Buch lesen: «Місто»
Сьоме небо
– Дні і ночі, які ми збиралися того літа провести на Лисинці у Василининій хаті, мали стати для нас святом, – згадував Страус, коли його напередодні візиту генерального губернатора Ганса Франка взяли заложником і він десять діб разом із тридцятьма мешканцями Міста ждав у підвалі гончарної школи можливої смерті від фашистської кулі; режисер Міського театру Іван Стефурак з увагою слухав розповідь свого молодшого колеґи, і так вони удвох скорочували собі нестерпно тягучий час першої тюремної ночі. – Нас троє шкільних товаришів після довгої розлуки домовилися відпочити в Білій Березі, куди я наїздив щоліта, й з висоти часу глянути один на одного та й згадати – і добре, і прикре… Ми майже два тижні мліли в погожі дні поблизу кашиці над Черемошем, коли ж над Лисинкою зависала негода і небо з землею єдналися рівними ниточками дощу, а сама гора ховалася від мешканців Білої Берези в теплому тумані, грали в преферанс. Ніхто не знав, коли за календарем будній день, коли неділя.
Хоча й ні… В неділю вранці з Василининої комори просочувався до наших кімнат лужний дух злежаної чистої білизни, змішаний з кислуватим запахом кептарів і кожухів, – це означало, що господиня відчинила скриню і збирається до церкви. Наряджалася вона по-святковому повільно, неділя робила її іншою – розпрямленою, стрункою, – і коли стояла перед дзеркалом, розчісуючи роговим гребенем чорне, мов смола, волосся, з її лиця, обвітреного, втомленого, позначеного біля очей віяльцями, а по обидва боки уст підківками зморщок, проглядала зваба, яка не встигла ще стекти разом із сльозами за мужем Василем, що загинув кілька літ тому на дарабі.
Василина одягалась на кухні, куди потіснилася на літо, віддавши дві кімнати для міських людей; вона рада була квартирантам: мала від цього розраду і гріш, а ще надію, що її малого Василька учені люди візьмуть в науку, і най би постелилася йому інша доля, ніж вітцеві, – бо що робити…
На ту її з відтінком провинності фразу – «бо що робити» – квартиранти вже й не реаґували, а спочатку вона їх смішила: Василина водно її вживала, проте не без потреби, а лише коли не вистачало слів. Фраза знадоблювалася Василині тоді, як у душу приходила полегша і їй ставало незвично, незручно якось, що вдовина безнадія злагіднилася раптом від усміху дитини, чи від вдоволення вгодованістю поросяти або ж від ласкавого слова чужої людини; вживала її, коли знімала з себе провину за чийсь клопіт, стихійне лихо або смерть.
«Йду до церкви, бо що робити», – говорила Василина, не відводячи від дзеркала очей, коли хтось із пожильців заходив до кухні, щоб набрати води для вранішнього вмивання. В неділю вона не метушилась, була наче відсутньою у своїй хаті, де будні без упину настигали її своїми вимогами, – до жінки раз на тиждень сходив, сокрушившись серцем, її жорстокий ангел, щоб натруджену роботою й пригноблену самотністю Василину вивести з клопітного дому в храм духовного спочинку – до людей.
Вчитель Богдан Зарицький, якого колись ґімназисти прозвали за високий зріст і причетність до германістики Страусом, і цієї неділі прокинувся від специфічного запаху із Василининої скрині; вивільняючись від дрімоти, він відзначив у думці, що ще один тиждень канікул промайнув, наче батогом тріснув, і відпочинку зосталося не так уже й багато – Зарицький приїжджав у гори на один місяць.
