Дорогий брате Володимире, обірвалось твоє життя, і ми прощаємось з тобою, та не прощаємось ми з срібними дзвонами твоєї поезії, з твоїм словом, зітканим з блакитних небес України, з щедрих дібров і ланів, із (1 сл.^[4]) революцій людського серця. Посмутніла твоя хата, Володимире Миколайовичу, посмутніли наші очі, зажурилась Україна. Та немає краю в тихому Дунаю, та немає процвітку вічному дереву життя, а люди сьогоднішнього дня і прийдешнього покоління будуть приходити до твоїх пісенних джерел і черпатимуть в них натхнення і радість. І до твого прийдешнього, яке ти розвивав (2 сл.^[5]) комуни, за яке ми боремось багато літ, ми прийдемо з твоєю піснею на устах. Такий ти ніжний і тривожний повік житимеш з нами. Прощай, наш український Бояне, прощай! Той, хто вийшов з народу, повинен віддати свою душу, своє серце, свої натхнення, вогонь і все життя своє народові. Ти таким і був. Не було в тебе інших помислів, крім народу, не було в тебе іншої турботи, як тільки служити щиро йому, своєму вишневому українському народу. І коли в тебе була своя радість, вона була народна, і коли в тебе були смутки, вони були теж народними. Син революції, ти почав пісню і боротьбу під її щитом і прапором.

 
«Зима, зима,^[6] а на пероні люди,
Біля вагонів ми співаєм «Чумака»
І радість лоскот[но] бентежить наші груди,
Шикують злидні нас – юнак до юнака».
 

Серце українського поета шикує нас в одні ряди, щоб ми не були безбатченками і людьми, не помнящими родства. Щоб з наших сердець і наших дум виростали Шевченки і Франки, щоб ми не збивали квіти на молодих гілках нашої української поезії, які ти так по-батьківському опікав. Журиться сьогодні вся Донеччина за своїм великим сином. Чорніють від смутку копри і далі, плаче Донецький степ від великої туги за своїм співцем. Ти був душею робітничого класу, в століття вніс цю душу своєю поезію, величчям, безсмертям.

 
«І знов Донеччина, і вітер верби хилить».
 

Тепер ти не зможеш там бувати, але між Донецьких степів буде ходити твоє ніжне і полум’яне слово, яке великий поет міг написати.

 
«Так ніхто не кохав…
Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання».
 

Яке безмежне повинно бути почуття людини, що могла так сказати, і як жаль, що і велику любов свою^[7] хотіли вирвати з твого серця і заслати в далеку Сибір. Скільки передчасних сивин пало тоді на твою голову і, мабуть, тепер доречні були б слова Шекспіра:

 
«Ах, как жестока жизнь и сколько злодеяний!»
 

Хай прокляття впаде на голови тих, що це робили, вкоротивши цим тобі віку. Ми, осиротілі, лишаємось з своєю великою любов’ю до людей, до слова, до поезії, до великої нашої матері – України. Камінь розпадеться і дерево тисячоліття розцвіте і опаде, а твоя поезія залишиться, і хай не ждуть сноби, що наше слово, наша рідна Україна зникне, бо Україна безсмертна, як безсмертний ти в ній. Холодно тобі зараз, поете, і сніг над тобою йде дуже холодний. Над твоєю труною в цей зимовий холодний день ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, свої звичаї так, як ти заповів у своєму вірші «Любіть Україну»:

 
«Любіть Україну ві сні й наяву,
Вишневу свою Україну!
Красу її вічну, живу і нову,
І мову її солов’їну».
 

І хай тупість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, які вкоротили твоє життя після написання цього вірша… (2 сл.^[8])…їх згадає над могилою великого українського поета. Пробач, що ми не покрили тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю і не поклали на твоє серце червону калину. Ти так те любив. Та червона калина твоєї України червонітиме в твоєму серці і в твоєму слові. Ми б хотіли поховати тебе так, як годиться великому співцеві і пронести тебе на своїх плечах по всьому Хрещатику, по всій нашій рідній землі. Що ж, кажуть «не можна!». А як жаль, що і в цім ми схиляємось до циркулярів, а не до вікових традицій нашого народу.

Ну що ж, тоді ми, невдячні сини твої, понесемо тебе на своїх раменах у вічність і хай майбутнє зацвітає твоїм вишневим українським словом, словом революційного поета. Прощай, наш сизокрилий орле революції! Прощай, наш український Бояне! Навіки прощай!

ВЕРНО: (Підпис)

ГДА СБ України, ф. 16, оп. 3 (1968 р.), спр. 2, арк. 57–60.

Засвідчена копія. Машинопис.

Сергій Гальченко