Поводив очима по дощаній, видубленій часом стелі, по зчорнілих сволоках, помережаних нехитрими різьбленими узорами й трираменними хрестами; на тих сволоках під самою стелею лежали пожовклі старі газети, які, мабуть, читав колись ґазда Василь, шкільні підручники малого Василька, товста книга, певне Біблія, бляшанка з тютюном і люлька – реліквії по господареві дому, великодні писанки в інкрустованих тарелях – яскраві цьогорічні і збляклі давніші, на сліпучо-білій стіні під вишитим рушником висів у дерев’яній рамці шлюбний портрет красуні Василини й вирлоокого вусатого Василя – дві голови, прихилені одна до одної; під тією ж стіною стояло незаймане ліжко, застелене космацьким ліжником і вивершене високими подушками – ліжко належало тій шлюбній парі, що на портреті, і тепер немов чекало, що господар колись-таки повернеться і воно знову освятиться любов’ю; у куті пишалася викладена косівськими майстрами кахляна піч, на чоловому боці якої вгорі хмурився святий Миколай, погрожуючи вказівним пальцем; під ним, через усі три кахлі, мчався парокінною бричкою самовдоволений ґевал із запаленою люлькою в зубах, ще нижче, на першій кахлі, молився під церквою упокорений долею мандрівник, на другій – у задумі, за корчемним столом, сидів мудрець з пергаментним сувоєм у руці, на третій – бив у дзвін на сполох молодий дзвонар, а в самому низу стріляли з пістолів вояки, які вийшли завойовувати світ.
Страус кожного ранку, обвівши оком кімнату, зупиняв погляд на цій печі і, дивуючись вигадці умільців, видивляв для себе все нові й нові характерні риси осіб, зображених на кахлях, новий їх зміст, захований за зовнішньою примітивністю, з часом ці особи стали дуже знайомими, наче він знав їх усе життя.
Потім погляд Страуса перебіг до кута, біля якого примістилося його ліжко: «Як мається мій сусід по кімнаті?» Кожного ранку Зарицький з цікавістю споглядав маленького і боязкого павучка, що вряди-годи вилізав із щілини в стіні на своє незриме плетиво і ждав поживи. Цей павучок був цілком позбавлений хижості, видно, через свою боязку вдачу він і поселився в чистій тихій хаті, в яку не залітали ні мухи, ані комарі; зароєного мушвою світу боявся і не мав охоти вилазити надвір, щоб сплітати свої сіті між гілками бузку, віниччя, порічок, черешень; він волів жити хай із кволою надією на поживу, але в безпеці, аніж серед достатку надворі, де всіляко буває: вітер і дощ, бурі і град – там треба боротися за життя, а тут цих труднощів немає, тут хіба що дошкуляє голод, зате ніхто йому не загрожує і він – нікому… «Ось я грюкну кулаком по стіні, затремтить павутиння, і павучок миттю зникне у надійному сховку-щілинці, а потім знову крадькома вигляне, – подумав Страус. – Мирно живе собі у Василининій хаті павучок-пацифіст».
Страус таки гупнув по стіні, павучок заховався. Ще полежав хвилину, тоді схопився з ліжка, бо день надворі розпочинався погожий, а їх у горах не так уже й багато.
Глянув крізь вікно. Глибоко внизу, у вигнутій долині, завмерло в очікуванні свята гірське село Біла Береза. Воно збіглося критими ґонтом хатами до стрункої трибанної церковці, мов бджоли до вулика, а довкола на кичерах сторожами поставали маленькі хатки, і тільки з боку Черемошу, який блищав вигнутою вузькою стрічкою, ізвором між Турнасом та Ігрецем входила на Покуття буковинська далина. Звідти й кинуло сонце сніп променів на село, і холодний Черемош задихав сивою парою, мов олень, що в бігу спинився раптом на лісовій просіці; загорілися бляшані бані церковці, і завмерле село почало оживати. Задзвеніли дзвіночки в лугах біля кашиці, гейкнув стиха пастух, ніби пробуючи голос, а потім загейкав лункіше, сміливіше, розкуто; он понад низькими верболозами пропливла крисаня з павою – наче сама собою, а людини не видно; з кичер покотилися, гейби крашанки, прихожани в гарячій убері; дзеленькнув на дзвіниці дзвін, нагадав селові про неділю і змовк; Василина й собі покотилася униз стежкою поміж стиглими травами – і всюди було святково тихо, всюди панувала свобода й не чутно було сили – ні божої, ані людської.
Богдан Зарицький відчинив навстіж вікно. З настояних у нічній росяній прохолоді трав повіяло дурманним запахом вовчуга, що розкитичився ліловим цвітом по всьому схилі стрімкої гори, розквітлий вовчуг нагадував, що вже пора братися за коси; завтра Василина, певне, скличе толоку, бо сама не дасть собі ради з сінокосом. А що, якби вони утрьох – розважний філософ Страус, елеґантний меценас, який в силу обставин став працівником нотаріальної контори, Мирон Костецький і замкнутий у собі піфагорієць, нині бухгалтер споживспілки Роман Заставний (обидва мешкають у кімнаті по той бік сіней), – та взялися за коси й допомогли впорати сіно сердешній Василині… Еге, якби-то… Забула корова, як телям була; давно троє ровесників перевзулися із шкарбунів у лаковані мешти, давно вже мужицька шкіра злізла з долонь, ручки пухкенькими стали, а в Мирона ніколи мозолястими й не були, бо родом з Міста… А здається, ніби зовсім недавно вони втрьох уперше сіли за парти Міської ґімназії. Було це перед війною, яку вперто називають Першою світовою, цим самим стверджуючи, що повинна бути ще й друга, і третя, що в чотирнадцятому році на доповнення до юліанського і григоріанського впроваджено ще й воєнний календар, в якому дата війни пересуватиметься з року на рік, подібно як великодні свята з місяця на місяць… Ніби вчора, дванадцятилітніми, сіли за ґімназійні парти з непохитною вірою стати вченими мужами; докінчували ж навчання після Першої світової війни – як хто зумів. Мирон студіював право у Львівському університеті, звідки був вигнаний під час пацифікації, бо українець. Роман, який ще в ґімназії підказував учителеві математики свої варіанти рішення задач, ледве зміг за панської Польщі закінчити бухгалтерські курси і, мабуть, через ту кривду став мовчазним, а може, в нього інший спосіб мислення, математичний, і він справді, як піфагорійці, вважає лише числа суттю гармонії Всесвіту… Здібний до мов Богдан закінчив германістику у Відні й після повернення отримав посаду в українській приватній ґімназії… Давно злізли з долонь мозолі, і ні до коси їхні руки тепер не придатні, ні до ремесла. Та щось-таки в них залишилося від того первісного, з дитячих років: певне, почуття старої дружби, яка й спонукала їх по довгій розлуці поїхати разом на відпочинок у гори, де вони віддавалися спогадам у перервах між партіями преферансу або ж після суперечок про політику і штуку.
«Завтра, мабуть, розпочнеться косовиця», – думав Страус, дивлячись крізь вікно на синювате прозоре плесо, на дні якого скупчилися, немов мушлі, хати, а за воротами на стежці, котрою покотилася Василина у вибиваному пацьорками кептарі, шальоновій хустці і гарячо-жовтій запасці, стояв малий Василько – в полотняних штанях, згрібній сорочині, весь білий і чистий, мов польовий тюльпан. Він проводжав поглядом матір, яка раз на тиждень скидала з себе разом із забрудненою вберею мерву буденних клопотів і виходила розпрямлена на люди; відтак погляд його прикипів до синьої далини, що висмоктувалась із білоберізької котловини і протискалася між Турнасом та Ігрецем ген у невідомі світи, і манила його, і кликала, а він ще тримався босими ногами вершечка Лисинки, бо далина була заманлива, але й тривожна, і віяло від неї не тільки звабою, а й моторошністю. Та вже пік йому в підошви камінний ґрунт на Лисинці, немов циганська плита, він тупцював нетерпляче і весь аж нахилився, щоб полетіти у ту даль. «І полетить, і крильця зміцніють», – думав Страус про добру долю білого Василининого хлопчика, яка прийшла до нього неповних два роки тому і не повинно їй бути кінця.
У цю мить Зарицький зачув далекий, густий, дивовижно потужний металічний гул. Він наростав із заходу, міцнів, дзвенів, пульсував, завивав, мов фабрична сирена, комусь загрожував, і був цей звук зовсім несумісний з недільною благодатною тишею над Білою Березою, він кремсав її, ґвалтував, знущався, накидав свою владу, голоснішав, гнівив, принижував, давив, був сильний і свавільний, погордливий і безпощадний, перед ним нишкла природа, тьмарилося сонце, і врешті Страус помітив, як по лискучій бані церкви просунувся і зник чорний хрест.
Збагнув, що це летять літаки, глянув угору й побачив їх: із заходу на схід летіло три трійки лискучих хрестоподібних аеропланів. Полегшено зітхнув, зрозумівши причину навального гулу. Він навіть провів захопленим поглядом сталевих велетнів, бо, хоч не був ніколи поетом техніки, хоч був жерцем класичної краси поезії, все ж розумів, що людський прогрес мусить набирати несподіваних виявів і форм, які не завжди евфонічні, милозвучні, пасторальні, пастельні, – прогрес жорстко ступає по землі й деколи топче красу, до якої людство встигло звикнути, та створює красу нову, котрою будуть захоплюватися майбутні покоління, позбавлені надмірної чутливості, сентиментальності й ліризму. Все це розумів Богдан Зарицький і мирився, як міг, з новинами прогресу, щоб не стати ретроградом.
Гул літаків був інакшим, ніж він звик його чути досі. «Що ж, винайдено людьми знову щось нове, – подумав, – могутніше, швидкісніше, потрібніше для життя», і все-таки його обурював ґвалтівний звук металу. І немов на підтвердження його невдоволеності застукотіли глухі вибухи угорі; Страус знову підвів голову й побачив, як небо на тій лінії, де пролетіли літаки, всіялося жмутками чорних хмаринок.
– Що б це мало означати? – запитав Мирон; він стояв позаду Страуса, у піжамі. До вікна підходив і Роман, мовчки споглядаючи загадкові хмаринки на небі.
– Певне, вправи, маневри… – мовив, знизавши плечима, Зарицький.
– Маневри? – скинув бровами Мирон. – Хоча…
Обидва повернули голови до Романа, запитливо глянули на мовчазного колеґу, хоч і не сподівалися почути від нього пояснень: Романа світ наче й не обходить, він поводиться так, ніби прийшов з іншої планети спостерігати життя землян і йому дивно, чому вони так метушаться; непроникливе обличчя Заставного, наполовину закрите сивими бакенбардами і вусами, завжди викликало в тих, хто до нього звертався, зніяковіння, сумнів у доречності, потрібності, доцільності свого запитання; проте в цю мить, коли пролунали незрозумілі вибухи в небі, після яких позаду літаків розпливаються сірі купчасті хмарки, він повинен висловити свою думку, до того ж однозначну.
Статечний Страус, якого рідко покидав олімпійський спокій, у нервовому напруженні чекав слова від Романа і з тривогою спостерігав, як тьмарилося обличчя Заставного; Костецький перехопив Страусову тривогу і Романове зосередження, в його швидких очах зблиснула гріховна цікавість; Роман скоса подивився на Мирона, потім перевів погляд на Богдана, мовив коротко:
– Це війна.
Він нервово полапав себе долонями по грудях, ніби перевіряв, чи має при собі документи. Мирон скинув бровами і застиг із здивованим виразом обличчя. Зігнута у лікті ліва рука Страуса затремтіла, долоня стиснулася в кулак: перед очима постала його домашня бібліотечна кімната у рудому полум’ї від вибуху снаряда, він глянув у вікно, за котрим потривожена ревом літаків природа заспокоїлася і знову стала доброю і тихою, мовив:
– Не може цього бути…
– Чому – не може? – — озвався по хвилі Мирон. – Усе на світі можливе… – Звістка про війну ніби збудила його зі сплячки, і він фривольно промугикав стару австріяцьку пісеньку: – «Бо війна війною, в ній є божа сила, як не заб’є тебе гостра куля…»
– Не треба жартувати, Мироне, – проказав Роман.
Страус не повертав од вікна голови: «Як це так: знову прогрес, який мав би виявити світові нову несподівану красу, приносить смерть, знищення?.. Невже це закономірність? Динаміт винайшли для вивільнення енергії, щоб полегшити працю людських рук, а застосували передусім для вбивства. Людина віками мріяла піднятися в повітря, а коли зробила це – не забарилася скинути на землю бомбу. Автоматику поспішили використати для створення кулемета… То хай припиниться прогрес техніки і живе тільки поезія й мистецтво, які у своїй естетичній суті не міняються, завжди людяні – яких би форм не набирали. Я – ретроград? То чому, скажіть, чому найґеніальніші й найсміливіші винаходи перш за все перехоплюються людофобами? Щоб випробувати добро і зло, закладені в людині? І лише подолавши зло, обернути винахід їй на користь? Але ж відкриття народжуватимуться без перерви, то що – завжди вони мають пройти випробування у війнах, і війнам насправді, як за календарем, кінця не буде?..»
А за ворітьми на стежці стояв білий Василько, він дивився в бік буковинської далини, над якою тільки що пролетіли літаки, його зачарувала сила металічного гулу; його очима зорило у даль нове покоління, яке з цікавістю сприйматиме нововведення прогресу, братиме від нього користь, віритиме в нього і керуватиме ним, тому не може цього бути, не сміє чорний хрест, що тільки-но проповз по церковній бані, знести з лиця землі цю русяву голівку, на якій пустотливий вітерець забавляється повісмяним волоссям.
І Страус повторив, повертаючись від вікна:
– Не може цього бути!
Друзі мовчки стояли серед кімнати: Страус з притиснутим до підборіддя кулаком, заглиблений у себе Роман і не потривожений Мирон. Хтось із них мусив сказати останнє слово, яке підтвердить страшну істину або ж заперечить її, та ніхто не зважувався його вимовити, щоб не обдурити себе надією або не втратити її назавше.
Те слово пролунало збоку. До кімнати увійшла Василина, вона вела за руку Василька, була задихана й зіпріла, кептар розстебнутий, шальонова хустка сповзла на потилицю, та на лиці малювався не переляк, а винуватість, і вона промовила таким тоном, ніби виправдовувалася, що не змогла відвернути біду:
– Війна почалася, та й що робити… Ади, почалася, і хто тому винен?..
Зарицький опустив руку – напруження минуло, випрямився Заставний – нічого вже не вдієш, а Мирон сказав:
– Дивну потугу має в собі саме слово – війна… «Як не заб’є тебе гостра куля, то копитом, замість кулі, вб’є кобила…» – домугикав куплет австріяцької пісеньки.
Минали напружені хвилини, та ніщо більше не збурювало тиші недільного погожого дня; навіть дзвони не дзвонили, бо служба не правилася. Василина розповіла: священик і не одягався в шати, він вийшов у домашньому до мирян, повідомив, що німці напали на Радянський Союз, і передав наказ сільських властей розходитися по домівках – чекати розпоряджень.
Василина швидко отямилася від звістки – не так жахливої, бо той жах ще ні в якому образі нізвідки не встиг виповзти, як несподіваної, неймовірної і, зрештою, нереальної. І, мабуть, для того, щоб розрядити напруження, внесла з комори до Страусової кімнати старий Василів грамофон, поставила його на стіл.
Друзі здивовано переглянулися – свята простота! – а Василько, якого дотепер ніхто й не помічав, вислизнув з-за маминої спини, всівся за стіл і почав накручувати корбою пружину грамофона. Тривоги старших він не збагнув, неділі й свята завжди поєднувалися в нього з таємничим інструментом, з якого добуваються заховані всередині звуки музики; сьогодні неділя – і цілий день бляшана труба, схожа на цвіт павутиці, буде дзвеніти співом, йому ж тільки накручувати. Упоравшись з корбою, він підпер голову кулачком і зачаровано слухав, як із зусиллям і хрипотою добувається із грамофонної труби надривний голос співака, що виконував модне сентиментальне танґо:
То остання неділя, завтра вже розійдемося,
Завтра вже розпрощаємось на довгий час…
Слова пісні були нині, як ніколи, доречними, бо всі знали, що так незабаром станеться, та поки що друзі були разом – мов на тайній вечері, і Василина теж зважилася сісти за стіл, щоб побути із своїми гостями – може, останній раз.
Погойдуючись на старій платівці, тупа голка видобувала з неї все хрипкіші звуки, врешті сентиментальний спів обірвався, платівка зупинилась, і труба, яка весь час похитувалася, наче жива, схилилася мертво набік, а пісня, що закінчилася безнадійним зойком, доспівувалася тепер у підсвідомості присутніх.
Василько простяг руку до корби, щоб знову накрутити грамофон, та зупинився: мамі і її квартирантам, видно, було не до музики; слово «війна», яке в нього поєднувалося хіба що з хлоп’ячими іграми в лугах або із стинанням прутиком будякових голівок на зарінку, мало, очевидно, інше, поважне значення, бо квартиранти посмутніли, особливо Зарицький, якого Василько найдужче любив за його довгі й мудрі вечірні розмови: вони заводили хлопчину в таємничі нетрі давно минулих віків… Василько не знав, що тепер зміниться в його житті; одна тільки боязка думка поволі підкрадалася до хлоп’ячої свідомості, та була вона, власне, частинкою тієї великої тривоги, яка дійняла старших, і цього стало досить, щоб Василько теж відчув наближення біди: чи буде він учитися в Місті, коли закінчить четвертий клас, як обіцяв йому Зарицький? Хотів про це спитати, але не смів порушувати мовчанки, що осіла в кімнаті, мов осінній туман над лугом; він дізнається про це згодом. А поки що Василькову душу осіняла мрія, яка зродилася, коли забачив у небі літаки: як виросте – буде літати, тільки б послали вчитися, тільки б послали…
Страус спинив погляд на кахлевій печі. Зображення на кахлях набирали тепер конкретнішого змісту. Погрозливий жест святого Миколая, який давно застерігав жильців перед небезпекою, говорив: «Ось маєте, хіба я не казав?»; самовдоволений ґевал мчав нестримно через усі три кахлі, і на його обличчі світилася пожадлива цікавість; мандрівник під церквою ревно просив Бога відвернути лихо і не вірив, що Господь вислухає його благання; в образі філософа з пергаментним сувоєм бачив себе самого… Страусові хотілося розгорнути сувій і прочитати напророковану людям долю, та поки що не зважувався цього робити… Дзвонар бив у дзвін на ґвалт, а вояки стріляли з пістолів прямо по присутніх у кімнаті. Тільки на бічній стінці печі, на єдиній вміщеній там кахлі серед рослинних орнаментів цілувалася закохана пара, вона нічого ще не знала про війну і не хотіла знати, – а може, в цьому весь сенс людського існування, можливо, лише любов допоможе людям перетривати біду й продовжити життя після воєнного смерчу? А певне – так… І Страусові згадалася його любов, через яку він не одружився й досі, солодко-млосно згадалася, та він рішуче пригасив спогад, бо ж не пора нині, не пора…
Василина не звертала уваги на кахлю, де цілувалися закохані, а все одно в цю мить, після якої вже має право прийти смерть, бо чиясь сваволя випустила її на світ з косою, згадалась їй остання, жива іще, Василева хвилина, бо про його небуття думати не могла: лежить Василь на цьому ось ліжку, що позад неї, з потрощеними кістками, колоди порвали йому нутрощі, ніщо вже в ньому не живе, тільки серце й права рука, і він, як ніколи за доброго здоров’я, ніжно усміхнувшись до Василини, погладив їй груди, які завжди приносили йому радість, а синові дали життя; він по-чоловічому палко пестив їх рукою, котра з кожною миттю слабшала, квапився пестити, щоб натішитися востаннє, і той його дотик до її грудей, яких ні разу не дозволила потім торкнутися іншому мужчині, чує Василина тепер і вірить у те, в що вірити гріх: Василь таки повернеться колись у це ліжко для гарячої любові.
Роман дивився на Василину, котра в цю мить була дивно гарною, думав про свою темну самотність і несподівано відчув, як у його душу увійшла гостя; то було просвітлене Василинине обличчя, і його здивувало те, що зваба жінки, вічно затінена смутком і вдовиною безнадією, увійшла до нього саме тоді, коли над світом зависли раптом і безнадія, і смуток, і смерть… Він згадав її, ту смерть, яка відібрала колись від нього кохану, і, заперечуючи тепер небуття, знайшов для себе розраду: є тільки життя на світі! І нема чого боятися смерті, бо якщо так, то треба боятися й народження, адже обидві ці сакраментальні категорії існують поза волею людини, поза її свідомістю; люди відходять, як і приходять на світ, непомітно для себе, життя дається їм як дарунок на певний час, і треба ним утішитися… Так, так, але коли цей дарунок природи відбирають ті, які його не давали, тоді стає страшно.
Мирона вразила нині несподівана сила металевого гулу, і він піддався їй: сила та скорила його своєю нещадністю до слабшого; Мирон поставив себе в цю хвилину на бік сильних. Адже відтепер долю світу вирішуватимуть тільки вони. Зрештою, сила завжди правила світом. Дужчий виживає і дає початок дужчому поколінню. Тож даремно опиратися, слабке все одно буде потоптане, такий закон природи, і нема іншого виходу, як скоритися або ж самому стати сильним і теж нещадним. Слабким настав кінець. Бо війна війною…
Із щілини над Страусовим ліжком виповз на плетиво павучок і мирно чекав своєї долі.
Мовчанка затяглася, думки поволі втрачали свою чіткість, контури спогадів блідли й розпливалися: хвилина самозаспокоєння минула, і її місце посіло тривожне чекання. Воно було тягуче, мов смола, до свідомості приходила незаперечна істина, визначена коротким і оголеним словом «війна», і панувала вона не тільки десь там у долині, а всюди – в безлюдних горах, яругах, на вершинах, у самому зеніті неба: білоберізький світ разом з високою Лисинкою був безборонно відкритий, і звідусіль на нього могла впасти смерть, а сонце і синє небо за вікном здавалися моторошно тимчасовими.
Проте надворі панувала тиша, вона була погідною й дзвінкою, цей спокій своєю погожістю й дзвінкістю втілився раптом у брунатну бджолу, влетів до кімнати, задзумкотів над головами і, кружляючи біля вух, говорив не про тимчасовість, а про вічність життя за вікном; обличчя людей, що сиділи за столом, ледь розпогодилися – цього разу не від самозаспокоєння, а, мабуть, від усвідомлення незнищенності життя, і проказав коротко Роман Заставний:
– Вічна…
Тоді всі заговорили про бджолу, ніби кожен хотів поєднати себе з невмирущою природою і цим утвердитися в житті.
– Це правда, – мовив Страус, відганяючи від себе настирливу комаху, – бджоли старші від людей. У Павучій печері в горах Валенсії зберігся малюнок, котрому двадцять тисяч літ: на ньому зображено, як людина добирається до бджолиного гнізда.
– Можемо заздрити цим створінням, – мовив Мирон Костецький. – Вулик я назвав би ідеалом суспільного порядку, в ньому панує абсолютна дисципліна. Усі працюють, усі зайняті, кожен знає своє місце, кожен виконує свою функцію: чистильниця чистить комірки, годувальниця годує матку, приймальниця приймає нектар, сторожі стережуть вхід, а льотна бджола носить мед. І ніхто не протестує проти порядку: ким ти вродився, тим і будь. А людина хоче влади, вивищення, хоче панувати над слабшим.
Мирон підвівся, вийняв з кишені срібний портсигар, клацнув, покришка відскочила, він узяв цигарку і, тримаючи її між двома пальцями в підведеній руці, розглядався за сірниками, мовби ждав, що хтось йому їх подасть, мовби вивіряв, чи сказані ним тільки що слова можуть стосуватися і його. Роман спостерігав цю Миронову позу, в ній було щось від гордовитості й зверхності, і він подумав, що для виявлення характеру людини досить незначного жесту.
Василина метнулася до печі, зрозумівши, чого Миронові треба, взяла з припічка коробку сірників і подала йому, він кивнув злегка головою, запалив, глибоко затягнувся і, видихаючи дим разом із словами, заговорив не про силу, в якій щойно на крихітку впевнився, а зовсім про маловажне, яке його й не повинно б цікавити:
– Я читав колись книжку про бджіл, не пам’ятаю автора…
– Моріс Метерлінк, «Життя бджіл», – підказав Роман.
– Можливо… Я не намагаюся запам’ятовувати авторів, щоб не засмічувати пам’яті, для мене важлива інформація… Так ось, якби кожна людина знала своє місце в суспільстві, не було б на світі воєн. Бджоли не воюють! – Він засміявся і раптом стих, втямивши, що сміх з нинішнім днем несумісний.
– Але вони й не мислять, – вставив Роман.
– Хіба бджолам від цього погано?
– Ти ж їх ставиш за зразок суспільного порядку. А людина все-таки думає…
Мирон сів і погасив у дерев’яній попільничці цигарку. його дбайливо виголене підборіддя випнулося вперед, Роман відзначив про себе, що й цей елемент міміки слугує йому для складання власної ціни; Миронові ж згадався вранішній потужний гул небесних машин, який і досі звучав у його свідомості й розбуджував приспане роками відчуття своєї сили; сила та моцувалася, завдавала душі незнаного досі щему, заперечувала досьогоднішнє пасивне скніння, бажала вивільнитися, і йому самому було дивно, що це почалося в той момент, коли він збагнув, що у світі стався страшний катаклізм.
– Думка людини про себе не завжди співмірна з її вартістю, – відказав.
– Чим же ти вимірюєш вартість людини? – спитав Страус.
Мирон не зразу відповів. Йому згадалося все його нефортунне життя, від якого ждав і сподівався багато: він бачив колись себе на вершечку суспільної драбини, повного знань, наділеного владою, оточеного заслуженою повагою, а зупинився на нижніх щаблях і далі не пішов навіть тоді, коли національна приналежність уже не заважала йти; пропала працездатність, її вбило знеохочення, праця для Мирона втратила сенс, бо верхній щабель виднівся незмірно далеко у високості; вільний час забирали риболовля, преферанс та вино, і для того, щоб виповзти з безсилля й ситого самовдоволення, потрібен був хіба що сильний струс. Він нині стався. Мирон ще не знав, що саме принесе йому той струс, але нещадний звук металу в небі підказав йому, що тепер він може без труду пострибати вгору по щаблях, якщо повірить, що і в ньому живе така ж рвійна й безоглядна сила, або ж упаде на дно, коли не увірує, а звідти вже не буде вороття.
– Силою, – відповів нарешті на Страусове питання.
– Але ж є і зла сила.
– Кожна сила доцільна.
– Якщо так, то й війна доцільна…
– А певне! – вигукнув Мирон і стих, злякавшись своїх слів. – Ну, я не стверджую категорично, вона ж і мені загрожує… Але кожна війна – це випробування сил і утвердження сильнішого. Закон природи… «Я крокую через тисячі трупів, тому що повинен. У мене нема ні совісті, ні жалю, як у природи…»
– Фрідріх Ніцше, «Так мовив Заратустра», – промовив Роман.
– Я просив би сьогодні не цитувати Ніцше! – Страус підніс до підборіддя тремтячий кулак.
– Так, Ніцше, – Мирон не звернув уваги на зауваження Страуса. – Він проповідував культ сили, правда? Ой, Богдане… Не примушуй себе бути у всьому гуманним. Ніби не знаєш, що влади всяк хоче, тільки не кожному вона дається. Співак примушує любити себе і сміятися або ридати і страждати – він ввергає тебе в залежність, рабство і стає, порівняно з тобою, надлюдиною. Письменник пише твір для того, щоб підкорити читача, і коли він добрий письменник, то й підкоряє. Кожен хоче бути сильним. Жінка долає красою. Ми ж добре пам’ятаємо…
– Замовкни! – перебив його Роман.
– Більше не буду, – театрально вдарився в груди Мирон. – Хоча чому б і не згадати її нині, адже й зустрілись ми тут для того, щоб згадати… Не хочеш – не треба. Я хотів лише підтвердити: кожен когось підкоряє…
Зарицький згадав три чинники, які визначили його життя. Перед очима постали образ Жінки, краса якої не зблякла і в труні, постать Письменника – зсутуленого, старого, з темними трагічними очима, творчість якого назавжди підкорила його страшною правдою, і збережена в пам’яті моторошна тінь загайпільського селянина, котрого повісили мадярські карателі за Першої світової війни…
